1. Дискурсивні практики і соціальний капітал

Для розвиненого громадянського суспільства притаманний приріст “соціального капіталу”, яким характеризуються міра взаємодовіри, здатність співпрацювати разом за принципами рівності і справедливості. Соціальний капітал є “моральним ресурсом”, міра якого при використанні не зменшується, а зростає. Він породжується особливостями горизонтальних зв’язків, які виникають між людьми стихійно в кожному суспільстві, але не завжди переходять на рівень відносин між структурами-інституціями та на рівень стосунків у середині структур. Власне тут виникає проблема узгодженості взаємин між людьми в контексті громади і спільноти і в контексті державних інституцій влади. Іншими словами, йдеться про природу автентичності людських взаємин та адекватного їх вираження на рівні політичних відносин і держави. Горизонтальні взаємини між людьми можуть бути лише на основі рівності і правдивості; вони власне створюють відповідне “поле тяжіння” в напрямку рівних і щирих стосунків. Важливою рисою горизонтальних взаємин є максимальна відкритість інформації, якою обмінюються учасники і яка є необхідною для прийняття правильних рішень. Мережі горизонтальних зв’язків, що встановлюються в “малих групах”, визначають демократичну інтенцію громадської активності, а люди, які взаємодіють у “павутинні” горизонтально налаштованої мережі, “здатні взаємовигідно співпрацювати” (Р. Патнем) і створювати соціальні структури справедливо організо­ваною співпрацею.

Центральними знаками–значеннями горизонтальної мережі громадської активності є змога дотримати слова і утверджувати репутацію відповідальної людини, яка “дотримується обіцянок та визнає схвалені місцевою спільнотою норми поведінки” (Р. Патнем). Головний ефект такої мережі активності – продукування і дотримання довіри між людьми і створення незаангажованого типу солідарності. У свою чергу соціально-культурні групи з високою громадською активністю, що можлива лише на горизонтальних взаєминах, перебувають у взаємодії доповнюваності (“субсідіарності”) одні відносно інших.

Натомість вертикальні зв'язки, хоча вони щільно поширені в суспільстві і є по-своєму важливими, на думку багатьох дослідників, “не можуть підтримувати соціальної довіри та співпраці”⁶⁷⁶. Проблема полягає в тому, що в мережах із вертикальними стосунками лідер соціальної структури, навіть коли це людина високодостойна і правдива, неминуче позбавляється правдивої зворотної інформації від співробітників, бо вони субординовані між собою і чуються підлеглими. У мережах з вертикальними зв'язками субординація встановлюється за принципом особистої довіри і висловлюваної на словах відданості, що закладає відносини за параметрами “начальник – підлеглий”, “патрон – клієнт” чи “володар – підданий”. Як пише Р. Патнем, “у вертикальних зв'язках між патроном і клієнтом існує залежність, а не взаємність, а також корисливість – певною мірою і з боку патрона (експлуатація), і з боку клієнта (шахрайство)”⁶⁷⁷.

Природно, що суспільні зв’язки, відносини, стосунки і взаємини не відбуваються, так би мовити, в позакультурному вакуумі. Носіями їх є люди і створювані ними структури. Люди переслідують власні інтереси у взаємодії з громадськими потребами і формують та висловлюють погляди, оцінки, розуміння, бажання чи небажання діяти певним чином, користуючись певною знаковою системою сприйняття довкілля. Найважливішими семіотичними засобами є, звичайно, мова і мовлення та дискурс, утворюваний історичним розгортанням мови, в якому здійснюються феноменологія знаків, значень, символів, кодів та інтенцій взаєморозуміння. Саме дискурсивна визначеність взаємин між людьми надає їм різного забарвлення, тональності, експресивності, емотивності, спонукає до промовчування чи відкритості. Дискурс слугує підставою вибору і надання пріоритету одним значенням перед іншими. У дискурсі мова здійснює свою властивість віднесення знака до речі, явища, події, інтерпретуючи їх як об’єкти значення і розуміння в певному контексті і сприйнятті. Дискурс завжди є активним через спільноту, групу людей, мережі їхніх взаємин, стосунків і відносин. Мережі взаємин і стосунків існують у відповідних дискурсах з їхніми мовно-мовленнєвими особливостями й виражаються у вербальних, фонологічних, музичних, образних і символічних текстах. У міру еволюції людського розвитку спостерігаємо певні типові зміни у взаєминах – стосунках – відносинах і, відповідно, в мові – мовленні – текстах (від поетично-літературних до музичних). Три слова: взаємини – стосунки – відносини також не є випадковими синонімами. Вони відтворюють певні особливості взаємозв'язків між людьми, означають їх з погляду на формальні і неформальні групи в сенсі міри приватності (взаємини), публічності (стосунки) і формальності (відносини між структурами чи інституціями). Дискурсивні параметри окреслюють знаково-символічний та об'єктний скелет з-дійснювання конституювання “зв’язків-мовлення”. Іншими словами, мережі взаємозв'язків існують як деяка знаково-мовленнєва (і символічна) дійсність, головним діячем якої є людина як член певної спільноти з відповідною інтенцією духовно-предметної активності.

Очевидно, не всі етичності й дискурсивні практики покликані примножувати соціальний капітал. Підозрілість, недовір'я, неправда і, тим паче, страх не можуть бути належною підставою для стихійного, добровільного і синергетичного розгортання соціальної взаємодії. Вони залишаються чинниками ентропії і розпаду, який люди вимушені рятувати посиленням влади і примусу, утворюючи зачарований дискурс тоталітарної дійсності.

Про тісну взаємопов'язаність між дискурсивними практиками йдеться в ґрунтовній статті Річарда Андерсона. Посилаючись на низку спеціальних досліджень і оперуючи багатим емпіричним матеріалом, він показує пряму залежність між мовними особливостями дискурсів та демократичними і деспотичними режимами. Зазвичай недемократичні режими правили мовою, що була іноземною для поневоленого ними населення. “Усі колоніальні режими в Африці, Азії й Америці використовували мову метрополії для проведення влади над населенням, яке розмовляло місцевими рідними мовами”. Р. Андерсон називає чотири типові ознаки, якими недемократичні режими надають соціально-культурному дискурсові владної політичної зверхності щодо мови і мовлення місцевого населення. Перше, – диктаторська чи авторитарна влада формує дискурс (засобами масової інформації через освіту і культурні артефакти), який поєднує в собі дуже детально опрацьовані терміни, поняття, концепти і фонетичні форми вимови з обмеженнями на застосування місцевої лексики як непрестижної або архаїчної. Друге, – дискурс розвиває “букет метафор”, що стверджує на образному рівні думки такої комбінації стилістично-емотивних відмінностей, яка має засвідчувати вищість відносно місцевої мови “демосу”. Третє, – коли не у всіх, то принаймні в багатьох випадках з'являється виокремлена фонологія, не зважаючи на те, що на неї не звертають особливої уваги. Четверте, – тексти, які створюються відповідно до дискурсу панування, здійснюють систематичне, хоча й необґрунтоване наполегливе обстоювання вищості мови, якою розмовляє владна верхівка, над мовою місцевого населення. Саме так внутрішнє переконання у вищості мови, якою розмовляє влада, над мовою “демосу” спричиняє мотивацію до зречення мови “маси”, мови “селянської”, “мужицької” і до прийняття мови влади. Явище зречення одержує відкрите і приховане схвалення з боку влади і дістає виправдання в повсякденності. Офіційна особа як репрезентант і продуцент дискурсу, яку обставини кар'єри, вигоди, примусу спонукують подеколи розмовляти мовою простого народу, розмовляє нею так, щоб не залишалося жодного сумніву щодо добрих намірів говорити “правду”, яку, виявляється, усе ж таки говорити простіше мовою повсякденного спілкування владоможця. Р. Андерсон робить висновок, що “демократичні перетворення розпочиналися з повалення дискурсивного бар'єру, типізованого з недемократичним правлінням і поверненням до рідної мови. У багатьох випадках (можливо, в більшості історичних прикладів) недемократичні режими зазвичай правили мовою, що була не рідною для контрольованого населення”⁶⁷⁸. Загальний висновок дослідження Андерсона відображає назва статті: “Дискурсивне походження диктатури і демократії”. Отже, не всякий дискурс і не всяка етичність забезпечує примноження соціального капіталу і відкритої громадської активності, без високого рівня яких неможливий ефективний суспільний та економічний розвиток. Існує дивовижна історико-культурна тяглість того чи іншого типу відтворення мереж відносин і громадських взаємин (публічності). Пояснення знаходимо в природі дискурсивних практик. “Мережі громадської активності є відображенням минулих успіхів у співпраці, які можуть правити за визначену культурою модель майбутньої співпраці”⁶⁷⁹.

Р. Патнем наводить ґрунтовні емпіричні й соціологічні докази про те, що “соціальні особливості, які вочевидь зародилися в ранньо-середньовічній Італії, виявилися сьогодні вирішальними при поясненні, чому на межі XXI століття деякі спільноти є ефективнішими в управлінні колективним життям та підтримці ефективних інституцій”⁶⁸⁰ .