7.2. Походження й особливості культури Візантії

У 658 р. до Р. X. була заснована грецька колонія Візантія, що розташувалась у сприятливому місці: вузька протока Бос­фор, що сполучає Чорне і Мармурове моря, створювала чудові умови для торгівлі й розвитку промисловості. Візантія збирала мито із суден, які йшли з Егейського моря через Мар­мурове в Чорне та назад.

Протягом своєї історії місто тривалий час перебувало під владою персів, було яблуком розбрату між Спартою та Афінами, підтримувало Рим, але в III ст. Рим його й зруйну- 'Ш-вав, перетворивши на глуху периферію.

Відродження Візантії розпочав імператор Костян­тин (З12-337 pp.). Костянтин відомий тим, що вирішив воз'єднати ж Римську імперію, котра розпалася на той час на дві частини. ^г Після перемоги над своїм суперником Максенциєм він "надав свободу" різним релігійним ученням, зокрема й християнству, ^' що на той час жорстоко переслідувалося. Костянтин оголосив себе намісником Христа на землі, брав активну участь у релі­гійних диспутах і сприяв наданню християнству статусу державної релігії. У 330 р. він переносить столицю імперії та свій двір до Візантії. Відтоді місто почало називатися Константинополем і було столицею імперії понад тисячі років.

Імператор першим надав Візантії всесвітньо-історичного значення. Сюди з різних кінців грецького світу звозилися твори мистецтва, значно зросло населення*

Відтоді Візантія, фактично, втратила своє історичне ім'я. Надалі термін "Візантія" позначає політичні, державні, етно­графічні та культурні особливості. В історичному аспекті неправиль-

126

но називати Римську, а потім Східноримську імперію Візан­тійською, до того ж самі мешканці імперії не називали себе ні римлянами, ні еллінами, а ромеями, й офіційна назва імперії була - Романська імперія. І все ж таки Східноримську імперію називали Візантійською. Це пов'язане не тільки з первинною грецькою назвою міста, але з особливою сукупністю факторів, під упливом яких Римська імперія поступово реформувалася. Сукупність цих факторів становить сутність терміна "візантизм".

Річ у тім, що римська, або ромейска, культура зустрілася на Сході з іудейською, персидською та еллінською культурами. їхнє об'єднання (зіставлення й тісне зближення) створило унікальну культуру, котру й характеризують як візантійську. Візантійська культура базується на еллінізмі, але цим не об­межується, оскільки разом з процесом еллінізації Сходу (він пов'язаний не тільки з римськими завоюваннями, але ще й з грецькою колонізацією) для цієї культури характерний процес орієнталізації(переймання культури Сходу).

Адміністративна та бюрократична системи, поява кодексів, місцевого права, філософські й богословські суперечки з іудей­ськими та еллінськими переконаннями - усе це слугує свідчен­ням переплетення різних структур у межах візантійської. Специ­фічну роль у процесі її формування відіграла слов'янська імміграція. Зрештою, вона визначила етнографічний переворот.

Ознаки візантизму- це поступове скасування латини, за­міна її грецькою (з VI до VII і VIII століть); боротьба націо­нальностей за політичні переваги (на престолі та у вищій військовій і цивільній адміністрації перебувають представники різних національностей); оригінальний світогляд, який сформу­вався під упливом еллінських і східних філософських ідей; присутність містики та консервативних тенденцій.

Візантизм визначив і особливості культури Візантії. У її історії особливу роль відігравала християнська (православна) ідео­логія. Отож з погляду становлення та розвитку візантизму роз­глядається і культура Візантії.

Перший період (приблизно з IV до VIII століть) містить факти, що готують і характеризують візантизм. Насамперед, це етно­графічний переворот. До того ж, якщо захід Римської імперії

12'.

повністю поглинений німецькою імміграцією, то схід зумів пристосуватися до нової етнічної ситуації. Боротьба з готами та гунами потягла не дуже значні втрати. Юстиніан і Гераклій -царі VI і VII століть — змогли організувати відносини зі слов'я­нами, що дало імперії певні переваги. Слов'янські племена роз­міщувалися в західних і східних провінціях на вільних землях з гарантіями невтручання у внутрішні справи общин. Фактично, ці племена захищали кордони Візантії.

Другий період (VIII-IX століття) характеризується бороть­бою ідей, що проявилося в іконоборстві. Цей рух розділив Імперію на два табори. В їхній організації важливе значення мав антагонізм національностей. У 842 р. перемогу одержали пред­ставники табору, що шанували ікони. Це знаменувало перемогу еллінських і слов'янських елементів над східними, азіатськими.

Третій період (кінець ІХ-ХІ століть) характеризується поширенням візантизму на південно-східну Європу. Завдяки Кирилу та Мефодію слов'янські народи також увійшли до кола культурних країн Європи.

У цей же період патріарх Фотій обґрунтував право Констан­тинополя на церковну незалежність від Риму. Для зовнішньої політики Візантії цього періоду характерні війни з болгарами, в результаті яких Болгарія ввійшла до складу імперії.

Четвертий період (кінець XI - початок XIII століть) -боротьба Заходу зі Сходом, хрестові походи. Поступово змінюється мета хрестоносців-замість отримання СвятоїЗемлі й ослаблення могутності мусульман, вони приходять до думки про завоювання Константинополя. Отож, основною метою по­літики було забезпечення стану рівноваги між ворожими елементами імперії. Укладалися союзи християн проти мусуль­ман, і навпаки. Хрестоносців вражало, що на службі імперії були половецькі та печенізькі орди. У 1204 р. хрестоносці оволоділи Константинополем і поділили між собою імперію.

П'ятий період (XIII — середина XV століть). Характери­зується захистом православ'я від католицизму та завоюван­ням імперії турками. На цьому тлі спостерігається нове піднесення візантійської культури в умовах зародження гумані­стичної ідеології та запеклої боротьби проти паростків візантій-гького гуманізму, який залишався обмеженим. Це не боротьба

128

І

за свободу думки, а формальне відновлення античної освічено­сті. Слабкість візантійського гуманізму пояснюється обмеже­ністю ранньобуржуазного розвитку Візантії.

Які ж особливості та в чому роль Візантійської культури? До них належать: незначний порівняно із Західною Європою куль­турний уплив варварських племен. Водночас візантійська культура багато отримувала з античної спадщини, з культур народів, які населяли Візантію. Візантійська цивілізація проіснувала понад тисячу років. Вона зароджувалася ще в той час, коли римляни панували в Британії, а гинула тоді, коли Колумб робив перші кроки. У перші роки існування Візантії сформувалися основні тен­денції мислення візантійського суспільства, його образна система. Ранньовізантійську культуру можна вважати "при­кордонною й перехідною" між Заходом і Сходом "межею", між Античністю та Середньовіччям.

З X ст. у візантійській культурі відбувається узагальнення та класифікація всього досягнутого в науці, богослов'ї, філо­софії, літературі. Панував принцип протилежності земного й небесного, переваги небесного над земним. Із незвичай­ною силою розвивалося чернецтво. Монастирі будували всі -імператори, патріархи, придворні, чиновники, солдати, селяни. Багато землевласників перетворювали на монастирі свої садиби. Основним джерелом знання вважалася традиція. Священне писання й антична класика розглядалися як су­купність необхідного знання. Найважливішим естетичним завданням для візантійців стало устремління до ідеї, до Бога. На відміну від античного храму, перекритого пласким дахом, візантійський храм вінчає купол, який підноситься вгору.

Християнська віра й імператорська влада у своїй двоєдності становили формоутворювальний принцип "візантизму". Вища влада зберегла форми монархії, що виробилися в Римській імперії, та еволюціонізувала в бік східної деспотії. Відбувалася сакралізація імператорської влади. Підпорядкування і Богу, і государю було ідеалом імперії.

Із початку ХШ ст. після захоплення Константинополя хрестоносцями починається занепад візантійської культури. У ній виявлялися тенденції, споріднені із західноєвропейським

129

гуманізмом. Саме візантійські ерудити відкрили західним гуманістам світ греко-римських старожитностей, котрий вразив їх. Проте у Візантії переміг ісихазм - учення, що проповідує пасивне споглядання, самопоглиблення. Воно зводить практику боротьби за спасіння до "розумної молитви" як форми постій­ного спілкування з Богом, яка ніколи не припиняється.

Візантійська культура виконала роль своєрідного мосту між Заходом і Сходом. Вона сприяла, зокрема, величезному впливові на становлення та формування й української культури.