Розділ 3

РОЗВИТОК ШКІЛЬНОЇ, ПОЗАШКІЛЬНОЇ

ТА ПРОФЕСІЙНО-ТЕХНІЧНОЇ ОСВІТИ

У ПРОВІДНИХ КРАЇНАХ СВІТУ

3.1. Загальна характеристика шкільних систем

Основні навчальні потоки. Протягом 50 — 90-х років XX ст. у провідних країнах світу було проведено низку ре­форм, унаслідок чого змінилися системи загальної освіти. Збільшилися терміни обов'язкової безоплатної освіти, діє про­міжний ступінь між початковою і повною середньою шко­лою.

Після здобуття початкової і неповної середньої освіти учнів розподіляють за трьома основними навчальними по­токами:

• повна загальноосвітня школа — орієнтує на теоретичну підготовку і подальше навчання в університеті;

• середня школа — готує до навчання у вищому технічно­му навчальному закладі;

• професіоналізовані навчальні заклади.

Приватні навчальні заклади. Загальна частка при­ватних шкіл у більшості розвинених країн світу залишаєть­ся стабільною протягом століття і коливається від 5 до 20 % (Велика Британія — 10 %, США — 12 %, Франція, Австра­лія — 20 %). У країнах, що розвиваються, частка приватного сектору в загальній освіті значно більша, особливо в середніх школах. Наприклад, в Індії, Танзанії, Того вона становить 60 — 80 % усієї кількості навчальних закладів. Приватні на­вчальні заклади зазвичай платні, деякі з них привілейовані (англійські «публічні школи», американські незалежні шко­ли, російська школа «Прем'єр» тощо).

Державна політика щодо приватних шкіл у різних краї­нах ґрунтується на таких принципах:

• у Великій Британії, Росії, Україні, Японії влада приділяє їм менше уваги, ніж державним навчальним закладам, що виражається у перевагах, які при фінансуванні надаються державним;

• у США і Франції при субсидуванні приватні й державні школи користуються рівними правами. Кількість учнів у приватних середніх школах у першій половині 90-х років становила: у США — 11 %, Великій Британії — 6, Німеччині — 10, Франції — 15, Японії — 28 % загальної кількості школярів.

В Україні та Росії система приватних шкіл почала відро­джуватися на початку 90-х років, після відходу від політики викорінювання приватної ініціативи в усіх сферах громад­ського життя. У 1994/95 навчальному році в Росії налічува­лося близько 450 недержавних початкових і середніх шкіл, в яких навчалися майже 40 тис. школярів, тобто 0,1 % усіх учнів.

В Україні приватний сектор освіти створено відповідно до норм Конституції та чинного законодавства, що передбачає існування загальноосвітніх закладів приватної форми влас­ності, курсів інтенсиву, різних форм підготовки абітурієнтів, платні освітні послуги тощо. Центральне місце в цьому секторі посідає мережа загальноосвітніх закладів. Вони функціону­ють у вигляді шкіл І, І —II, І —III ступенів, гімназій, ліцеїв, структурних підрозділів приватних вищих навчальних закла­дів І —IV рівнів акредитації. Характерними для України є школа співтворчості, особистісно зорієнтована школа, демо­кратична школа, школа доброго настрою та ін.

У 1994/95 навчальному році в Україні було 52 приватні школи (5 600 учнів), у 1995/96 - 74 (7 500 учнів), у 1996/ 97 - 89 (9 200 учнів), 1997/98 - 147 (13 200 учнів) шкіл. Нині в Україні понад двісті приватних шкіл, в яких навча­ються близько 25 тис. учнів.

Співіснування приватних і державних навчальних закла­дів тісно пов'язане зі світськістю навчання, відокремлен­ням школи від церкви. Якщо в Японії і Росії приватні школи створюються переважно світськими особами і компаніями, то на Заході більшість із них належить конгрегаціям різних церков. Значна кількість приватних шкіл за історичною тра­дицією належить релігійним конфесіям (світовим релігіям та дрібним сектам). Частка таких шкіл у приватному секторі істотна: у США - 71 %, у Франції - 95 %, у ФРН - 80 %. Подібні показники і в Бельгії, Італії, Ірландії та багатьох інших країнах. Найпоширенішими є католицькі школи. До особливостей змісту освіти в таких школах у США належить обов'язкове і детальне вивчення релігії. Водночас у като­лицьких школах надається ґрунтовна академічна освіта, яка дає учням змогу вступити до університету. У клериканських школах Франції релігійне навчання є «бажаним або реко­мендованим», тобто не належить до обов'язкових предметів, а якщо й здійснюється, то лише 1 год на тиждень. В іудей­ських школах вивчення релігійних предметів посідає одне з головних місць у процесі навчання, оскільки дітей віддають у такі школи суто з міркувань віри. Тому на вивчення ди­сциплін релігійного циклу відводиться 6—13 год на тиждень.

Школа і церква. У багатьох провідних країнах світу державні навчальні заклади відокремлені від церкви і релігії (США, Франція, Японія, Росія, Україна). У цих країнах релі­гійне навчання — приватна справа громадян.

У Великій Британії та Німеччині релігію включено до стандартних програм загальної освіти.

Церква і держава щодо шкільного питання не вступають у конфронтацію або міцний союз, а дотримуються лояльних стосунків. Прикладом примирення держави і церкви у шкіль­ному питанні є Франція.

Реформування управління школою. Реформування управління школою передбачає необхідність перебороти бюрократизацію управлінських структур, що виражається у «по поверховому» розподілі влади та втраті самостійності навчальних закладів.

У США протягом 80 —90-х років було прийнято акти, які підвищують значущість центральних органів освіти.

У Франції, навпаки, дедалі більше повноважень отримують департаментська влада та адміністрація навчальних закладів. Багатьом країнам удалося збалансувати співвідношення цен­тралізації й децентралізації в управлінні школою.

Фінансування школи. У більшості провідних країн світу школа — пріоритетний об'єкт фінансування. В умо­вах сьогодення у розвинених країнах на освіту витрачається приблизно 5 —7 % вартості валового національного продук­ту. Витрати батьків на навчання дітей частково компенсують фонди соціальної допомоги, які існують у більшості країн світу. Система такої допомоги найдосконаліша у країнах За­хідної Європи. У цих країнах усі сім'ї, незалежно від їхніх доходів, отримують щомісячно певну суму, починаючи від народження першої дитини. У Великій Британії і ФРН до­помога виплачується до досягнення дитиною 17 років, в Іта­лії — 18, а в разі продовження стаціонарного навчання — і після досягнення цього віку. Така система заохочує тих, хто прагне здобути вищу освіту. У більшості країн, що розвива­ються, на потреби освіти витрачається приблизно 2 —4 % ВНП. У 90-х роках витрати на освіту на одного жителя у розвинених країнах були майже в 25 разів вищі, ніж у країнах, що розвиваються [19, 56].

Наприклад, в Україні та Росії витрати на освіту набагато менші, ніж в інших індустріально розвинених країнах. У Росії вони становили в 1992 р. 4,6 %, 1993 р. - 5,8, 1994 р. - близько 3 % національного доходу, незважаючи на те, що зако­ном РФ «Про освіту» передбачено, що ці витрати мають що­річно становити не менше ніж 10 % національного доходу (ст. 40 «Державні гарантії пріоритетності освіти») [8].

Аналітики вважають, що потрібно розглядати загальні капіталовкладення та інвестиції в освіту на рівній основі. Один із шляхів, що сприяє підтриманню на відповідному рів­ні фінансування освіти, — надання істотних фінансових приві­леїв компаніям, які виступають інвесторами шкільної справи.

Управління освітою та її фінансування в різних країнах світу. У Сполучених Штатах Америки управлін­ня освітою та її фінансування вирізняються високим ступе­нем централізації. Система освіти ґрунтується на принципах самоуправління, самофінансування, самовизначення, ефектив­ної взаємодії федеральної і місцевої влади.

Кожен штат має свою систему освіти, якою керують депар­таменти освіти штату і комітети освіти в шкільних округах. У компетенції шкільних округів: а) стягування податків на потреби освіти; б) розроблення й прийняття програм навчан­ня; в) набір учителів; г) добір підручників.

Основна частина засобів федерального бюджету витрача­ється на студентські позики, освіту ветеранів, допомогу неза­можним, сприяння у виданні навчальної літератури, забезпе­чення закладів освіти новітніми технологіями та ін.

У Великій Британії склалася стійка децентралізована система управління освітою.

Керує системою Міністерство освіти, обов'язками якого є: а) вироблення загальнонаціональних стандартів, рекомен­дацій; б) інспектування навчальних закладів; в) субсиді­ювання до 60 % шкільного бюджету. Міністерські субсидії розподіляються залежно від того, чи керується навчальний заклад рекомендаціями центру, а також від успішності робо­ти закладу.

Кожна школа сама визначає свій навчальний план, керую­чись рекомендаціями міністерства. Значні права мають му­ніципалітети, які фінансують інші 40 % суспільних витрат на школи.

У Великій Британії розрізняють три типи бюджетних шкіл:

• школи графств — повністю фінансуються місцевими орга­нами;

• добровольчі школи — організовуються релігійними та іншими приватними організаціями; основні витрати опла­чує місцева влада;

• самокеровані субсидійовані школи — отримують кошти від місцевих органів освіти і додаткові субсидії.

Фактично організацію роботи бюджетних шкіл здійснюють місцеві органи освіти, що мають такі функції: а) матеріальне забезпечення шкіл; б) контроль прийому до школи; в) розмі­щення фондів; г) моніторинг якості навчання; д) забезпечен­ня шкільним транспортом тощо.

З 1988 р. істотно розширені фінансові й управлінські пра­ва окремих шкіл, які отримують і витрачають на свій розсуд значну частину виділених для них коштів.

Приватні школи не отримують субсидій від держави.

У Німеччині Міністерство освіти країни здійснює винят­ково координаційні функції. Фактично питаннями освіти в кожній із земель відає своє міністерство. Міністри збира­ються на загальнонаціональну постійно діючу конференцію, де рішення приймаються внаслідок консенсусу і мають реко­мендаційний характер. Головним джерелом фінансування освіти є бюджети земель і муніципалітетів.

У Франції централізована система освіти. Міністерство національної освіти управляє всіма навчальними закла­дами країни. Франція поділена на навчальні округи — академії. Кожну академію очолює ректор, який є повно­важним представником міністра освіти і контролює від його імені діяльність усіх шкіл довіреного йому навчального округу.

Основними джерелами фінансування навчальних закладів є: а) державний і місцевий бюджети; б) внески підприємств і приватних осіб.

У Японії управління системою навчальних закладів здій­снюють:

• Міністерство освіти — розробляє основи державної полі­тики в галузі освіти, зміст шкільної освіти; визначає на­вчальні плани і програми для шкіл усіх типів. При мі­ністерстві є низка консультативних органів, зокрема Цент­ральна рада з освіти, Рада з навчальних програм, Рада приватних університетів та ін.;

• місцеві (префектурні та муніципальні) комітети, — функ­ціями яких є організація, фінансування і контроль за діяль­ністю місцевих шкіл, видання інструктивних матеріалів з урахуванням конкретних умов, прийом і звільнення учите­лів. Членів префектурних комітетів призначає губернатор, а муніципальних — місцева адміністрація.

Державні школи фінансуються безпосередньо Міністер­ством освіти, а префектурні та муніципальні — з місцевих бюджетів.

На фінансування освіти на початку 90-х років виділялося понад 7 % національного доходу (понад 11 % державного бюджету країни); частка держави у загальних витратах стано­вить 25 %, інша частина покривається з місцевих бюджетів.

У Росії системою освіти управляють: а) федеральне мі­ністерство; б) органи управління суб'єктів РФ; в) місцеві муніципальні органи управління.

У компетенції федеральних органів: а) розроблення цільо­вих програм розвитку освіти, загальнодержавних стандартів навчання; б) порядок атестації працівників освіти; в) фор­мування структури системи освіти; г) фінансування освітніх установ.

На регіональному рівні народною освітою керують орга­ни управління освітою, а також місцеві органи самовряду­вання. У їхній компетенції: реєстрація загальноосвітніх уста­нов; розроблення регіональних базових навчальних планів, національно-регіонального компоненту програми загальної освіти; організація харчування учнів; рішення про переведення окремих учнів у класи корекції і класи компенсуючого на­вчання тощо.

Управління установами ґрунтується на принципах єдино­начальності та самоврядування. Формами самоврядування є: а) рада школи; б) піклувальна рада; в) загальні збори; г) педагогічна рада та ін.

Загальноосвітня установа самостійно розробляє свій на­вчальний план на основі регіонального і федерального стан­дартів. Вона має право на прохання батьків відкривати групи подовженого дня, класи компенсуючого навчання і корекційні класи. Навчальний заклад вирішує питання про переведен­ня учнів до наступного класу тощо.

В Україні для управління освітою створюються система державних органів управління і органи громадського самовря­дування, які діють у межах повноважень, визначених законо­давством. До державних органів управління освітою нале­жать: Міністерство освіти і науки, міністерства і відомства, яким підпорядковані заклади освіти, Вища атестаційна комісія, місцеві органи державної виконавчої влади (АР Крим, об­ласні, районні, міські) та органи місцевого самоврядування і підпорядковані їм органи управління освітою. Міністерство освіти і науки здійснює керівництво у сфері освіти; а саме: а) бере участь у визначенні державної політики в галузі освіти, науки, професійної підготовки кадрів, розробляє програми розвитку та державні стандарти освіти; б) встановлює дер­жавні стандарти знань з кожного предмета; в) визначає мінімальні нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення освіти; г) здійснює навчально-методичне керів­ництво, контроль за дотриманням державних стандартів освіти, державне інспектування; д) забезпечує зв'язок із закладами освіти, державними органами інших країн із питань, які належіть до його компетенції; є) проводить акредитацію вищих та професійно-технічних закладів освіти незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати; є) формує і розміщує державне замовлення на підготовку спеціалістів з вищою освітою; ж) розробляє умови прийому до закладів освіти; з) забезпечує випуск підручників, по­сібників, методичної літератури; и) організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників для при­своєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних і вчених звань тощо. Місцеві органи державної виконавчої влади та органи місцевого самоврядування здійснюють державну полі­тику в галузі освіти і в межах їх компетенції.

Фінансування державних закладів освіти та установ, орга­нізацій, підприємств системи освіти здійснюється за рахунок коштів відповідних бюджетів, коштів галузей народного гос­подарства, державних підприємств і організацій, а також до­даткових джерел фінансування.