3.2.4. Концепція циклічного розвитку культури (або культурно-історичні коловороти)

Вагоме місце в сучасній культурологіїтюсідають концепції, пов'язані з дослідженням динаміки (історії) культури. Пред­течею цього напряму був Джамбатіста Віко, який розподілив історію людства на три епохи - епоху богів, епоху героїв і епоху людей. Під час першої епохи, зважаючи на стан варварства, люди обожнювали природу, тому їх життя регулю­валося релігійними ритуалами та нормами, а формою прав­ління була теократія. Епоха героїв виділяє окрему сім'ю, в якій зростає роль батька як необмеженого монарха серед членів сім'ї, а формою правління стає монархія чи аристо­кратична республіка. Епоха людей — це зрілість людського роду, де стосунки між індивідами регулюються совістю, розумом і обов'язком, тому й форма правління відповідна — демократія, заснована на визнанні громадянської та політич­ної свободи. Сягнувши високого ступеня розвитку, в епоху середньовіччя людство знову опинилося на початку циклу, бо цей період Д. Віко характеризував як "друге варварство".

Детальніше ця концепція (вона ще має назву "історико-типологічний", або "локальний" підхід) обгрунтована в працях М. Данилевського, О. Шпенглера, А. Тойнбі та ін. Історія роз­витку людства розглядається як історія співіснування локаль­них, незалежних одне від одного соціокультурних типів. У праці "Росія і Європа" Микола Данилевський викладає типологію культури - вчення про відмінності культурних типів. У все­світній історії культури він виділяє десять самобутніх типів культур: єгипетський, індійський, іранський, китайський, хал­дейський, грецький, римський, аравійський, романо-герман-ський, американо-перуанський (як "сумнівний" тип). Учений передбачав становлення одинадцятого типу - слов'янського.

Джерелом кожної культури, на думку М. Данилевського, є здатність народу до реалізації своїх "життєвих сил", а її само­бутність трактується на особливостях душі народу. Взаємини між народами нездатні змінити ні душі, ні національних особ­ливостей народу. Тож, виступаючи проти європоцентризму, він підкреслював, що прогрес не можна вважати виключним привілеєм Заходу, чи Європи, а застій ототожнювати лише

47

зі Сходом, або Азією. Кожний культурно-історичний тип, ви­никаючи з "етнографічного матеріалу", входить у період роз­витку та розквіту, після чого занепадає і гине, тому народ, який перебуває на стадії занепаду, вже ніщо не може врятувати. Розтративши свій культурний потенціал, зазначає вчений, люд­ство переходить до цивілізації.

Найпоширенішою в сучасній культурології стала теорія рівноцінного циклічного розвитку культури, котру виклав у книзі "Занепад Європи" Освальд Шпенглер (про його по­гляди йшлося в питанні 3.1.1).

Послідовником О. Шпенглера був англійський історик і соціо­лог А. Тойнбі (його погляди розглядалися в пункті 3.1.1).

3.2.5. Соціологічна концепція

Соціологічна концепція пройшла шлях від природничо-науково орієнтованої (механістичне розуміння соціальних про­цесів, підкорення людини та її культуротворчості дії зовнішніх соціальних сил) до центрованої аналізом суб'єктивних смислів культури (ідей, цінностей, вірувань), які визначають її об'єктивні явища, соціальні інститути.

Німецький соціолог Макс Вебер (1864-1920 pp.) вивчав уплив ідей і уявлень на формування соціокультурних типів. Він обґрунтував тезу про рівнозначність економічних і світо­глядних факторів у історичному процесі та застосував її у своїх працях "Протестантська етика й дух капіталізму", "Господарча етика світових релігій". Учений розглядав релігію як один з найважливіших способів надання сенсу соціокультурній діяль­ності людини, визначення системи цінностей і норм певної куль­тури. Він створив метод "ідеальних типів" як теоретичних конструкцій, отриманих у результаті акцентування, та зв'язок феноменів, характерних для різних культур. Ідеальні типи не мають прямого аналогу в культурній дійсності, проте умож­ливлюють цілісне вивчення множинності культурних явищ.

Уже вищезгаданий Пітирим Сорокін (частково про його погляди йшлося в питанні 3.1.3) розробив теорію суперсистем культури. Кожна форма культурної суперсистеми, писав він, зокрема, мова, мораль, релігія, філософія тощо, має свою пер-

48

шооснову, котру утворюють матеріальне й ідеальне начала. Саме ці начала й визначають тип культури та відповідний йому світогляд.

Пітирим Сорокін вважав, що культурна система та її форми (мистецтво, наука, релігія, свідомість, мораль та ін.) спира­ються на досягнення культури минулих епох. Вона, використо­вуючи нові творчі можливості, але вичерпавши згодом свій внутрішній потенціал, гине й Дає простір новій культурі, здатній "виправити", "якось оновити ту систему культури, що де­градує". Вражає також його аналіз щодо динаміки розвитку культури в минулому столітті. На його думку, панівна матеріальна суперсистема поступово замінюється релігій­ним, ідеалістичним типом культури. Занепад сучасної захід­ної культури створює можливість появи іншої культурної си­стеми, не відірваної від соціальної практики.

Увагу багатьох дослідників привертає також криза сучасної західної культури. Так, Герберт Маркузе (1898-1979 pp.), Тео­дор Адорно (1903-1969 pp.) й інші вчені пов'язують виникнення кризи з репресивністю, прагматизмом і раціональністю. Руйну­вання традицій, проникнення наукових методів у всі сфери знання, їх тотальна технізація не лише підірвали, на думку Г. Маркузе, основи творчої діяльності та чуттєво-емоційний світ Людини, а й придушили фантазію, спричинили кризу віри. Усе це призве­ло до появи глибоких внутрішніх суперечностей у сфері культури.

Іспанський філософ Хосе Ортега-і-Гассет (1882-1955 pp.) причину кризи сучасної культури вбачає в суперечностях, по-перше, між її структурними рівнями - високою (елітарною) та масовою (утилітарною) культурою й, по-друге, між власне культурою та наукою, що серед різноманітних видів духовної діяль­ності людей виявилася найбільш стабільною та життєздатною.