1.5.6. Проблема демократизації освіти

Підходи до розуміння демократизації освіти. Проблема демократизації школи залишається в центрі уваги суспільних і педагогічних кіл у провідних країнах світу. В розумінні демократизації загальноосвітньої школи є два підхо­ди, що виключають один одного:

• егалітаристський — ґрунтується на ідеї егалітаризму та однаковості. До кінця 80-х років XX ст. був офіційною доктриною шкільної політики колишнього СРСР і знач­ною мірою Японії. Відповідно до такого підходу всі діти рівні від народження. На практиці це призводить до стри­мування більш успішних у навчанні учнів;

• антиегалітаристський — ґрунтується на наступності сту­пенів освіти, а також на ідеях плюралізму, варіативності, диверсифікованості загальноосвітньої школи. Такий підхід нині характерний для провідних країн світу.

Поняття «демократична система освіти» означає:

• рівність усіх членів суспільства перед освітою;

• децентралізацію шкільної системи;

• відкритість освітньої системи;

• право батьків і учнів на вибір навчального закладу;

• організацію навчального процесу, спрямованого на фор­мування творчої особистості.

Ці тези перегукуються з принципами демократизації осві­ти, проголошеними в Україні та Росії на початку 90-х років, а саме: а) ліквідація монополії держави на освіту; б) децентралізація управління освітою; в) участь місцевої влади в управ­лінні освітою; г) самостійність навчальних закладів при ви­значенні напрямів навчальної діяльності; д) перехід у педа­гогічних відносинах до системи співробітництва.

Гарантії права на освіту — одна з головних проб­лем демократизації загальноосвітньої школи.

Рівність шансів на здобуття освіти означає можливість громадян не лише навчатися в будь-яких навчальних закладах, а й отримання ними повноцінної освіти.

Нині виникла суперечність між відносним демократизмом шкільних систем і соціальними чинниками отримання осві­ти. У контексті сучасного світу реалізація права на освіту залишається гострою проблемою через соціальну нерівність учнів. Різко погіршуються можливості отримання освіти в умовах соціально-економічної кризи, наприклад у постра­дянських республіках. Хоч у провідних країнах світу зако­ни гарантують безоплатне навчання на рівні загальної освіти, проте батьки регулярно оплачують різні освітні послуги.

Для усунення наслідків суперечності між відносним де­мократизмом шкільних структур і соціальною нерівністю у разі отримання освіти пропонуються два напрями реформ:

1) певні соціальні заходи щодо підтримання незаможних;

2) удосконалення самих шкільних систем.

Проблема відвідуваності — істотна складова демокра­тизму шкільної освіти. Важливим показником обов'язкового навчання є відвідуваність:

• у тих країнах, населення яких проживає в несприятливих економічних умовах, відвідуваність занять досить низька;

• у країнах зі стабільною економікою рівень відвідуваності порівняно високий.

Диференціація навчання і демократизація. У світовій педагогіці одним із найефективніших напрямів поліп­шення якості навчання всіх школярів вважається диференціа­ція (диверсифікованість) освіти і навчання. Вона охоплює широкий спектр навчально-організаційних заходів, за допомо­гою яких потрібно задовольнити різнобічні інтереси й здібності учнів та різноманітні потреби суспільства.

Диференціація виконує дві функції: слугує розкриттю індивідуальності учнів і подальшому розвиткові суспільства.

На диференціації навчання в старших класах загально­освітньої школи будується політика провідних країн.

У США, Великій Британії, Японії та деяких інших країнах важливим чинником диференціації є тестування здібностей Учнів. Тестометрія корисна тим, що дає можливість об'єктив­но оцінити рівень розвитку учнів. Однак прихильники демократизації школи відкидають біотерміністські тлумачення тестометрії, а тести використовують лише як критерій оціню­вання результатів навчання. Група американських учених на чолі з Б. Саймоном довела, що рівень здібностей дітей, визначений спочатку за тестами таким, що не вселяє надії, після компенсуючого диференційованого навчання помітно зріс.

Управління освітою і демократизація. Процес де­мократизації тісно пов'язаний з управлінням освітою.

У Західній Європі історично склалися дві принципово різні системи управління — централізована і децентралі­зована. Нині спостерігається тенденція до конвергенції цих систем управління.

Демократизація відбувається у межах руху світової шко­ли до «золотої середини»: між централізованим управлін­ням і наданням великих повноважень регіонам, місцевій владі, громадськості, навчальним закладам.

Якщо на Заході й у Японії процес децентралізації доволі помітний, то в Росії та Україні залишається поки що силь­ною традиція централізованого управління.

Полікультурна освіта і демократизація. Пробле­ма демократизації школи має вирішуватися з урахуванням того, що більшість країн не є гомогенними ні в етнічних, ні в культурних відносинах. Тому дуже важливою є полікуль­турна (мультикультурна) освіта, тобто врахування освітніх інтересів етнічних меншостей.

Список рекомендованої літератури

І.Абашкіна Н. В. Принципи розвитку професійної освіти в Німеч­чині. - К.: Вища шк., 1998. - 208 с.

2. Алферов Ю. С. Совет Европьі и образование // Педагогика. — 1988. - № 7.

3. Вульфсон Б. Л., Малькова 3. А. Сравнительная педагогика. — Москва; Воронеж: НПО «МОДЗК», 1996. - 256 с.

4. Вульфсон Б. Л. Стратегия развития образования на Западе на пороге XXI века. - М.: УРАО, 1999. - 208 с.

5. Галузинський В. М., Євтух М. Б. Педагогіка: Теорія та історія. — К.: Вища шк., 1995. - 237 с.

6. Дичек Н. 77. С. Ф. Русова і зарубіжна педагогіка // Педагогіка і психологія. — 1996. — № 3.

7. Джуринский А. Н. Развитие образования в современном мире: Учеб. пособие. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 1999. - 200 с.

8. Єгоров Г., Лавриченко Н. Тенденції розвитку порівняльної педаго­гіки за кордоном // Шлях освіти. — 1999. — № 1.

9. Лавриченко Н. М. Педагогіка соціалізації: європейські абриси. — К: ВіРА ІНСАЙТ, 2000. - 444 с.

10. Любар О. О., Стельмахович М. Г., Федоренко Д. Т. Історія україн­ської школи і педагогіки: Навч. посіб. / За ред. О. О. Любара. — К.: Т-во «Знання», КОО, 2003. - 450 с.

11. Подласий И. П. Педагогика: Новьій курс: Учеб.: В 2 кн. — М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2002. - С. 376.

12. Порівняльна педагогіка: Навч. посіб. / Упоряд.: І. М. Богданова та ін. - О.: ПДПУ ім. К. Д. Ушинського, 2000. - 164 с.

13. Пуховська Л. П. Професійна підготовка вчителів у Західній Європі: спільність і розбіжності. — К.: Вища шк., 1997. — 180 с.

14. Российская педагогическая энциклопедия: В 2 т. / Гл. ред. В. В. Давидов. — М.: Большая рос. знцикл., 1998. — С. АХ—АЗ, 376.

15. Сбруєва А. А. Порівняльна педагогіка: Навч. посіб. — Суми: Ред.-вид. від. СДПУ, 1999. - 300 с.

16. Словник іншомовних слів / За ред. акад. О. С. Мельничука. — К.: Гол. ред. УРЕ, 1985. - 968 с.

17. Соколова М. А., Кузьмина Е. Н., Родионов М. Л. Сравнительная педагогика. — М.: Просвещение, 1978. — 192 с.

18. Сухомлинська О. В. Зарубіжний педагогічний досвід в Україні в 20-ті роки // Рідна шк. - 1992. - № 2.

19. Сухорський С. Освіта Закордоння. — Л.: Основа, 1995. — 38 с.

20. Ушинский К. Д. О народности в общественном воспитании // Пед. соч.: В 6т. - М.: Педагогика, 1988. - Т. 1. - С. 194-256; Т. 2. -С. 165.

21. Tatsachen iiber Deutschland. — Frankfurt / Main (BRD): Societats-Verlag, 2000. -528 S.

22. Wilson D. N. Elements for a prosographic and institutional history of comparative education. The 9th World Congress of Comparative Education. — The University of Sydney, 1996. — 1— 6 Julу