- •Розділ 1 порівняльна педагогіка як наука
- •Об'єкт, предмет, функції та завдання порівняльної педагогіки
- •Внутрішньопедагогічні та міжгалузеві зв'язки порівняльної педагогіки
- •1.3. Методи порівняльно-педагогічних досліджень
- •1.4. Основні історичні періоди розвитку порівняльної педагогіки
- •1.5. Розвиток освіти: сучасний стан, проблеми, перспективи
- •1.5.1. Економічна ефективність освіти в розвинених країнах і країнах, що розвиваються
- •1.5.2. Загальна характеристика соціального попиту на освіту
- •1.5.3. Політичні чинники розвитку освіти
- •1.5.4. Інтеграція в галузі освіти
- •1.5.5. Орієнтація на неперервну освіту
- •1.5.6. Проблема демократизації освіти
- •Розділ 2 розвиток дошкільної освіти в країнах світу
- •2.1. Розвиток теорії дошкільного виховання
- •У працях зарубіжних і вітчизняних учених
- •2.2. Дошкільні заклади та міжнародні організації дошкільної освіти
- •2.3. Особливості системи дошкільної освіти в різних країнах
- •Розділ 3
- •3.2. Початкова школа
- •3.3. Середня і фахова освіта
- •3.4. Шкільні системи провідних країн світу
- •3.4.1. Сша
- •3.4.2. Велика Британія
- •3.4.3. Німеччина
- •3.4.4. Франція
- •3.4.5. Японія
- •3.4.6. Росія
- •3.4.7. Україна
- •3.5. Професійно-технічна освіта
- •3.5.1. Загальна характеристика
- •3.5.2. Професійно-технічна освіта у провідних країнах світу сша.
- •Розділ 4 шляхи модернізації шкільної освіти на сучасному етапі
- •4.1. Проблема оновлення шкільної освіти
- •4.2. Основні дидактичні концепції
- •4.3. Результативність освіти
- •4.4. Диференціація освіти
- •4.5. Стандартизація освіти
- •4.6. Традиційні й нові навчальні дисципліни
- •4.1. Типи навчальних програм та їх розвиток у провідних країнах світу
- •4.7.1. Загальна характеристика
- •4.7.2. Сша
- •4.7.3. Велика Британія
- •4.7.4. Німеччина
- •4.7.5. Франція
- •4.7.6. Японія
- •4.7.7. Росія
- •4.7.8. Україна
- •5.1. Диференційоване навчання
- •5.2. Професійна орієнтація учнів
- •5.3. Основні характеристики традиційного навчального процесу
- •5.4. Нові моделі навчання
- •5.5. Альтернативні та експериментальні школи
- •5.5.1. Загальна характеристика експериментальних шкіл
- •5.5.2. Альтернативні та експериментальні школи у провідних країнах світу
- •5.6. Комп'ютеризація навчання
- •5.7. Телебачення як засіб навчання та виховання
- •Розділ 6 особливості соціалізації особистості в сучасних освітніх системах
- •6.1. Соціалізація особистості
- •6.2. Школа і довічне виховання
- •6.3. Сучасні зарубіжні педагогічні виховні концепції
- •6.4. Пріоритети виховання у провідних країнах світу
- •6.5. Виховання дисциплінованості
- •6.6. Моральне виховання
- •6.7. Виховання в дусі миру
- •6.8. Полікультурне виховання
- •6.9. Екологічне виховання
- •6.10. Трудове виховання
- •6.11. Фізичне виховання
- •6.12. Самоврядування школярів
- •6.13. Співробітництво школи і сім'ї у провідних країнах світу
- •Розділ 7 розвиток вищої освіти у країнах світу
- •7.1. Загальна характеристика розвитку вищої школи
- •7.2. Розвиток вищої школи в провідних країнах світу
- •7.3. Розвиток педагогічної освіти
- •7.4. Учитель як ключова постать в освіті
- •7.5. Освіта дорослих (освіта впродовж життя)
3.2. Початкова школа
Загальна характеристика. Початкова школа — найдавніша ланка у масовій загальній освіті. До середини XX ст. у країнах Європи, Австралії, Північної Америки, СРСР, Японії практично всі діти відповідного віку закінчували початкову школу як основу для подальшої освіти. Молоді незалежні держави Азії, Африки, Латинської Америки за допомогою ООН, зокрема ЮНЕСКО та світової громадськості, доклали великих зусиль для введення обов'язкової початкової освіти та охоплення усіх дітей початковою школою. Такі країни, як Нігерія, Конго, Зімбабве, Нікарагуа, Сальвадор, Індія; досягли значних результатів у забезпеченні дітей початковою освітою (80 — 90 % дітей навчаються в початковій школі). Однак у багатьох африканських і азіатських країнах охоплення дітей початковим навчанням не перевищує 50 %.
Термін навчання в початковій школі — від 3 до 8 років.
У європейських країнах традиційно склалася чотирирічна початкова школа (у Великій Британії і Франції додається 1—2 роки за рахунок підготовчих класів).
У країнах, що розвиваються (Азії, Африки, Латинської Америки) тривалість початкового навчання переважно 6 — 7 років, тому що для більшості дітей це єдиний навчальний заклад, який вони закінчують перед виходом у доросле життя.
Зближення початкової школи з дошкільними установами. Курс на неперервну освіту зумовив виникнення деяких нових явищ у початковій школі. Серед них слід зазначити зближення початкової школи з дошкільними установами як визнання особливої важливості раннього віку в розвитку людини. Ще на початку XX ст. у початкових школах багатьох країн з'явилися підготовчі групи для 5-річних дітей (класи малят в Англії, материнські класи у Франції, дитячі садки в США). У розвинених країнах до початку XXI ст. вони охоплювали 100 % п'ятилітніх дітей.
У Росії, Україні, Польщі, Угорщині, Китаї існують навчально-виховні комплекси «дитячий садок — школа», які мають спільне керівництво і координаційні навчально-розвивальні програми. Вперше у світовій практиці такі навчально-виховні комплекси з'явилися в Україні на початку 70-х років XX ст.
Особливості розвитку початкової школи:
• злиття початкової школи з першим ступенем середньої освіти і створення «основної школи», обов'язкової для всіх дітей протягом 9—10 років (характерне для країн Східної Європи, а також США);
• об'єднання дрібних початкових шкіл у сільській місцевості в більші заклади. У країнах з великою кількістю сіл, в яких транспорт і дороги не відповідають вимогам експлуатації (Китай, Росія, Україна), значне місце посідає мережа одно - і малокомплектних шкіл;
• збільшення кількості початкових шкіл, основна мета яких — задовольнити різноманітні потреби дітей (етнічних груп у навчанні дітей рідною мовою; племен і каст у віддалених районах за допомогою дистанційного навчання по радіо);
• створення у системі початкової освіти шкіл-інтернатів для дітей-інвалідів, установ корекційно-розвивального навчання, репетиторських шкіл.
3.3. Середня і фахова освіта
Середня освіта впродовж останніх десятиліть зазнала найбільших структурних змін.
У 70-х роках XX ст. у країнах Західної Європи почався процес об'єднання нерівноцінних середніх шкіл у єдиний навчальний заклад, що охоплює молодь віку обов'язкового навчання. Цей процес відбувається неоднаково у різних країнах. Нові навчальні заклади відображають національні традиції й особливості культури кожного народу.
У країнах, що стали на шлях незалежного розвитку після Другої світової війни, спостерігається бурхливе зростання кількості учнів у середній школі. Сформувалася масова неповна середня школа, яка охоплює нині 30 — 50 % підлітків відповідного віку.
Старша середня школа як окрема структурна одиниця продовжує залишатися навчальним закладом для небагатьох, хоча спостерігається поступове збільшення контингенту учнів. Раніше в цій школі домінували давні та нові мови, математика, природничо-наукові дисципліни. Нині старша ланка середньої школи стала більш диференційованою, значно зросла кількість профілів (наприклад, у шведській об'єднаній гімназії їх понад 20), а також спеціалізованих гімназій і ліцеїв. Нові профілі й типи гімназій мають практично орієнтований характер (сільськогосподарський, технічний, економічний, соціальний, педагогічний тощо).
В Україні, Росії та інших країнах, що належали раніше до соціалістичного блоку, єдина й уніфікована середня школа (особливо у старшій ланці) розпадається на безліч різноманітних навчальних закладів (ліцеї, гімназії, колегіуми, академії тощо).
Попри всі структурні зміни, пов'язані із перетворенням середньої школи на масову, у її старшій ланці продовжують зберігатися в тому або іншому вигляді академічні відділення, спрямовані на підготовку учнів до вступу у вищий навчальний заклад. Як доповнення до академічних відділень є спеціальні школи для обдарованих учнів — гуманітарні, математичні, природничо-наукові, художні.
Брак матеріальних і фінансових ресурсів стримує розвиток мережі середніх шкіл.
Альтернативні школи досить різні за своїми цілями, функціями, напрямами роботи. їх основне призначення — задовольнити ті навчальні потреби учнів, які важко враховувати у звичайній школі. Альтернативні школи виступають також як стимулятори нових педагогічних ідей та інновацій.
Мережу альтернативних шкіл становлять такі типи навчальних закладів:
• двомовні школи для дітей іммігрантів, де викладання ведеться як їхньою рідною мовою, так і державною мовою країни;
• школи для підлітків, які відчувають труднощі у навчанні і потребують особливої підтримувальної дидактичної системи;
• школи для підлітків із відхиленнями у поведінці;
• школи для малолітніх правопорушників у трудових колоніях або «дитячих селах»;
• авторські школи, в яких колектив педагогів розробляє оригінальну педагогічну ідею;
• школи, в яких запроваджуються педагогічні системи, розроблені видатними педагогами минулого (школи М. Монтессорі, Р. Штейнера, Дж. Дьюї, С. Френе тощо).
Спеціальна освіта — необхідний елемент системи загальної освіти — орієнтована на людей з тяжкими недоліками:
• фізичними — з вадами слуху, зору, з порушеннями опорно-рухового апарату;
• розумовими.
У розвинених країнах для людей з такими недоліками існують спеціальні школи, в яких створено умови для певної компенсації розумових і фізичних дефектів.
Громадськість багатьох країн виступає проти ізоляції дітей-інвалідів у спеціальних навчальних закладах і за інтеграцію їх у звичайні школи.
Приватні навчальні заклади загальної освіти відкриваються і функціонують на підставі законодавчих актів або конституцій країн. Вони передбачають право батьків на вибір школи для своїх дітей.
Поряд із конфесійними функціонують світські приватні школи різних типів, рівнів і призначень: а) початкові, неповні й повні середні; б) для обдарованих дітей; в) для дітей-інвалідів тощо.
Широкою популярністю користуються престижні приватні школи, які протягом століть готують правлячу й інтелектуальну еліту суспільства:
• привілейовані школи-інтернати у Великій Британії (Ітонська, Вінчестерська, Вестмінстерська та ін.);
• «незалежні» школи в США (Чоутська, Академія Філіппсів тощо).
Упродовж останніх десятиліть спостерігається тенденція до зростання кількості приватних шкіл у західних країнах. Головною причиною цього є погіршення якості навчання у державній середній школі.
У країнах, що розвиваються, Азії, Африки, Латинської Америки питома вага приватного сектору в загальній освіті доволі велика й особливо значна у середній ланці.
Позашкільні дитячі установи становлять інтегральну частину системи загальної освіти. Разом зі школою вони реалізують завдання всебічного (розумового, фізичного, естетичного) розвитку молоді й надають широкі можливості для задоволення індивідуальних інтересів, нахилів і потреб дитини.
Розвиток мережі позашкільних дитячих установ і культурно-дозвіллєвих установ для дорослих — помітне явище сучасної епохи. Поштовхом до їх виникнення стали такі особливості розвитку сучасного західного суспільства: а) підвищення рівня життя людей; б) включення жінок у сферу праці; в) зростання дитячої злочинності; г) ускладнення завдань виховання дітей.
Основними видами позашкільних дитячих установ є: общинні будинки, центри молоді, спортивні й туристські табори і центри, екологічні містечка, академії для обдарованих, дитячі театри, музеї, аудіовізуальні центри, бібліотеки тощо.
Значна частина позашкільних дитячих установ субсидіюється місцевими органами влади, інші — приватні, які отримують плату за послуги.
У розвинених країнах Європи, Північної Америки, Азії спостерігається зростання культурно-дозвіллєвих установ для дітей.
У дитячих установах працюють фахівці, соціальні працівники, організатори дозвіллєвої діяльності, аніматори (з італ. аnіmаtо — натхненний; цей термін прийнято в Англії, Франції, Швейцарії та інших європейських країнах), які отримують підготовку в університетах та інших вищих навчальних закладах для роботи з дітьми у позашкільний час, а також із дорослими.
В Україні працюють понад 2 тис. позашкільних закладів різних типів, що охоплюють близько 2 млн дітей і підлітків. Організаційними центрами масової роботи з учнівською молоддю є Український державний центр позашкільної роботи, Центральна спортивна школа олімпійського резерву, Мала академія наук, Український державний еколого-натуралістичний центр, Національний центр естетичного виховання, Український державний центр науково-технічної творчості, Український державний центр туризму і краєзнавства учнівської молоді. Змістом діяльності позашкільних закладів стала Національна програма «Діти України».
Рівний доступ учнів до здобуття позашкільної освіти в Україні здійснюється шляхом:
а) забезпечення доступності освіти у державних і комунальних позашкільних закладах;
б) розвитку цілісної міжгалузевої багаторівневої системи позашкільних закладів різних типів і профілів для забезпечення розвитку здібностей і таланту обдарованих дітей і молоді, а також задоволення потреб населення в додаткових культурно-освітніх, дослідницьких, спортивно-оздоровчих та інших послугах;
в) оновлення змісту та методичного забезпечення, індивідуалізації та диференціації навчання обдарованої молоді;
г) створення системи підготовки та підвищення кваліфікації педагогічних і керівних кадрів для позашкільної освіти й виховання.