7.3.2. Особливості культури Італійського Відродження

Італійське Відродження характеризується послідовністю процесу духовного розкріпачення, виходом з-під влади церкви (як економічно, так і політичне - саме цей процес отримав назву секуляризації), піднесенням у всіх сферах художньої творчості, появою нових жанрів у мистецтві (та й, власне, мистецтва в су­часному значенні цього слова). Італія справедливо вважається

131

батьківщиною культури Відродження. Саме тут ця культура вперше заявляє про себе фактом появи книги прозових есе та ліричної поезії Данте Аліґ'єрі "Нове життя", цього першого в Європі літературного твору, виданого національною мовою.

Через перехідний характер епохи Відродження хроно­логічні межі цього історичного періоду встановити досить важко. Якщо спиратися на ознаки (гуманізм, антропоцентризм, модифікація християнської традиції, відродження античності), то хронологія виглядатиме так: Проторенесанс (XII-XIV сто­ліття), Раннє Відродження (XIV-XV століття), Високе Відродження (XV-XVI століття). Найбільш повно межі Відродження означилися у Флоренціїта Римі. Мілан, Неаполь і Венеція також пережили цю епоху, але не так інтенсивно.

Чому в культурі й естетиці Відродження була присутня така чітка орієнтація на людину? Із соціологічного погляду, причиною незалежності людини, її самоствердження стала міська культура. У місті більше, ніж будь-де, людина відкривала переваги нормального життя. Це відбувалося тому, що жителі міста були більш незалежними, порівняно із селянами. Спочатку міста населяли справжні умільці, майстри, адже вони, покинувши селянське господарство, думали прожити лише своєю реміс­ничою майстерністю. Поповнювали кількість містян і люди заповзятливі. Реальні обставини примушували їх покладатися тільки на себе, формувати нове ставлення до життя.

Важливу роль у формуванні особливої ментальності віді­гравало й просте товарне виробництво. Відчуття госпо­даря, котрий і отримує, і розпоряджається прибутками сам, безумовно також сприяло формуванню особливого незалеж­ного духу перших жителів міст.

Італійські міста зазнали бурхливого розвитку не тільки через вказані вище причини, але й унаслідок активної транзитної торгівлі. Суперництво навіть було однією з причин роздроб­леності Італії. У VIII-IX століттях Середземне море знову стає місцем зосередження торгових шляхів. Усі мешканці узбережжя одержували від цього зиск. Особливу роль в зба­гаченні міст відігравали хресні походи (перевезення вели­чезної кількості людей виявилася вельми вигідною справою).

132

Отже, міська культура створювала нових людей, формувала нове ставлення до життя, атмосферу, в якій народжувалися великі ідеї та великі твори. Ідейно все це робилося на елітарному рівні. Нове світовідчуття людини, що народжувалася, потребу­вало світоглядного опертя. Античність і була таким опертям. Не випадково до неї звернулися мешканці Італії, адже цей "чобіток" у Середземному морі понад тисячу років тому на­селяли представники античної (римської) цивілізації, що загинула.

Уся культура цього періоду зайвий раз доводить, що Відроджен­ня в чистому вигляді, не існує, її мислителі вбачали в антич­ності те, що хотіли. Тож зовсім не випадково особливій інте­лектуальній розробці піддався в цю епоху неоплатонізм. Античний (власне космологічний) неоплатонізм не міг не при­вернути уваги відродженців ідеєю еманації (пояснення по­ходження світу через витікання творчої енергії з божества).

Бог стає ближчим до людини. Він мислиться пантеїстичне (Бог сумістився зі світом, він його одухотворяє). Тому-то світ і вабить людину. Осягнення людиною світу, наповненого божественною красою, стає одним із головних світоглядних завдань епохи Відродження.