6.3.2. Основні періоди культури Стародавньої Греції

Вивчаючи культури Стародавньої Греції, основним джерелом для дослідників є філософські та літературні тексти, археологічні пам'ятки й уцілілі архітектурні комплекси. Надзвичайно важливо при цьому ознайомитися з науковою розробкою історії культури античної Греції. Загалом, для античної культури характерний раціональний (теоретичний) підхід де розуміння світу та водно­час емоційно-естетичне його сприйняття, струнка логіка й інди­відуальна своєрідність у вирішенні проблем, її характерними

111

рисами варто вважати демократизм, інтерактивність, атмосферу змагання й антропоцентризм. Цим Стародавня Греція відрізня­лася від Сходу, де розвиток культури був, зазвичай, увічненням традицій і коментуванням стародавніх учень, які стали каноніч­ними. У культурі античної Греції виділяють кілька періодів:

Крито-Мікенську (III тис. - XI ст. до Р. X.) культуру, ще не можна вважати чітко вираженою межею між старо­давнім Сходом і Заходом. Більш того, характерна для цієї епохи, так звана, "палацова" культура зближує її зі східними прото­типами: спостерігається та ж централізація господарського, релігійного й військово-політичного життя, як і в культурі Єгипту, наявність жрецького стану та могутньої бюрократії, де ключовою є фігура писаря й піраміду влади займає цар-жрець. Переважає хтонічна релігійність (релігія землі та родючості).

Крах централізованих систем Криту та Мікен розв'язав руки родовій знаті - басклеям в їхній боротьбі за славу, доблесть і багатство. Подвиги грецьких героїв-аристократів оспівува­лися в поемі Гомера "Ілліада", а повернення "найінтелектуаль-нішого" грецького героя Одіссея додому, до Ітаки, - в "Одіссеї".

Своєрідність гомерівського періоду (ХІ-ІХ століття до Р. X.) полягає в тому, що основний вектор розвитку культури був спрямований не на родові, а на індивідуально особові норми культури. Поведінка героїв Гомера різко індивідуалізувалася. Основна цінність - військова доблесть ("арете"), що ре­гламентується "героїчним кодексом", веде до слави, а потім і до вшанування. Основною формою суспільного контролю є "культура сорому", безпосередньо осудна реакція народу на відступ героя від норми. Формується раціональна орієнта­ція поведінки, її обґрунтування та відповідна самосвідомість. Боги вважаються частиною природи; людина, поклоняючись богам, може й повинна будувати з ними стосунки раціональ­но. Гомерівська епоха демонструє змагальність ("агон") як норму культуротворчості та закладає агональний фун­дамент усієї європейської культури.

Архаїчний період (VIII-VI століття до Р. X.) демонструє результат нового типу суспільних зв'язків - закон ("номос") як безособову правову норму, обов'язкову для всіх. Формується

112

поліс (місто-держава), в якому кожен громадянин повноправ­ний - і власник, і політик, який висловлює приватні інтереси через підтримку суспільних. Рівність громадян перед законом уводить механізм обмеження в агональну культуру: на перед­ній план виходять мирні чесноти ("справедливість", "розсуд­ливість", "благочестя"), а необхідність підтримки загального блага ставить громадян у позицію примусової соціальної творчості. Боги охороняють і підтримують новий соціальний та природний порядок (келюс), в якому відносини регулю­ються принципами космічної компенсації та міри, підлягають раціональному осмисленню в різних натурфілософських си­стемах.

Епоха класики (V-IV століття до Р. X.) - короткочас­ний злет грецького генія в усіх галузях культури: мистецтві, архітектурі, літературі, філософії та науці. Епоха підготовлена накопиченим ефектом самосвідомості (перемога греків над персами, усвідомлення переваг закону перед свавіллям і деспотизмом), формується уявлення про людину як само­стійну (автаркічну) особу, закон набуває характеру раціональ­ної правової ідеї, що підлягає обговоренню. Оспівуються до­сягнення людини, суспільне життя слугує саморозвиткові (епоха Перікла). У цей же час починають усвідомлюватися проблеми людської індивідуальності (політика софістів і Сократа), перед греками відкривається безодня проблеми несвідомого (ірраціонального), котру класична культура Греції намагається компенсувати раціональною системою обґрунтування онто­логічної безпеки (Платон, Аристотель).

Наступний період еллінізму (остання третина IV-I століт­тя до Р. X.) - новий ступінь розвитку матеріальної та духовної культури, форм політичної організації й соціальних відносин народів Середземномор'я, Передньої Азії та прилеглих регіонів, які об'єдналися в одну державу внаслідок походів Александра Македонського:

• втрата грецьким полісом економічної незалежності та по­літичної свободи й перехід у повну залежність від централь­ної влади;

113

• несприятливі умови для економічного та політичного про­цвітання Греції виявили її культурне панування на території держав, що постали на уламках імперії А. Македонського;

Не тільки грецький поліс, а і його культура стала космопо­літичною, бо її творив "громадянин світу". Тож не на соціаль­ній а саме на культурній ниві втілювався ідеал єдності людства. Тому елліністична • льтура-не лише втілення унії грецького духу, а й засвоєнь .айкращих здобутків культурного розмаїття об'єднаного свл у.

Відбулася зміна релігійних уявлень греків. Традиційні для античної Греції релігійні вірування, поєднавшись зі східними релігійними традиціями, породили нові форми релігії. Поширилося ототожнення богів грецького пантеону зі стародавніми східними божествами, до яких греки й раніше ставилися з повагою. Тенденція до універсалізації релігійних вірувань стає прологом майбутнього монотеїзму.

Панує грецька традиція у філософії. Афіни й надалі за­лишаються головним і найбільшим центром філософської думки. Існують філософські школи зі своїми традиціями, вчителями та послідовниками, а також критиками. Філософія стає професією.

Небаченого розквіту набуває наука завдяки пл ідному синтезові наукових досягнень Стародавнього Сходу й грецького раціо- Ш нального методу пізнання. Вона виокремлюється від філософії. Ш

Взаємозбагачення грецької та місцевих культур на всіх -завойованих територіях сприяли створенню єдиної елліністич­ної культури, що збереглася й після розпаду імперії А. Македон­ського на низку, так званих, елліністичних держав (Птолемеєв-ський Єгипет, держава Селевкидів, Пергамське царство, Бак-трія та ін.).

Загалом елліністична пора грецької культури була плідною в усіх сферах життя. Проте культурне процвітання елліністич­ного світу постійно супроводжують ознаки кризи та занепад­ництва. Вичерпувалися традиційні засади грецького соціуму. На історичну арену вийшла нова культуротворча сила - Рим, який наприкінці І ст. до Р. X. утвердив своє панування в елліні­стичному світі. Підкорення Еллади не знищило її культури. Навпаки, засвоївши культуру еллінів, Рим сам еллінізувався. Уплив Еллади тривав і за римських часів.

114

І