Психологічні механізми формування стилю викладацької діяльності

Дотепер мова йшла про змістовну сторону взаємозв'язку індивідуального і загальноприйнятого в стилі діяльності викладача. Разом із тим, для правильної організації професійної підготовки викладачів-психологів (а також для їхньої самоосвіти) необхідно враховувати також і психологічні механізми формування стилю. Такі механизми імпліцитні, непомітні, про їх майже не згадується в методичній літературі. Але саме їхньою роботою значною мірою визначається і спрямованість, і стійкість, і варіантність, самого стилю викладацької роботи як окремого педагога, так і цілих педагогічних шкіл.

У спеціальній літературі виділяється три групи таких механізмів: 1) соціально-психологічні; 2) психофізіологічні; 3) психолого-педагогічні.

Соціально-психологічні механізми відбивають загальні особливості взаємодії суспільного, групового й індивідуального в стилі діяльності. Сюди відносяться механізми переконання, наслідування, емоційного зараження, співпереживання, ідентифікації, відокремлення й ін.

Гранично загальними в цьому плані припустимо вважати механізми диференціації (психологічного відокремлення особистості від групи, спільності) і інтеграції (психологічного зближення, об'єднання людей). Ці механізми працюють у діалектичній єдності та своєрідному протистоянні, в результаті якого у людей одночасно формуються і загальні, співпадаючі, і відмінні, незбіжні психологічні ознаки. Незбалансованість механізмів диференціації й інтеграції приводить особистість, групу до індивідуалізму або конформізму, втрати психологічної своєрідності поглядів, інтересів і т.д.

Завдяки дії соціально-психологічних механізмів загальноприйняте стає надбанням особистості і групи, а кращий досвід окремої особистості переростає в груповий, типізується і стає джерелом збагачення стилю викладання всіх зацікавлених осіб. Дія соціально-психологічних механізмів, наче попереджує прояв надмірної індивідуалізації стилю, вносить у нього соціальні моменти в якості провідних (науковість підходу до всіх явищ і проблем, застосування в лекціях та на семінарах тільки прийнятних засобів впливу на аудиторію, орієнтація на досягнення соціально значимих результатів занять і т.д.). Разом з тим варто мати на увазі, що неузгодженість у дії цих механізмів може привести до копіювального, формального стилю роботи викладача.

Робота зі студентами-практикантами, переконує, що не всі з них правильно розуміють і оцінюють плюси і мінуси дії соціально-психологічних механізмів. Одні бачать мету вироблення свого стилю викладання в максимальному «припасуванні» своїх дій під загальноприйняті еталони. Інші прагнуть «вирватися» із загальноприйнятих норм і принципів, відокремитися від інших і так протиставити себе колегам. Перша крайність веде до «безликого», друга - до індивідуалістичного стилю. Тільки творче ставлення до загальноприйнятого і критичне переосмислення «свого» допомагає домогтися оптимального стилю викладання психології.

Психофізіологічні механізми забезпечують закріплення і необхідну перебудову самих прийомів роботи педагога. Сюди відносяться механізми утворення, закріплення і згасання тимчасових нервових зв'язків, асоціацій, динамічних стереотипів, що лежать в основі звичок, умінь, навичок особистості, традицій суспільних груп і т.д. Серед психологів здавна існує афоризм: «Посієш учинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю». Це відноситься і до роботи викладача психології: окремі дії, повторюючись, закріплюються, стають звичними і, поєднуючись разом, утворюють стійку систему, послідовність дій при підготовці, веденні й аналізі занять, тобто перетворюються в психофізіологічну основу стилю. Звички, що закріпилися, психологічно переживаються як внутрішня потреба. Так, вести лекцію у своєму звичному стилі в багато разів легше, ніж у стилі «чужому». Однак корисно пам'ятати, що звички бувають корисні і шкідливі, що шкідливі звички легше виробити, чим переробити, і т.д.

Стиль викладання регулюється насамперед свідомістю, відповідальним ставленням до справи, а не звичками, хоча без звичок стійкого стилю будь-якої діяльності бути не може. Гарні, потрібні звички істотно полегшують роботу, розвантажують свідомість від контролю за дрібними деталями дій, підвищують працездатність лектора.

Не випадково І. П. Павлов назвав фізіологічний механизм навичок і звичок динамічним стереотипом. Це дійсно стереотип, тобто щось стійке, повторюване, але в той же час такий стереотип мінливий і динамічний. Бачити в стереотипі і плюси, і мінуси, свідомо регулювати процеси його закріплення і перебудови — значить сприяти формуванню в себе оптимального стилю викладацької роботи.

Психолого-педагогічні механізми характеризують навченість і вихованість викладача. Вони забезпечують йому творче засвоєння знань, умінь і навичок педагогічної діяльності, а також формування необхідних для цього властивостей особистості. Сюди відносяться механізми сприйняття, переробки, особистісного закріплення і практичного застосування знань і навичок, необхідних для успішного ведення викладацької роботи. Власне кажучи, це механізми перетворення знань у переконання і практичні дії. В індивідуально-психологічному плані тут ми маємо справу насамперед зі здібностями до викладацької діяльності, із творчими можливостями педагога. Творчий склад особистості майбутнього викладача, його працьовитість, критичне ставлення до себе активізують, прискорюють процес формування ефективного стилю педагогічної діяльності, визначають усвідомленість сприйняття, глибину переробки, міцність закріплення й адекватність застосування знань, умінь і навичок, які засвоює молодий педагог.

Звичайно, здібності студентів і слухачів як майбутніх викладачів до сприйняття, запам'ятовування, осмислення, переробки знань, надбання лекторських умінь і навичок, свідомого регулювання своїх дій і вчинків і т.д. не можуть бути однаковими. Індивідуально-психологічні розходження в цьому плані впливають на формування і прояв стилю викладацької діяльності, вимагають постійної роботи починаючого фахівця над собою. Наприклад. Якщо у викладача значеннєвий тип пам'яті, то йому потрібно не тільки виписувати цитати, цифрової дані, назви, імена і т.п., але і відтворювати цей матеріал на лекції в основному не по пам'яті, а зачитуючи його по тексту виписок (інакше перекручування майже неминучі). При механічному типі пам'яті ці «обережності», як правило, зайві (зате з'являються труднощі при відтворенні матеріалу своїми словами). Ясно, що ці розходження змінюють стиль «подачі» матеріалу в аудиторії.

Хотілося б відзначити, що всі різновиди психологічних механізмів вироблення стилю діяльності утворюють єдність. Причому провідна роль у цій єдності належить загальним соціально-психологічним механізмам диференціації й інтеграції, що забезпечують гармонічну, збалансовану єдність індивідуального і загальноприйнятого в стилі роботи і соціальній спрямованості особистості кожного викладача психології.

Загальна професійна підготовленість, звичайно, свідчить про сумарну відповідність стилю діяльності педагога загальноприйнятим прийомам викладацької роботи, хоча і тут маються індивідуально-групові варіації. Наприклад, лектору-студенту, що проходить педагогічну практику, не лічить виступати в «професорському» стилі, а професору — «по-студентські». Відомо також, що багато прикладів — це добре, а якщо їх замало, то це погано; якщо є проблемні ситуації — добре, якщо немає — погано і т.ін.

Індивідуалізація думки і слова викладача психології. В бесідах зі студентами на заняттях з методики викладання психології з'ясовується такий факт: багато хто з них переконані, що для досягнення виразності мови нібито досить роботи над мовою виступу, опори на рекомендації мовознавців про використання нестандартних, образних, емоційно виразних слів і словосполучень. Чи правильно це? Лише частково. Справа в тому, що мовлення — це не просто реалізація виразних можливостей мови, а процес передачі іншим людям наших власних думок і почуттів. Якщо думки і почуття стандартні, сірі, то ніякі словесні їхні прикраси не можуть зробити мову живою, і виразною. Ця психологічна закономірність і дозволяє, на думку досвідчених педагогів - методистів більш точно визначити напрямки роботи викладача психології над свіжістю думки і слова в їхній єдності: потрібно йти насамперед не від слова до думки, а від думки до слова. За таких умов потрібні слова, обороти мовлення, інтонації приходять, наче самі собою. Якщо ж вони виявляться не зовсім правильними і виразними, то їх доведеться замінити, відповідно до рекомендацій керівників-методистів. Ця, друга частина роботи над мовою та мовленням винятково важлива, але вона не є єдиної, як думають деякі педагоги - початківці.

Відмітна риса стилю викладання - це своєрідність, індивідуальність ходу думки і структури мовлення. У їхній основі лежать певний склад розуму й індивідуальні навички мовлення.

Звичайно, мова викладача повинна строго відповідати нормам граматики і стилістики української літературної мови. Однак у рамках цих норм можливі численні варіації, обумовлені особливостями особистості педагога (його професійною підготовкою, уміннями, навичками, звичками, складом розуму, емоційною реактивністю і т.д.). Вибір слів обумовлюється ступенем точності, стилістичним чуттям викладача й обліком особливостей синтаксичних конструкцій (словосполучень, оборотів, типів речень). В інтонаційному малюнку фраз, манері вимови і виявляються ознаки індивідуального стилю його мовлення.

Навряд чи доцільно намагатися перелічити варіації індивідуального мовного стилю; тут наявна маса важко вловимих ознак, починаючи від особливостей побудови періодів і закінчуючи стійким мелодійним малюнком окремих фраз. Так, одні викладачі користуються для викладу в основному розгорнутими синтаксичними конструкціями, з декількома придатковими реченнями, інші — короткими, рубаними фразами. Деякі оратори схильні наприкінці речення помітно знижувати силу голосу, інші — підвищувати. В одного мова швидка, в інших — уповільнена, майже в кожного викладача є свої улюблені слова (аж до слів-паразитів) і т.п.

Формування оптимального стилю мовлення викладача - початківця багато в чому зводиться до подолання соціально неприйнятних способів побудови мовних конструкцій і манери вимови слів і окремих звуків (виключення жаргонних виражень, вульгаризмів, слів-паразитів, оволодіння правилами української літературної вимови, відпрацьовування дикції, уміння варіювати мелодійний малюнок фраз у залежності від змісту й емоційних завдань лекції і т.д.). Завдяки такій роботі можливо досягти такого рівня індивидуальної педагогічної компетентості, на якому мова викладача психології буде цілком відповідати нормам граматики і стилістики.

Ознаки індивідуального стилю мовлення обумовлені насамперед психологічними особливостями особистості педагога. Особливості впливу професійної підготовленості, спрямованості особистості, умінь, навичок і звичок на стиль мови ми вже розглянули вище. Тепер спробуємо встановити зв'язки між стилем мовлення і складом розуму викладача.

Мовлення є словесне вираження думок і почуттів того, хто говорить в єдності його ставлень до предмету обговорення і до слухачів. Зрозуміло, що стиль мислення знаходить своє вираження в стилі мовлення. Дійсно, існують різні склади розуму, типи мислення, що відбиваються в стилі мовлення. Так, розрізняють абстрактно-логічний («філософський», «теоретичний») і конкретно-образний («художній»), аналітичний і синтетичний, репродуктивний (відтворюючий) і творчий склади розуму. В залежності від складу розуму одні викладачі надають перевагу розгорнутим логічним міркування, інші — частіше використовують образні картини, приклади, описи; одні люблять виділяти деталі, розкладати проблеми на частини, інші насамперед шукають зв'язки, що поєднують деталі в одне ціле; одні охоче вдаються до переказу чужих думок, інші (іноді непомітно для себе) до кожного питання підходять якось по-своєму, оригінально і т.д. Багато педагогів навіть не рефлектують у себе схильності до того чи іншого типу мислення, хоча для тих, хто спостерігає зі сторони це видно абсолютно виразно.

Практика показує, що надмірна прихильність викладача психології до якогось одного типу мислення може перешкоджати формуванню в нього оптимального стилю викладання. Умови викладацької діяльності такі, що педагог повинний вміти і логічно міркувати, і пояснювати свої міркування образами, прикладами, і виявляти деталі проблеми, і бачити їх єдність, і викладати чужі думки, і творчо, по-своєму підходити до вирішення окремих питань. Помітивши за собою надмірну схильність до якогось одного, крайнього типу мислення, досвідчені педагоги починають цілеспрямовано працювати над собою, для того щоб розвинути в собі й інші, альтернативні, розумові якості. Якщо не буде такої роботи, у викладача може скластися негармонійний тенденційний стиль викладання (наприклад, «абстрактно-абстрактний» чи «туманно-образний», «цитатний» або «яческий» і т.п.).

Поряд з цим, саме деяке переважання у педагогічній діяльності особистості певного типу мислення робить виступ своєрідним, надає йому особливий шарм, служить однією з помітних ознак індивідуального стилю викладацької праці. Тому основна проблема формування індивідуального стилю викладання, з нашої точки зору, полягає у досягненні спеціалістом певної ідеальної пропорції проявів у його педагогічній продукції методично - необхідних та індивідуально своєрідних компонентів, які в поєднанні і утворюють неповторну ауру його викладацької майстерності.

Крім типів мислення, у психології прийнято виділяти різні якості розуму (самостійність, активність, аналитичность, ясність, глибину, гнучкість, організованість, оригінальність і ін.). Досить високий рівень розвитку цих якостей свідчить про гармонічно розвинутий розум людини, однак різні якості розуму по-різному виявляються в конкретних умовах педагогічної діяльності психолога і по-різному впливають на її стиль.

У викладацькій роботі потрібні всі зазначені якості розуму, причому кожна з них по-своєму впливає на стиль ведення педагогом занять з психології, створюючи ознаки професійного мислення викладача. Розглянемо тільки деякі з цих ознак, дотичних до стилю мовлення психолога-викладача.

З точки зору Єрастова Н.П. Особливо значущими тут є зв’язки, що забезпечують: 1) ясність думки і доступність мовлення 2) глибини розуму і змістовності мовлення; 3) організованості розуму і стрункість мови. ( Про ораторське мистецтво, с. 307).

Ясність думки викладача психології— результат його постійної роботи над матеріалом, чіткого розуміння своїх професійних завдань. Як правило, думка стає ясна як самому викладачу, так і його слухачам, якщо в ній, по-перше, виділене питання, що вимагає відповіді, по-друге, названі шляхи рішення цього питання й обраний найбільш правильний з них у даних умовах, по-третє, конкретно розкриті особливості обраного шляху і показані соціально значущі наслідки його використання. Ясне розуміння сутності психологічної проблеми в цілому допомагає викладачу правильно пов'язати теоретичні положення і конкретні факти і краще донести власну думку до слухачів.

Тільки при ясності прозорості думки досягається доступність мовлення. Звичайно, не у всіх випадках розуміння людиною суті питання обов'язково приводить до дохідливості її мовлення. Тут багато чого залежить також від уміння виступаючого підбирати зрозумілі даній групі слухачів слова й обороти, вводити і пояснювати нові поняття, будувати систему доказів і т.д. Крім того, йому необхідні достатня сила голосу, чіткість дикції, точність логічних наголосів та пауз, а також деякі інші властивості мовлення, які в сукупності забезпечують сприйняття усної навчальної інформації слухачами. Ідеальним у цьому сенсі, звичайно, вважається сценічна вимова, для оволодіння якою потрібна тривала робота над технікою мовлення. Однак хотілося б підкреслити, що головне в дохідливості мовлення все-таки не техніка вимови, а передача слухачам суті питання, внесення визначеної ясності в обговорювану на занятті психологічну проблему.

Прозорість думки викладача тісно пов'язана з глибиною його мислення. Цей звязок виражається в умінні фахівця виділити в обєкті аналізу приховані від безпосереднєго спостереження причинно-наслідкові зв'язки і відносини, розглянути питання з нової точки зору, знайти у відомих фактах підстави для нових висновків, підібрати до відомих висновків нові обґрунтування і т.д.

У психології прийнято розрізняти буденне і наукове мислення. Рівень наукового мислення характеризується насамперед глибиною проникнення в сутність явищ пізнання. Правильно побудована лекція звичайно сприяє переходу слухачів з життєвого на науковий рівень аналізу конкретної теми, і мислення педагога в цьому відношенні повинне бути своєрідним зразком для аудиторії.

Відомо, що глибина думки викладача — не якась уроджена якість, вона розвивається в результаті постійного збагачення власних знань, серйозної роботи з науковою і методичною літературою. Глибина думки викладача психології виражається в змістовності, інформаційній насиченості мовлення. Саме інформаційна повнота, новизна, свіжість, точність викладу сприяють розвитку інтересу слухачів, викликають симпатії слухачів до виступаючого. Поверхневий виклад теми не може задовольнити жодну аудиторію.

Слід зазначити, однак, що одного тільки глибокого проникнення педагога у суть психологічної проблеми не завжди буває досить для побудови інформаційно насиченої лекції. У науково-методичній літературі давно виведене своєрідне правило: нові знання повинні відповідати рівню знань слухачів або читачів Це означає, що з великого обсягу теоретичних і практичних даних з предмету обговорення потрібно відбирати для початку те, що близько до рівня знань слухачів, інакше вони або не зможуть сприйняти й оцінити зміст нової інформації, або вона виявиться для них недоступною. Іншими словами, поняття інформаційної насиченості відносне: що є новим для однієї аудиторії, то може бути добре відомо інший. Лише володіючи досить глибокими знаннями з питання обговорення, педагог може перебудовувати виклад так, щоб досягти максимальної насиченості змісту при збереженні його доступності для конкретних слухачів.

У соціально-педагогічному плані взаємодія психолога-викладача й аудиторії —це їх взаємна активна робота, управляє якою саме педагог у відповідності зі своїм соціальним статусом і на основі соціально прийнятних методів (схема П - А). Неадекватними в цьому плані виявляються ті форми і методи роботи, що або приводять до позиції абсолютного домінування викладача (схема +П+ - А), або до позиції абсолютного невілювання своєрідності позицій лектора й аудиторії (схема П =А).

Сьогодні педагогіка і методика викладання психології орієнтують викладачів насамперед на подолання авторитарної, менторської позиції в спілкуванні з аудиторією, на врахування запитів і потреб слухачів, на застосування активних форм і методів роботи з ними. В той же час, надаючи перевагу ставленню до аудиторії з повагою, необхідно створювати в ній атмосферу взаємної вимогливості.

Не обійтися викладачу і без здатності завойовувати прихильність слухачів різних аудиторій. У значній мірі вона визначається пізнавальними та емоційно-вольовими рисами його особистості (чуйністю, рішучістю й ін.), що імпонують слухачам, заражають їх бажанням активно діяти, з метою остаточно самостійно розібратися в обговорюваному питанні.

Відомо, що справжнє взаєморозуміння між лектором і аудиторією виникає тільки при єдності раціонального й емоційного початків в його підході до обговорюваних проблем. Тому в поняття стилю викладацької діяльності обов'язково включаються ознаки, які забезпечують встановлення емоційного контакту з аудиторією, поважне відношення до неї. Черствість, байдужість, брутальність так само протипоказані викладачу психології, як і брехливий пафос, нещирість, обманювання аудиторії.

Емоційне ставлення викладача до фактів і людей визначається його соціальними позиціями і виявляється в словосполученні, інтонаціях, паузах, виразі очей, міміці, жестах і інших зовнішніх показниках. Головне тут — природність, відсутність фальші, награності, пози. Актуальний емоційний стан викладача обов'язково передається аудиторії. Щира схвильованість педагога темою виступу, справжня увага до думок і почуттів слухачів активізують аудиторію, викликають у неї інтерес до матеріалу і довіру до слов лектора.

У результаті накопичення досвіду викладацької діяльності і завзятого самовдосконалення здобуваються необхідні уміння й навички управління власним емоційним станом. Уміння педагога володіти собою при спілкуванні зі слухачами також приходить не відразу. Насамперед необхідно перебороти почуття страху перед аудиторією. Найкраще в цьому допомагає захопленість матеріалом, а також метою виступу. У такому випадку виникає натхненний, зацікавлений виклад.

Таким чином, ми підійшли до питання про вплив на стиль викладацької діяльності вольових рис особистості педагога. Воля, як уміння переборювати зовнішні і внутрішні перешкоди в процесі свідомої, цілеспрямованої діяльності, викладачу необхідна. Його сміливість, рішучість, організованість утримують увагу слухачів, спонукають до усвіомлення почутого, викликають у них бажання наслідувати думкою і приймати його позицію.

Вольові риси викладача психології виявляються й у яскравому викладі матеріалу, і в умінні володіти собою, і в ефективних прийомах впливу на думки і почуття слухачів. Уся ця сукупність ознак оцінюється аудиторією як оптимальний стиль його викладацької діяльності.

Переборюючи елементи нерішучості у викладі матеріалу і своїй поведінці, педагог-початківець не повинен впадати й в іншу крайність — безапеляційність, і самовпевненість. Безапеляційність суджень звичайно викликає в людей ворожість до носія, породжує сумніви у його розумових здібностях і розцінюється як прояв крайньої неповаги до аудиторії. Навіть найправильніші пропозиції і рекомендації, що виходять від такого педагога, аудиторією не приймаються, і ефект його педагогічної активності виявляється негативним.

Для оволодіння оптимальним стилем викладацької роботи кожному педагогу доводиться чимало працювати над подоланням недоліків своєї волі і характеру. Звичайно, викладачі-психологи мають різний рівень розвитку волі, по-своєму поводяться в аудиторії, у зв'язку з чим можливі численні варіації організації еффктивного спілкування з аудиторією— від м'якого, делікатного до рішучого і твердого.

Яскрава театральність, артистичність поведінки свідчить про емоційну насиченість і високу життєздатність, вона несумісна з психологічною млявістю і скутістю і сприяє широким груповим контактам, що в цілому говорить про соціальну активність людини. Однак театральність у житті, особливо в ситуаціях самопред'явлення індивіда (знайомство, ділова бесіда), може мати дві форми: театральність відвертого саморозкриття і театральність навмисної самозміни.

Перша здійснюється у виразності і деякій патетиці звукової мови, заснованої на щирості емоцій і супровідної їхньої моторної експресії. Для неї характерна не штучність — природно сформована манера мови з властивою даному індивіду динамікою. Тоді пафос виглядає непідробленим, дійсно пережитим, що йде від реальних почуттів; мова при цьому відрізняється великою амплітудою мелодії й адекватним мімічним супроводом. До нештучної, непідробної манери мовлення з часом приєднуються так називані "погоджені" придбання, тобто добре асимільовані наслідувальні зразки.

Інша форма театральності пов'язана з тим, що людина навмисно себе перетворює і демонструє навколишнім зовсім не те, що вона виявляє собою насправді. Це або перенесені в реальне життя блазнірство, ігрова ексцентрика, необразлива манірність, або — продумана містифікація що переслідує корисливі цілі. В усіх випадках при навмисній театральності виявляється нарочитість мови, вичурність лексики, достаток чужорідних мовних шаблонів, не властивих повсякденний мови даного індивіда. Багато в чому неприродність мовної поведінки пов'язана не зі злим наміром, а з наївним прагненням показати свою приналежність до престижних груп або натякнути на володіння більш високим соціальним статусом, чим це є в дійсності. Іноді "мова фасаду" (чи "мовне маскування") спрямована на досягнення спланованих цілей, наприклад, звичайного бажання сподобатися усім.

Проміжне положення між нештучною і навмисною поведінкою займає театральність професійного самопред'явлення (вчителя, лікаря, лектора і т.п.). Зокрема, А.С. Макаренко стверджував, що педагог повинен володіти не тільки педагогічними, але також акторськими здібностями і навичками. Він писав: '"Не може бути гарним вихователь, який не володіє мімікою, який не може додати своєму обличчю необхідного виразу або передати свій настрій... Я переконаний, що в майбутньому в педагогічних вузах обов'язково буде викладатися й постановка голосу, й поза, й володіння своїм організмом, й володіння своїм обличчям, і без такий роботи я не уявляю собі роботи вихователя". Подібні вимоги пред’являються до представників усіх соціономічних спеціальностей , успішна професіоналізація яких вимагає від них високого рівня розвитку комунікативних вмінь. У результаті навчання й практики у фахівців виникає так званий "тренувальний стиль", під яким розуміється манера мовлення, що відрізняється від повсякденного розмовного певною штучністю. Усередині такого стилю можна спостерігати "непідробну" й "підробну" форми вираження, щиру манеру й маніпуляторські прийоми спілкування, оскільки навіть високий професіоналізм не може компенсувати відсутності відвертості й довіри до людей. Кордони припустимих індивідуальних варіацій стилю викладацької діяльності чітко визначені загальноприйнятими соціальними нормами спілкування педагога й аудиторії. Ідеальним варіантом можна вважати плавний перехід індивідуальної артистичності саморозкриття в соціальне програвання професійної або посадової ролі.

Характеризуючи особливість індивідуального стилю викладацької діяльності можна сказати, що у кожного педагога він оригінальний, як і його характер або особистісний стрій; скільки існує фахівців, стільки існує і стилів викладацької діяльності. Однак у цьому справедливому висновку тільки частина, одна сторона правди. Друга (і, на думку фахівців, головна) сторона справи полягає в тому, що оригінальність індивідуального стилю викладацької діяльності є доповнення, «надбудова» до нормативів загальноприйнятих, соціально обумовлених норм і прийомів роботи педагога. Загальні ознаки такого стилю формуються не тільки в результаті власне педагогічної праці, але і під впливом усього соціального життя, під впливом праці, навчання, виховання, спілкування з іншими людьми, самовиховання, роботи викладача над собою. Разом з тим на стиль викладацької діяльності істотний вплив здійснюють інтереси, схильності, потреби самого викладача психології, склад його розуму, особливості мовлення, емоційність, рівень розвитку волі, риси характеру. Цими особливостями і визначається індивідуальний почерк, стиль діяльності окремого педагога. Переборюючи недоліки й активно удосконалюючи сильні сторони свого індивідуального стилю, він опановує оптимальним стилем, у якому гармонічно сполучаються нормативні, обов'язкові й оригінальні характеристики його викладацької діяльності.

Завдання для самостійної роботи.

1. Дайте характеристики викладача та аудиторії як умов ефективності їх спілкування.

2. Охарактеризуйте основні стилі викладання.

3. Назвіть передумови формування стилю викладацької діяльності.

4. Проаналізуйте рівні володіння стилем.