Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
Документ Microsoft Word (2).docx
Скачиваний:
186
Добавлен:
01.03.2016
Размер:
349.45 Кб
Скачать

7.3. Розвиток педагогічної освіти

Загальна характеристика. Система педагогічної осві­ти є складовою системи вищої освіти й охоплює вищі на­вчальні заклади всіх форм власності, заклади післядипломної педагогічної освіти та органи управління вищою освітою.

У системі педагогічної освіти розвинених країн існує три основні напрями: а) підготовка вчителів початкової школи; б) підготовка вчителів неповної середньої (молодшої серед­ньої, проміжної, базової) школи; в) підготовка вчителів по­вної середньої (старшої) школи.

Підготовка вчителів початкової школи у більшості країн здійснюється в середніх або «напіввищих» педагогічних на­вчальних закладах (педагогічний коледж, нормальна школа, педагогічне училище). За строками навчання та побудовою навчального процесу такі заклади бувають двох типів:

а) чотирирічні на базі неповної середньої школи (Данія, Італія, Іспанія, Норвегія, Україна та ін.). Такі заклади зде­більшого підпорядковані Міністерству освіти і контролюють­ся місцевими органами влади. Структура навчання: два ро­ки загальноосвітньої та два роки професійної підготовки. Останнім часом кількість таких закладів скорочується. Ста­ру ієрархічну систему принципово відмінної підготовки вчителів початкової та середньої школи у багатьох країнах ска­совано;

б) дворічні на базі повної середньої освіти (Велика Бри­танія, Німеччина, США, Японія). У цих країнах учителів для початкових шкіл традиційно готують у дворічних коледжах, які належать до системи вищої освіти. Нині існує тенденція до подовження термінів навчання у таких закладах до З — 4 років. Подекуди, наприклад у Німеччині, такі коледжі з терміном навчання 4 роки перетворюються на педагогічні фа­культети університетів або їх філії.

Специфіка підготовки вчителів неповної середньої школи залежить від структури шкільної системи: наявності одного типу державної середньої школи чи кількох типів шкіл. Остан­ній із зазначених типів шкільних систем існує в абсолютній більшості європейських країн. Підготовку вчителів для різних типів шкіл традиційно здійснюють по-різному, тому що самі ці школи істотно різняться за рівнем освіти, стилем життя, соці­альними перспективами випускників. Наприклад, право на ви­кладання у граматичній школі (Велика Британія), ліцеї (Фран­ція) чи гімназії (Німеччина) дає тільки університетська освіта. Для масової неповної середньої школи вчителів готують у за­кладах, де навчаються також майбутні вчителі початкових шкіл.

У країнах, де існує молодша середня школа як один із етапів навчання у єдиній державній середній школі (США, Японія, Південна Корея), немає диференціації у підготовці вчителів для цього етапу навчання. їх готують переважно в університетах.

Провідними типами навчальних закладів для підготовки вчителів старших класів середньої школи є університети та вищі педагогічні школи (педагогічні інститути та педагогічні коледжі). Специфіка їх діяльності значною мірою зумовле­на історичними, культурними, етнічними, соціально-психоло­гічними особливостями та традиціями шкільництва країни чи регіону.

Підготовка педагогічних кадрів у провідних краї­нах світу. У США вчителів готують у загальноосвітніх навчальних закладах — з педагогічною спеціалізацією, уні­верситетських коледжах (термін навчання — 4 — 5 років). Приймають осіб із закінченою середньою освітою.

Учителі початкових шкіл у більшому обсязі вивчають методику початкового навчання і вікову психологію. Учи­телі середніх шкіл основну увагу приділяють предмету і методиці його викладання.

Офіційно в усіх штатах існують вимоги приймати на ро­боту фахівців не менше ніж з чотирирічною педагогічною підготовкою, однак через брак учителів багатьох дисциплін (математики, фізики, хімії тощо) нерідко нехтують цими пра­вилами.

Для підготовки шкільної адміністрації (суперінтендантів, їхніх заступників, директорів шкіл) працюють 1 —2-річні курси, на які приймають осіб з педагогічною освітою і пев­ним стажем учительської роботи.

У США кількість учителів початкових і середніх шкіл збільшується. Значно зріс рівень освіти і кваліфікації вчи­тельського корпусу загалом. Чимало вчителів мають сту­пінь бакалавра (педагогіки, гуманітарних або природничих наук) або магістра (1—2 роки спеціальної підготовки після коледжу).

За дотримання встановлених вимог учителям видається ліцензія або посвідчення, що дає право на викладання (постій­не, умовне або тимчасове).

У багатьох школах від учителів вимагають подальшого продовження освіти, заохочуючи до цього платнею і правом на безоплатне навчання в тому чи тому вищому навчальному закладі.

У Великій Британії із середини 70-х років XX ст. відбу­вається реорганізація системи педагогічної освіти:

• скорочується число педагогічних коледжів;

• дрібні коледжі об'єднуються;

• деякі з них вливаються в політехнічні інститути;

• значна кількість педагогічних коледжів перетворюються на багатопрофільні коледжі вищої освіти, у деяких до пе­дагогічної діяльності готується лише частина студентів, решта здобувають освіту з інших профілів.

Сучасні педагогічні навчальні заклади готують: а) вихо­вателів дошкільних установ; б) учителів початкових шкіл і молодших класів середніх шкіл.

Спеціалізовані коледжі й педагогічні відділення політехніч­них інститутів готують викладачів з трудового навчання, фізкультури, предметів технічних і естетичних циклів.

Учителів старших класів середніх шкіл випускають педа­гогічні відділення університетів (термін навчання — 1 рік), призначені для студентів, які пройшли основний трирічний курс навчання з обраної спеціальності.

Законом 1988 р. передбачено значне збільшення навчаль­ного часу на практично-педагогічну підготовку майбутніх учи­телів.

У Німеччині вчителів готують для: а) початкових, основ­них, реальних шкіл — у вищих педагогічних навчальних за­кладах; б) гімназій — в університетах.

Підвищення кваліфікації вчителів здійснюється на різних курсах, семінарах і в спеціалізованих інститутах.

Вищі педагогічні навчальні заклади утворилися на базі педагогічних училищ, кількість яких у 50-х роках XX ст. досягла 80, а до кінця 60-х років зросла до 100. На початку 70-х років близько 30 з них як самостійні педагогічні вищі школи було приєднано до різних галузевих навчальних зак­ладів, деякі — до університетів. Самостійні педагогічні вищі школи залишилися тільки в трьох землях (зазвичай у них навчаються 1 —3 тис. студентів). У 80-х роках значну кількість педагогічних навчальних закладів було закрито через скоро­чення потреби в учителях початкових і основних шкіл.

Найбільші навчальні заклади, що нині діють у Дортмунді й Мюнстері (по 5 тис. студентів), Кельні, Бонні, Геттінгені, Кілі, Ганновері.

Навчання у вищих педагогічних закладах Німеччини три­ває 3 — 4 роки і завершується державним іспитом.

У Франції система педагогічної освіти із середини XIX ст. — до початку 90-х років XX ст. мала виключно дуалістичний характер:

• учителів початкових шкіл (а з 60-х років XX ст. і вихова­телів дитячих садків) готували початкові нормальні шко­ли, які найбільшу увагу приділяли предметам психологі­чного і педагогічного циклів;

• переважну частину викладачів середніх шкіл становили випускники університетів, де власне педагогічної підго­товки не було.

Заповнити ці прогалини були покликані створені в 50-х роках регіональні педагогічні центри, куди приймали як ста­жистів терміном на 1 рік, так і випускників університетів, які мають диплом ліценціата. Під керівництвом педагогічних радників вони проводили заняття зі школярами, вели класну документацію, відвідували уроки найдосвідченіших виклада­чів. Після успішного складання іспитів стажистам присвою­вали звання «сертиф'є», що давало право обійняти штатну посаду викладача ліцею.

Для отримання диплома вищої категорії викладача се­редньої школи — «агреже» — потрібно було мати університет­ську освіту в обсязі трьох циклів й успішно скласти склад­ний конкурсний іспит з певної спеціальності (французької або іноземної мови, математики, біології, географії тощо).

Навчальними закладами, формально призначеними для підготовки викладачів середньої школи, було п'ять вищих нормальних шкіл; багато їхніх випускників (особливо Па­ризької вищої нормальної школи) не йшли працювати до школи, а ставали викладачами вищих навчальних закладів, науковцями, журналістами.

З 1991 р. почалася ліквідація колишніх типів педагогічних навчальних закладів. Замість них у кожному навчальному окрузі Франції було створено дворічний Університетський інститут з підготовки вчителів, куди приймають осіб, які отри­мали після трьох років навчання в університеті диплом ліцен­ціата.

Під час навчання в інституті студенти готуються до педаго­гічної роботи в початковій та загальноосвітній середній школі, середньому професійному навчальному закладі.

Передбачено, що всі ці види підготовки повинні мати од­наковий академічний і соціальний престиж.

У Японії підготовка вчителів традиційно здійснюється на педагогічних факультетах університетів та педагогічних від­діленнях молодших коледжів.

Факультети з підготовки вчителів є у 54 із 76 державних університетів та незначна кількість — у приватних універси­тетах. Проте загалом педагогічну освіту в університетах здо­буває порівняно невелика кількість студентів — усього 7 % загальної кількості всіх студентів університетів.

У молодших коледжах на педагогічних відділеннях, що готують учителів початкової школи і вихователів дитячого садка, навчаються 23,6 % студентів.

Диплом учителя можуть отримати також студенти інших факультетів університетів за умови певної педагогічної підготовки.

Навчальний план підготовки вчителя складається із загальноосвітнього, психолого-педагогічного і спеціального циклів:

загальноосвітній цикл передбачає літературу, географію, японську та іноземну мови, фізику, хімію, математику, біо­логію. Студентові пропонується широкий вибір не тільки самих предметів, а й варіанти програм за складністю та з нахилом на поглиблене вивчення окремих розділів;

психолого-педагогічний цикл представлений як обов'яз­ковими предметами з педагогіки і психології (принципи і методи навчання, моральне виховання, історія педагогіч­ної думки, педагогічна соціологія, психологія, вікова пси­хологія, психологічна діагностика тощо), так і предметами на вибір;

спеціальний цикл містить предмети, які вчитель виклада­тиме в школі. Співвідношення між ними визначають самі навчальні заклади, але з урахуванням нормативів у залі­кових одиницях, установлених Міністерством освіти.

Педагогічна практика проводиться в базових школах під керівництвом викладачів цих шкіл і триває 4 — 8 тижнів; термі­ни практики визначає кожен університет самостійно.

У Росії (як і в багатьох країнах світу) сучасна педагогічна освіта являє собою багаторівневу систему. Вона реалізову­ється різними за змістом і термінами навчання послідовними освітньо-професійними програмами і державними стандар­тами відповідного рівня і спрямованості.

Багаторівнева структура педагогічної освіти складається із середніх і вищих професійних навчальних закладів.

Зміст професійної педагогічної освіти диференційовано відповідно до спеціальностей та спеціалізацій і відображено у навчальних планах середніх і вищих педагогічних навчаль­них закладів.

Середню педагогічну освіту можна здобути у педагогічно­му училищі, коледжі та на першому ступені вищого навчаль­ного закладу.

Упродовж тривалого часу педагогічні училища були основ­ним середнім спеціальним навчальним закладом, який реалі­зовував освітні програми середньої педагогічної освіти.

Останнім часом створюються педагогічні коледжі, які покликані забезпечити студентам підвищений рівень кваліфі­кації. Вони готують фахівців за поглибленими освітніми програмами середньої професійної освіти, індивідуальними навчальними планами підготовки кадрів.

Педагогічні коледжі функціонують як самостійні освітні установи або як структурні підрозділи вищого навчального закладу.

Вища педагогічна освіта надається в університетах, акаде­міях та інститутах і має кілька ступенів. Після закінчення кожного ступеня випускникові присвоюється кваліфікація бакалавра або магістра.

Особи, які мають середню педагогічну освіту, можуть здо­бути вищу професійну освіту за скороченими, прискореними програмами.

Навчання може проводитися за трьома формами — ден­ною, вечірньою та заочною.

В Україні педагогічна освіта становить багаторівневу систему, яка характерна для багатьох країн світу. Вона реа­лізується різними за змістом і термінами навчання послідов­ними освітньо-професійними програмами і державними стан­дартами відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня (ОКР) і спрямованості.

Педагогічну освіту за І освітньо-кваліфікаційним рівнем (молодший спеціаліст) можна здобути у педагогічному училищі, коледжі, на І кваліфікаційному рівні вищого навчаль­ного закладу. Як і в Росії, протягом багатьох років основним середнім спеціальним навчальним закладом, що реалізовував освітні програми середньої педагогічної освіти, було педаго­гічне училище. Останнім часом створюються педагогічні ко­леджі, які можуть готувати фахівців за II кваліфікаційним рівнем (бакалавр) і функціонують як самостійні освітні уста­нови або як структурні підрозділи вищих навчальних закла­дів НІ —IV рівнів акредитації.

Вищу педагогічну освіту можна здобути в університетах, академіях (для мистецьких спеціальностей) та інститутах. Нині ці навчальні заклади готують фахівців за III (спеці­аліст) та IV (магістр) освітньо-кваліфікаційними рівнями. У майбутньому вища педагогічна освіта матиме лише два освітньо-кваліфікаційні рівні (бакалавр, магістр). Після за­кінчення кожного з них випускникам присвоюватиметься відповідна кваліфікація.

Особи, які мають базову вищу педагогічну освіту, можуть здобути повну вищу освіту за скороченими строками навчан­ня. Навчання може проводитися за денною, вечірньою, заоч­ною та дистанційною формами.