8.3. Розвиток західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імперії

Уривки зі статті І. Франка “Промислові робітники в Східній Галичині і їх плата 1870 р. Статистична студія”

У другій половині ХІХ століття розвиток промисловості Західної України відбувався надзвичайно повільно. У порівнянні з іншими регіонами Австро-Угорщини та країнами Західної Європи умови праці та становище західноукраїнських робітників були чи не найгіршими.

...Плата робітників промислових, загальновзята, видавалась би не надто низькою на наші обставини, хоч безперечно мізерною в порівнянні до плат французьких або німецьких. Беручи одно пересічне число, виходило би, що кожний промисловий робітник в Галичині бере денно по 60 крейцарів¹. З сього ще можна вижити, сказав би не один (говоримо тут про вижиття одної особи, а не цілої родини). Але коли приглянемося ближче до тої суми – не те побачимо.

Після величини плати можемо поділити всіх робітників промислових на три купи:

І. беруть денно найменше золоті рисинки ринськи або тижнево 12 р. і більше;

ІІ. від 2 р. до 1 р. денно або від 12 р. до 6 р. тижнево;

ІІІ. від 1 р. денно або 6 р. тижнево і нижче.

Рахунок вийде ось який:

І. 439 людей (0,65 % усіх робітників) беруть 993,08 р. (2,44% усієї суми платні), що виносить на одного пересічно по 2,26 р. денної плати.

II. 7 412 людей (10,94% усіх робітників) беруть 9 458,79 р. (23,26% цілої суми платні), по 1,28 р. денно на одного.

III. 59 889 людей (88,42% усіх робітників) беруть 30 220,81 р. (74,27% цілої суми платні), по 50 кр. денно на особу.

Але й тут ще, особливо в посліднім відділі, пересічне число виходить краще, ніж на ділі; тож ми виключимо з того числа ще одну купу найлихіше плачених, таких, котрі денно беруть по 50 кр. і менше, або тижнево по 3 р. і менше. Таких робітників 36 314 (53,61 % усіх робітників). Значить, більша половина всіх робітників промислових бере денно 13 829, 74 р. (34% усієї суми платні, третю частину), що на особу виносить пересічно 38 кр.

Не тяжко впрочім угадати, що перша, найліпше плачена купа, се іменно ті легкороби: писарі, надзирателі, машиністи, друга купа, се робітники сталі, а третя, найбільша і найбідніша, се поденні заробітники. Сюди також, і то до найнижчої верстви належить, конечно, жінки і діти. Гляньмо на цифри.

Жінок, як ми бачили, числить виказ 9 235. найбільше їх працює ось в яких заводах: при малярстві 204, при цегельних 147, при гончарстві 43 з платою по 50 кр. денно, в копальнях глини 4 100 (більше, ніж мужчин, або 41,35% усіх працюючих при таких заводах) з платою по 30 кр., в копальнях шутру 2 204 з платою по 35 кр., а цукровнях 200 з платою по 40 кр., в фабриках тютюну шерсті 66 з платою по 30 кр.

Дітей нижче 14 літ числиться 11 836. Найбільше їх працює: при малярстві 125, при столярстві білім 226, при гончарстві 3 682 (32% усіх зайнятих гончарством) з платою по 25 кр. денно і нижче, при копальнях глини 2 300 (23,25% усіх тим зайнятих) з платою по 20 кр., при копальнях шутру 3 200 (38,95% усіх тим зайнятих) з платою 25 кр., при фабриках сірників 155, при різництві 200, при цукровнях 50 з платою по 25 кр., при пекарнях 70, при кравецтві 182, при грабарстві 145 і при шевстві 568.

Кожному, хто уважно перегляне ті дані, впаде в очі велика перевага жінок і дітей при роботах земляних і при гончарстві... Правду кажучи, копання глини і шутру – робота зовсім не відповідальна для жінок і дітей. А з другого боку, в спеціальнім виказі нема навіть згадки про те, де і в яких обставинах подібні заводи існують. На всякий спосіб ми підчеркуєм тут сей факт, просячи свідущих людей звернути на нього увагу і по змозі причинитися до його вияснення.

Як довго триває робочий рік і робочий день, про се також нема докладних звісток. Лиш те розуміється, що довгота робочого часу при такій різнорідності занять буде також не однакова. І так звісно, що цегельні роблять лиш літом, усього 100-150 днів в році. Соляні жупи роблять звичайно по 288 днів, крім Косівської (310) і Ляцької (336). В нафтових фабриках рік робочий дуже неоднаковий, від 90 до 365 днів…

Щодо дня робочого, то він звичайно триває 12 годин з одногодинним перестанком на обід, а півгодинним на снідання. Як де в котрих фабриках є й нічна робота, то робить одна черга 12 годин і друга 12; нічна черга має дві години перестанку. Але се діється далеко не всюди. В багатьох фабриках робота триває коротше, 8, 9 і 10 годин, в других знов далеко довше. І так, в пивоварнях роблять денно 14-18 годин, в ґуральнях 15-21, в папірнях 12-14. У Поляновского в Опільському (фабрика для мелення костей) працюють денно 20 годин, причім плата не раз складає до 20 кр. Взагалі, бачимо, що розмір плати зовсім не йде поровень з розміром дня робочого. Розуміється, ми й не згадуємо про ремесла, як столярство та ін., де робота триває не раз 24-30 годин тягом і де особливо (термінатори) найбільше терплять.., [ 102; c. 245-248 ].

Уривок з програми Русько-української радикальної партії (1890 р.)

У порівнянні з Наддніпрянщиною український національний рух на Галичині у другій половині ХІХ століття розвивався більш активно. Визначною подією в суспільному житті краю стало заснування І. Франком, М. Павликом, С. Даниловичем у 1890 р. першого політичного об’єднання – Русько-української радикальної партії (РУРП). Її члени виступали за автономію українських земель у складі Австро-Угорщини та соціалістичні перетворення.

Зваживши, що теперішні економічні, політичні і культурні потреби нашого простого народу і інтелігенції такі, що обі наші старші партії – народовська¹ і москалофільська², – при своїх основах і цілях, не в стані заспокоїти тих потреб, – ми, русько-українські радикали, порозумівшися приватно в днях 4 і 5 н. ст. жовтня 1890 р., виступаємо отсе яко нова партія під назвою Русько-Українська радикальна партія з ось якою програмою:

А. Програма максимальна

1. В справах суспільно-економічних змагаємо до переміни способу продукції згідно зі здобутками наукового соціалізму, т. є. хочемо колективного устрою праці і колективної власності засобів продукційних.

2. В справах політичних хочемо повної волі свободи, слова, сходин і товариств, печаті і сумління, забезпечення кожній одиниці, без різниці пола, як найповнішого впливу на вирішення всіх питань політичного життя; автономії громад, повітів, крайків, у справах, котрі тільки їх дотикають; уділення кожному народові можливості якнайповнішого розвою культурного.

3. В справах культурних стоїмо на ґрунті позитивної науки, за раціоналізмом в справах віри і реалізмом в штуці, і домагаємося, щоби всі здобутки культури і науки сталися власністю всього народу, [ 86; c. 9 ].

Уривок з програми національно-демократичного сторонництва (16 грудня 1899 р.)

Діяльність в Галичині РУРП стимулювала інституційне оформлення інших суспільно-політичних течій регіону. У 1899 р. зусиллями К. Левицького, Ю. Романчука та ін. лідерів народовців була створена Українська національно-демократична партія. Посівши більш помірковані у порівнянні з РУРП позиції, партія виступала за автономію Західної України у складі Австро-Угорщини та поглиблення буржуазно-ліберальних перетворень.

Ми, галицькі Русини, частина українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, а ніколи не зрікся і не зрікається прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну і політичну самостійність та з’єднався з часом в одноцільний національний організм, в якім би загал народу на свою загальну користь орудував всіма своїми справами: культурними, економічними і політичними.

Змагаючи до тої конечної мети, а зважаючи на нашу приналежність до австрійської держави, ставимо собі для нашої народної роботи отсю програму: в межах Австрії, в справах політичних змагаємо до того, щоби в австрійській державі територія, заселена Русинами¹, становила одну окрему провінцію з як найширшою автономією в законодавстві і адміністрації; тим самим змагаємо² до знесення дотеперішніх крайових статутів для Галичини і Буковини, по поділу Галичини на дві части: руську і польську і так само до поділу Буковини на часті руську і волоську, та до утворення з руських частин Галичини і Буковини одної національної провінції з окремою адміністрацією і окремим національним сеймом.

Будемо піддержувати, скріпляти та розвивати почуття національної єдності з російськими українцями та змагати до витворення разом з ними культурної одноцільності; будемо серед російських українців піддержувати такі змагання, котрі ведуть до перетворення російської держави з абсолютної і централістичної в державу конституційно-федеративну, оперту на автономії народностей.

Та що до угорської Русі: будемо змагати, щоби серед угорських Русинів викликати подібний рух національний, який є між галицькими і буковинськими Русинами, щоби загріти їх до уживання і плекання рідної мови, до боротьби проти винародовлювання, та до культурної, економічної і політичної діяльності в користь угорсько-руського народу, та в тій цілі будемо нав’язувати з угорськими Русинами тісніші взаємини і будемо старатися зблизити їх до себе, [ 86; c. 57-58 ].

З відозви “Організаційного комітету львівських русинів” (25 серпня 1907 р.)

Доволі популярним серед населення Західної України був рух русинства. Головними причинами його активізації стали культурний та національний утиски, яких зазнавали українці Австро-Угорської імперії. Саме через це в основу політичних ідей і програм русинства покладалося прагнення відродити руську культуру та налагодити відносини з Російською імперією.

Браття русини!

Приходить час запису дітей до школи!

Кожний русин повинен посилати своїх дітей до руських шкіл!

Скоро хочемо мати стільки руських шкіл в місті, кілько належиться нам після числа руської людності, то мусимо переповнити усі дотепер існуючі руські школи.

Маємо лише одну руську міську школу, а то школу ім. Маркіяна Шашкевича при вул. Скарбківській, ч. 26.

Кожний русин, що не запише своєї дитини до руської школи, робить на шкоду власному народові!

Держім високо народну честь і ідім всі спільно до мети здобуття належних нам прав! В ЄДНОСТІ СИЛА, [ 99; c. 376 ].