7.3.3. Художня культура епохи Відродження

Найкращим способом сприйняття Божественної краси справедливо можна назвати роботу людських відчуттів. Розквіт просторових жанрів мистецтва (живопис, скульптура, архітектура), на переконання діячів Відродження, давав змогу точніше її відобразити. Отож культура Відродження має ви­разний художній характер.

Інтерес до античності в епоху Ренесансу пов'язаний з моди­фікацією християнської (католицької) традиції. Завдяки впливо­ві неоплатонізму посилюється пантеїстична тенденція. Це додає унікальності культурі Італії XIV-XVI століть. Митці цієї епохи поглянули на себе по-новому, почали усвідомлювати відповідальність за власну долю, але не втратили віри в Бога та залишалися людьми Середньовіччя.

Суперечність культури Відродження: радість само­ствердження й трагізм світовідчуття. Наявність двох тенденцій (античність і модифікація католицизму), що перехрещуються,

133

визначила суперечність її культури й естетики. З одного боку, людина Відродження пізнала радість самоствердження, з іншого -відчула всю трагічність свого існування. І те, і те пов'язане зі світовідчуттям людини Відродження з Богом.

Витоки трагізму творчості художників Відродження пере-конливо показав Микола Бердяев. Зіткнення античних і християнських основ було причиною глибокого роздвоєння людини, підкреслював він. Великі художники Відродження на­магалися прорватися в інший, трансцендентний світ. Мрія про нього була вже дана людині Христом. Вони були орієнто­вані на створення іншого буття; відчували в собі сили, подібні до сил Творця; ставили перед собою, фактично, онтологічні завдання. Проте ці завдання були свідомо нездійсненними в земному житті, у світі культури. Художня творчість, яка ви­різняється не онтологічною, а психологічною природою, таких завдань не вирішує і вирішити не може. Опора художників на досягнення епохи античності та їхня спрямованість у вищий світ, відкритий Христом, не збігаються. Це й призводить до трагічного світовідчуття, до відродженськоїтуги. Наприклад, М. Бердяев пише: "Таємниця Відродження в тому, що воно не вдалося. Ніколи ще не було послано в світ таких творчих сил, і ніколи ще не була виявлена така трагедія суспільства".

Культура італійського Відродження дала світові цілу плеяду блискучих діячів, які збагатили скарбницю світової культури. Серед них необхідно назвати імена поетаД. Аліґєрі (1265-1321 pp.), живописця Ц. ди Бондоне (1266-1337 pp.), поета-гуманіста Ф. Петрарки (1304-1374 pp.), поета, письменника-гуманіста Ц. Боккаччо (1313-1375 pp.), живописця С. Ботічеллі (1445-1510 pp.), гуманіста-письменника П. Мірандоли (1463 -1494 pp.), живописця, вченого Л. да Віті (1452-1519 pp.), живописця, скульптора, архітектора Мікеланджело (1475-1564 pp.), Тиціана (1477-1556 pp.) і Р. Санті (1483-1520 pp.) та ін.

7.3.4. Характеристика Відродження у романських країнах і на півночі Європи

Північне Відродження (у країнах, розташованих на північ від Італії - Нідерландах, Німеччині, Франції) вирізнялося більш стислим, інтенсивним і дещо "згорнутим"

134

протіканням ренесансних процесів, переносом ренесанс­ної проблематики із зовнішніх проявів (у формі пластичних мистецтв, видовищних форм культури) на вирішення внутріш­ніх питань віри, державності, права тощо. Північне Відроджен­ня починається з середини XIV ст. і триває до кінця XVII ст.

Центрами цієї культури були Антверпен, Нюрнберг, Аугс-бург, Галлі, Амстердам. У формуванні німецького Відродження важливу роль відіграв економічний чинник: розвиток гірської справи, книгодрукування, текстильної промисловості. Проникнення в господарство товарно-грошових відносин, входження в загальноєвропейські ринкові процеси все більше зацікавлювало великі маси людей і змінювало їхню свідомість.

На формування світосприйняття епохи Відродження в роман­ських країнах і на півдні Європи суттєво впливала антична спадщина. Вона проголошувала ідеали та зразки світлого, жит­тєствердного характеру. Вплив античної культури для Північ­ного Відродження був несуттєвим і сприймався опосередковано. Тож у більшості його представників легше виявити сліди не до кінця зжитої готики, ніж знайти античні мотиви. Долі лідерів Північного Відродження міцно пов'язані з рухом Реформації та Селянською війною. Століття Північного Від­родження було недовгим, але його вплив на європейську куль­туру відчувається й сьогодні.

У роздробленій на сотні крихітних феодальних держав Німеччині був спільний мотив - ненависть до католицької церкви, що обклала країну поборами й обтяжливими ре­гламентаціями духовного життя. Тож один із провідних напрямів боротьби за "царство Божіє на землі" - боротьба з папством за реформування церкви. Південь Європи буде охоплений процесами Реформації значно менше.

Початком Північного Відродження можна вважати пере­клад Мартіном Лютером Біблії на німецьку мову. Це сприяло складанню на її основі єдиної німецької мови та створило передумови для перекладу Біблії на інші європейські мови. Ідеї лютеранства об'єднали мислителів-гуманістів Німеч­чини - П. Меланхтона, А. Дюрера, Т. Мюнцера та ін,

135

Серед видів художньої діяльності лідирував, як і в італій­ському Відродженні, живопис. Найбільшим майстром Північ­ного Відродження в образотворчому мистецтві був А. Цю-рер (1471-1528 pp.).

Вершиною творчості А. Дюрера є грандіозне зображення чотирьох апостолів, справжній гімн людині, один з найяскраві­ших виразів гуманізму Відродження.

Невід'ємною від цієї епохи є творчість Л. Кранаха Стар­шого (1472-1553 pp.), M. Нітхарда (1470-75-1528 pp.), Г. Голъбейна Молодшого (1497-1543 pp.) та ін.

Північне Відродження було нетривалим. Однак воно за­лишилося як вражаюче цілісна епоха, що залучила народи північних країн до загальноєвропейського культурного процесу.