3.5. Соціально-економічні процеси XIV-xvіi стст.

Уривок з книги Михайла Литвина¹ “О нравах татар, литовцев и москвитян” про багатство українських земель (1548-1551 рр.)

Українська земля здавна славилася своїм багатством. Ще візантійські й арабські мандрівники описували її повноводі ріки та ліси, щедрі на звірину. Дивувала Україна і дипломатів литовського великокнязівського двору. Розповідаючи про життя та побут польських сусідів, Михайло Литвин приділяє значну увагу землі українській. Він перераховує усі її багатства, підкреслюючи тим самим економічну важливість цих територій для Польщі.

...Ґрунт Київщини до такої міри родючий і зручний для обробу, що лан (земля), виораний тільки раз парою биків, дає великий урожай; навіть необроблене поле дає рослини, які годують людей своїм корінням і стеблом. Тут ростуть дерева, що дають різноманітні ніжні овочі: плекається виноград, що дає великі грона винограду, а місцями на схилах зустрічається дикий виноград (звичайний виноград для їди, що сам собі росте). В старих дубах і буках, в котрих зробилися дупла, водяться рої бджіл з щільниками меду, який відзначається чудовим кольором і смаком. Диких звірів і зубрів, диких коней і оленів така сила по лісах і полях, що на них полюють тільки задля шкіри, а м’ясо через велику їх кількість викидають, окрім спинної частини; ланей і диких кабанів навіть зовсім не вживають. Дикі кози в такій великій кількості перебігають зимою з степів до лісів, а літом назад, що кожний селянин забиває їх до тисячі на рік. По берегах річок у великій кількості зустрічаються оселі бобрів. Птиць така дивовижна сила, що весною хлопчаки назбирують цілі човни яєць диких качок, гусей, журавлів і лебедів, а пізніше їх виводками наповнюють курники. Вірлят зачиняють до кліток задля їх пір’я, котре чіпляють до стріл. Псів годують м’ясом диких звірів і рибою, бо ж річки переповнені неймовірною кількістю осетрів та іншими великими рибами... Тому багато річок називають “золотими”, особливо Прип’ять, котра в одному місці коло Мозиря при гирлі Тури, в час наповнення свіжою водою з джерел, щорічно з початком березня, наповнюється такою силою риби, що кинутий до неї спис насаджується (на рибу) і стоїть повисно, ніби встромлений у землю – так густо збивається там риба. Я би не повірив тому, коли б сам не бачив частенько, як відтіль без перерви черпали рибу і наповнювали нею за один день до 1 000 возів, що належали купцям, котрі щорічно з’їздяться в цім часі.

Борисфен (Дніпро) найбільша і найбагатша ріка цієї країни, по ній спроваджують до Києва безмірну кількість риби та іншого краму...

Цю ріку називають текучою медом і молоком тому, що вона у своїх верхів’ях тече лісами з багатством бджіл, а нижче по степах з випасами – а тому доставляє силу меду і молока для свого населення, [ 101; с. 145 ].

З “Уставу на волоки”¹ про запровадження у феодальних вотчинах фільварків² (1557 р.)

Прийняття цього уставу було обумовлено необхідністю розмежування великокнязівських і боярських земель та повернення великому князю земель, захоплених боярами. Волочна поміра була першим земельним кадастром. Її проведення збільшило прибутки скарбниці. Згідно з нею, кожен селянський двір отримував ділянки в 3 полях розміром 33 морги³. Для виконання панщини серед селян розподілялося стільки волок, щоб 1 волоці фільваркової (панської) і дворової землі відповідало 7 селянських волок. Селяни з волоки працювали 2 дні на тиждень на панщині, а також несли натуральні та грошові повинності. Волочна поміра в 2-ій половині XVІ ст. була проведена майже всіма феодалами Литви. Вона зміцнила феодальну власність на землю, остаточно позбавила селян спадкових наділів, посилила закріпачення.

(Артикул) 19. Робота підданим через війта¹ має бути замовлена на тиждень, з чим і на котрий день люди до роботи прийти мають, а війт того ж дня людям визначить роботу, і якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за перший день прогулу заплатить гріш, а за другий день – барана, а якщо й третій раз прогуляє або через п’янство не вийде, то бичем на лавці скарати, а дні пропущені відробити; однак, якби з якої причини підданий не міг вийти на роботу, він має через сусіда або через лавника оповістити про те уряд, а уряд, визнавши причину заслужену, не має його ніякою за ті провини карати, але іншого дня заставити відробити повинність, яку він пропустив, але не відкуплюватися від роботи нікому. Пустих волок підданим не орати; а якщо котрийсь, не вписавшися в реєстр, посміє те вчинити, то збіжжя втратить до нашої стодоли (клуні) і за провину рубель (карбованець) грошей до казни нашої заплатить. А до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти (з роботи), як заходить (сонце), а відпочинку тим, що з худобою роблять, перед обідом година, в полудень – година, надвечір – година; а котрі пішо роблять, тим відпочинку в ті ж часи, але по півгодини має бути, а то літом на Великдень відпочивання; а хто рано на роботу не вийде через запізнення, такий другого дня стільки часу, на скільки спізнився, відробити має.

(Артикул) 20. Фільварки хочемо мати, щоб вони скрізь були заведені, причому якнайбільшого розміру, при кожних замках і дворах наших, крім тих, де б ґрунти погані або не родючі були, – такі (ґрунти) наказати людьми осаджувати, зоставивши на уряд у кожному полі по одній волоці, а урядову волоку огородник із своїм бидлом обробити має, а за це (йому) морг землі на огород, з чого лічби чинити і платити (він) не повинен. Уряд наш гумно² під пильним наглядом повинен мати, щоб у нього ні в чому шкоди нам не сталося, а збіжжя, ужаття всякого повинен мати на себе третій сніп, віддавши спочатку десятину і засіявши пашню нашу; а умолоти всякого збіжжя наші ревізори в усіх гумнах при дворах наших мають бути і того доглядати і навчити, щоб скрізь з повним вимолотом і без пилу збіжжя обмолочувалося.., [ 94; с. 48 ].

Уривок з “Литовського статуту” про закріпачення людей та покарання за вбивство (1588 р.)

Ще на початку XVI ст. держава Литовська не мала кодифікованого законодавства, а керувалася, окрім крайових установ і привілеїв, місцевими звичаями. Князівський уряд мав намір звести докупи всі “права”, але здійснення його відкладалося. З ініціативою кодифікації виступило шляхетство, яке саме набирало сили. Справа зрушила з місця після прийняття першого статуту в 1522 р. та затвердження його нової редакції у 1566 р. Однак після Люблінської унії 1569 p. з’явилася потреба у приведенні литовського законодавства, що діяло і в українських землях, у відповідність до польських законів. Так у 1588 р. з’явився Третій Литовський статут. У ньому визначалися права і привілеї шляхти, детально регламентувався порядок судочинства, оформлялося закріпачення основної частини сільського населення.

Уставляем: естьли бы которой вольной гулящей человек простого чину заложился за которого пана, и тот бы пан какую ни будь ссуду ему дал, а тот бы человек против ссуды ево взятой (с) судную запись свою по своей доброй воле з зарядом, за печатьми трех шляхтичев добрых, кому б можно верить, дал, и также записи на уряди крепки и тверды бывают; а естьли же бы вотчинные крестьяне, збежавши от государей своих, и за их заложившися, хотя бы такими записьми укрепилися, и такие записи на уряде не крепки бывают, и по таким записям беглых крестьян удержать не умеют…

Естьли бы которой вотчинный человек или крестьянин вышел из за которого боярина и за пять или на шесть миль жил бы за ким житьем, а не переходя, и тот, из за которого выйдет, не искал бы тово человека или крестьянина десять лет, и впредь ему до него дела нет. А естьли же бы тот боярин из за которого выйдет человек или крестьянин, об нем в дальнем житье его не ведал, а тот бы человек или крестьянин опять пришол жить близко именья того своего прежнего боярина, хотя отжив дватцать лет или и не отжив, – и тому боярину, чей он будет, вольно ему судом его доходить, только от того времяни давности не замешкал как он прийдет ближе жить. А дворовая челядь¹ и полоненики и дети их из лет не выходят.

... Естьли бы которой шляхтич напрасно, без вины, человека простого чину, не шляхтича, убил, а был бы на горячей крови пойман, и естьли жалобная сторона при том убитом сам с шестьма свидетели, с добрыми людьми й ничим не уличеными, потом присягнет, а меж теми свидетельми были б два шляхтичи, й тут же бы присягнули, тогды тово шляхтича убойцу горлом карать; а естьли бы у жалобщика шляхтичев на свидетельство не было, тогды, как простого чину с трема свидетели жалобник присягнет, й шляхтичь только головщину платить повинен будет. А естьли ж бы шляхтичь сказал, что убил ненарочным делом, за почином убитого, бороняся от нево, й будет тот шляхтичь на том присягнет сам – третей з двема шляхтичи или и не с шляхтичи, только з добрыми людьми, тогды от горла и от головщины волен бывает.., [ 94; с. 49-50].

Уривок з книги Михайла Литвина “О нравах татар, литовцев и москвитян” про розвиток торгівлі у Києві (середина ХVI ст.)

Займаючи важливе географічне положення, Україна продовжувала відігравати провідну роль у налагодженні торгівлі у Східній Європі. Враховуючи важливість цих територій у транзиті товарів зі Сходу на Захід, влада організувала спеціальні шляхи, поставила охорону. Це сприяло зростанню товаропотоку й, відповідно, статків місцевого населення.

Київ дуже багатий на іноземні товари, бо нема шляху більш звичного, як давня, давно прокладена і добре відома дорога, що веде з чорноморського порту, міста Кафи, через ворота Таврики, на Таванську переправу на Дніпрі, а звідти степом у Київ; цією дорогою відправляють з Азії, Персії, Індії, Аравії і Сирії на північ у Московію, Псков, Новгород, Швецію і Данію всі східні товари, а саме: дорогі камені, шовк і шовкові тканини, ладан, пахощі, шафран, перець і інші прянощі. Цією дорогою часто ідуть іноземні купці: вони створюють загони, іноді в тисячу осіб, які називаються караванами, і супроводять обози, що складаються з численних навантажених возів і нав’ючених верблюдів. Раніше такі каравани платили значне мито предкам вашої величності при переправі через Борисфен у Тавані; там і до цього часу збереглась у цілості кам’яна будівля із склепіннями, яку і наші, і татари, і греки називають Вітовтовою банею, і розповідають, що в ній жив колись митник Великого князівства Литовського, що збирав мито; якщо ж хто-небудь не сплачував мита або спійманий був на перелюбстві, того карали в Києві конфіскацією всього майна: закон цей, що називається осьмничеством, був прийнятий для приборкання сарацинської похітливості і додержувався протягом багатьох століть, але в останній час почав забуватися.

Якщо ж купці, уникаючи двох переправ через Борисфен і не бажаючи платити мито вашій величності, залишають стару дорогу, що пролягає через володіння нашої величності, і від Таврійських воріт повертають униз, а потім направляються по непрохідних степах у Московію через Путивль або повертаються цим шляхом, то часто трапляється, що їх грабують розбійники, що тиняються в тих місцях.

При проході каравану значні прибутки здобувають київські жителі: воєводи, митники, купці, міняйли, човнярі, візники, трактирники і шинкарі, і ця обставина не викликала нічиїх скарг, ні з боку москвичів, ні з боку турків, ні з боку татар. Кияни користуються вигодами караванів і в тих випадках, коли ці останні, проходячи зимою через степи, збиваються з дороги і гинуть під сніговими заметами.

В непоказних київських хатах зустрічається не тільки достаток, але навіть величезна кількість плодів, овочів, меду, м’яса, риби; зверх того, внаслідок вищезазначених причин, вони так переповнені дорогими шовковими одягами, дорогоцінними каменями, соболиними та іншими хутрами, а також прянощами, що мені самому доводилося бачити шовк, який обходився дешевше, ніж льон у Вільні, і перець, дешевший за сіль, [ 101; с. 146-147 ].

Уривок з праці Н. Полонської-Василенко “Історія України” про економіку українських земель в Литовсько-польський період

Н. Полонська-Василенко – одна з провідних представниць державницької школи в українській історіографії, авторка майже 200 наукових праць у царині історії Запоріжжя та Південної України. Археографічні студії Н. Полонської-Василенко стали одним з джерел розвитку української історичної науки.

Економіка. Велике значення в економіці України мали ліси. Західна Європа потребувала багато дерев’яних виробів: балки, дошки тощо. Цілі села працювали як теслярі, ґонтарі, бондарі, колодії, смолярі, дьогтярі. З XV ст. появилися при великих млинах тартаки. Дерево, непридатне для виробів, палили і попіл висилали за кордон, де його переробляли на поташ, потрібний для виробництва пороху. Курили смолу, випалювали дьоготь. Ліси давали багатий простір для бортництва. В більших містах були воскобійні, де топили віск на т. зв. “камені”, на яких ставили печатки, що свідчили про їх добру якість. Наслідком хижацького господарювання величезні пущі над Бугом та іншими ріками в XVI ст. вже не існували.

Як і в попередню добу, значне місце належало соляному промислові. Галичина мала славетні соляні родовища на Підкарпатті: коло Дрогобича, в Коломиї, коло Косова. Німецькі колоністи запровадили досконаліше знаряддя для видобування солі, її виварювання та очищування. Галицьку сіль вивозили в далекі кутки України та за кордон. Видобували сіль також на лиманах Чорного моря та на Слобожанщині. Розвозили її чумаки, яких тоді називали соляниками або “просолами”, – назва, яку в пізніші часи перенесено на гуртівників, що ганяли худобу…

У XV ст. зайшли перші зміни в господарстві: підвищилися ціни на худобу в Західній Європі, і почався її експорт. Зростає скотарство, особливо там, де не було лісів, на Поділлі. Годованих волів висилали тисячами на ярмарки Львова, Луцька, Ярослава, а звідти великими гуртами на Шльонськ… У 1534 році через Городок перегнали 12.000 волів, а через Ярослав – 18.000. У 1560 році самі міщани, ж рахуючи шляхти, перегнали через Перемишль 20.000 волів…

Гірше стало, коли в Західній Європі появився попит на збіжжя, що викликало в Україні зростання шляхетського землеволодіння, зріст попиту на робочі руки для обробки землі і зростання панщини та кріпацтва селян.

З XV ст. головним портом для вивозу збіжжя став Ґданськ на Балтійському морі. До того часу головним експортером збіжжя була Візантія, яка постачала його Італії, Франції, Фінляндії…

Торгівля. Охороняючи інтереси польського купецтва, королі Ягайло і Казимир закривали шляхи до України чужоземним купцям. Чужоземні товари спрямовувалися тільки до польських купців, а ті вже мали право торгу в Україні. Чужинці не мали права продавати товарів місцевим купцям ані везти їх далі. Великі міста, як Краків, Люблін, а пізніше Львів, мали “право складу”, де приїжджі купці повинні були продавати ввесь привезений товар. Це було вигідно для місцевих купців, але гальмувало торгівлю зовнішню і внутрішню.

Зовнішня торгівля змінює свій характер. Із слів Пляно Карпіні, що був у Києві в 1246-1247 рр., видно, що навіть після татарського погрому Київ ще не втратив свого значення в торгівлі: Карпіні бачив там купців з Франції, Італії та ін. Чорноморська торгівля перейшла тоді до рук італійців, головно генуезців, які володіли Каффою та іншими чорноморськими колоніями. Поруч з ними висуваються вірмени, які беруть значну участь в торгівлі Малої Азії, а з занепадом генуезьких колоній над Чорним морем відіграють величезну роль в торгівлі України ХІV-ХV ст…

Торгівля ХІV-ХV ст. була переважно суходільна – товар везли великими караванами-валками з охороною… Чорноморська торгівля втратила для України своє значення після того, як татари опанували Крим. З великими зусиллями проходили каравани через Молдавію та Волощину до Константинополя-Стамбулу, де зосередилася торгівля зі Сходом.

Звідти привозили східні вироби: тканини, зокрема шовки, килими, сап’ян, зброю, ювелірні вироби, південні овочі, солодощі, коріння, вина, ліки.

Величезне місце в південному експорті, головно з Наддніпрянщини, належало невільникам, яких татари брали в полон і продавали переважно Кафі. В ХV-ХVІ ст. в Італії платили за українських невільників, а особливо за невільниць, більше, ніж за інших. У XVI ст. вивіз українських невільників до Італії зменшується, проте до XVI ст. вивозять ще їх до Туреччини, Малої Азії. Там був попит на чоловіків, яких брали до війська, [ 55; с. 366-369 ].