11.3. Колективізація. Голодомор 1932-1933 рр.

Із заяви селянина І. Безпалькa до ВУЦВК щодо рішення Оріхівської сільради на Дніпропетровщині про виселення на Соловки як сина куркуля (14 лютого 1930 р.)

На листопадовому (1929 р.) пленумі ЦК ВКП(б) було ухвалене рішення про підвищення темпів колективізації СРСР, яке ознаменувало початок примусової колективізації¹. Створюючи колгоспи, радянська влада піддає репресіям усіх реальних та потенційних противників колективізації, оголошуючи їх куркулями. Згідно з постановою ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 р. “Про заходи в справі ліквідації куркульських господарств в районах суцільної колективізації”, була визначена кількість “куркулів”, які мали бути ув’язнені в концтабори чи виселені на Північ або до Сибіру.

Я, відповідно до постанови Оріхівської селищної ради, підлягаю виселенню на Соловки, як син колишнього куркуля-батька. До революції мені було 16 років, я ще не мав розуміння дорослої людини про право власності та експлуатацію людини людиною. З 1922 р. по 1929 р. обкладався нормальним сільськогосподарським податком, жив самостійно й не позбавлявся виборчих прав. І лише в 1929 р. до мого сільськогосподарського податку було добавлено 50%, а всього заплатив 97 крб. Таким чином, ця цифра й обставини справи свідчать про те, що у мене не куркульське господарство і що я старої куркульської ідеології по своїй молодості ще не міг засвоїти, а засвоїв зовсім нову течію трудового народу, якої я і дотримувався протягом 12 років. ... Якщо батько мій вважається експлуататором, то я за це не повинен нести кару, бо я особисто не був експлуататором і нічого спільного з ним не маю. А тому прошу ВУЦВК звернути особливу увагу на неправильне моє виселення на Соловки, [ 104; c. 84 ].

З огляду партійно-радянських контрольних органів УРСР від 5 квітня 1930 р. про зловживання владою під час колективізації та розкуркулення²

Перша хвиля примусової колективізації та розкуркулення в Україні тривала з січня до початку березня 1930 р. Місцева влада, взявши за мету виконати та перевиконати поставлене перед нею завдання в дусі “воєнно-комуністичної” штурмівщини, використовувала різноманітні форми адміністративного тиску та пряме насилля, зневажаючи закон і права людини.

З боку керівних працівників Барського району припущені були перекручення під час проведення розкуркулення. Під час опису куркульського майна з 289 господарств 45% припадало на середняцькі. Ніякої масової підготовчої роботи в зв’язку з колективізацією не проводилося, між тим лише за 7 днів було колективізовано 3 841 господарство. Такі “успіхи” району були через залякування, арешти та інші засоби тиску та адміністративного впливу. У с. Митки було оголошено: “Хто вороже ставиться до радянської влади й не вступає в СОЗу, оголошуємо бойкот...” Такі ж перекручення було припущено у зв’язку з кампанією мобілізації коштів (бойкот, незаконні обшуки, барахольство, “дельожка” речей між членами партії тощо), [ 104; c. 84 ].

Обсяг виробленого та заготовленого зерна в Україні в 1929-1932 рр.

Примусова колективізація та масові репресії проти селянства у формі розкуркулення негативно вплинули на розвиток сільського господарства України. Низька продуктивність праці у колгоспах не забезпечувала стабільно високих урожаїв, тоді як держава щороку збільшувала обсяги продукції, якою за безцінь її мали постачати колгоспи.

Показники збору зерна та хлібозаготівель	1929 р.	1930 р.	1931 р.	1932 р.
Валовий збір зернових млн.т.	13,0	22,9	17,6	12,8
Обсяг хлібозаготівель, млн. т.	5,0	7,8	6,9	7,0
У % до валового збору	38,5	34,0	39,2	54,6

[ 20; c. 88 ]

З постанови ЦВК і РНК СРСР про застосування розстрілу та 10-річного ув’язнення за розкрадання колгоспного майна (7 серпня 1932 р.)

Пасивний опір селян колгоспному ладу (низька продуктивність праці, масове розкрадання майна тощо) викликав жорсткі репресії з боку партійно-державного керівництва, яке фактично оголосило терор проти цієї найчисельнішої верстви населення.

Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцнення суспільної (соціалістичної) власності.

II.

1. Прирівняти за своїм значенням майно колгоспів і кооперативів (врожай на полях, суспільні запаси, худоба, кооперативні склади і магазини і тому подібне) до майна державного і підсилити охорону цього майна від розкрадання.

2. Застосовувати як судову репресію за розкрадання (крадіжка) колгоспного і кооперативного майна вищу міру соціального захисту – розстріл з конфіскацією всього майна і із заміною при пом’якшувальних обставинах позбавленням волі на термін не нижче 10 років з конфіскацією всього майна.

3. Не застосовувати амністії до злочинців, засуджених у справах про розкрадання колгоспного і кооперативного майна.

III.

1. Повести рішучу боротьбу з тими протигромадськими куркульсько-капіталістичними елементами, які застосовують насилля і погрози або проповідують застосування насилля і погроз до колгоспників з метою змусити останніх вийти з колгоспу, з метою насильницького руйнування колгоспу. Прирівняти ці злочини до державних злочинів.

2. Застосовувати як міру судової репресії у справах про охорону колгоспів і колгоспників від насилля і погроз з боку куркульських і інших протигромадських елементів позбавлення волі від 5 до 10 років з ув’язненням в концентраційних таборах, [ 27; c. 378 ].

Фрагменти спогадів свідків Голодомору 1932-1933 рр.

Восени 1932 р., внаслідок цілеспрямованого вивезення продовольства з села, голод охопив усю територію УРСР. Деякі села вимирали повністю. У відчаї люди їли падло. Фіксувалися численні випадки канібалізму та трупоїдства.

Неліпа Онисія Андріївна – Городищенський район на Черкащині:

У тридцять третьому було стільки горя, що й на воловій шкурі не спишеш... У Серафима Горідька було троє хлопців. Малий збігав до Литвинки, по сусідству. Вона йому вряди-годи молочка давала. Та ось раз пішов, а додому нема! Кинулись до неї. Питають – вона зам’ялась, язик заплітається. Почали шукати – в казані тільки нігтики плавають...

Старостенко Григорій Іларіонович – Красноармійський район Донецької області:

Що ми їли? Лободу-кропиву, ловили ящірок, ховрашків, їжаків. Весною 33 року було чогось багато ящірок, їх важко було впіймати, але ми старалися, пекли на вогнищі, ділили між собою і їли. Ми, діти, були страшні: на висохлих ніжках, величезні животи. Один з братів спух, а тоді помер. А як же ми, решта, вижили? За 5 кілометрів від нас була шахта №19, там тоді вугілля до стволу возили кіньми. Коли котрусь коняку вбивало обвалом чи калічило, її вивозили на кар’єр і обливали карболкою. Як же воно тяжко пахло. На шахті люди знали, що гине коняка, і один знайомий давав знати нашому батькові. От ми йшли до кар’єру всі – батько, мама і ми – і чекали, поки привезуть коняку. Коли фельдшер з міліціонером зроблять своє діло і від’їдуть, ми й інші люди виходили із засідки. Що ж там робилося, страшно згадати. Хто що урве, відрубає, то його щастя. Батько біля тієї здохлятини нам подає шматки, ми в мішок і додому. Вдома їх довго вимочували, а потім солили в діжечці. І так вижили. Хоч усе й пахло карболкою, [ 79; c. 216, 260 ].

Спогади громадянина М. Кислючєнкo з міста Сквири Київської області про Голодомор 1932-1933 рр.

Найтяжче голодну зиму 1932/1933 рр. пережили розкуркулені селяни, яких не прийняли до колгоспу. Вони були головним об’єктом продовольчих реквізицій та репресій з боку державно-партійних органів.

Коли я вже стала доросла, я часто з мамою говорила про той страшний голод. Чого нас мучили, чого не поступала вона в колгосп? І мама говорила, що не приймали її в колгосп, бо нас вважали багатіями, а які ж ми були багатії, які куркулі, коли все багатство наше: пара коней, корова, п’ять овець та п’ятеро дітей. ...Батька посадили, забрали з хати все, що було, і ще прийшли качати хліб. Мені сім років тоді минуло, а я й досі пам’ятаю, як мама сховала вузлик пшениці, а комсомольці знайшли й забрали, повиносили якесь дрантя з комори, забрали насіння з соняхів. Мама просить, плаче, а ми, п’ятеро, сидимо на голій лежанці й собі кричимо, і тут мама з розпачу втратила пам’ять і впала. Ті комсомольці сипнули нам купку насіння, щоб ми замовкли, і мама знову почала голосить і благати, та все марно. В цей час приходить наша бабуня, на ній кожух, то ці комсомольці повалили бабуню втрьох (бабуня була здорова жінка) і почали здирати з неї кожуха. ...Мама кричала тим комсомольцям: “Побійтеся Бога, чим же я дітей годуватиму, вони ж повмирають”. І двоє моїх братів таки померли з голоду – 14 років і 3 роки. А я спаслася, бо мама мене відвезла в Київ до дядька, і хоч годували мене там недоїдками, а лишилася жити.

Батько прийшов з тюрми у 1935 році, тоді вже мама й старший брат працювали в колгоспі, батька теж прийняли в колгосп. А в 1938 році знову репресували, і доля його невідома до цієї пори. Жили ми тоді в селі Березянка, [ 26; c. 308-309 ].