9.3. Україна у Першій світовій війні

Про плани Австро-Угорщини стосовно України на початку Першої світової війни

У роки Першої світової війни (1914-1918 рр.) жодна з ворогуючих сторін – ані центральні держави (Німеччина, Австро-Угорщина), ані Антанта (Росія) – не мали на меті досягнення незалежності українських земель. Навпаки, українські землі були об’єктом територіальної експансії, а прагнення українського народу не бралися до уваги.

Перед початком війни Міністерство закордонних справ Австрії зацікавилося можливістю використання українського чинника у боротьбі проти Росії... Австрійське дипломатичне відомство підготувало поширений документ про “австро-угорську” ідею і плани стосовно майбутнього польських та українських етнічних територій, відвойованих від Росії. На початку війни найбільш ймовірним видавався план, що передбачав приєднання до австрійських земель колишнього ареалу поширення греко-католицької церкви: Холмщини, Підляшшя, Волині та Поділля. Названі території мали бути об’єднані в окрему українську автономну область у складі імперії Габсбургів. Водночас ця тактика зацікавила і Німеччину. У німецьких урядових колах більше схилялися до ідеї утворення поясу буферних держав на кордоні з Росією. Правда, закінченої концепції врегулювання української проблеми на початку війни Німеччина не мала, [ 71; c. 260 ].

Платформа Союзу визволення України (серпень 1914 р.)

4 серпня 1914 р. у Львові група політичних емігрантів з Наддніпрянщини – представників Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) та Української соціал-демократичної спілки (УСДС, “Спілка”) В. Дорошенко, О. Скоропис-Йолтуховський, А. Жук, М. Меленевський створили Союз визволення України (СВУ). Головою Союзу був обраний Д. Донцов. СВУ ставила на меті за допомогою Австро-Угорщини та Німеччини досягти незалежності України в результаті поразки Росії. Союз отримував грошові субсидії від центральних держав та проводив агітаційну роботу серед українців-військовополонених російської армії.

Українські землі по обидва боки австро-російського кордону є не тільки одним з головних теренів сучасної європейської війни, а також одною з причин і предметів війни. Українці добре розуміють, що у війні сій ходить головно о їх долю, ходить о те, чи в результаті війни український П’ємонт¹ в Австрії буде знищений, чи українське жито розцвіте також по той бік Збруча, аж за Дніпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставатися німими свідками теперішніх подій, а голосно і рішучо підносять свої неоспоримі права на національну самостійність.

Об’єктивна історична конечність вимагає, аби між західною Європою і Московщиною повстала самостійна українська держава. Потрібне се для осягнення і утримання європейської рівноваги, є се в інтересі народів австро-угорської держави, а передовсім в інтересі німецького народу в обох цісарствах, а для українського народу було це здійсненням вікових його мрій.

В розумінню цеї історичної конечності російські українці покликали до життя центральну загальнонаціональну організацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішню хвилю національно-політичних і соціально-економічних інтересів українського народу в Росії. Організацією цею є Союз визволення України.

В Союзі репрезентовані всі ті політичні напрями, що стоять на становищі державної самостійності українського народу, а реалізацію своїх національно-політичних і економічних прагнень в даний момент зв’язують з розбиттям Росії у війні. Національно-політичною платформою Союзу є державна самостійність України.

Формою правління самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішнім устроєм політичним, однопалатною системою законодавства, горожанськими, язиковими і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, з самостійною українською церквою. На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українсько-російської території буде Союз обстоювати за створенням з усіх земель, заселеними українським народом Австрії, осібного автономного краю.

Одночасно зі збудуванням самостійної української держави має бути переведена радикальна аграрна реформа на користь селянства. Є се основний економічний постулат Союзу визволення України…

Союз визволення України в своїй діяльності стоїть в контакті з австрійськими українцями. Вірячи в остаточну перемогу австро-угорської і німецької армій в розбиття Росії, вірять українці і в те, що на руїнах російської імперії, цеї тюрми народів, встане Вільна Самостійна Україна, [ 88; c. 216-217 ].

Співробітники журналу “Українське життя” про окупацію російськими військами Галичини (1914 р.)

Унаслідок Галицької битви (серпень-вересень 1914 р.), російська армія зайняла майже всю Західну Україну. На окупованих територіях було створене Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке очолив граф Бобринський. З перших же днів окупації почалася завзята русифікація регіону та боротьба з українським національним рухом. Були закриті українські школи, бібліотеки, газети, згорнули свою діяльність товариство “Просвіта” та українські політичні партії, гонінь зазнала греко-католицька церква. Особи, запідозрені у неблагонадійності, депортувалися у внутрішні райони Росії.

Повний простір для застосування своїх поглядів на українське питання націоналісти (російські. – Авт.) одержали в Галичині, яка перші місяці війни майже вся опинилася в межах російської окупації. Дії російських властей – військових, цивільних і духовних носили цілком узгоджений характер і свідчили про поставлене ними завдання знищення “мазепинського гнізда”, яким Східна Галичина уявлялася керівним колам Росії. Завдання це виконувалося найдобросовіснішим чином: протягом декількох місяців Галичина переживала жахи управління, заснованого на “істинно російських” началах.

Не залишалася не зруйнованою жодна сфера українського культурного й громадського життя: були закриті всі навчальні і просвітницькі заклади, заборонена преса, підлягала знищенню література, розорені економічні організації. Вся інтелігенція, яка залишилася на місцях – священики, вчителі, кооператори, найсвідоміші елементи народних мас – тисячами евакуювалися в Росію, де переносили тяжкі муки в поліцейських відділах, в’язницях, на станах, в засланні. Над іншим населенням проводилися деморалізуючі досліди “добровільного” приєднання до православ’я й впровадження ідеалів російської єдності. А оскільки в той же час до польського елементу і польської культури в Галичині ставлення завойовників було цілком доброзичливим, то спеціальні завдання російського наступу на австрійському фронті вимальовувалися ще яскравіше.., [ 90; c. 182 ].

Спомини Д. Дорошенка про евакуацію з Галичини (1915 р.)

У квітні 1915 р. австро-німецькі війська перейшли у контрнаступ, змусивши російську армію залишити більшу частину Галичини та деякі райони Волині. Частина населення Західної України, побоюючись репресій з боку австрійської адміністрації, рятувалася втечею в Наддніпрянщину. Допомога біженцям з Галичини була вкрай незадовільною.

Так ось зненацька наступила евакуація. Галицькі інтелігенти і селяни, що прилучилися до православ’я, спровоковані нашими душохапами, цілком резонно боялись тепер репресій з боку австро-польсько-німецької влади. І от десяткам тисяч людей (по приблизному підрахунку самих селян було понад 100 000) нічого іншого не залишалось, як покинути свої хати й ниви і обернутись на біженців, тікаючи за московським військом на схід. До цього їх спонукали і представники церковної адміністрації, агенти Антонія і Євлогія¹, обіцяючи їм в братній Росії дарові наділи землі разом з садибами й цілим господарським реманентом. Певна річ, що нещасні біженці дуже скоро переконались, що в Росії вони можуть дістати не більше, як... миску юшки і шматок хліба, та й то поки йшли повз харчові пункти. Отже, не дивно, що настрій цієї категорії біженців був особливо сумний і безнадійний. При зустрічі з ними вражав якийсь повний відчай і тупа покірливість своїй нещасній долі, [ 73; c. 13-19 ].

Український історик В. Верига про історичну функцію УСС

У серпні 1914 р. за ініціативи українських партій та громадських організацій Галичини почалося формування у складі австро-угорської армії українського національного підрозділу – легіону Українських січових стрільців (УСС). На думку лідерів національного руху Галичини, легіон мав стати ядром армії незалежної України.

Українські січові стрільці мали бути не тільки виявом лояльності галицьких українців супроти Австрії, але й інструментом української політичної репрезентації, зокрема після закінчення війни при новому розподілі Європи галицькі політики планували за допомогою свого легіону осягнути більші впливи в австрійському уряді, подібно як це робив один із творців об’єднаної Італії в XIX ст. граф Каміллоді Кавур, прем’єр королівства П’ємонту. У часи Кримської війни він вислав невелику військову частину на допомогу Англії та Франції й завдяки цьому мав доступ до мирної конференції в Парижі в 1856 р. Там він міг підняти справу об’єднання Італії й остаточно увійшов у коло творців європейської політики, що йому дуже придалося в 1860-х роках, [ 8; c. 17 ].