11.5.2. Методи формування культури спілкування

Для формування культури спілкування керівника та формування його власного стилю можна запропонувати такі методи: соціально-психоло­гічний тренінг (СПТ), групову дискусію, рольові ігри, тренінг соціаль­ної перцепції тощо.

Найпоширенішою формою такої підготовки є СПТ—специфічна пси­хологічна технологія, зорієнтована на використання активних методів групової роботи для розвитку і підвищення компетентності особистості у спілкуванні та коригування взаємин у групі.

Залежно від конкретних завдань можна говорити про різновиди СПТ: перцентивний, рольовий, тренінг ділового спілкування, поведінковий тощо. Під час тренінгових занять провідним є один з учасників групової взаємодії, яка будується на використанні групової дискусії та рольової гри. Усі форми СПТ обов'язково розраховані на формування і розвиток емпатії та рефлек­сії, що дає змогу учасникам тренінгових груп (Т-груп) усвідомити н оцінити деякі звичні стереотипи сприймання самого себе та інших людей. Цс, у свою чергу, допомагає прогнозувати можливі вчинки людей у ситуаціях міжосо­бистісного спілкування.

Поки що в нашій країні СПТ більше базується на емпіричній практиці, ніж на теоретично обгрунтованих концепціях. Для оцінки його ефективності найчастіше використовуються різного роду шкали суб'єктивних оцінок. Але, як наголошують дослідники та розробники цієї практичної галузі психоло­гії, саме вони дають ефект, який і є мстою СПТ.

Оволодіння кожним воїном знаннями, навичками та вміннями у сфе­рі спілкування зменшує напруженість у екіпажах, військових колекти­вах, підвищує їхню сумісність, попереджує конфліктні ситуації та їхні негативні наслідки — порушення статутних правил стосунків, сприяє вза­єморозумінню, зміцнює дружбу та морально-психологічний клімат у ці­лому.

Методи СПТ поділяються на дві великі групи: дискусійні методи (гру­пові дискусії, розбір помилок з практики спілкування, аналіз ситуації мо­рального вибору) та ігрові (рольові ігри, тренінг соціальної перцепції, по­ведінковий тренінг, невербальна психогімнастика, контргра тощо). Усі ме­тоди базуються на використанні навчального ефекту групової взаємодії, ре­алізують принцип активності того, хто навчається, та передбачають своє­рідний варіант навчання на воїнах.

Метод групової дискусії— складова майже всіх інших методів, що дає змогу вважати його базовим. Як самостійний він використовується у формі аналізу конкретних ситуацій та формі групового самоаналізу. Під час групової дискусії від психолога-ведучого вимагається велика майстерність, а також додержання таких вимог:

• розпочинаючи дискусію, ведучому потрібно не тільки назвати тему, а й пояснити її — зацікавити військовослужбовців;

• необхідно стежити за ходом дискусії, не допускати багатослів'я та відхилення від теми, повторення вже сказаного;

• у ході обговорення слід підбивати часткові підсумки, а при фор­мулюванні кінцевого висновку обов'язково порівняти його з по­ставленою метою;

• щодо кожного учасника ведучий мас виділити головну думку у висловлюваннях, уважно вислуховувати, передчасно нікого не перепиняти;

• ведучий має звертати увагу учасників на необхідність аргументу­вати свої висловлювання, стежити, щоб бездоказові тези не бра­лися до уваги;

• ведучому необхідно активізувати пасивних учасників, втручаю­чись у дискусію, коли виникають непорозуміння між ними, аби допомогти їх подолати;

• щодо групи в цілому ведучий мас створювати ділову обстановку, скеровуючи дискусію в конструктивне річище, залучаючи до об­говорення всіх учасників;

• під час обговорення завдання ведучого виділяти, запам'ятовува­ти та використовувати для розв'язання проблеми всі пропозиції, докази, зауваження воїнів;

• виявляючи погляди учасників, ведучий мас розмовляти мало та по суті справи, зупиняти суперечки, в яких від теми розмови пе­реходять на особистості.

Серед ігрових методів найбільшого поширення набули рольові ігри. Вони та групові дискусії частіше використовуються для тренінгу кому­нікативної та інтерактивної сторін спілкування, частково для набуття навичок конструктивної бесіди в конфліктній ситуації.

Існує кілька способів організації тренінгу. Один із них передбачає такі етапи: мета тренінгу формулюється на основі збігу вимог до осо­бистості з її психологічними характеристиками, завчасно визначається, яка характеристика (наприклад, замкнутість, гарячковість, нетерплячість до незбігу думок, невміння аргументувати свою позицію тощо) та на основі якого регулятивного механізму ця характеристика має поліпшу­ватися по закінченні курсу тренінгу. Необхідно пам'ятати, що позиція ведучого багато в чому визначає успіх тренінгу. Завданням військового психолога в будь-яких ситуаціях є організація вільного демократично­го обговорення проблеми, зупинення ситуацій, образливих для кого-небудь з учасників, які викликали б стрес.