Розділ 6 особливості соціалізації особистості в сучасних освітніх системах

6.1. Соціалізація особистості

Концептуальні підходи в наукових теоріях, кон­цепціях, школах. У філософії, соціології, психології, полі­тології, педагогіці як наукова категорія активно використо­вується поняття «соціалізація» (від лат. socialis — суспіль­ний). Це поняття вперше з'явилося наприкінці XIX ст. в американській та французькій соціології, зокрема в роботах американського соціолога Ф. Г. Гіддінгса (1855 — 1931) та французького соціолога Г. Тарда (1843 — 1904).

За Г. Тардом, основним процесом взаємодії свідомості окремої людини з існуючими віруваннями, переконаннями, розуміннями бажань і намірів, породжених суспільством, є соціалізація. Учений зауважував, що головним механізмом соціалізації (входження людини в суспільство) є насліду­вання, що регулюється суспільством через систему освіти (на­вчання і виховання), сім'ю, громадську думку та інші соці­альні інститути.

Погляди Г. Тарда позначилися на розумінні процесу со­ціалізації відомим соціологом із США Ф. Г. Гіддінгсом. На думку деяких учених, Г. Гіддінгс уперше ввів поняття «соціалі­зація». Він наголошував, що соціалізація як процес розвитку соціальної природи чи характеру людини відбувається як унаслідок стихійного впливу соціуму, так і завдяки впливам суспільства відповідно до «свідомих планів». Результатом соціалізації, вважав учений, має стати «плюралістична поведін­ка» , яка забезпечує взаєморозуміння та комунікацію людей і відповідає запитам суспільства («соціальному розуму», під яким розуміється суспільна свідомість).

Проблему соціалізації людини, порушену в науці на­прикінці XIX ст., почали інтенсивно вивчати в 30-х роках XX ст. На початку 70-х років вона стала однією з найпопулярніших проблем людинознавства. Аналіз численних концеп­цій соціалізації людини показує, що вони тяжіють до одного з двох підходів, не тотожних щодо розуміння ролі у процесі соціалізації самої людини. Перший підхід, тобто структур­ний функціоналізм (представники Е. Дюркгейм, Т. Парсонс, М. Вебер, В. Парето та ін.), передбачає пасивну позицію людини в процесі соціалізації, а саму соціалізацію розглядає як адаптацію людини до суспільства, що формує кожного його члена відповідно до характерної для цього суспільства культури. Цей підхід визначено як суб'єкт-об'єктний (су­спільство — суб'єкт впливу, а людина — його об'єкт). При­хильники другого підходу — символічного інтеракціонізму (Ч. X. Кулі, У. І. Томас, Ф. Знанецький, Дж. Г. Мід) -виходили з того, що людина бере активну участь у процесі соціалізації і не лише адаптується до суспільства, а й впливає на свої життєві обставини і на саму себе. Цей підхід можна визначити як суб'єкт-суб'єктний.

Позитивістський підхід, яким стали широко послугову­ватися у природничих науках для вивчення явищ природи, було перенесено на вивчення явищ соціальної дійсності. Представники цього напряму (неопозитивізм, постпозитивізм) доводять, що соціальні явища підкоряються законам, спільним для природи та суспільно-історичної діяльності. Суспільство розглядається як самовідтворювальна структура, підвладна власним законам; дії окремого індивіда не мають значення. Наукові поняття, за допомогою яких описуються соціальні явища, мають ґрунтуватися на емпіричних фактах, тобто ас­пекти людської поведінки, з погляду неопозитивістів, можна досліджувати тільки через відкриту поведінку. Свідомість людини, її внутрішній світ недосяжні для спостереження, тому наука, зокрема соціологія, може досліджувати лише кількісні елементи соціальної поведінки.

Представники теорії «соціального обміну» Дж. Хоманс (1910— 1989), П. Блау (нар. 1918 р.) вважали, що у процесі соціалізації людини суб'єктивно-психологічні аспекти її по­ведінки повною мірою ігноруються, розглядаються лише як обмін матеріальними та нематеріальними вигодами. Метою такого обміну є отримання максимальної винагороди. Вда­лий обмін закріплюється в стереотипах поведінки, а невда­лий відкидається. Вивчення поведінки людей як обміну виз­начається єдиним методом аналізу соціальних структур та інститутів. Досліджуючи складні системи обміну як своєрідні механізми соціалізації людини, П. Блау намагався виявити їх специфіку через такі поняття, як «опосередковуючі цінності». Під ними він розумів засоби соціальної взаємодії, що створюють загальні стандарти для встановлення каналів не­прямого обміну між соціальними структурами, та «опозиційні цінності» - спільні символи, що кодифікують незадоволен­ня певних угруповань, які протиставляють себе владі та існу­ючим інституціям. Зокрема, досліджувалося, як соціальна структура впливає на свої складові (індивідів), тобто індиві­ди зазнають впливу з боку своїх груп, організацій, суспіль­ства, або як підрозділи організацій підпадають під вплив пев­них характеристик цих організацій.

Проблеми адаптивної соціалізації людини аналізує в розвивальному (еволюційному) контексті американський соціаль­ний психолог Е. Еріксон, автор еволюційної теорії соціалі­зації. На його думку, індивіду як у дитинстві, так і в доросло­му віці, доводиться долати складні, іноді критичні ситуації, що закономірно виникають на його життєвому шляху і мають специфічний характер на кожному етапі (стадії). Долаючи ці ситуації (їх є вісім) успішно, індивід набуває нового соціаль­ного досвіду і переходить до наступної стадії. Якщо на певній стадії йому не вдалося розв'язати основну проблему або вона розв'язана частково, це негативно впливає на подальші стадії та соціалізацію загалом.

Австрійський лікар-психіатр і психолог 3. Фрейд (1856 — 1939) у своїх працях намагався довести існування конфлікту між біологічними потребами людини та культурними вимо­гами до неї з боку суспільства. Розв'язання конфлікту, на його думку, полягає в тому, що індивід змушений пригнічува­ти свої біологічно зумовлені сексуальні та агресивні наміри, оскільки цього потребують цивілізовані норми буття люди­ни. Закладені в ранньому дитинстві культурні норми стають частиною структури індивіда, його «Я». Процес соціалізації людини пов'язаний з постійним приборканням біологічних спонук. Чим лояльніше ставлення соціальних інститутів до індивіда, тим глибший його конфлікт із суспільством. Тож конфліктний стан — явище природне і постійне.

У 70 — 80-х роках XX ст. навколо проблеми співвідношен­ня біологічного та соціального точилися гострі дискусії, в яких взяли участь радянські вчені — психолог П. В. Симонов, біолог В. Ефроїмсон, філософ І. Т. Фролов та ін. У своїх роботах вони приділяли велику увагу ролі соціальних чинників у по­ведінці людини. В. Ефроїмсон указував на те, що в процесі природного відбору в людини виробляються такі якості, як альтруїзм, героїзм, здатність до самопожертви, повага до старших. Ці якості потрібні їй для пристосування до середовища, оскіль­ки без етичних інститутів людство припинило б існування.

Отже, теоретична інтерпретація даних генетичної та пси­хофізичної науки соціологами пов'язана з перебільшенням біологічного в соціалізації людини. Прихильники соціобіології, вказуючи на важливість генетичних чинників соціалі­зації індивіда, недооцінюють здатність людини логічно мисли­ти, а також значення символів, які є наслідком розвитку куль­тури. Без сумніву, біологія закладає загальні межі людського існування, але складні види поведінки навряд чи запрогра­мовані, особливо, якщо це стосується змісту соціокультурної діяльності людей.

Марксизм розглядає взаємозв'язок суспільства та індиві­да як діалектично суперечливий процес, використовуючи при цьому причинний, функціональний і діалектичний методи. Соціалізація зумовлена соціальною спадковістю, тобто для кожного покоління діє своя «соціальна програма», в якій від­творюється стан матеріальної та духовної культури, суспільні відносини, соціальна структура і формуються відповідні типи особистостей. З погляду марксизму, соціалізація — це про­цес взаємодії індивіда і суспільства, в якому обидві сторони активні, взаємозумовлені і перебувають у суперечливій єдності. Це відображується у прагненні особистості до самореалізації, вияву своєї індивідуальності та в адекватному прагненні су­спільства до того, щоб особистість дотримувалася соціальних норм і правил. Марксистська концепція соціалізації приділяє значну увагу внутрішнім детермінантам соціальної поведін­ки індивіда, які вводять його у життєдіяльність конкретних соціальних систем і суспільства загалом. Водночас вітчизня­на марксистська традиція (В. О. Ядов, І. С. Кон та ін.) недо­оцінює суб'єктивний аспект соціалізації, тобто сприймання з боку суб'єкта можливостей вільної та активної діяльності. Спостерігається спроба виводити самосвідомість безпосеред­ньо з об'єктивних умов матеріальної діяльності, без ураху­вання при цьому різних «нематеріальних матерій»: цінно­стей, звичаїв, традицій, культурних стереотипів, особливостей духовного життя, усталених норм поведінки тощо. Ототож­нення об'єктивного і матеріального, суб'єктивного та ідеаль­ного, духовного — одна з причин неадекватного вивчення складних процесів соціалізації особистості. Перекручення реального розуміння ролі соціального суб'єкта у житті су­спільства відбувається внаслідок нехтування ціннісно-нор­мативною складовою суспільної системи.

Цей недолік у розвитку науки намагалися подолати при­хильники диспозиційної теорії (В. О. Ядов та ін.), які прагну­ли розв'язати суперечності між макрорівневим та мікрорівневим розглядом взаємозв'язку «індивід — суспільство»,розкрити механізми соціальної поведінки особистості, фор­мування людської суб'єктивності у взаємодії індивіда з окре­мими спільнотами й соціумом загалом. Диспозиція особисто­сті — це схильність її до відповідної поведінки в конкретних умовах, можливість зробити вибір, тобто орієнтації особистості, які передують поведінці. Якщо мотиваційний механізм по­в'язаний зі зміщенням у свідомості індивіда «мотив — мета», то диспозиційний — «настанова — дія». Під настановою розуміється узагальнена орієнтація, спрямованість свідомості на те чи те явище, процес соціальної дійсності. Згідно з цією теорією, настанови не існують окремо, а становлять певну ієрар­хічну систему. Перший, нижчий рівень — елементарні наста­нови, які ґрунтуються на задоволенні елементарних життєвих потреб. Другий рівень диспозиційної структури — це система соціальних настанов, що формуються в людини на основі оцінювання окремих соціальних об'єктів і ситуацій. Третій рівень містить соціальні настанови, що визначають загальну спрямованість активності особи. Четвертий, вищий рівень мотиваційної ієрархії утворює система, зорієнтована на цін­нісні цілі життєдіяльності та засоби їх досягнення, детермі­новані загальними соціальними умовами життя індивіда. Соці­альні цінності, які виробляє кожне суспільство, є критеріями особливої значущості певних матеріальних і духовних благ для існування й розвитку певної соціальної системи. Саме засвоєння цих цінностей на рівні структури особистості є важливою умовою існування людей у суспільстві [25].

Одним із головних напрямів соціологічної науки, який пояснює сутність процесу соціалізації особистості, є психоло­гічний. Цей напрям розглядає проблему пояснення внутрішніх і зовнішніх детермінант соціалізації особистості з погляду екзистенціального ставлення людини до світу. Люди здатні порівнювати себе з будь-яким явищем або предметом довкілля, а також з іншими людьми і самими собою. Вони наділені свободою волі, тому «приречені» вибирати певну систему цін­ностей і способи поведінки, вкладаючи в них своє суб'єктив­не розуміння, і на цій основі творячи власний життєвий світ, сповнений відповідного смислу. У кожної людини він індиві­дуальний, неповторний, хоча утворюється під впливом суспіль­них відносин і культури, до якої вона належить. Український соціолог Б. О. Кістяківський (1868—1920) ще на початку XX ст., критикуючи органічні (біологічні) теорії, зауважував, що в них індивід і соціум протиставляються одне одному як дві протилежні сутності. Подібно до М. Вебера, він уважав, що вчений має прагнути до усвідомлення культурного сенсу різних суспільних феноменів.

Феноменологічний напрям ґрунтується на екзистенціально­му аналізі і розглядає суспільство як результат вчинків окре­мих індивідів, які мають свободу вибору. Головним у дослі­дженні цього напряму є свобода людини та її відповідальність за своє (і чуже) життя. Людина виступає творцем власного життя, тому для науки важливо зрозуміти значення і сенс соціальної поведінки особистості. Сприйняття людиною подій є вирішальним у розумінні того, чому вона реагує на них саме так, як чинить. Такий підхід вплинув на гуманістичний рух, де «Я» з його унікальною перспективою перебуває в центрі і є реалізацією людського потенціалу, або самореалізацією, а також спонукає до дії. Цей підхід помітний в особистісно-центричному консультуванні К. Роджерса (1902 — 1987), який, розкриваючи поняття «Я-концепції», писав: «Це одночасно і уявлення, і внутрішня сутність індивіда, який прагне до цінностей, що мають культурне походження, ... го­ловним мотивом людини є прагнення до самоактуалізації». У дещо зміненому вигляді феноменологічний напрям впли­нув на погляди німецького філософа-екзистенціаліста М. Гайдеггера (1889— 1976) (він вважав, що людину вирізняє здат­ність зрозуміти себе, хоча й не бути господарем свого похо­дження) та австрійського соціолога і філософа А. Шюца (1899-1959).

Екзистенціалістський напрям концептуально спираєть­ся на фундаментальну основу людського способу буття: ніде і ніколи не можна побачити людину поза її зв'язками з іншими; адже люди творять одне одного. Способом існуван­ня людей є їхнє спільне буття. На противагу марксизму, в якому об'єктивне передує суб'єктивному, ця концепція люд­ського існування виходить з того, що інтерсуб'єктивне пере­дує об'єктивному. Екзистенціалістський напрям не прагне до фундаментальних законів взаємозв'язку «індивід — су­спільство», на відміну від марксизму, який використовує ме­тод сходження від абстрактного до конкретного, що дає змо­гу виявити сутність особистості в різноманітних зв'язках і суспільних відносинах, а віддає перевагу тлумаченням ре­ального життя індивідів.

Представники течії біхевіоризму висунули положення, згідно з яким поведінка людини, а не свідомість, має бути предметом дослідження проблем соціалізації. В основу цієї теорії покладено розуміння поведінки людини як сукупності відповідей (реакцій) на вплив найвищого середовища (сти­мулів). Так само пояснювалися всі суспільні процеси. При цьому не визнавалася наявність якихось внутрішніх психоло­гічних ланок, які опосередковують відповіді людини. Будь-яка поведінка пояснювалася схемою «реакція — стимул». Відповідно до такого розуміння деякі природжені своєрідні «схеми поведінки» у людини існували від народження. За­кріплення успішних реакцій за допомогою багаторазових по­вторювань формує набір автоматизованих реакцій у вигляді складних «репертуарів поведінки». За такого підходу пове­дінка людини надто спрощується, а сама вона нібито не має психіки, свідомості, більше нагадуючи тварину.

«Когнітивна» модель соціалізації, засновником якої був Жан Піаже (1896 — 1980), побудована на ідеї, що поведінка особистості детермінована її знаннями, а їх сукупність утворює в її свідомості своєрідний образ (картину) навколишнього світу. Саме ця картина світу, а не сама реальність, керує по­ведінкою людей. При цьому головний аспект соціалізації — процес навчання мислення, розвиток пізнавальних, мораль­них та емоційних структур особистості. Відповідно до цієї моделі когнітивна соціалізація відбувається кількома стадіями, кожна з яких окреслюється новими навичками, що обмежу­ють навчання людини. Усі стадії вона проходить послідовно, хоча швидкість і результативність соціалізації у різних дітей можуть відрізнятися. Перша стадія (діти до 2 років) — сен­сорно-моторна — розвиток здатності тривалий час утриму­вати в пам'яті образи об'єктів навколишнього середовища. Друга (від 2 до 7 років) — передопераційна стадія — полягає у навчанні дітей розрізняти символи, їх значення, розуміти відмінність між об'єктами та їх символами. Третя (від 7 до 11 років) — стадія конкретних ситуацій, упродовж якої діти навчаються виконувати деякі дії подумки, тобто уявляти не­обхідні дії «про себе», без виконання їх у житті. Четверта (від 12 до 15 років) — стадія формальних операцій, тобто процес навчання аналізу абстрактних (математичних, мораль­них, логічних тощо) проблем, вміння розмірковувати про майбутнє.

Представники школи географічного детермінізму фран­цузький мислитель Ш. Монтеск'є (1689—1755) (праця «Про дух законів», 1748), німецький географ, етнограф Ф. Ратцель (1844— 1904) (праця «Земля та життя»), російський географ і соціолог Л. І. Мечников (1838 — 1888), французький гео­граф і соціолог Жан-Жак Елізе Реклю (1830—1905) вважали, що чинники географічного середовища (рельєф, кліматичні умови, поверхневі води, моря і океани, рослинність, ґрунти) мають вирішальний вплив на соціалізацію людини, визнача­ючи цим економіку, політичний устрій, культуру, психологію народів. Тим, хто займається землеробством, притаманні слабкість, брак мужності та завзятості; просторова замкненість того чи того народу породжує традиціоналізм; степи — дух ощадливості та централізовану владу. Історія будь-якої країни, на думку Ф. Ратцеля, визначається її розміщенням у певній півкулі, частині світу, наявністю озер, річок, морів, пустель.

Оцінюючи можливості кожної з теорій у дослідженні по­ведінки людини і моністичного підходу загалом, важко не погодитися з такими аргументами російсько-американського соціолога П. О. Сорокіна (1889—1968): а) жодній теорії не вдалося пояснити поведінку людини і розвиток суспільного життя; б) «за допомогою однієї умови» не можна пояснити поведінку людей; в) людина підкоряється силам неорганічного біологічного та соціально-психологічного характеру, які не можна звести до однієї умови. «...Поведінку людей і хід су­спільного життя не можна пояснити за однієї умови. Ці яви­ща надто складні, вони залежать від багатьох умов. Тому й пояснювати їх слід не за допомогою однієї умови, а багатьох умов і чинників». У своїй теорії соціальної поведінки П. О. Сорокін подає поведінку людини і соціальних спільнот як де­терміновану сукупність, зумовлену впливом космічних, біо­логічних, соціальних та психічних сил. Урахування пріорите­тів і ролей цих сил у конкретній життєвій ситуації є важливою умовою виховної діяльності як цілеспрямованого чинника соціалізації.

На думку німецького радикального соціального психоло­га і психоаналітичного теоретика Е. Фромма (1900 — 1980), процес соціалізації починається тоді, коли індивід виявляє себе і своє ставлення до людей через форми людських взає­мин. Розвиток тієї чи тієї форми діяльності і спілкування приводить до формування соціального характеру, тобто до стабільної і чітко вираженої системної соціальної орієнтації. Вчений виокремлює п'ять способів соціалізації: мазохізм, садизм, деструктизм, конформізм, любов. їм відповідають і способи адаптації до соціуму — рецептивний, експлуатую­чий, нагромаджувальний, ринковий, продуктивний.

Сучасний французький соціолог П. Бурдьє (нар. 1930 р.) намагається подолати однобічний підхід у вивченні процесу соціалізації. Він розглядає буденні події у школі, сім'ї, щоб виявити чинники, що сприяють збереженню суспільної струк­тури. Саме у процесі формування особистості, зауважує вче­ний, закладається схильність діяти за стандартами або спи­ратися на інновації. Це дає змогу прогнозувати структур­ні соціальні організації. На основі емпіричних досліджень системи освіти, соціальної зумовленості суджень щодо худож­нього смаку П. Бурдьє доходить висновку про класовий ха­рактер освіти, культури, мистецтва. Проте класи за його концепцією, на відміну від марксизму, відрізняються «стилем жит­тя», який виражає форму їх пристосування до існування в соціумі. «Стиль життя» є формою пристосування певних верств до свого становища у соціальній структурі та бороть­би за владу. Тому представники еліти домагаються успіху на шляху «вгору» не лише завдяки освіченості й діловим яко­стям, а й тому, що вони добре знають і розуміють спосіб жит­тя культурної еліти, можливі методи просування до влади. «Стиль життя» і є детермінуючим чинником соціалізації інди­віда. Вирішальним тут визнається активна здатність індиві­да вносити зміни до існуючих структур. Така здатність, за визначенням П. Бурдьє, — структуруюча схильність — фор­мується в індивіда під впливом умов та соціального середо­вища.

На думку відомого українського соціолога В. В. Моска­ленко, соціалізація кожного нового покоління та окремої людини формується у неперервному поліфонічному «діалозі» різноманітних людських вимірів. Аналізуючи соціально-філо­софський аспект проблеми, дослідниця намагається розв'язу­вати конкретні питання міри у співвідношенні між набуттям і реалізацією соціального досвіду та його результатом. З цього погляду, вивчення міри співвідношення двох сторін діяль­ності (репродуктивної і власне творчої) конкретне для кож­ного виду соціальної діяльності. Конкретна вона і для педа­гогічної діяльності, що потребує досконалого дослідження цих параметрів. В. Москаленко порушує дуже істотні питання розроблення моделі соціалізованої особистості щодо кон­кретного суспільства.

Важливим для розуміння сутності процесу соціалізації є розроблення шляхів міжрівневого дослідження проблем лю­дини, що зосереджує увагу на внутрішніх відносинах, взаємопереходах біологічного, психічного та соціального рівнів. Загальний принцип, якому підпорядковуються міжрівневі відносини, за О. М. Леонтьєвим, полягає в тому, що найви­щий рівень завжди залишається провідним, проте не може реалізуватися лише за допомогою рівнів, розташованих ниж­че, і тому від них залежить. Щодо розуміння механізмів соці­алізації цей принцип на початкових етапах психічного роз­витку дитини полягає в тому, що на перший план виступає механізм біологічного пристосування, завдяки якому відбу­вається становлення її сприймань та емоцій. У процесі по­дальшої соціалізації цей механізм трансформується, викону­ючи інші завдання, реалізуючи вищі рівні діяльності, взаємо­діючи з психічними та соціальними механізмами соціалізації. Міжрівневі дослідження мають вивчати багатоманітність форм реалізації механізмів соціалізації людини. Несхожість і різноваріантність співвідношення цих механізмів у поєднанні з індивідуальною структурою особистості в кожному пояс­нюють несхожість людей, які соціалізувалися за подібних умов.

У колишньому СРСР проблему соціалізації почали розгля­дати як відносно самостійну (з використанням саме цього терміна) лише наприкінці 60-х років XX ст. До цього різнома­нітні аспекти соціалізації тією чи тією мірою висвітлювалися в царині педагогіки розвитку (Л. С. Виготський, Л. І. Божович, Д. Б. Ельконін та ін.), а також у педагогічних працях про виховання у навчально-виховних закладах. У 60-х ро­ках деякі філософи, соціологи та соціальні психологи вво­дять у науковий обіг термін «соціалізація» (Н. В. Андреєнкова, І. С. Кон, Б. Д. Паригін та ін.). У 70 —80-х роках з'являється чимало досліджень, присвячених критиці зару­біжних концепцій соціалізації. Найбільший внесок у вітчиз­няній науці в порушення та розгляд проблеми соціалізації належить І. С. Кону. В його працях представлено як філо­софські, так і соціологічні, соціально-психологічні, етнографічні та педагогічні аспекти проблеми. У фундаментальній моно­графії «Дитина і суспільство» (1988) він глибоко проаналі­зував міждисциплінарний синтез великого масиву досліджень, проведених зарубіжними та вітчизняними вченими. Певне значення мають концепції соціалізації, розроблені Г. М. Андреєвою та А. В. Петровським. Так, Г. М. Андреєва визначає соціалізацію як двобічний процес: з одного боку, це засвоєння індивідом соціального досвіду в результаті входження в соці­альне середовище, систему соціальних зв'язків, з другого — процес активного відтворення ним системи соціальних зв'язків у процесі його активної діяльності та включення в соціальне середовище. Зміст процесу соціалізації — це процес станов­лення особистості, що починається з перших хвилин життя лю­дини і розвивається у таких трьох сферах, як діяльність, спілку­вання та самосвідомість. Процес соціалізації може бути зро­зумілим тільки як єдність змін усіх цих сфер. На кожному етапі соціалізації виникає «сплав» засвоєння та відтворення людиною соціального досвіду. Г. М. Андреєва виокремлює три основні стадії соціалізації: дотрудову, трудову та післятрудову. А. В. Петровський розглядає процес соціального розвит­ку особистості як діалектичну єдність перервності та неперерв­ності. Перша тенденція відображає якісні зміни, породжені особливостями включення особистості в нові соціально-істо­ричні умови, а друга — закономірності розвитку в межах певної референтної спільноти. Запропонована ним концепція об'єднує дві моделі; перша з них описує фази розвитку особистості при входженні до нової референтної групи, а дру­га — періоди вікового розвитку особистості. На думку вче­ного, розвиток особистості можна пояснити як закономірну зміну фаз адаптації, індивідуалізації та інтеграції.

Процес соціалізації людини є діалогічним, багатоплано­вим. У цьому напрямі, використовуючи останні дослідження міждисциплінарної науки вивчення складних систем — си­нергетики, активної особистості, працюють представники Хар­ківської соціологічної школи (О. Яруба, В. Бакіров, Н. Арбеніна, О. Андрущенко та ін.).

Український соціолог В. М. Ворона (нар. 1940 р.) роз­глядає проблему соціальної адаптації особистості з ураху­ванням конкретної ситуації розвитку українського суспіль­ства. Він наголошує, що соціальна адаптація — це вид взає­модії особистості або соціальної спільноти з соціальним се­редовищем, зосереджуючи увагу на узгодженні самооцінок і домагань суб'єктів з їх можливостями і соціальними реалія­ми. Тобто соціальна адаптація як фаза соціалізації індивіда розглядається в аспекті двостороннього процесу: індивід є водночас і об'єктом, і суб'єктом соціалізації.

Відомий український соціолог М. П. Лукашевич (нар. 1942 р.) зауважує, що рівень вивченості проблем соціалізації навряд чи можна визнати таким, що задовольняє сучасні су­спільні потреби. Так, остаточно не вивчено роль і можливо­сті системи виховання щодо забезпечення успішної соціалі­зації, не з'ясовано рушійні сили, механізми соціалізації інди­віда, проблеми професійної соціалізації тощо. Водночас рівень теоретичних напрацювань містить багато цінних, хоча й роз­різнених, ідей, думок, здогадок, які мають бути об'єднані в нових концептуальних підходах. Плідно йде пошук у напря­мі вивчення адаптивних процесів людини в навколишньому середовищі.

Отже, дослідження соціалізації особистості у різних краї­нах світу ведеться у найрізноманітніших напрямах. Резуль­татом них досліджень стала велика кількість емпіричних да­них і концепцій. Проте загальноприйнятої теорії соціалізації досі не існує.

Процес формування концепцій соціалізації, соціального становлення особистості в умовах перехідного стану суспіль­ства України тільки розпочався. Поки що відбувається кри­тичний діалог з парадигмами класичних і некласичних під­ходів до розв'язання цієї проблеми. Нині набули неабиякої актуальності проблеми статево-рольової, сімейної, політичної, професійної соціалізації. Аналізуючи професійну підготовку майбутніх фахівців у вищих навчальних закладах, потрібно актуалізувати проблему їхньої професійної соціалізації, тоб­то процес засвоєння існуючих професійних норм, правил, цінностей і форм поведінки та їх вплив на життя людини.

Сутність поняття «соціалізація особистості». Соціалізація — це процес засвоєння людиною існуючих у суспільстві соціальних норм, цінностей і типових форм пове­дінки, а також установлення нею нових індивідуальних норм, які мають відповідати інтересам усього суспільства.

Л. С. Виготський розглядав соціалізацію як засвоєння індивідом суспільного досвіду, усієї культури суспільства (культурно-історична концепція розвитку людини). Соціалі­зація близька до «окультурення», тобто засвоєння соціального досвіду дитини у процесі взаємодії з носієм цього досвіду. Набутий досвід переробляється і повертається в культуру у вигляді певних індивідуальних досягнень. Л. С. Виготський заперечував розуміння відносин соціального та індивідуально­го як ворожих, коли соціальне витісняє природне, приводячи до «осоціалізування» індивіда. З цього приводу він дискуту­вав з Ж. Піаже, доводячи, що дитина споконвічно соціаль­на, — оскільки її життєдіяльність, задоволення усіх життєвих потреб забезпечується завдяки дорослому, тобто соціально.

Соціалізація — безупинний процес, що триває протягом усього життя. Цей процес поділяється на три етапи (адапта­цію, інтеріоризацію, інтеграцію), кожний з яких «вирішує» певні завдання.

А. В. Петровський виокремлює три фази соціального роз­витку особистості людини до включення її в трудову діяль­ність, а саме: а) вік дитинства — адаптація індивіда (оволо­діння нормами соціального життя); б) підлітковий вік — інди­відуалізація (потреба індивіда в максимальній персоналізації, прагнення «бути особистістю»); в) юнацький вік — інтегра­ція (набуття рис і властивостей особистості, що відповідають потребам групового і власного розвитку).

Однією з основних функцій соціалізації є розвиток осо­бистостей, здатних передавати свою духовність іншим. Отри­мані знання, набуті особистісні якості та сутності є не лише індивідуальним, а й суспільним надбанням.

Співвідношення соціалізації і виховання. Вихован­ня є частиною процесу соціалізації і розглядається як ціле­спрямована і свідомо контрольована соціалізація (сімейне, шкільне, релігійне виховання). Виховання — це своєрідний механізм прискорення процесу соціалізації. За допомогою виховання долаються або послаблюються негативні наслідки соціалізації, їй надається гуманістична орієнтація.

Як інструмент прискорення і коригування соціалізації ви­ховання ґрунтується на загальних принципах, до яких нале­жать: а) принцип гуманізму — припускає визнання самооцін­ки особистості, створення умов для її гармонійного саморозвит­ку та реалізації внутрішньої і зовнішньої свободи; б) принцип культуродоцільності — потребує створення такого соціокультурного середовища розвитку особистості, в якому вияв­лялася б органічна єдність можливостей народної культури (мови, мистецтва, релігії, побуту тощо) і досягнень світової цивілізації; в) принцип природодоцільності — означає став­лення до людини як частини природи і створення для її роз­витку відповідного біологічного, психологічного та екологіч­ного середовища; г) принцип цілісності — зумовлює єдність соціально-морального, загальнокультурного й професійного розвитку особистості, орієнтує на творчість, самобутність, інди­відуальність кожної людини і спрямований на інтеграцію діяльності всіх соціальних інститутів; д) принцип неперерв­ності — забезпечує послідовність і наступність у розвитку особистості і передбачає варіативність, динамічність змін у соціально-педагогічній системі відповідно до вимог сьогодення і прогнозу на майбутнє.