11.4. Утвердження сталінського тоталітарного режиму

Співвідношення взятого на облік населення як неблагонадійного за лінією КРО¹ у 1928 р.

Наприкінці 1920-х рр. спецслужбами в особі ОДПУ був встановлений тотальний контроль над населенням. Політично неблагонадійні громадяни бралися на облік, над ними встановлювалося спостереження. Багато з них згодом стали жертвами політичних репресій.

№ п/п	Політичне забарвлення	Взято на облік (осіб)	% від загалу
1.	Контрреволюція українська	3 619	32,2
2.	Контрреволюція білогвардійська	2 857	25,5
3.	Шпигунство польське	1 334	11,9
4.	Іноземні колонії	1 256	11,2
5.	Політичний бандитизм	1 043	9,3
6.	Шпигунство різне	524	4,7
7.	Шпигунство румунське	488	4,3
8.	Диверсії	62	0,6
9.	Кримінальний бандитизм	41	0,4
	Загалом	11 224	100

[ 50; c. 262 ]

З мемуарів М. Хрущова про становище в Україні на момент його призначення на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У (січень 1938 р.)

Масові політичні репресії призвели до дезорганізації системи державно-партійного управління в Україні. В окремих областях, зокрема в Донецькій, протягом 1937-1938 рр. керівництво змінилося тричі.

По Україні наче Мамай пройшов. Не було... ні секретарів обкомів партії в республіці, ні голів облвиконкомів. Навіть секретаря Київського міськкому не було, [ 45; c. 47 ].

Співвідношення заарештованих у соціальних підгрупах спеціалістів у 1937-1938 рр.

Серед жертв масових політичних репресій 1937-1938 рр. були представники інтелігенції, які завжди викликали підозру з боку влади своєю незалежною позицією та критичною оцінкою реалій соціалістичного суспільства.

№	Соціальні підгрупи спеціалістів	% від загалу 1937 р.	% від загалу 1938 р.	% від групи службовців у 1937 р.	% від групи службовців у 1938 р.
1.	Інженерно-технічні працівники	1,3	1,2	23,8	23,5
2.	Педагоги	3,1	2,8	55,9	55,5
3.	Лікарі	0,4	0,4	6,9	9,1
4.	Наукові працівники	0,2	0,1	3,4	2,5
5.	Працівники літератури та мистецтва	0,1	0,06	2,1	1,2
6.	Аграрно-технічні працівники	0,4	0,4	7,9	8,2
	Загалом	5,5	5	100	100

[ 41; c. 182]

Фрагмент спогадів професора Ю. Чиркова про ув’язнення на Соловках¹

На початку 1930-х рр. почалися репресії проти української національної інтелігенції, пік яких припав на 1932-1933 та 1937-1938 рр. Багато відомих вчених, письменників, митців, які свого часу підтримали політику українізації або чиї погляди відрізнялися від офіційної точки зору, були засуджені до тривалих термінів ув’язнення у виправно-трудових таборах. Одним з таких був Соловецький табір спеціального призначення, який став братською могилою для цілої генерації української інтелектуальної еліти.

Культурно-виховна робота в Соловках була поставлена непогано. Драматичною групою завідував (керував) режисер Лесь Курбас – “наш Лесь”, як називають його зараз на Україні…

На щастя, Курбаса заслали в Соловки, де були театр і прихильники його таланту. Я бачив поставлені ним спектаклі: “Аристократів” Погодіна, “Інтервенцію” Славіна, “Весілля Кречинського” Сухово-Кобиліна... де бувші емігранти чудово грали…

Українське земляцтво значно поповнилось в 1936 р. Крім соловецьких старожилів – академіка Рудницького, професора-історика Яворського, націоналістів різних відтінків від бувших комуністів, послідовників Скрипника і Затонського, до прихильників Петлюри і Коновальця, – в останній рік прибуло багато української інтелігенції, в тому числі група неокласиків.

...На початку 30-х років в літературних колах Києва були добре відомі імена неокласиків Зерова, Лебедя, Филиповича, Рильського. Найбільш маститим був професор Норов, чудовий латиніст і поет, який перевів на український “Енеїду” Вергілія і безліч віршів Горація. Лебедь був вельми дотепним критиком і теоретиком українського літературознавства. Филипович був більшою мірою професором, ніж поетом, а Максим Рильський, хоча і ходив в неокласиках, але писав в різних жанрах, поєднуючи ліризм із соціальним замовленням.

В 1935 р. всіх неокласиків посадили, звинувативши в змові, тероризмі, спробі відторгнення України від СРСР і т.д. Люди вони були відомі, звинувачення серйозне, справа йшла під наглядом самого наркома внутрішніх справ України Балицького…

“Нам все відомо, – посміювались слідчі. – Неокласики? В класики захотіли за життя, а яка інстанція вам це дозволила? “Енеїду” перекладали, рабовласницький Рим пропагували, від Мусоліні завдання отримували?”

Першим став здавати молодший неокласик Максим Рильський. Він визнав, що пропагував у своїх віршах буржуазний націоналізм і уже готовий був погодитись на відторгнення України, призначення себе та інших неокласиків до “уряду самостійної України”, як його викликав сам Балицький, запропонував ароматного чаю і повідомив про припинення справи відносно нього, негайному звільненні і направленні для відпочинку на урядову дачу.

...Нарком висловив надію, що товариш поет і надалі буде писати такі ж гарні вірші. На дачі все з’ясувалося: високопоставлений керівник української культури поздоровив з високою оцінкою, яку дав товариш Сталін його останній книзі віршів, де був і присвячений йому вірш. Проглядаючи, як завжди вночі, нові книги і прочитавши відмічений секретарем вірш про Великого Вождя, Йосип Віссаріонович наклав резолюцію: “Автора заохотити – можливо, із нього, з часом, вийде новий класик української літератури”. Як відомо, прогностичні резолюції Сталіна виправдовувались повністю, і молодший неокласик став не тільки класиком за життя, але і академіком, героєм, депутатом. А його колеги, які не здогадались присвятити вождю жодного вірша, отримали по 10 років, прибули на Соловки, де часто вечорами під монастирськими склепіннями бриніла латина Вергілія і Горація. Їх реабілітували посмертно, [ 50; c. 352 ].

З праці В. М.¹ Нікольського “Репресивна діяльність органів державної безпеки СРСР в Україні” щодо розподілу арештів у 1927-1961 рр.

Репресії та неприхований терор були однією з характерних ознак радянської системи. То вщухаючи, то спалахуючи знову, але ніколи не припиняючись назовсім, вони перетворилися на складову повсякденного життя радянських людей.

№ п/п	Роки	Заарештовано осіб	% від загалу
1.	1927	16 842	1,7
2.	1928	19 151	2
3.	1929	29 916	3,1
4.	1930	33 373	3,4
5.	1931	51 880	5,3
6.	1932	74 849	7,7
7.	1933	124 463	12,8
8.	1934	30 322	3,1
9.	1935	24 934	2,6
10.	1936	15 717	1,6
11.	1937	159 573	16,4
12.	1938	106 096	10,9
13.	1939	11 744	1,2
14.	1940	48 043	5
15.	1941	22 000	2,2
16.	1944	30 954	3,2
17.	1945	30 340	3,1
18.	1946	22 025	2,3
19.	1948	21 629	2,2
20.	1950	16 983	1,8
21.	1951	8 817	0,9
22.	1953	2 304	0,2
23.	1954	322	0,03
24.	1955	276	0,03
25.	1957	604	0,06
26.	1958	414	0,04
27.	1960	415	0,1
28.	1961	167	0,02
Загалом:		970 301	100

[ 50; c. 352 ]

Уривок з мемуарів керівника політичної розвідки Німеччини В. Шеленберга про “справу Тухачевського” (1937 р.)

Навесні 1937 р. почалися репресії проти вищого керівництва Червоної Армії. Головним об’єктом цькувань став маршал М. Тухачевський, заарештований у травні 1937 р. за стандартним звинуваченням у шпигунстві та організації змови. 11 липня 1937 р. опальний маршал був страчений.

Від одного білогвардійського емігранта, генерала Скобліна, Гейдріх отримав свідчення про те, що Тухачевський, маршал Радянського Союзу, брав участь спільно з німецьким генеральним штабом у змові, яка ставила за мету скинення сталінського режиму.

Гейдріх відразу оцінив величезне значення цього донесення. При вмілому його використанні керівництву Червоної Армії можна було завдати такого удару, від якого вона не змогла б відновитися протягом багатьох років.

Янке дотримувався протилежної думки. Він попередив Гейдріха, що Скоблін міг вести подвійну гру і що його повідомлення могло бути сфабриковано росіянами і передано Скобліним за розпорядженням Сталіна. ...Сталін переслідував цим подвійну мету: Він хотів послабити німецький генеральний штаб, викликавши у Гейдріха підозру проти його керівництва, і водночас він зміг би виступити проти радянської військової фракції, яку очолював Тухачевський... Сталін не хотів сам починати процес проти генералів і віддав перевагу тому, щоби дискримінуючий матеріал надійшов із-за кордону…

Сам матеріал не був повним. В ньому не містилося ніякого документального доказу активної участі керівників німецької армії у змові Тухачевського. Гейдріх розумів це і сам додав сфабриковані свідчення.., [ 26; c. 316-317 ].

Уривки з книг А. Антонова-Овсієнка та О. Петрова про наслідки масових репресій у СРСР і Україні (30-ті рр. XX ст.)

Серед істориків досі тривають дискусії щодо точної кількості людей, які стали жертвами репресивних акцій радянської влади протягом 1930-х років. На думку деяких з них, прямі та непрямі втрати України від Голодомору та політичних репресій становлять понад 9 млн. осіб.

Загальні втрати, які понесла в роки терору армійська парторганізація... (до кінця 1937 р. чисельність членів партії в РСЧА зменшилась порівняно з 1932 р. удвічі – до 150 тисяч). З урахуванням того, що серед політпрацівників безпартійних бути не могло, а серед командного складу членів партії було не менш 90%, то загальні втрати (без урахування особістів, яких в армії нараховувалось 20-25 тисяч) після сталінських репресій становлять не менш 80 тисяч.

Загальна частка репресованих (з них знищено понад 9/10) в середовищі вищого командування – від маршала до генерал-лейтенанта (в нових званнях) – становила 93%.

Погром, вчинений Сталіним в роки 1929-1933, і організований ним голод коштували трудівникам землі 22 мільйони життів...

Терор 1935-1941 рр. забрав ще 20 мільйонів.

Тільки в 1938 р. у в’язницях і винищувальних таборах перебувало 16 мільйонів. За даними перепису 1926 і 1939 рр. населення УРСР зменшилось з 31 до 28 мільйонів. Приріст повинен був становити за 13 років не менш 6,5 мільйона (якщо взяти скромну цифру щорічного приросту в 0,5 мільйона).

Отже, дефіцит по Україні перевищив 9,5 мільйона, [ 26; c. 317-318 ].