7.2. Розвиток вищої школи в провідних країнах світу

США. Наприкінці XX ст. система вищої освіти в США стала галуззю, яка динамічно розвивається.

До категорії вищих навчальних закладів у США належать післясередні з двома ступенями підготовки, а саме: з академіч­ним коледжем; професійною (або дослідницькою) школою.

Вимоги до випускника з масових професій визначені прави­лами найвищого навчального закладу. Держава контролює якість підготовки окремих категорій фахівців ліцензуванням їх самостійної професійної діяльності.

Після закінчення вищого навчального закладу присуджу­ється ступінь: а) бакалавра — у більшості коледжів; б) ба­калавра і магістра — у деяких університетах; в) доктора філософії — у близько 200 вузах країни.

У США виокремлюють групи вузів, що визначають якісний рівень вищої школи, а саме:

• найпрестижнішими є великі наукові центри (близько 20), які здійснюють підготовку дослідників широкого профілю. Наприклад, Гарвардський, Йєльський, Стенфордський, Прінстонський приватні університети, а також Каліфор­нійський і Массачусетський технологічні інститути;

• багатогалузеві й технічні університети (понад 40), які вва­жаються національними центрами підготовки фахівців, але з меншим, ніж у першій групі, обсягом науково-дослідних робіт. Наприклад, Колорадський і Арізонський універси­тети, Техаський університет сільського господарства і тех­нічних наук;

• університети та їх об'єднання (понад ЗО) — універси­тетські системи штатів — де навчається значна кількість студентів, які приїхали з інших штатів.

Перші дві групи готують основну частину докторів наук — викладачів вищих навчальних закладів. Майже 1400 цих закладів приймають усіх, хто подав заяву про прийом; понад 100 закладів окремих штатів належать до «високоселективних», хоча і на них поширюється правило переважного зара­хування «місцевих» абітурієнтів. Приватні «високоселективні» вузи приймають близько ЗО % тих, хто подав заяву.

Виявлення здібних і створення для них сприятливих умов відбувається упродовж усього терміну навчання [13].

В університетах США немає предметних кафедр. На фа­культетах створюють наукові програми, керівництво якими здійснюють професори. Це забезпечує гнучкість структури ви­щого навчального закладу з погляду розвитку нових напрямів. Система освіти має яскраво виражену індивідуальну орієнта­цію і забезпечує формування спеціаліста як професіонала, роз­виває творчий потенціал особи, сприяє формуванню почуття впевненості в собі.

Більшість державних вищих навчальних закладів фінан­сується тими штатами, де вони розташовані.

Приватні вищі навчальні заклади утримують себе за ра­хунок: а) плати за навчання; б) доходів від продажу науко­вої продукції та послуг; в) приватних пожертвувань; г) ча­стка федеральних асигнувань — близько 20 %. Ці кошти призначені на реалізацію загальнонаціональних програм (на­приклад, федеральної допомоги студентам) і цільове фінан­сування дослідницьких робіт із замовлень державних ві­домств.

Велика Британія. В Англії та Уельсі відповідно до Акта 1944 р. всі види вищої освіти, за винятком університетської (до якої іноді приєднують вищу педагогічну), належать до ступеня наступної освіти.

У першій половині XX ст. закінчену вищу освіту можна було отримати лише, закінчивши університет. Навчання у коледжах вважалося за підготовчий курс до складання іспитів на здобуття ступіню, які приймали тільки університети.

Після Другої світової війни система університетської освіти значно розширилася.

У середині 60-х років окремі коледжі було об'єднано в тех­нологічні університети (Батський, Брадфордський, Сіті та ін.).

Своєрідну структуру мають створені в 60 —70-х роках «нові» університети — Сассекський, Лестерський, Кілський, Халдський (Гулльський) та інші, в яких замість факультетів і коледжів діє система шкіл споріднених предметів; велика увага приділяється міжпредметним зв'язкам.

Найважливіші університети країни — Оксфордський (11,7 тис. студентів), Кембриджський (11,6 тис. студентів), Лондонський (40,5 тис. студентів). Вартість навчання тут становить 8 — 10 тис. фунтів стерлінгів для гуманітарних спе­ціальностей, 1 — 13 тис. для фізичних і хімічних спеціально­стей, 17 — 19 тис. для медичних спеціальностей.

Розвиток неуніверситетської вищої освіти розпочався у середині 60-х років. У 1967 — 1973 рр. внаслідок об'єднання окремих коледжів було створено ЗО політехнічних інсти­тутів, у яких готують фахівців не лише з технічних, а й з гуманітарних дисциплін; випускники здобувають учений сту­пінь бакалавра або диплом про вищу освіту.

Здобути вчений ступінь або диплом про вищу освіту мож­на й у деяких спеціальних коледжах, які мають для цього відповідні курси.

У 70-х роках у Великій Британії внаслідок злиття педаго­гічних коледжів з місцевими почали діяти коледжі вищої освіти. Вони здійснювали підготовку фахівців вищої квалі­фікації з педагогічних та інших спеціальностей.

Відповідно до закону 1988 р. до категорії вищих навчаль­них належать заклади, які готують фахівців на рівні, що пе­ревищує вимоги іспитів на здобуття так званого підвищеного рівня.

Німеччина. Вища школа Німеччини керується законом 1976 р., згідно з яким визначено цілі і завдання навчання, організаційну структуру, режим роботи вищих навчальних закладів тощо.

Координаційним центром у сфері вищої освіти є спеціаль­ний Комітет із вищої школи при Постійній Конференції мі­ністрів культури. У 1949 р. засновано німецьку Конференцію ректорів університетів та інших вищих навчальних закла­дів. Рішення її мають рекомендаційний характер.

Основна тенденція розвитку вищої школи — перехід від автономії до загальнодержавного типу навчальних закладів.

Влада земель частково зберігає законодавчий і адміністра­тивний пріоритет у цій сфері. Централізація посилюється внаслідок розширення сфери федерального законодавства з вищої школи і державного фінансування. Водночас до початку 80-х років минулого століття влада земель забезпечувала основну частку витрат на вищу школу.

У Німеччині діють вищі навчальні заклади, керовані зе­мельною владою, федеральні, бундесверу (військові), церкви, приватні.

Значна частина вищих навчальних закладів країни є дер­жавними і дають безоплатну освіту. Близько ЗО % студентів одержують матеріальну допомогу із федерального бюджету або бюджету земель. Розмір допомоги залежить від матеріаль­ного становища студента і місця його проживання. Найобдарованіші студенти одержують стипендії із різних фондів.

Конституція гарантує університетам право повної свободи у питаннях організації навчального процесу і наукових до­сліджень.

Усі вищі навчальні заклади з університетським стату­сом поділяються на:

• старі університети з традиційними факультетами філо­софії, права, теології і медицини (структуру всіх їхніх фа­культетів перебудовано за сучасними галузями знань);

• спеціалізовані, зокрема технічні, а також медичного або економічного профілю;

• нові університети (виникли в 60-х роках).

У 1974 р. у землі Північний Рейн-Вестфалія було відкри­то перший заочний університет.

Загальна вища школа виникла в 1970 р. у землях Північ­ний Рейн-Вестфалія, Гессен і Баварія внаслідок злиття кіль­кох вищих шкіл, що вже існували, або тільки заснованих. Навчальний процес у закладах такого типу диференційова­ний за навчальними курсами і поєднується з науковими до­слідженнями. Із середини 70-х років розвиток загальних ви­щих шкіл майже припинено. У багатьох землях кількість їх значно скоротилася.

Спеціалізовані вищі школи виникли на основі інженерних і спеціалізованих середніх шкіл. Термін навчання в них — 3 — 3,5 роки. Навчальний процес орієнтований на практичну діяльність і охоплює наукові дослідження, а також тривалу практику за профілем навчання.

У країнах діють художні вищі навчальні заклади різних профілів. Термін навчання — 4 — 5 років. Навчаючись у закла­дах такого типу, студенти можуть готуватися до викладаць­кої роботи з художнього виховання у гімназіях і школах.

Дотримуючись принципу «академічних свобод», студент має право вільно відвідувати лекції, самостійно вибирати на­вчальні дисципліни і термін складання іспитів. Після об'єд­нання НДР і ФРН у країні стало понад 290 вищих навчальних закладів. У колишній НДР у 1990 — 1991 рр. вони діяли на основі спеціальних тимчасових правил. Найбільші універси­тети Німеччини: Мюнхенський (заснований у 1471 р.), Вільний університет (1948) і Гумбольдтський у Берліні (1810), Кельн­ський (1388), Мюнстерський (1780, сучасний статус з 1902 р.), Геттінгенський (1737), Гейдельберзький (1386), Лейпцизький (1409), Технічний у Дрездені (1828).

Вища школа Німеччини налічує близько 140 тис. викла­дачів і 1,5 млн студентів. Реформування ЇЇ передбачає ско­рочення терміну навчання, більш ранній вступ до вищого на­вчального закладу і вищу універсальність підготовки сту­дентів [24].

Франція. У Франції вища освіта поділяється на:

• коротку — неповна вища освіта (в університетських інсти­тутах технології і секціях вищих техніків), яка упродовж 2 років готує фахівців середньої ланки з різних галузей виробництва і сфери обслуговування;

• тривала (в університетах і спеціалізованих вищих на­вчальних закладах) у так званих великих школах. Близько 90 % студентів країни здобувають знання в універ­ситетах.

3 1969 р. почалося розукрупнення університетів. Так, Паризький університет, який налічував близько 120 тис. студентів, було розділено на 13 університетів, більшість з яких виведено в передмістя. Утворено також низку нових уні­верситетів у провінційних містах. На початку 90-х років у Франції діяло 73 університети (1,3 млн студентів).

У Франції університети — державні. Тільки вони мають право присвоювати вчені ступені і звання. Навчання в універ­ситетах безоплатне, однак при вступі на перший курс абіту­рієнт робить благодійний внесок. Студенти із малозабезпе­чених сімей одержують стипендії.

На початку 70-х років відбулася реорганізація універси­тетів: замість факультетів створено навчально-дослідницькі об'єднання, яким надано право визначати програми і мето­дики навчальних курсів, керувати дослідницькою роботою, підбирати викладачів тощо.

З'явилися нові напрями навчання: інженерні, сільськогос­подарських наук, архітектури, фізичної культури і спорту тощо, проте кількість студентів там незначна. Бакалаврів приймають до університету за багатьма напрямами навчання без іспитів; якщо студент не має диплома бакалавра, то складає іспити за програмами випускного класу ліцею. Кількість місць на пер­шому курсі не лімітується.

Навчання в університеті поділяється на три дворічні цикли:

• перший цикл — ґрунтовно вивчаються загальноосвітні ди­сципліни, близькі до обраної професії. Після успішного закінчення цього циклу студент отримує диплом про за­гальноосвітню університетську підготовку;

• другий цикл — підвищення кваліфікації. Протягом одно­го року відбувається підготовка до складання іспиту на здобуття ступеня ліценціата з гуманітарного або природ­ничо-математичного профілю. Більшість студентів на цьо­му етапі закінчують університетське навчання. Ті, хто продовжують навчання в університеті, готуються ще рік, щоб отримати диплом вищого рівня — «метриз»;

• третій цикл — здійснюється підготовка до роботи в нау­ково-дослідних установах і вищій школі. Після року на­вчання вручається «диплом про поглиблену підготовку», а після двох років — «диплом доктора третього циклу». Перехід на кожний наступний цикл можливий лише за наявності диплома про успішне закінчення попереднього цик­лу і відповідного рішення комісії з орієнтації. Найдовший термін отримання вищої медичної освіти: доктор-фармацевт — 6 років, доктор медицини — 8 — 10 років.

У багатьох університетах здійснюються наукові досліджен­ня в галузях математики, природничих наук, медицини, інфор­матики, історії.

«Великі школи» різняться за умовами прийому, харак­тером навчання і перспективами, які вони відкривають своїм випускникам. Тривалість навчання зазвичай становить 3 роки, але для вступу до них потрібна ґрунтовна спеціалізована підготовка після складання іспитів на здобуття ступеня бака­лавра.

Саме з випускників столичних «великих шкіл» формується корпус керівників державної адміністрації, економіки, науко­вих установ, засобів інформації тощо. Паризькі «великі шко­ли» вважаються навчальними закладами вищого, ніж універ­ситети, рангу.

Престижними у соціальному й академічному відношенні вважаються Вища нормальна школа (1794), Школа хартій (1821), Політехнічна школа (1794), Вища національна школа мистецтв і ремесел (1881). Вони дають широку освіту гума­нітарного або природничо-математичного напряму.

Спеціальну інженерну підготовку високого рівня можна отримати в Національній школі мостів і доріг (1747), Вищій національній гірській школі (1783) і багатьох інших паризь­ких вищих технічних закладах, заснованих наприкінці XIX — на початку XX ст. Винятково престижною є Школа адміні­страції (1945).

Особливе місце в системі вищої освіти Франції посідає Колеж де Франс (1530), де широко представлено сучасні нау­ки гуманітарного і природничо-математичного циклів і викла­дають відомі вчені країни. Колеж де Франс не має стабільних навчальних планів і програм, не проводить іспитів, не видає дипломів, не присвоює вчених ступенів. Викладачі самі щоріч­но обирають теми лекційних курсів і визначають кількість навчальних годин на свою дисципліну. Вхід на лекції вільний.

Міністерство освіти і науки Франції проводить жорсткий контроль за діяльністю вищих навчальних закладів і якістю підготовки студентів. Будь-який новий курс вимагає сертифі­кації й акредитації з боку міністерства. Акредитацію проводять один раз на 4 роки. Спеціальна рада, яка підпорядкована Мі­ністерству освіти і науки, здійснює оцінювання освітніх програм.

Японія. Вищу освіту в Японії можна отримати в універси­тетах, технікумах і молодших коледжах.

Перші університети відкрилися в 1866 р. Після Другої світової війни було проведено модернізацію університетів і скорочено до 4 років термін навчання (у медичному — 6 років).

Нині в Японії є університети двох типів: а) такі, що склада­ються з довільної комбінації різних факультетів; б) спеціалізо­вані — технологічні, медичні, педагогічні тощо. 71 % університе­тів — приватні, з високою платою за навчання (у 2 рази вищою, ніж у державних). 65 університетів мають вечірні відділення.

Найбільші державні університети: Токійський (1877), уні­верситет у Кіото (1897), університет в Осаці (1931), Хоккай-до-університет у Саппоро (1876), Тохоку-університет у Сендаї (1907).

Найбільші приватні університети в Токіо: Ніхон (1889), Васеда (1882), Тюо (1885), Мейдзи (1923), Токай (1946); а також Канський університет в Осаці (1886). Є значна кількість університетів з одним або двома факультетами (200-300 студентів).

З 1950 р. у системі освіти функціонують молодші коледжі (2 —3-річний термін навчання) на базі середньої школи. Юри­дично вони підпорядковані вищій освіті, але короткий термін навчання і фактична підготовка не відповідають загаль­ноприйнятому рівневі вищої школи.

Близько 84 % молодших коледжів — приватні, понад 90 % студентів у них становлять дівчата: у Японії молодші ко­леджі розглядають як особливий вид навчального закладу жіночої вищої освіти. Половина студентів навчаються на відділеннях домоведення, загальної культури, догляду за діть­ми; близько чверті — на відділеннях підготовки вихователів дитячих садків і вчителів початкової школи.

Росія. Реформа вищої освіти в Росії розпочалася на­прикінці 80-х років і продовжувалася після 1991 р.

Відповідно до державної програми розвитку вищої освіти (вперше прийнята в 1991 р.) було розпочато диверсифіка­цію вищої освіти з реалізацією в багатьох вищих навчаль­них закладах.

Важливими цілями вищої школи вважаються послідовна гуманітаризація та фундаменталізація освітніх програм.

У 1996 р. прийнято Федеральний закон «Про вищу і післявузівську професійну освіту» (нова редакція 2003 р.), який визначає: а) основні норми правового регулювання і прин­ципи державної політики; б) розширення доступу громадян до вищої освіти. Закон дає загальну характеристику системи вищої освіти, суб'єктів навчальної і наукової діяльності в ній і особливостей управління.

Програма розвитку вищої школи (1993) ґрунтується на таких принципах: а) врахування та узгодження інтересів осо­бистості, різних соціальних груп і держави у сфері вищої освіти; б) академічна автономія вищих навчальних закладів у разі посилення їхньої відповідальності за результати діяль­ності; багатоканальність фінансування; в) поступовий перехід до переважно університетської системи зі збереженням силь­ного сектору галузевих вузів; г) створення і розвиток регіо­нальних систем вищої школи.

В умовах перехідної економіки на діяльності вищих шкіл позначилося чимало негативних тенденцій, а саме: а) незатребуваність знань молодих фахівців; б) порушення принципу пріоритетного фінансування вищих навчальних закладів, інформаційного забезпечення і матеріально-технічного по­стачання; в) відтік науково-педагогічних кадрів.

У 1996 р. в Росії діяло понад 560 державних вищих на­вчальних закладів, зокрема 75 університетів (враховуючи профільні), в яких навчалося понад 2,6 млн студентів (179 осіб на 1 тис. населення).

Наукова і викладацька сфера вищої школи Росії налічує по­над 211 тис. фахівців, у тому числі понад 21 тис. професорів.

Крім того, у 90-х роках XX ст. в Росії діяло близько 200 не­державних вищих навчальних закладів (25 тис. студентів).

Україна. Реформа вищої освіти в Україні, як і в Росії, розпочалася наприкінці 80-х років і продовжувалася після 1991 р. Вона спрямована на вироблення єдиної державної по­літики у вищій освіті, раціоналізацію і децентралізацію управ­ління, розвиток вищих навчальних закладів на принципах демократизації і самоврядування.

Розвиток вищої школи регламентується законами України «Про освіту» (1991 р., нова редакція - 1996), «Про вищу ос­віту» (2002), «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1999), «Положенням про вищий навчальний заклад» (1996) та ін.

Громадяни України мають право безоплатно здобувати вищу освіту в державних і комунальних вищих навчальних закладах на конкурсній основі в межах стандартів вищої осві­ти, якщо певний освітньо-кваліфікаційний рівень громадя­нин здобуває вперше. Вони вільні у виборі форми здобуття вищої освіти, вищого навчального закладу, напряму підготов­ки і спеціальності.

Державна політика у галузі вищої освіти ґрунтується на таких принципах: а) доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України; б) незалеж­ності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій; в) інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень і традицій української вищої школи; г) наступності процесу здобуття вищої освіти; д) дер­жавної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних на­прямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень; є) гласності при формуванні структури та обсягів освітньої і професійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики в галузі вищої освіти забез­печується за умови: а) збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості; б) підвищення рівня освіче­ності громадян України, розширення їхніх можливостей для здобуття вищої освіти; в) створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти; г) надання пільг та соціальних гарантій, цільових пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у визначеному порядку; д) забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах дер­жавної і комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних та юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави і територіальних громад.

У 2004 р. в Україні налічувалося 1009 вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації та форм власності, зокрема 339 — III —IV рівнів акредитації (з них 235 державної та 104 приватної форм власності) й 670 — І — II рівнів акреди­тації (з них 586 державної та 84 — приватної форм влас­ності). Зростання мережі відбулося переважно завдяки ство­ренню вищих навчальних закладів приватної форми влас­ності. Поліпшено якісні характеристики мережі. За типами ВНЗ мережа охоплює 141 університет, 63 академії, 135 інсти­тутів, 177 коледжів, 296 технікумів, 197 училищ. Контингент студентів усіх рівнів акредитації становить 2,4 млн чол. На 10 тис. населення України припадає 512 студентів вищих навчальних закладів усіх рівнів акредитації (в тому числі 125 студентів вищих шкіл III —IV рівнів акредитації, 387 — І —II рівнів акредитації). На початок 2003/04 навчального року навчально-виховний процес забезпечували 7 672 докто­ри наук, 7 890 професорів, 44 426 кандидатів наук, 32 015 до­центів. Нині в Україні навчається близько 25 тис. студентів із 110 країн світу, що дає можливість навчальним закладам одержувати близько 30 млн доларів США щорічно і забезпе­чити роботою 2 тис. викладачів.