2.2. Становлення та піднесення Давньоруської держави

Уривок з “Повісті минулих літ” про похід Олега на Київ (882 р.)

Вивчення історії Київської Русі в усіх підручниках починається з розповіді про прихід на князювання до Новгорода Рюрика (862 р.). Він був запрошений місцевими слов’янськими племенами, що через довготривалі міжусобиці не могли обрати собі князя. Проте Рюрик не став засновником Русі. Він лише заснував правлячу династію Рюриковичів. Київська Русь була утворена у 882 р. його воєводою, Олегом, що правив після смерті Рюрика і виховував його малолітнього сина Ігоря.

Року 6930 (882) пішов Олег в похід, взявши з собою багато воїнів: варягів, чудь, слов’ян, мерю, весь, кривичів, і прийшов до Смоленська з кривичами, і взяв місто, і посадив у ньому свого мужа (управителя). І підійшли вони до гір Київських, і довідався Олег, що княжать у Києві Аскольд і Дір, і поховав частину воїнів у човнах, а інших залишив позаду, а сам підійшов до гір, несучи маленького Ігоря. І, підпливши під Ігорське і сховавши своїх воїнів, він прислав посла до Аскольда і Діра, кажучи: “Я є купець, а йдемо ми в Грецію від Олега і від княжича Ігоря. Прийдіть до нас, родичів своїх”. Аскольд і Дір прийшли, і повискакували з човнів всі інші (приховані воїни), і сказав Олег Аскольдові і Дірові: “Ви не князі і не княжого роду, а я княжого роду”, – і винесли Ігоря: “А це син Рюриків”. І вбили Аскольда і Діра, і винесли на гору, і похоронили його на горі, яка тепер називається Угорською, де тепер Ольги двір; на тій могилі поставили церкву святого Миколи; а Дірова могила – за церквою святої Ірини. І осів Олег, княжачи в Києві, і сказав Олег: “Хай це (Київ) буде матір’ю городам руським”, [ 101; с. 29 ].

Витяг з “Літопису руського” про княжіння Олега в Києві і приєднання древлян, сіверян, уличів, радимичів і тиверців (882-912 рр.)

Перебуваючи на посаді регента¹ Ігоря, Олег зайнявся розбудовою держави. У 882 р. він захопив Київ і об’єднав ці землі з Новгородськими, створивши Київську Русь. У наступні роки Олег приєднав ряд слов’янських племен, розширивши територію країни. Така робота пояснюється не лише бажанням піднести рівень розвитку державності до тогочасних стандартів, але й забезпечити контроль над торговими шляхами, що проходили по Дніпру, об’єднати сили племен у протистоянні кочівникам.

У рік 6391 (883). Почав Олег воювати проти древлян і, примусивши їх, став із них данину брати по чорній куниці.

У рік 6392 (884). Пішов Олег на сіверян, і переміг сіверян, і наклав на них данину легку. І не велів він їм хозарам данину давати, сказавши: “Я їм противник, і вам нічого давати”.

У рік 6393 (885). Послав Олег (послів) до радимичів, питаючи: “Кому ви данину даєте?”. Вони ж сказали: “Хозарам”. І мовив їм Олег: “Не давайте хозарам, а мені давайте”. І дали вони Олегові по шелягу¹, як ото й хозарам давали. І володів Олег древлянами, полянами, сіверянами, радимичами, а з уличами, тиверцями мав рать, [ 43; c. 13-14 ].

Уривок з “Літопису руського” про повстання древлян (945 р.)

Податкова система Київської Русі базувалася на полюдді – збиранні данини у формі натурального оброку з підлеглого населення, що стягувався князем щоосені. Розмір полюддя не був фіксованим, а залежав від волі князя. Така система мала негативні наслідки. У 945 р. князь, зібравши данину, вирішив, що її розмір замалий, і тому прийшов стягувати полюддя вдруге. Неврегульованість подібної ситуації і стала причиною древлянського повстання та вбивства князя Ігоря.

У рік 6453 (945). Сказала дружина Ігореві: “Отроки Свенельдові вирядилися оружжям і одежею, а ми – голі. Піди-но, княже, з нами по данину, хай і ти добудеш, і ми”.

І послухав Ігор, пішов у Деревляни по данину. І добув він (собі ще) до попередньої данини, і чинив їм насильство він і мужі його. А взявши данину, він пішов у свій город (Київ).

Та коли він повертався назад, він роздумав (і) сказав дружині своїй: “Ідете ви з даниною додому, а я вернусь і походжу іще”. І відпустив він дружину свою додому, а з невеликою дружиною вернувся, жадаючи більше майна.

Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: “Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній все стадо, якщо не уб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить”.

І послали вони до нього (мужів своїх), кажучи: “Чого ти йдеш знову? Ти забрав єси всю данину”. І не послухав їх Ігор, і древляни, вийшовши насупроти з города Іскоростеня, вбили Ігоря і дружину його; бо їх було мало. І похований був Ігор, і єсть могила коло Іскоростеня - города в Деревлянах і до сьогодні, [ 43; c. 30 ].

Уривок з “Літопису руського” про похід Святослава на греків (970-972 рр.)

Святослав Ігорович увійшов в історію як войовничий і найбільш хоробрий князь Київської Русі. Усе своє життя він прагнув розширити кордони країни та убезпечити їх від нападів сусідніх племен. Мрією Святослава було приєднання до Київської Русі південних слов’ян і утворення Руської імперії з центром у новому місті на Дунаї. З цією метою він організував два походи 968 р. і 970 р. на Болгарію та Візантію. На жаль, останній виявився для князя фатальним. Усвідомлюючи загрозу від Святослава для Візантійської імперії, греки організовують змову, в результаті якої князь гине на дніпровських порогах від рук печенігів.

У рік 6479 (971). Прийшов Святослав до Переяславця, і заперлися болгари в городі. І вийшли болгари на січу проти Святослава, і була січа велика, і одолівали болгари. І сказав Святослав воям своїм: “Уже нам тут полягти. Ударимо мужньо, браття і Дружино!”. А під вечір одолів Святослав (болгар) і взяв город списом, кажучи: “Се город мій!”.

І послав він до греків (послів), мовлячи: “Хочу на вас іти і взяти город ваш, як і сей”. І сказали греки: “Ми не в силі супроти вас стати. Так що візьми з нас данину (собі) і на дружину свою. Але скажіть нам, скільки вас, щоб дали ми по числу воїв”. А це говорили греки, обманюючи русів: греки бо є хитромудрі й до сьогодні. І сказав їм Святослав: “Єсть нас двадцять тисяч”,– і додав він десять тисяч, бо було русі десять тисяч тільки. І спорядили греки сто тисяч на Святослава, і не дали данини.

І рушив Святослав на греків, і вийшли вони супроти Русі. І коли побачили (це) руси, то убоялися вельми (множества воїв). І мовив Святослав: “Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею (доведеться) стати насупроти. Тож не осоромимо землі Руської, ляжемо кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, – то сором нам. Тож не втечемо, а станемо кріпко, і я перед вами піду. Якщо моя голова ляже, – тоді (самі) подумайте про себе”. І сказали вої: “Де голова твоя ляже, там і наші голови ми зложимо”.

І приготувались до бою руси і греки насупроти (них). І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русів, і була січа велика, і одолів Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи, до города (Цесарограда), і інші городи розбиваючи, які стоять пустими і до сьогоднішнього дня.

І зізвав цесар (грецький Іоанн) у палату бояр своїх, і сказав їм: “Що вдіємо? Адже не можемо ми стати супроти нього”. І сказали йому бояри: “Пошли йому дари. Спитаємо його, чи падкий він є до золота чи паволок¹?” І послали вони до нього золота, і паволоки, і мужа мудрого, і сказали йому: “Стеж за поглядом його, лицем його і мислями його”.

Він же, (муж цесарів), узявши дари, прийшов до Святослава. І коли прийшли греки з дарунком, він сказав: “Введіть їх сюди”. І прийшли вони, і поклонились йому, і поклали перед ним золото й паволоки. І сказав Святослав, убік дивлячись: “Сховайте”. І отроки Святославові, узявши, (все) сховали, а посли цесареві повернулися до цесаря.

І зізвав цесар бояр, і сказали тоді послані: “Коли прийшли ми до нього, піднесли дари, він і не глянув на них, а повелів сховати”. І мовив один (боярин): “Спитай його ще один раз. Пошли йому зброю”. Вони ж послухали того і послали йому меч та іншу зброю. І принесли йому меч, і він, узявши, став любуватися (ним), і хвалити, і дякувати цесареві.

І прийшли (послані) назад до цесаря, і повідали все, що було. І сказали бояри: “Лютим буде (сей муж), бо майном нехтує, а оружжя бере. Згоджуйся на данину”. І послав цесар (послів), кажучи так: “Не ходи до города, а візьми данину, навіть яку ти хочеш”, – бо він за малим не дійшов до Цесарограда. І дали вони йому данину, а він узяв і за вбитих, кажучи: “Рід його візьме”. Узяв він також і дари многі і вернувся в Переяславець зі славою великою, [ 43; c. 41 ].

З “Повісті минулих літ” про правління Володимира і Ярослава

Величними князями Давньоруської держави були Володимир і Ярослав. З їх правлінням пов’язується період централізації Київської Русі. Не полишаючи військової справи, вони починають розбудову країни. Володимир першим усвідомив роз’єднаність слов’янських племен. Він сформулював національну ідею, поклавши в її основу постулати християнства, яке запровадив у 988 р. Ярослав продовжив роботу батька в царині освіти, науки й архітектури. Він створив першу збірку законів “Руська Правда”, уп’ятеро збільшив площу Києва, підняв рівень освіченості руського народу.

(988 рік). I просвітився Володимир сам, і сини його, і земля його. Було ж у нього 12 синів: Вишеслав, Ізяслав, Святополк, Ярослав, Всеволод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. I посадив Вишеслава у Новгороді, Ізяслава в Полоцьку, Святополка в Турові, а Ярослава в Ростові. Коли ж помер старший Вишеслав у Новгороді, посадив у ньому Ярослава, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Древлянській землі, Всеволода у Володимирі, Мстислава у Тмутаракані. I мовив Володимир: “Недобре, що мало градів біля Києва”, й почали ставити городи по Десні, і по Острі, і по Трубежу, і по Сулі, і по Стугні. I почав набирати мужів кращих від слов’ян, і від кривичів, і від чуді, і від в’ятичів, і ними заселив гради, бо була війна з печенігами, і воював з ними, і перемагав їх.

В літо 6524 (1016 рік). Прийшов Ярослав на Святополка, і стали той і другий по обидва боки Дніпра, і не наважувались розпочати бій ні ці проти тих, ні ті проти цих, і стояли три місяці один проти одного. I почав воєвода Святополків, роз’їжджаючи вздовж берега, докоряти новгородцям, говорячи: “Чого прийшли з кульгавим отим, ви ж теслі? Ми й поставимо вас хороми рубати нам?” Почувши це, новгородці сказали Ярославу, що “завтра ми переправимось до них, якщо ніхто інший не піде з нами, самі вдаримо по них”. А настали вже заморозки. Святополк стояв між двома озерами і всю ніч пив з дружиною своєю. Ярослав же на ранок, приготувавши дружину свою до бою, за світ переправився і, висадившись на берег, вони відштовхнули лодїї від берега й пішли в наступ, і зійшлись обидві сторони. Була битва люта, і не могли з-за озера печеніги прийти на допомогу. I притиснули Святополка з дружиною до озера, і вступили вони на лід, і підломився під ними лід, і перемагати почав Ярослав. Побачивши це, Святополк побіг, і переміг Ярослав. Святополк втік до ляхів, а Ярослав сів у Києві, на столі батьківському і дідівському.

В літо 6545 (1037 рік). Заклав Ярослав місто велике, в якому зараз Золоті ворота, заклав і церкву святої Софії, митрополію, і потім церкву святої Богородиці Благовіщення на Золотих воротах, потім монастир святого Георгія і святої Ірини. При ньому почала віра християнська плодитись та поширюватись, а чорноризці¹ почали множитися і монастирі з’являтись. Любив Ярослав церковні устави, попів любив дуже, особливо ж чорноризців, і до книг був прихильний, часто читаючи їх і вночі, і вдень. I зібрав книгописців багато, котрі переводили з грецької на слов’янську мову й письмо. I написали вони багато книг, по яким віруючі люди вчаться й насолоджуються вченням божественним. Як буває, що один землю зорає, другий же засіє, а треті пожинають та споживають страву неоскудну, так і тут. Адже батько його Володимир землю зорав і спушив, тобто хрещенням просвітив. Цей же засіяв книжними словами серця віруючих людей, а ми пожинаємо, отримуючи вчення книжне. Велика бо користь бува від вчення книжного, книги наставляють та навчають нас шляху покаяння, бо мудрість здобуваємо і стриманість у словах книжних. Це – ріки, що тамують спрагу всесвіту всього, це джерела мудрості, [ 94; c. 18-19 ].

З “Літопису Руського” про смерть Ярослава Мудрого і його заповіт (1054 р.)

Смерть Ярослава Мудрого знаменувала собою початок нового етапу розвитку Київської Русі. Ярослав залишає державу своїм синам, розсаджуючи їх по різних князівствах. Київ віддає Ізяславу. Усі брати мали слухатись його як старшого. Однак, у країні починається чергова міжусобна війна, що завершується трансформацією Київської Русі у федеративну державу.

У рік 6 562 (1054). Переставився великий князь руський Ярослав. А коли ще він був живий, поставив він синів своїх, сказавши їм: “Ось я одходжу зі світу сього. А ви, сини мої, майте між собою любов, бо ви є брати від одного отця і одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й бог буде в вас і покорить він вам противників під вас, і будете ви мирно жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у роздорах сварячись, то й самі погибнете, і землю отців своїх і дідів погубите, що її надбали вони трудом великим. Тож слухайтесь брат брата, пробувайте мирно. Тепер же поручаю я, – замість себе, – стіл свій, Київ, найстаршому синові... Ізяславу. Слухайтесь його, як ото слухались ви мене, нехай він буде замість мене. А Святославу даю я Чернігів, а Всеволоду – Переяславль, а Ігорю – Володимир, а В’ячеславу – Смоленськ. І так розділив він городи, заповівши їм не переступати братнього уділу... Сам же Ярослав був слабий... Отож приспів Ярославу кінець життя, і оддав він душу свою богові місяця лютого у двадцятий (день), в суботу першої неділі посту...”, [ 43; c. 98-99 ].