- •Розділ 1 порівняльна педагогіка як наука
- •Об'єкт, предмет, функції та завдання порівняльної педагогіки
- •Внутрішньопедагогічні та міжгалузеві зв'язки порівняльної педагогіки
- •1.3. Методи порівняльно-педагогічних досліджень
- •1.4. Основні історичні періоди розвитку порівняльної педагогіки
- •1.5. Розвиток освіти: сучасний стан, проблеми, перспективи
- •1.5.1. Економічна ефективність освіти в розвинених країнах і країнах, що розвиваються
- •1.5.2. Загальна характеристика соціального попиту на освіту
- •1.5.3. Політичні чинники розвитку освіти
- •1.5.4. Інтеграція в галузі освіти
- •1.5.5. Орієнтація на неперервну освіту
- •1.5.6. Проблема демократизації освіти
- •Розділ 2 розвиток дошкільної освіти в країнах світу
- •2.1. Розвиток теорії дошкільного виховання
- •У працях зарубіжних і вітчизняних учених
- •2.2. Дошкільні заклади та міжнародні організації дошкільної освіти
- •2.3. Особливості системи дошкільної освіти в різних країнах
- •Розділ 3
- •3.2. Початкова школа
- •3.3. Середня і фахова освіта
- •3.4. Шкільні системи провідних країн світу
- •3.4.1. Сша
- •3.4.2. Велика Британія
- •3.4.3. Німеччина
- •3.4.4. Франція
- •3.4.5. Японія
- •3.4.6. Росія
- •3.4.7. Україна
- •3.5. Професійно-технічна освіта
- •3.5.1. Загальна характеристика
- •3.5.2. Професійно-технічна освіта у провідних країнах світу сша.
- •Розділ 4 шляхи модернізації шкільної освіти на сучасному етапі
- •4.1. Проблема оновлення шкільної освіти
- •4.2. Основні дидактичні концепції
- •4.3. Результативність освіти
- •4.4. Диференціація освіти
- •4.5. Стандартизація освіти
- •4.6. Традиційні й нові навчальні дисципліни
- •4.1. Типи навчальних програм та їх розвиток у провідних країнах світу
- •4.7.1. Загальна характеристика
- •4.7.2. Сша
- •4.7.3. Велика Британія
- •4.7.4. Німеччина
- •4.7.5. Франція
- •4.7.6. Японія
- •4.7.7. Росія
- •4.7.8. Україна
- •5.1. Диференційоване навчання
- •5.2. Професійна орієнтація учнів
- •5.3. Основні характеристики традиційного навчального процесу
- •5.4. Нові моделі навчання
- •5.5. Альтернативні та експериментальні школи
- •5.5.1. Загальна характеристика експериментальних шкіл
- •5.5.2. Альтернативні та експериментальні школи у провідних країнах світу
- •5.6. Комп'ютеризація навчання
- •5.7. Телебачення як засіб навчання та виховання
- •Розділ 6 особливості соціалізації особистості в сучасних освітніх системах
- •6.1. Соціалізація особистості
- •6.2. Школа і довічне виховання
- •6.3. Сучасні зарубіжні педагогічні виховні концепції
- •6.4. Пріоритети виховання у провідних країнах світу
- •6.5. Виховання дисциплінованості
- •6.6. Моральне виховання
- •6.7. Виховання в дусі миру
- •6.8. Полікультурне виховання
- •6.9. Екологічне виховання
- •6.10. Трудове виховання
- •6.11. Фізичне виховання
- •6.12. Самоврядування школярів
- •6.13. Співробітництво школи і сім'ї у провідних країнах світу
- •Розділ 7 розвиток вищої освіти у країнах світу
- •7.1. Загальна характеристика розвитку вищої школи
- •7.2. Розвиток вищої школи в провідних країнах світу
- •7.3. Розвиток педагогічної освіти
- •7.4. Учитель як ключова постать в освіті
- •7.5. Освіта дорослих (освіта впродовж життя)
Розділ 7 розвиток вищої освіти у країнах світу
7.1. Загальна характеристика розвитку вищої школи
Стан вищої школи. На сучасному етапі вища школа є найважливішою ланкою системи освіти, що охоплює дедалі більшу кількість молоді.
Чисельність студентів у світі в середині 90-х років XX ст. становила близько 70 млн. Майже половина з них припадала на країни, що розвиваються, проте рівень освіти у вищих навчальних закладах країн Азії та Африки, за деякими винятками, доволі невисокий.
Істотно змінюються цілі й завдання вищої школи, яка в умовах сьогодення формує не лише майбутню соціальну еліту, а й численні верстви працівників розумової праці в різних сферах економіки, культури, управління.
Поряд зі збереженням певного числа елітних вузів (Гарвардського, Стенфордського, Колумбійського та інших високопрестижних університетів США; Оксфордського і Кембриджського університетів у Великій Британії; столичних «великих шкіл» у Франції тощо) розширюється мережа різних післясередніх навчальних закладів, які виявляють тенденцію до того, щоб стати масовими.
Соціальну нерівність у сфері вищої освіти далеко ще не переборено. Серед студентського контингенту (особливо в престижних вузах) непропорційно великий відсоток належить вихідцям із привілейованих прошарків населення. Так, у деяких приватних університетах США платня за навчання дуже висока, що виявляється непосильним навіть для сімей «середнього класу».
В останні десятиліття прийнято закони, які сприяють залученню до вищої школи молоді із малозабезпечених сімей. Тож принцип доступності післясередньої освіти прокладає собі дорогу.
У розвинених зарубіжних країнах заочні і вечірні відділення вищих навчальних закладів охоплюють нині 15 — 20 % усіх студентів. У Росії та Україні цей відсоток удвічі вищий.
У контексті реформ вищої школи ведуться цілеспрямовані пошуки щодо вдосконалення системи акредитації навчальних закладів. У країнах із централізованими системами освіти ці функції здійснюють відповідні державні відомства.
Основними проблемами вищої школи є:
• незбалансованість у багатьох країнах світу випуску фахівців різних професій з потребами галузей. Так, у країнах Західної Європи бракує дослідників і висококваліфікованих інженерів у деяких сферах новітньої техніки. Проте особливо гостро ця проблема постала у країнах, що розвиваються;
• кількісне збільшення студентства супроводжується у вищій школі зниженням якості підготовки фахівців;
• незбалансованість між теоретичним і практичним компонентами вищої освіти, між навчальною і дослідницькою діяльністю викладачів;
• у роботі з підвищення кваліфікації дипломованих фахівців не завжди достатньою мірою враховуються дані андраогогіки, специфіка навчання дорослих, їхні пізнавальні запити і можливості.
Модель стаціонарної післясередньої освіти. У більшості країн Західної Європи, а також в Японії практично завершене впровадження триступеневої моделі організації стаціонарної післясередньої освіти.
Ця модель являє собою три самостійні і водночас взаємозалежні цикли навчання. Кожний цикл розглядається як один зі ступенів вищої освіти, що завершується отриманням відповідного диплома або посвідчення. Розгляньмо їх:
• перший цикл — дворічний — призначений для тих, хто в університетах чи прирівняних до них вищих школах закріплює загальноосвітні знання, здобуті в школі, і закладає основу підготовки кваліфікованого фахівця;
• другий цикл дає закінчену вищу освіту з конкретної професії. Після 2 — 3 років навчання студент отримує ступінь бакалавра. Бажаючі підвищити свою кваліфікацію й мати ступінь магістра навчаються ще 1—2 роки. Вони складають іспити з певних дисциплін підвищеного рівня і подають дисертацію, аналогічну за рівнем підготовки дипломній роботі випускника українського вищого навчального закладу;
• третій цикл розрахований на тих, хто вже має ступінь магістра. Завершення навчання третього циклу здобуття ступеня доктора наук (відповідає українському науковому ступеню кандидата наук).
Університет як основний тип вищого навчального закладу. У більшості розвинених зарубіжних країн основним типом навчального закладу є університет. Саме там зосереджено основну масу студентів, а саме: у Західній Європі і Японії їхня частка перевищує 80 %; в університетах і прирівняних до них вищих навчальних закладах США навчаються понад 60 % усіх студентів.
Зарубіжні університети здійснюють підготовку фахівців із найрізноманітних профілів. Найкращі західні університети (США, Великої Британії, ФРН) є також науковими центрами, в яких зосереджено понад половину всіх учених. Головна увага в науковій роботі приділяється фундаментальним дослідженням.
Змінюється характер управління університетами. Раніше головну роль відігравали викладачі-професори, які поєднували участь в управлінні зі своєю основною науково-педагогічною діяльністю. Нині на чолі університетської адміністрації нерідко — професійні менеджери, для яких першорядними є фінансово-економічні проблеми.
У багатьох країнах інтенсивно розвивається неуніверситетський сектор вищої освіти — трирічні і чотирирічні вищі професійні школи. Прагнучи піднести свій академічний рівень, спеціалізовані вищі навчальні заклади запозичують університетські методи організації навчальної роботи. Університети також вивчають досвід цих спеціалізованих закладів.