6.2. Посилення колоніальної політики Російської імперії й остаточна ліквідація автономного устрою України

З книги Жана Бенуа Шерера¹ “Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців і козаків України, або Малоросії” про свавілля О. Меншикова на українських землях (1788 р.)

Після переходу І. Мазепи на бік Карла ХІІ новим гетьманом України був призначений І. Скоропадський. Його кандидатура була затверджена через похилий вік та лояльність. Цим рішенням Петро І розпочав новий наступ на українські автономні права. До гетьмана приставлялися резиденти, що мали слідкувати за його діями (А. Ізмайлов, згодом Вініус і Ф. Протасьєв), підписувались нові Решетилівські статті. Одночасно Петро І провів репресії серед козацької старшини, забрав її землі та роздав російському дворянству. У такій спосіб влада послаблювала економічну самостійність козаків, зменшуючи вірогідність їх виступу проти Росії.

Року 1719 князь Олександр Меншиков прибув в Україну. Гетьман Скоропадський зі своїм почтом, йдучи йому назустріч, дійшов аж до Шептаків на Десні. Князь влаштував для нього і всього почту розкішний обід у Гадячі, де він пробув певний час. Гетьман, зі свого боку, пригощав князя у Глухові. Меншиков оглянув землі від Межеї до Почепа, які гетьман йому відступив. Незадоволений розмірами володіння, він вимагав додати частину земель, які належали сотникам від Маглинська до Бакланська, і ще частину земель Стародуба, наказавши обкопати їх ровами. Ці вчинки Меншикова викликали найгостріші суперечки між ним і гетьманом. Останній звинувачував його найміцнішими словами в несправедливості й трактуванні завжди вільних козаків як кріпаків, [ 106; c. 278 ].

З указу Петра І про переселення правобережних козаків на лівий берег Дніпра у зв’язку з передачею Правобережжя полякам (вересень 1711 р.)

Перебуваючи в стані війни зі Швецією, Петро І намагається тримати мир з іншими державами, у тому числі і Польщею. Він розуміє: загострення конфлікту між країнами може порушити стабільність Російської імперії. Враховуючи це, Петро І видає указ про виведення козацьких військ з Правобережної України та повернення цих територій Польщі.

Указ нашої царської величності полковникові білоцерківському Антонові Танському.

Через те, що, згідно з укладеними з поляками трактатами про вічний мир¹, тогобічну Задніпровську Україну з її рубежами точно в трактатах записаними, належить залишити полякам, то тамтешнім полковникам з полковою, сотенною і рядовою козацькою старшиною, козаками й іншими, що в підданстві нашому вірно бути бажають, з жінками і дітьми, з їх рухомими пожитками перейти на проживання в Малу Росію, в тамтешні полки, де хто побажає, та з тієї ж сторони від містечка Трахтемирова вниз на Дніпрі, аж до гирла ріки Тясмин, з усіх містечок і сіл жителів перевести в Малу Росію, а тим землям бути пустими завжди і на них полякам ніяких (людей) не поселяти. А тому як іншим тогобічної України полковникам, так і вам, цим нашим указом суворо повелівається, щоб ви самі з полковою вашою старшиною, сотниками, сотенною і рядовою козацькою старшиною і з іншими козаками, що безперестанно у підданстві нашому вірно бути бажають, з тієї сторони в Малу Росію переходили негайно; а хто там які свої маєтності має, хутори і інші підприємства залишить, ті від нас, государя, нашої царської величності, в Малій Росії маєтностями також нагороджені мають бути. І котрі там під державою нашою нам вірно служили – і надалі служити будуть. Такі ж нашої царської величності укази і в інші задніпровські полки полковникам послані, [ 101; c. 458 ].

З указу Петра І про утворення Малоросійської колегії (1722 р.)

Продовжуючи наступ на автономні права України, Петро І, з метою посилення контролю за діяльністю українського гетьмана і генеральної старшини, створює Малоросійську колегію. Після смерті І. Скоропадського імператор заборонив обирання гетьмана і переклав на колегію всі функції, пов’язані з управлінням цими територіями. Перша Малоросійська колегія існувала до 1727 р.

Цього 1722 р., квітня 27 дня всепресвітліший, державніший Петро Великий, імператор і самодержець всеросійський і інше і інше, жалуючи підданих своїх – малоросійський народ, видав указ: при гетьмані пану Скоропадському в Глухові для управління судами і для іншого, що в прохальних пунктах гетьмана Хмельницького і в ухвалах на нього написано, замість однієї воєводської персони для кращої вірності і управління бути колегії, в якій бути бригадирові панові Вельямінову з шістьма чоловіками штаб-офіцерами, та при цій же колегії бути прокурорам з гвардії капітанам або капітанам-поручикам з щорічною зміною, [ 101; c. 458 ].

З указу Катерини II про ліквідацію гетьманства та утворення Малоросійської колегії (10 листопада 1764 р.)

Зміни в Російській імперії принесли нове бачення у вирішенні українського питання. Після смерті Петра І країною керувала Єлизавета, яка позитивно ставилася до козацтва. Однак з приходом у 1762 р. Катерини ІІ ситуація змінилася. Перший удар було нанесено по інституту гетьманства. У 1764 р. його замінили Другою малоросійською колегією. У 1783 р. її було ліквідовано, а українські землі введено до складу Росії.

Після всемилостивішого від нас звільнення графа Розумовського, за його проханням, з чину гетьманського наказуємо нашому Сенатові для належного управління в Малій Росії створити там Малоросійську колегію, в якій бути головним нашому генералу графу Румянцеву і з ним чотирьом великоросійським членам…

Ми, бажаючи, щоб між визначеними в цю колегію чинами ніякої різниці не було і щоб кожний своє місце міг зайняти за чином старшинства, наймилостивіше наділяємо цих малоросійських чинів зрівнюванням у класах з великоросійськими нижченаведеними чинами, а саме: генерального обозного Кочубея – генерал-майорським, генерального писаря Туманського – чином статського радника, генерального осавула Журавку і хорунжого Апостола – полковницькими.

А в судах, створених в Малій Росії в минулому 1763 р., на підставі нашого іменного указу – підкоморських¹ земських в кожному полку по два, а в Ніжинському – три, до складу яких визначаються підкоморії, судді, підсудки і писарі з щорічними виборами як тимчасові, то наказуємо і цим, поки вони будуть мати після виборів такі звання, вважатися за урядами, а саме: підкоморіям – першим після малоросійського полковника, земським суддям з першорядними бунчуковими товаришами, по старшинству, підсудками з бунчуковими другорядними, писарям земським проти осавулів полкових, по старшинству, а возним бути першим під сотником малоросійським.

За відсутністю тепер гетьмана, призначеному від нас головному малоросійському командирові мати такі права як генерал-губернатору і президенту Малоросійської колегії, де він в справах суду і розправи має голос голови за генеральним регіментом, а в решті справ, як-от: підтримування в народі доброго порядку, загальної безпеки і виконання законів – повинен він поступати як губернатор, тобто як особливий нам довірений в нашу відсутність.

Запорізькій Січі, яка була під управлінням гетьмана, бути тепер підвладною цьому малоросійському урядові, [ 26; c. 161-167 ].

З маніфесту Катерини II про ліквідацію Запорозької Січі (3 серпня 1775 р.)

Після ліквідації гетьманства єдине, що нагадувало про колишні козацькі вольності і славу, була Запорізька Січ. Російська влада не чіпала її, оскільки Січ була їй потрібна для боротьби з Кримським ханством та Османською імперією. Однак у 1768-1774 рр. відбулась чергова війна, що завершилася перемогою для Росії. Згідно з мирним договором, Туреччина передавала їй Південну Україну, Північний Кавказ та оголошувала самостійність Криму. Результат війни засвідчував фактичне домінування Росії на Північному Причорномор’ї та непотрібність Запорізької Січі. Відтепер, знаходячись у глибині країни, своїми ідеями та принципами вона становила лише загрозу російському самодержавству.

Ми захотіли через це оголосити всім вірнопідданим цілої нашої імперії, що Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє й самої назви запорізьких козаків, за образу нашої імператорської величності, за зухвалі вчинки цих козаків і за неслухняність до наших височайших повелінь.

...Їх злочини, які примусили нас прийняти такі суворі заходи, є такими:

1. Забуваючи свої попередні важливі і згубні злочини і зраду вірності і підданства, вони почали років з десять тому назад та й зовсім недавно надто далеко заходити з своїм зухвальством, привласнивши і вимагаючи врешті для себе в кінці, ніби як надбання їх власності, не тільки всі ті землі, які ми придбали в останню війну від Оттоманської Порти, але й навіть ті, що були заселені в Новоросійській губернії¹, мотивуючи, ніби їм і ті і інші здавна належали...

5. Приймали до себе в козаки, незважаючи на часті наші урядові заборони, не тільки утікачів, які вступали до козаків, але й людей жонатих і сімейних, через різні спокуси підмовили до втечі з Малоросії тільки для того, щоб собі підкорити і довести у себе власне хліборобство, в чому й досягали багато успіхів, бо селян, які займаються хліборобством, нараховується тепер на місцях колишнього запорозького володіння до 50 000 душ.

6. Нарешті, ті ж запорожці почали свавільно привласнювати землі, що здавна належали нашому Донському війську, непохитному в належній нам вірності, яке з великою мужністю ставиться до нашої служби і порядком і доброю поведінкою здобуло собі назавжди відмінну нашу височайшу монаршу прихильність, [ 98; c. 257 ].

З указу Катерини II про остаточне закріпачення селян на Лівобережній і Слобідській Україні (3 травня 1783 р.)

Фінальною крапкою в ліквідації автономних прав України було запровадження кріпосного права у 1783 р. За ним селян Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв (13% від території сучасної України) повністю позбавлено права переходу і на них поширено було загальноросійські закони. Поміщик міг продати кріпака, обміняти на будь-яке майно, розлучити чоловіка з жінкою і батьків з дітьми. Прийняття цього указу суттєво гальмувало розвиток українського суспільства, повернувши його до середини XVII ст.

8. Для певного і правильного одержання казенних прибутків у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, щоб запобігти всяким втечам і обтяженню поміщиків і інших сільських жителів, кожному з поселян залишитися на своєму місці і при своєму званні, де він записаний нинішньою останньою ревізією, за винятком тих, які відлучилися до оголошення цього нашого указу. На випадок же втеч після оголошення цього указу діяти за загальними державними постановами.

9. Містам, що знаходяться у намісництвах Київському, Чернігівському і Новгород-Сіверському, надати рівні вигоди і переваги, якими на підставі дарчих грамот наших предків користуються міста Київ, Чернігів, Ніжин і інші, передбачаючи, між іншим, спільні постанови, які ми видаємо для міст нашої імперії, і, крім цього, сприяти перетворенню їх в квітучий стан...

12. Все це йде мова про такі міста, які не можуть підлягати ніяким сумнівам, з приводу яких не може бути суперечок і які складаються із мешканців казенного відомства і нікому не віддані у володіння. Щодо міст, про які йдуть суперечки, то тут треба спочатку розглянути і вирішити звичайним порядком, кому вони належать...

...Ми визнали за необхідно вчинити однакове розпорядження і щодо тих повітів, із яких складалися колишня Слобідська Українська губернія і які тепер увійшли до складу Харківського і частково Курського і Воронезького намісництв, [ 101; c. 507 ].