6.3. Сучасні зарубіжні педагогічні виховні концепції

Основними педагогічними виховними концепціями, що спираються на відповідні філософські напрями, є:

• прагматизм (від грец. — справа) — філософ­сько-педагогічний напрям, який сприяє зближенню вихо­вання з життям, досягненню цілей виховання в практичній діяльності. Засновники прагматичної філософії Ч. Пірс (1839-1914) і У. Джеме (1842-1910) претендували на створення нової філософії, яка має стояти поза ідеалізмом і матеріалізмом. Ідеї ранніх прагматистів розвивав аме­риканський філософ і педагог Дж. Дьюї (1859 — 1952), який систематизував їх і назвав інструменталізмом;

• неопозитивізм — напрям, спрямований на осмислення ком­плексу явищ, зумовлених науково-технічною революцією. Зародившись у надрах класичного позитивізму на етич­них ідеях Платона, Арістотеля, Юма, Канта, новий напрям поступово зміцнів, набувши значного поширення на За­ході. Нинішній педагогічний неопозитивізм найчастіше іме­нують «новим гуманізмом». Щодо деяких його напрямів також вживають термін «сцієнтизм» (від англ. sciense — наука). Найвизначніші представники нового гуманізму і сцієнтизму — П. Херс, Дж. Вільсон, Р. С. Пітере, А. Харріс, М. Уорнок, Л. Кольберг та ін.;

• екзистенціалізм (від лат.existentia— існування) — філо­софський напрям, який вищою цінністю світу визнає осо­бистість. Найвизначніші представники сучасної екзистенціалістської педагогіки — Дж. Кнеллер, К. Гоулд, Е. Брейзах (США), У. Баррет (Велика Британія), М. Марсель (Франція), О. фон Больнов (Німеччина), Т. Морита (Япо­нія), А. Фалліко (Італія);

• неотомізм — релігійне філософське вчення, що дістало назву на честь католицького богослова Фоми (Томи) Аквінського (1225 — 1274). Розгорнутий виклад педагогічної концепції сучасного неотомізму належить відомому фран­цузькому філософу Ж. Марітену. Видатні представники католицької педагогіки — У. Каннінгам, У. Макгакен (США), М. Казотті, М. Стефаніні (Італія), В. фон Ловених (Німеччина), Р. Лівігстон (Велика Британія), Е. Жільсон (Франція);

• біхевіоризм (від англ. behavior— поведінка) — психолого-педагогічна концепція технократичного виховання. Засновник класичного біхевіоризму — видатний амери­канський філософ і психолог Дж. Уотсон. Необіхевіористи — Б. Скіннер, К. Халл, Е. Толмен, С. Прессі та ін.

Характеристика основних педагогічних виховних концепцій. Основні положення прагматизму:

• школа не повинна бути відірвана від життя, навчання — від виховання;

• у навчально-виховному процесі слід спиратися на ак­тивність учнів, всіляко її розвивати і стимулювати;

• в основі навчально-виховного процесу слід враховувати інтереси дитини, тобто вміти стати на її місце. Якість і обсяг навчання повинні визначатися не програмою, а са­мою дитиною.

Методологічні настанови Дж. Дьюї були доповнені нови­ми принципами і приведені у відповідність до нових тен­денцій розуміння виховання як процесу соціалізації особи­стості.

Сутність неопрагматичної концепції виховання зводить­ся до самоутвердження особистості. її прихильники (А. Маслоу, А. Комбс, Е. Келлі, К. Роджерс, Т. Браммельд, С. Хук та ін.) підсилюють індивідуалістичну спрямованість вихован­ня. Основні положення педагогіки неопозитивізму ґрунту­ються на таких переконаннях:

• виховання має бути очищене від світоглядних ідей, оскільки соціальне життя в умовах науково-технічного прогресу є потребою в «раціональному мисленні», а не в ідеології;

• повна гуманізація системи виховання означає, що прихиль­ники нового гуманізму вважають основним засобом утвер­дження в усіх сферах життя суспільства справедливість як вищий принцип стосунків між людьми. Прихильники сцієнтизму керуються не почуттями, а логі­кою і переконаннями. Вони стверджують, що лише за допо­могою раціонального мислення як головного критерію зрілості особистості вона зможе виявити здатність до самореалізації, спілкування з іншими членами суспільства. Людина сама про­грамує свій розвиток, який впливає на ЇЇ соціальний досвід. Тому у вихованні головну увагу слід приділяти розвиткові людського «Я».

Екзистенціалісти дотримуються думки, що: самобутності особистості особливо шкодить колектив, який перетворює людину на «стадну тварину», нівелює і придушує її «Я»; існування власного «Я» людини передує її сутності і тво­рить її; кожна особистість — неповторна, унікальна, особли­ва, а кожна людина — носій своєї моральності.

Центром виховного впливу педагогіка екзистенціалізму вважає підсвідомість, тобто головне — це настрій, почуття, імпульси, інтуїція людини, а свідомість, інтелект, логіка мають другорядне значення.

При цьому вчитель зобов'язаний насамперед піклуватися про створення вільної атмосфери, не обмежуючи процес са­мовираження особистості, а також допомагати учневі знайти стійку «внутрішню моральність», навчаючись мистецтва вдив­лятися в себе, пізнавати себе.

Неотомісти визнають існування об'єктивної реальності, але ставлять цю реальність у залежність від волі Бога. Світ є втілення «Божественного Розуму», а теологія — вищий ступінь пізнання. Сутність світу, за твердженням неотомістів, незбагненна для науки. Тому пізнавати її можна лише, на­ближаючись до Бога, «надрозумом». Науці доступний тіль­ки той матеріальний світ, який оточує людину. Тому потріб­но вдосконалювати «справжню освіту», залучаючи молодь до культури на основі релігійних цінностей, у вихованні ві­ри в Бога, що наближає людину до вищого вияву його ро­зуму.

Основні положення педагогіки неотомізму визначаються двоїстою природою людини, а саме:

• людина — єдність матерії і духу, тому вона одночасно й індивід, і особистість;

• як індивід людина — матеріальна, тілесна істота, підпо­рядкована всім законам природи і суспільства;

• як особистість вона має безсмертну душу — орган «над-існування», — підноситься над усім земним і підлегла лише Богові;

• наука неспроможна визначити цілі виховання. Це може зробити тільки релігія, яка знає істинну відповідь на питан­ня про сутність людини, зміст її життя.

Головне — душа, тож виховання має неодмінно будувати­ся на пріоритеті духовного початку.

Педагогіка неотомізму обстоює виховання загальнолюдсь­ких чеснот: доброти, гуманізму, чесності, любові до ближньо­го, здатності до самопожертви тощо.

З погляду біхевіоризму технократичне виховання ґрун­тується на новітніх досягненнях науки про людину, викори­станні сучасних методів дослідження ЇЇ інтересів, потреб, здібностей, чинників, які детермінують поведінку.

Класичний біхевіоризм збагатив науку положенням про залежність поведінки (реакції) від подразника (стимулу), подавши цей зв'язок у вигляді формули S —> R.

Необіхевіористи доповнили науку положенням про під­кріплення, внаслідок чого ланцюжок формування заданої по­ведінки набув вигляду «стимул —> реакція —> підкріплення».

Отже, головна ідея необіхевіоризму стосовно виховання загалом полягає в тому, що людська поведінка — це керова­ний процес. Вона зумовлена застосовуваними стимулами і потребує позитивного підкріплення.