Порівняння механізмів природничого та гуманітарного пізнання

Природничі науки Пояснення фактів	Гуманітарні науки Інтерпретації поведінки, думок, почуттів
Спостереження фактів	Засвоєння зовнішніх знаків, які виражають внутрішнє життя психіки
Об’єктивне не заангажоване ставлення	Інтропація як здатність до перенесення в чуже життя
Аналітичне дослідження каузальних (причинних) зв’язків	Сприйняття та з’єднання значущих послідовностей

Прекрасно у свій час пояснив цю особливість гуманітарного пізнання відомий радянський філолог і філософ М.М. Бахтін, стверджуючи, що пізнання речі і пізнання людини - дві взаємо протилежні межі. Річ, на його думку, вичерпується до кінця одностороннім актом пізнання, оскільки вона статична і достатньо просто організована. Тому на сьогодні суб’єкт-об’єктна парадигма виступає вихідною методологічною настановою точних, технічних або природничих наук, все ще залишаючись продуктивною в їхніх межах. Людина ж, не кажучи вже про спільність людей, - більш складна система. Тому доконечність пізнання тут практично неможлива. Та вона і не вимагається, оскільки, на думку філософа, тут краще використовувати як робочу категорію поняття проникнення (за змістом - це синонім розуміння), яка засвідчує наскільки дослідник у власній інтерпретації зміг проникнути у своєрідність природи людини, певної групи або соціуму. З іншого боку, проникнення - це завжди процес гностичної взаємодії, бо і людина, яку пізнає психолог, пізнає його, а також себе в контексті ситуації, що змінюється, завдяки такому пізнанню. І у неї також складається власна інтерпретація результату такої взаємодії. А тому позитивний результат пізнання знаходиться наче між людьми і полягає у синхронізації цих зустрічних потоків пізнання, індивідуальним індикатором продуктивності якого виступає переживання кожним із них наявності взаєморозуміння.

З таких міркувань органічно випливає питання методу гуманітарного, і, зокрема, психологічного пізнання. Вважається, що способом найкращого розгортання процесу гуманітарного пізнання є діалог, який завжди є персоніфікованим та історично обумовленим із позиції індивідуального контексту життєдіяльності учасників. Основний зміст такого діалогу кристалізується для них у сенсі того, що відбувається. ( за Бахтіним Л.1, 409). Це означає, що психологічне пізнання відбувається перш за все на рівні смислів, а не лише наукових значень, а його здобутки у вигляді науково-психологічного знання – це своєрідні кумуляти (узагальнені моменти) бачення однієї й тієї ж ситуації різними суб’єктами пізнання, які можуть вкладати в її розуміння подібний або різний смисл, послуговуючись системами схожих або відмінних уявлень та аргументів. Для цього, зрозуміло, психологу необхідно уявити той шерег індивідуальних детермінант активності іншого на даний момент, який обумовлений своєрідністю всього його попереднього досвіду життєдіяльності і є джерелом особистісної інтерпретації людиною подій, ситуації та актуалізованих значень, в яких ця ситуація презентується свідомості іншого.

Подібний механізм лежить в основі розгортання процесу пізнання в контексті будь-якого науково-гуманітарного дослідження, де істина завжди є кумулятивною, тобто такою, яка визнається більшістю авторитетних учених. Вона виникає, наче, на перехресті думок найбільш глибоких дослідників - авторів психологічного знання, які ведуть діалог, розгорнутий у часі. А тому й осягнути істину можна лише через доскональне вивчення, об’єктивацію, інтерпретацію та глибоке переосмислення їх наукової позиції. Зрозуміло, що це накладає певні зобов’язання на викладача психології в процесі добору змісту викладання та вироблення власної стратегії його інтерпретації. Перш за все такий фахівець повинен мати установку на вироблення власної рефлективної позиції з основних питань викладання, а також володіти здатністю до продуктивного пошуку та творчого синтезу широкого розмаїття часто різноспрямованої, неузгодженої між собою, а то й протирічної, наукової інформації.

Друга суттєва особливість психологічного пізнання полягає у його принциповій гетерогенності, тобто різноприродній основі. Для того, щоб адекватно зрозуміти та передати складний і багатоплановий, до кінця не веріфікований зміст психічного людини, педагогу - психологу як досліднику, діагносту або наставнику потрібно залучати весь спектр розмаїття вищих психічних і психологічних функцій, притаманних людині, вміти організувати й координувати їхню роботу в різних смислових регістрах. Така гетерогенність передбачає не лише добре розвинену здатність фахівця-психолога до наукового логічно-формалізованого пізнання, а й його високорозвинені символічно-споглядальні, художньо-образні та інтуїтивні здібності. Саме тому в арсенал засобів психологічного пізнання сьогодні включено як рівноправні евристичні інструменти абстрактно-логічний дискурс та продуктивна творча уява, а також мислення художньо-образне, насичене аналогіями та метафорами. Нарешті, важливим для психологічного пізнання є і досвід символічного усвідомлення людини як основа її здатності породжувати та інтерпретувати символи й міфи.

Аналізуючи витоки цієї синтетичної здатності український філософ С. Кримський зазначає, що людина не може жити в чужому для себе світі, оскільки для неї як рефлективної істоти стан ентропії або невизначеності існування є нестерпним та породжує стресові переживання. Тому вона з необхідністю вибудовує та інтерпретує своє буття за певними цінностями та смислами, співзвучними її єству, яке є плоть від плоті всього культурного контексту її існування як суб’єкта цивілізації. У такий спосіб предметом осмислення стають найрізноманітніші речі та явища, навіть такі віртуально-міфічні як космогонія сущого. Цікавим у цьому контексті є спостереження, що чотири основні символьні елементи космогонічних міфів – вода, вогонь, земля й повітря, якими просякнута уся житейська, буденна психологія й еллінська філософія (остання є колискою сучасної європейської науки), є по суті запозиченнями з гончарного виробництва, а сама назва Бога-творця або деміурга у перекладі з грецької означає того ж Гончара або ремісника.

Інша суттєва особливість роботи з символом є його полісемантичне тлумачення. Науковці від К.Г. Юнга до М. Хайдеггера неодноразово підкреслювали, що вода для людини не просто поєднання двох молекул вуглецю та однієї кисню. Вона може означати і шторм, і дощ, і океан, і довгу дорогу через пустелю до оази, де є джерело з водою, вона може бути росою і святою водою. Так само й вогонь – не лише ланцюг хімічних реакцій. Це й ознака життя, світло домашнього вогнища, виклик нічному мороку, блискавка та невблаганна природна стихія, світло, що вказує напрямок спасительного руху або праведний шлях людини (за Біблією). Нарешті, земля – це і родючий гумус і твердий ґрунт, що додає людині впевненості у своїх силах, і софійний (мудрий) початок її життя, який називається рідною землею, породжує усвідомленість дотичності до коріння багатовікових традицій власного етносу, породжує феномен земляцтва... Такі смисли є особливою реальністю внутрішнього світу людини, в яких інтимні глибоко особистісні для людини смисли злиті з предметами, ситуаціями та відносинами, які породили їх. За допомогою їхнього тлумачення психолог входить у царину індивідуального безсвідомого, неподільно пов’язаного з емоційно-чуттєвим досвідом іншої особистості, який не завжди усвідомлюється останньою, але сутнісно визначає її світоставлення і світорозуміння. Тому досягти при вивченні психології адекватного розуміння всієї повноти діючих механізмів відтворення людиною світу й самотворення, її емоційної саморегуляції й формування ставлення до інших, допомогти аудиторії дійти до найвищих щаблів самовдосконалення та духовного розвитку можливо через включення в процес освітньої підготовки не лише науково-психологічної інформації, а й, залучаючи до викладання зміст інших царин людського духовного виробництва (образотворчого мистецтва й міфології, релігії та езотеричних вчень, театрального мистецтва та літератури, у розмаїтті всіх жанрів останньої, включаючи гумор, історичні анекдоти та ін.). Саме за встановленням міждисциплінарних зв’язків наукової психології з такими галузями гуманітарного знання вбачаємо сьогодні магістральний шлях удосконалення психологічної підготовки кваліфікованих фахівців. На рівні університетської освіти таке завдання реалізується через необхідність розвитку у майбутніх психологів, в тому числі й майбутніх викладачів психології установок на самостійну культивацію в межах отримання вищої освіти пізнавального інтересу до повноцінного засвоєння загальноосвітніх дисциплін (насамперед філософії, культурології, етики та естетики, релігієзнавства), широке прилучення до культурної спадщини сучасної цивілізації, формування потреби в постійному саморозвитку власних інтелектуальних та культурно-художніх інтересів.

Нарешті, ще один суттєвий момент специфіки психологічного пізнання, гуманітарного у своїй основі, пов’язаний зі своєрідністю віднесеності такого знання до суб’єкта пізнання. Більшість знань психологічної природи стосуються кожної окремої людини безпосередньо, розкриваючи її психологічні та соціально-психологічні особливості. А тому, вивчаючи цю дисципліну, людина продовжує активно пізнавати себе, інших людей. І якість такого пізнання суттєво впливає на розвиток її особистості. Тому практично-прикладна мета навчання психології - це надання викладачем-психології кваліфікованої допомоги аудиторії у теоретичному та практичному опануванні кожним її слухачем знаннями та методами самовдосконалення і побудови продуктивного спілкування й взаємодії з людьми в різних умовах життєдіяльності. Це передбачає як спеціальне завдання - організацію роботи зі слухачами, спрямованої на ознайомлення їх з арсеналом механізмів психологічної та соціальної адаптації, необхідних для ефективного входження в спільноту, оптимізації її функціонування та власного продуктивного розвитку в ній. Підкреслимо, що таке завдання для своєї реалізації вимагає включати у зміст психологічної освіти не лише теоретичне знання, але й відповідні вміння та навички ефективної комунікації та взаємодії з людьми, Основний зміст яких сьогодні узагальнюється в понятті соціальної компетентності людини. Розвиток такої компетентності сьогодні тісно пов’язується із широким впровадженням у викладання психології активних методів навчання. Провідне місце серед них посідають різноманітні техніки соціально-психологічного тренінгу. Саме тому на сторінках цього навчального посібника активним методам навчання приділена особлива увага.

Таким чином, стратегічно сучасне навчання психології на всіх рівнях підготовки спрямовано на оволодіння способами пізнання особистості та поведінки інших людей, а також формування здатності людини до самоперетворення та продуктивної взаємодії з соціальним оточенням. Зрозуміло, що виділені особливості психологічного пізнання є в певному сенсі універсальними, а окреслені стратегічні завдання його передачі сьогодні реалізуються на різних рівнях та з різною мірою повноти в ході викладання психології в межах програми шкільного факультативу, курсу психології як загальноосвітньої дисципліни вузівського навчання або ж при університетській підготовці майбутніх фахівців – психологів. Це, зрозуміло, викликає й певні завдання підготовки педагогів-психологів.

З урахуванням вищезазначеного, основна мета викладання курсу “Методика викладання психології” як навчальної дисципліни розуміється нами як необхідність забезпечення ефективності викладання психології студентами в межах організації їх педагогічної практики в різноманітних закладах освіти. Така мета конкретизується в наступних дидактичних завданнях педагога – викладача цього курсу:

1. передати студентам та слухачам, які проходять підготовку за спеціальністю “психологія”, знання про специфіку викладання психології;

2. сформувати в них вміння та навички ефективної підготовки, організації та управління педагогічним процесом, орієнтованим на передачу різного роду психологічної інформації, формування необхідних вмінь та навичок психологічної природи;

3. сприяти самопізнанню й саморозвитку особистості студентів у контексті обраної ними спеціальності, зокрема, актуалізувати й розвинути їхні педагогічні здібності;

4. допомогти студентам в опануванні прийомами професійної самоосвіти та самовиховання;

5. розвинути потребу студентів та слухачів у психолого просвітній діяльності та вміння її ефективно організовувати при роботі в різних аудиторіях.

Окрім допомоги студентам як майбутнім фахівцям викладачам - психологам, зорієнтуватись у системі сучасних вимог до викладання основ психологічної науки, розмаїтті педагогічних технологій, технік та прийомів викладання знайомство з предметом передбачає, що студент, через рефлексивне самопізнання та самоорганізацію в ході вивчення курсу, зможе підійти до розуміння необхідності формування індивідуального стилю власної педагогічної діяльності на ниві психологічної освіти, розпочне роботу по творенню своєї особистої технології добору, обробки, презентації та контролю психологічної інформації, необхідної для ефективного розгортання навчального процесу, суб’єктом організації якого він себе побачить. Реалізація таких завдань конкретизується у необхідності створення сприятливих педагогічних умов, які б забезпечували здатність студентів усвідомити свої можливості у їхньому прикладанні до передачі психологічного знання в загальноосвітній школі, спеціалізованому коледжі, університеті, гуманітарному або технічному вищому навчальному закладі, з ціллю реалізації відповідних дидактичних і виховних завдань цих освітніх установ. Особливо сприятливі умови для цього складаються під час педагогічної, а потім і асистентської практик, які передбачені як обов’язкові програмою підготовки спеціалістів-психологів.

Для нас є принциповим підкреслити важливість усвідомлення та прийняття студентом як майбутнім педагогом-психологом окреслених цілей в якості зверхзавдань викладання будь-яких психологічних дисциплін. Оскільки, на наше глибоке переконання, лише за умов створення викладачем психології такого роду відправних координат власноруч побудованого дидактичного простору, ним організований процес навчання має шанс набути характеристик цілеспрямованої, цілісної та продуктивної педагогічної взаємодії з аудиторією. Його ж діяльність на всіх етапах організації навчання власного навчання та навчання інших стане більш усвідомленою, дидактично рефлексивною, а значить і педагогічно ефективною.

Види дидактичного знання з психології: поняття загальної, предметної та циклічної дидактики.

Основою розвитку педагогічної компетентності майбутнього викладача виступає відповідне дидактичне знання, яке на сьогодні у прикладання до предмету будь-якої навчальної дисципліни існує у двох основних видах: загальної та предметної дидактики. Загальна дидактика - це наука про основні закономірності ефективної організації, управління та здійснення навчання педагогом, результатом чого виступає розвиток продуктивної навчальної діяльності учня або студента, слухача, спрямованої на засвоєння відповідних знань, вмінь і навичок, а також становлення його широкої соціальної компетентності, пізнавального та творчого потенціалів. Предметна дидактика або суто методика викладання окремо взятого навчального предмету концентрує увагу на тому, що є специфічним для продуктивного навчання кожній предметній дисципліні. Узгодженість цих систем знань у площині дидактичної свідомості фахівця відкриває перед ним широкі перспективи індивідуальної педагогічної творчості. У цьому зв’язку наголосимо на тій обставини, що між цими системами дидактичного знання також існують безпосередні неподільні взаємовідносини, які на різних рівнях аналізу можна трактувати і як відношення теорії, тобто загальної дидактики, до практики ( предметної дидактики), і як теорії до теорії, якими виступають ці дві системи науково відрефлектованих педагогічних знань різного рівня узагальненості. Усвідомлення такої логіки відносин покладена нами і в основу організації цього навчального посібника, дві частини якого як раз і присвячені викладанню основ загальної і предметної дидактики, зміст яких магістрально пов’язаний із завданнями оптимізації організації сучасного процесу викладання психології в середніх та вищих навчальних закладах.

Отже, загальна методика викладання розглядає загальні прийоми та методи, форми організації навчання незалежно від їхнього змісту. В завданнях цієї дисципліни: розкриття загальних принципів та вимог до викладання (читання лекцій, проведення уроків, семінарських і практичних занять, організація самостійної роботи учнів і студентів, контролю засвоєння ними знань). На відміну від такої проблематики, яка торкається найбільш загальних питань викладання психології, спеціальна методична робота в рамках предметної дидактики проводиться в напрямку виявлення специфіки підготовки читання лекцій, проведення уроків, семінарських і лабораторно-практичних занять за окремими курсами, розділами курсів з психології, висвітлення певних науково-психологічних проблем.

Зауважимо також, що на сьогодні у дидактиці активно проявляється ще одна тенденція, пов’язана з виокремленням так званих циклових дидактик або системи педагогічних знань, які об’єднують особливості та закономірності викладання предметів гуманітарного, точного, природничого циклів, мистецтвознавчих дисциплін, політехнічної освіти, тощо. Такого роду факти ми розглядаємо як прояв розвитку сучасної дидактичної думки в напрямку диференціації та подальшої інтеграції методичного знання. Перспективність цього підходу очевидна навіть із вищенаведеного тексту, в межах якого ми намагалися виокремити специфічні характеристики психологічного пізнання та викладання психології з опорою на виділення особливостей гуманітарного пізнання.

Як загальна, так і окремі методики викладання психології в своїх основних завданнях збігаються. Їх основною метою є озброєння не лише викладача, а насамперед студента, аспіранта як майбутніх викладачів знаннями, вміннями та навичками викладацької роботи. В якості кінцевої мети знайомства з такою науково-методичною інформацією та засвоєння дидактичних знань передбачається формування компетентності навчальної аудиторії щодо науково обґрунтованих ефективних методів викладання психології, розширення її професійно-педагогічного досвіду відносно прийомів і способів продуктивної організації та активізації навчального процесу.