3. Маржинальні дослідження в Україні

У 70-80-х роках XIX ст. українська політична економія починає сприймати ідеї маржиналізму. Українські економісти проводять жваві дискусії з питань предмета політичної економії та економіксу, економічної природи категорій “цінність” і “гранична корисність”, висуваючи часом досить оригінальні їх трактування.

Професор Новоросійського університету в Одесі Михайло Вольський у праці за назвою “Завдання політичної економії та її співвідношення з іншими науками” (1872) у центр свого дослідження поставив проблему предмета політичної економії. На його думку, пред­метом економічної теорії є “праця із суспільного погляду”, яка охоп­лює всі сфери матеріальної і духовної людської діяльності. Політична економія має бути наукою про людину, її діяльність, що спрямована на задоволення матеріальних і духовних потреб. Таке трактування предмета політичної економії перегукується з трактуванням маржиналі- стів. Не випадково вартість, яку він називає цінністю, М. Вольський виводив із суспільної корисності благ.

Водночас в Україні в 90 -х роках ХІХ ст. маржиналізм ще не на­був широкого поширення, а більшість теоретиків сповідували прин­ципи або класичної політичної економії, або марксистського економі­чного вчення. У цей час в основі більшості університетських курсів політичної економії була марксистська теорія вартості.

Проте вже наприкінці 90-х років XIX ст., а особливо на початку XX ст., більшість українських дослідників почали схилятися до принципів неокласичної теорії, яка розвивалася на ґрунті маржина- лізму. Популярним стає суб ’єктивно-психологічний напрям економіч­них досліджень, теорії попиту та пропозиції, загальної економічної рівноваги, виробничих ресурсів, які розроблялися неокласичною теорі­єю і соціальною школою. Особливо плідно їх здобутки використовува­ла українська “математична” школа в економічній теорії.

У руслі цих процесів переглядалося багато положень не тільки класичної, а й марксистської політичної економії, ставлення до висно­вків якої кардинально змінилося в негативному плані. Колишні її при­хильники сприймають теоретичні та методологічні засади, філософсь­ку основу насамперед неокласичної теорії.

За цих умов поширилася суб’єктивно-психологічна концепція так званої київської економічної школи, яку започаткував М. Бунге, а його наступником на межі двох століть став Дмитро Піхно (1853-1913), професор політичної економії Київського університету.

У працях Д. Піхна “Закон попиту і пропозиції: до теорії цін­ності” (1886), “Основи політичної економії” (1890) та ін. розвивалися уявлення про обмін і споживання як основні сфери економічних дос­ліджень, про корисність речей як джерело і мірило цінності та ціни, основні засади теорії попиту та пропозиції. Він досліджував роль по­треб у формуванні попиту, їх конкретні форми, класифікуючи їх за родами та видами.

Найвідомішими представниками суб’єктивно-психологічного на­пряму в економічних дослідженнях в Україні на початку XX ст. були Р. Орженцький, О. Білімович, М. Туган-Барановський та Є. Слуцький.

Роман Орженцький (1863-1923), оригінально обґрунтовував ос­новні засади маржиналізму. Зокрема, у праці “Корисність і ціна: полі- тико-економічний нарис” (1895) він ґрунтовно виклав і проаналізував теорію граничної корисності фундатора австрійської економічної школи К. Менгера, дав історико-філософське трактування і обґрунту­вання психологічного напряму в дослідженні економічних явищ, оці­нив його переваги перед класичною школою політичної економії, роз­крив суть теорії граничної корисності австрійської школи маржиналізму. Вчений розвинув ідеї Ф. Візера і Е. Бем-Баверка, увівши до наукового обігу поняття “об ’єктивна оцінка ціни”, або “розцінки ”, як він її називав, визначив її максимальне та мінімальне значення, критерій поділу благ на споживчі та продуктивні. Тут Р. Орженцький поширив принцип гра­ничної корисності на оцінку витрат виробництва за теорією продуктив­ності ресурсів, звернув увагу на взаємозалежність між ціною та витра­тами виробництва благ.

З часом Орженцький все більшу увагу приділяв соціальному об­ґрунтуванню економічних явищ. Він наголошував, що економічна по­ведінка суб’єктів господарювання, цінність і ціна є уже не тільки про­дуктом суб’єктивної оцінки виробників і споживачів, а й результатом дії об’єктивних соціальних факторів, зокрема обмеженості ресурсів. При цьому він звертав увагу на те, що соціальні фактори створюють значні обмеження поведінки індивіда. У кінцевому підсумку українсь­кий учений дійшов висновку, що цінність і ціна формуються не на осо­бистих, а на суспільних оцінках корисності благ.

Професор політичної економії Київського університету Олександр Білімович (1876-?) продовжував традиції “київської” суб’єктивно- психологічної школи в політичній економії, започатковані М. Бунге та Д. Піхном. Розвиваючи та пропагуючи ідеї австрійської школи гранич­ної корисності, він вбачав її заслугу насамперед у тому, що вона аргуме­нтовано заперечила висновки марксистського економічного вчення - про трудову вартість, додатковий продукт, двоїстий характер праці, робочу силу як товар, капіталістичну “експлуатацію” та ін.

У праці “До питання про розцінку господарських благ” (1914) О. Білімович обґрунтовує психологічну теорію цінності, пов’язує остан­ню з потребами, з яких виводить величину господарської цінності благ, і пропонує власну їх класифікацію. Цінність дослідник розглядає як продукт суб’єктивних оцінок людей, а її величину, як і К. Менгер, пов’язує з інтенсивністю потреби в певному продукті та його запасом. Однак, на відміну від засновника австрійської школи з його кардиналіст- ським підходом, О. Білімович заперечував не тільки практичну, а й те­оретичну можливість вимірювання таких суб’єктивних величин, як інтенсивність потреби, гранична корисність окремого блага, його суб’єк­тивна цінність, розвиваючи ординалістський підхід до оцінки граничної корисності.

О. Білімович у праці “Соціальна теорія розподілу” (1916) допов­нив теорію граничної корисності положеннями теорії витрат виробни­цтва, а також у власній інтерпретації подав теорію “зумовленої” вар­тості. При цьому він вважав, що ціна споживчих благ регулюється цінами виробничих факторів або продуктивних благ, кожне з яких має свою продуктивність і створює відповідні вартість і дохід. Дохід на кожен з факторів виробництва визначає ціну останнього. З позицій ав­стрійської школи український економіст розглядав прибуток, який він визначав як різницю між оцінками теперішніх благ - заробітної плати, споживчих та продуктивних благ, і майбутніх благ - праці та капіталу, тобто як результат очікувань капіталу. Рівень заробітної плати та при­бутку він поставив у залежність від граничної продуктивності праці та капіталу.

Представники українського маржиналізму були добре обізнані з досягненнями цього напряму економічної теорії на Заході та в Росії, насамперед із теоріями “математичної” школи в економічній теорії.

О. Білімович найкраще для тогочасної української та російської нау­кової літератури описав переваги і недоліки застосування математич­них методів в економічних дослідженнях. Найважливіші свої розробки в цьому напрямі О. Білімович здійснив після 1918 р., коли вже пере­бував в еміграції. Досить вказати, що саме український економіст надав найкращу математичну інтерпретацію “Економічної таблиці” Ф. Кене і розробив ряд математичних моделей динамічної економіч­ної рівноваги.

Найвизначнішим українським представником “математичного” напряму економічних досліджень став учений зі світовим ім’ям Євген Слуцький Д880-1948). Він був фундатором маржиналістської мате­матичної теорії споживання. Розпочалося дослідження цієї проблеми з публікації у 1915 р. в одному з італійських часописів статті Є. Слуцького “До теорії балансу бюджету споживача”. Саме ідеї та методологія цієї статті започаткували якісно новий етап у розвитку теорії попиту, ви­значили принципово нові підходи до проблеми взаємозв’язку ціни, попиту та функції корисності.

До цього в середовищі маржиналістів і неокласиків панувала карди- налістська концепція оцінки поведінки споживача, яку започаткували учені австрійської школи. Вона виходила з можливості суб’єктивної оцінки споживачем абсолютного значення величини граничної ко­рисності блага. Відштовхуючись від відомих розробок Л. Вальраса,

Ф. Еджворта, В. Парето, український маржиналіст тісно пов’язав функ­цію корисності, яка визначала надання переваг споживачем певній кори­сності благ, з динамікою ціни та грошових доходів споживача. Застосу­вавши складний математичний апарат, Є. Слуцький виявив умови, за яких функція корисності досягає свого максимуму, та запропонував способи обчислення її параметрів. Він розробив математичні методи, які дають змогу досліджувати величини функції корисності та функції по­питу залежно від руху цін і зміни доходів споживача.

Ідеї Є. Слуцького, викладені в невеликій публікації 1915 р., стали основоположними в розвитку сучасної ординалістської версії, спо­живацької поведінки та сучасної теорії попиту.