Особистості
Високий ступінь обдарованості, реалізований людиною у визначеній області, називається талантом.
Талант виражається в надзвичайно високому рівні розвитку якостей і в особливій своєрідності проявів індивідуальних особливостей особистості.
Геніальністю називається високий ступінь обдарованості, що виражається в результатах діяльності людини, досягнення яких істотно змінюють умови існування людей або їхнє уявлення про світ.
Приклади навчальних завдань за темою вивчення.
1.Чи бачите ви різницю між поняттями «здатності» і «схильності», а також між якісними характеристиками, якими наділяють люди тієї чи іншої людини: «обдарований», «мудрий», «розумний», «ерудований», «начитаний», « освічений », «здібний» ?
2. Що таке здібності? Чим вони відрізняються від “здатності” та задатків? Чи є вони уродженими особливостями особистості, чи цілком здобуваються при житті? Чи можуть бути задатки, що так і не стануть здібностями, чи, якщо не виявляються здібності до чого-небудь, то не було і задатків? Інакше кажучи, чи можуть розвиватися здібності в людини, наприклад, до математики чи до музики, до чи техніки до управлінської діяльності, якщо спочатку ніяких задатків помічено не було?
18. Характер.
При вивченні теми необхідно ґрунтовно розкрити природу характеру як психологічного утворення, що інтегрує в собі найбільш значимі і стійкі риси особистості.
Необхідно підкреслити, що в характері закріплені типові для конкретної особистості способи поведінки, що мають яскраво виражену індивідуально-своєрідну форму її виявлення.
Важливо звернути увагу на закономірність взаємозв'язків між окремими рисами характеру як структурного утворення, на наявність в ньому провідних і другорядних рис. Необхідно дати чітке тлумачення питання про співвідношення темпераменту і характеру, підкресливши, що риси характеру не визначаються темпераментом, хоч останній і справляє вплив на їх формування.
Слід зробити акцент на принципово важливому для розуміння сутності характеру положенні про те, що його фундаментом є система звичних дій і вчинків особистості. Розглянути умови формування характеру людини, визначивши детермінанти, що мають пріоритетне значення в цьому процесі.
Навчальна схема “Сутність характеру” і коментар до неї.
“Сутність характеру”
Як система ставлень Як система якостей За інтенсивністю
вираженості
СТАВЛЕННЯ до
ОТОЧУЮЧОГО СВІТУ
з переконаннями
безпринципний
ВОЛЬОВІ
рішучість
наполегливість
самовладання
самостійність
ініціативність
ЗОНА 1
абсолютно
“нормальних” характерів
ЗОНА 2
виражених
характерів
а) скриті
акцентуації
б) явні
акцентуації
ЗОНА 3
патології характеру
СТАВЛЕННЯ до
ДІЯЛЬНОСТІ
діяльній
бездіяльний
ЕМОЦІЙНІ
імпульсивність
вразливість
інертність
байдужість
СТАВЛЕННЯ
до ЛЮДЕЙ
комунікабельний
замкнений
ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІ
кмітливість
цікавість
глибокодумність
винахідливість
СТАВЛЕННЯ
до
САМОГО СЕБЕ
альтруїстичний
егоїстичний
Характер – це психічна властивість особистості, яка визначає лінію поведінки людини та виражається у її ставленні до навколишнього світу, праці, інших людей та самої себе.
Характер є сукупність порівняно стійких рис або якостей особистості, які проявляються постійно та обумовлюють особливості її індивідуальної й соціальної поведінки, взаємодії з іншими людьми.
Знати характер людини – означає знати ті її суттєві риси, які з певною логікою та внутрішньою послідовністю проявляються у вчинках людини.
Хоча характер складається з багатьох різних рис, він не є їх механічна сума. Різні риси, його складові, пов’язані між собою та утворюють його цілісну структуру, яку можна розглядати у загально психологічному, типологічному аспектах, та аспекті індивідуальних особливостей.
У структуру характеру входять такі взаємопов’язані суттєві компоненти, які є спільними для всіх людей.
Структура та зміст характеру кожної людини визначаються:
а) динамікою волі (наскільки людина здатна реалізовувати свої цілі, тобто слабка чи сильна його воля у цьому сенсі);
б) специфікою прояву емоцій та емоційного фону людини (наприклад, конфліктного), який супроводжує ті або інші його вчинки;
в) інтелектуальні особливості людини;
г) взаємопов’язаністю всіх цих компонентів (для психологічного аналізу структури характеру важливо, наскільки міцно вони поєднані, гармонійні між собою, або ж, навпаки, конфліктують, протирічять один одному).
Характер має різну ступінь вираженості. За ступенем інтенсивності характерологічних проявів розрізняють три зони характерів:
1 - зона абсолютно “нормальних” характерів; 2 –зона виражених характерів (або акцентуацій характеру); 3 – зона сильних відхилень характерів або психопатій. Перша та друга група відносяться до норми (в широкому розумінні), третя – до патології.
Акцентуації характеру як загострення або яскраве вираження його окремих рис розглядаються як крайні варіанти норми. Вони поділяються на явні та скриті акцентуації.
Важливим є усвідомлення критеріїв розрізнення патологічних та нормальних характерів. Оскільки їх вивчення та динаміка є предметами різних наук: характери першої та другої зон – це предмет психології, а третя зона – предмет малої психіатрії.
Критерії розрізнення норми та патології й віднесення характеру до зони 3:
стабільність в часі, тобто мало змінюється протягом життя;
тотальність проявів характеру (одні й ті самі риси проявляються скрізь у різноманітних життєвих ситуаціях);
соціальна дезадаптація (у людини постійно виникають життєві труднощі, які переживає або він сам, або оточуючи його люди, або і він, і інші).
Характер тісно пов’язаний зі спрямованістю особистості, що знаходить прояв у активному, вибірковому ставленні людини до вимог реального світу і таким чином здійснюють вплив на діяльність людини.
Особливості темпераменту також накладають відбиток на характер та соціальну поведінку людини. Однак, те, яка сторона темпераменту (позитивна чи негативна) стане рисою характеру, залежить від умов його формування.
Характер формується під впливом суспільних умов в результаті діяльності людини. У той же час характер є проявом цілісності особистості, тому необхідно уявляти її індивідуальний розвиток протягом усього життєвого шляху.
Приклади навчальних завдань за темою вивчення.
1. Група студентів характеризувала свого товариша, використовуючи лише прислівники. В результаті було отримано такий ряд слів: стриманий, серйозний, емоційно стійкий, сумлінний, ініціативний, чутливий, чуйний, творчий, активний. Які з цих слів описують характер, а які темперамент? Як це можна визначити?
2. З характером (тим чи іншим) народжуються люди чи характер виховується при житті? А темперамент?
Останнє та подібні до нього питання найкраще обговорити на семінарі попередньо включивши їх до складу навчального завдання на самостійну роботу. Активність дискусії на семінарі буде гарантована, тому що виявиться різне тлумачення студентами багатьох відомих життєвих понять, а також з боку будуть спроби пояснити їхній зміст із наукових позицій психології.
Розгляд методики викладання основ психології можна завершити наступними загальними зауваженнями.
Перше. Оскільки зміст цієї навчальної дисципліни в основному складають знання загальної психології, соціальної психології та психології розвитку, а це здебільшого теоретична а не прикладна проблематика, остільки методика її викладання повинна бути націлена на формування у студентів психологічного мислення як здатності застосовувати теоретичні положення для орієнтації у життєвій практиці. Це означає, що усі навчальні задачі мають складатися таким чином, щоб студенти вчилися психологічному аналізу й оцінці практичних ситуацій. Це уміння психологічно мислити допоможе їм у самостійному засвоєнні соціальної, вікової, педагогічної, й інших прикладних галузей психології. Тому, будь-яка навчальне завдання має бути складена на реальних фактах, що мають практичний зміст, а її розв’язання мати на меті навчити студентів мислити теоретично, щоб вирішити практичну проблему.
Друге. Більшість студентів вивчають психологію вперше і відразу переймаються свідомістю її необхідності для себе особисто, тому що цей предмет дозволяє вивчити і краще зрозуміти самого себе. Багато чого здається давно відомим, тому що життєвими психологічними знаннями звичайно володіють усі. Але виявляється, що тлумачення відомих з дитинства явищ психіки може бути іншим, якщо підходити до них з позицій наукової психології, що не завжди відразу приймається до уваги: життєві поняття, які розходяться в ряді випадків з науковими, заважають засвоєнню останніх. Методика викладання психології не може цього не враховувати і тому необхідно акцентувати увагу студентів на відмінності життєвих і наукових уявлень про ті чи інші факти і явища психіки.
Третє. На володіючи науковою термінологією, студенти в початковий період навчання відчувають труднощі у використанні психологічних понять у своїх виступах на семінарі, при відповідях на іспиті («Розумію, але сказати не можу», «Знаю, але не можу точно висловитися» ). Розуміючи, що мова — це зовнішнє вираження думки, а не просте проголошення слів, методика викладання насамперед піклується про способи розвитку мислення студента за допомогою активних методів навчання, використання навчальних розумових задач (питань), які спеціально складаються на змісті тем, що підлягають вивченню. З'ясувати, як студент мислить, викладач може тільки по його мовленню, коли він буде виражати уголос свої думки, що всіляко і заохочується викладачем через організацію дискусій та обговорення проблемних завдань. Чим частіше і більше студент буде висловлюватись усно, тим краще він буде мислити і тем швидше опанує науковою термінологією. Найкраща методика — це та, яка спонукає до усного мовлення і заохочує мовну активність студентів. Мова з використанням наукової лексики — це і є наукове мислення як результат засвоєння науки. Задля оптимізації мовленнєвого режиму спілкування на лекціях та семінарах викладач повинен створити установку аудиторії на те, що кожен присутній краще нехай помиляється, але не мовчить, тому що висловлену вголос помилку завжди можна виправити.
Ці загальні зауваження відносяться до методики викладання не лише основ психології, але й інших психологічних дисциплін.