Право власності юридичної особи

Існує три моделі відносин власності юридичних осіб:

• Юридична особа (господарське товариство, кооператив) є власником майна, яке передали їй засновники, та майна, набутого у процесі господарської діяльності. Засновники товариства втрачають право власності на передане юридичній особі майно та набувають зобов’язальних прав (мають право на дивіденди, на свою частку при ліквідації юридичної особи тощо).

• Юридична особа (державні, комунальні унітарні підприємства, а також установи, які фінансуються власниками) набувають похідне речове право на закріплене за ними майно – право господарського відання або право оперативного управління. Таким чином речове право на одне й те саме майно мають як засновники (право власності), так й титульні володільці – підприємства та установи.

• Юридична особа (некомерційні організації) є власником майна, але засновники втрачають будь-які права на це майно, не набуваючи зобов’язальних прав, не можуть претендувати на свою частку при ліквідації юридичної особи тощо.

Щодо колективної власності. Існує думка, що власність недержавних юридичних осіб є не приватною, а колективною, як це закріплено Законом “Про власність” 1991 року. Це є застарілою правовою конструкцією, оскільки Конституція 1996 р. та Цивільний кодекс 2003 р. не визнають право колективної власності юридичних осіб, однак в Господарському кодексі 2003 р. знову про неї згадується. Власником майна, що є у статутному фонді, є юридична особа, яка бере участь у цивільному обігові від власного імені. Трудовий колектив, колектив засновників, акціонерів тощо не є власником майна юридичної особи, це сукупність людей, де кожен представляє власні інтереси. Та якщо окрема особа передала свій внесок юридичній особі у власність, то замість цього вона отримала корпоративні права, це право вимоги до юридичної особи (право на дивіденди) та інші права (право управління тощо).

5. Право власності на землю

Конституція України проголошує землю національним багатством, встановлює особливу державну охорону та гарантує право власності на неї. Положення Цивільного кодексу застосовуються до врегулювання земельних відносин, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства, зокрема Земельним кодексом України, який докладно регулює земельні відносини. Визнання землі національним багатством трактується як панівне регулювання земельних відносин публічно-правовими нормативними актами, встановлення обмежень права власності на землю у суспільних інтересах. Таке особливе ставлення ЦК до землі як особливого об'єкту права власності міститься у визнанні землі природним середовищем, без якого неможливо існування людини.

Громадяни України набувають права та обов’язки землевласників на підставі придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими правочинами, безоплатної передачі із земель державної та комунальної власності, приватизації земельних ділянок, що були раніше їм надані у користування; прийняття спадщини, виділення паю.

Ст. 373 ЦК встановлює такі обмеження права власності на земельну ділянку:

• спеціальний порядок набуття та здійснення права власності;

• обмеження об'ємів земельної ділянки поверхневим (ґрунтовим) шаром, висотою та глибиною, які необхідні для зведення споруд;

• використання відповідно до цільового призначення;

• використання на свій розсуд, якщо інше не встановлено законом та якщо це не порушує права інших осіб;

• набування права власності на землю іноземців, осіб без громадянства, іноземних юридичних осіб тощо, регулюються спеціальними законами;

• права та обов'язки суб'єктів права власності на земельну ділянку встановлюються виключно законом.