2.6. Соціально-економічний, політичний та культурний розвиток давньоруських земель

Повідомлення арабського географа Ібн ал-Факіха ал-Хамадані про торгівлю слов’ян у праці “Книга країн” (X ст.)

Важливою складовою економіки Київської Русі була торгівля. Вона допомагала налагоджувати товарообмін з сусідніми народами, сприяла наповненню скарбниці, формувала позитивний міжнародний імідж країни у світі. Давньоруська держава була цікава іноземним купцям, адже поставляла на азійські ринки особливо цінну групу товарів: хутро, мед, віск, зброю. У свою чергу Київська Русь виступала одним з найбільших покупців азійських виробів, які розповсюджувала на своїх землях та перепродавала в Європу.

Щодо слов’янських купців, то вони возять хутра лисиць і хутра видр з найдальшого кінця Славонії, для чого вони вирушають до Румського моря¹, де володар Рума бере з них десятину; далі пливуть морем до Самкуша-Єврея, після чого вони повертаються до Славонії. Потім вони держать путь від Слов’янського моря, поки не приходять до Хазарського рукава², де володар Хазара бере з них десятину; тоді вони пливуть до Хазарського моря³ тією ж річкою, яку звуть Слов’янською рікою⁴. Часто ж вони виходять у Джурджані, де продають усе, що в них є, і все це потрапляє в Райію (Рей); дивно, що це місто є складовищем усього світу, [ 101; c. 67 ].

Згадка візантійського імператора Костянтина Багрянородного про фінансово-торговельну систему Київської Русі у трактаті “Про управління імперією”

Торгівля в Київській Русі вкрай залежала від природних умов. Відсутність добрих наземних шляхів, захищених від нападів кочових народів та розбійників, змушувала купців користуватися водними артеріями. Однак з настанням зими вони ставали непридатними для подорожей. Така ситуація зумовила сезонність торгівлі. У зимовий період князі, дружинники та інші служиві люди йшли збирати данину з підлеглих племен, а навесні знову поверталися до торгівлі та походів.

Зимовий і суровий спосіб життя цих самих русів такий. Коли настане листопад місяць, князі їх зараз же виходять з усіма русами з Києва і відправляються в полюддя, тобто круговий об’їзд, і саме в слов’янські землі вервіанів, другувітів, кривичів, северіїв¹ та інших слов’ян, які платять данину русам. Годуючись на протязі цілої зими, вони в квітні місяці, коли розтане лід на ріці Дніпрі, знову повертаються в Київ. Потім забирають свої однодеревки², які сказано вище, споряджаються і відправляються в Раманію, [ 98; c. 32 ].

З праці М. Грушевського “Історія України-Руси” про організацію фінансової системи в Київській Русі

Фінансова система виникла разом з появою держави і нерозривно пов’язана з її функціонуванням. За допомоги фінансової системи держава нагромаджує та використовує кошти для утримання свого апарату, а також спрямовує їх на виконання своїх функцій. У Київській Русі фінансова система охоплювала грошові відносини між державою і населенням, торгівцями, ремісниками. До її складу входила навіть військова діяльність. При цьому рішення щодо використання нагромаджених коштів було в компетенції князя. Він одноосібно вирішував, куди і скільки витрачати. Через це головною статтею видатків було утримання дружини та державних мужів.

В організації фінансів у староруських князівствах, як звичайно в таких формах державних організацій, державний скарб і приватна каса князя не відрізнялися: і державні, і приватні доходи однаково йшли до рук князя, і він однаково розпоряджався ними, видаючи з них гроші без різниці на державні потреби й на свої особисті.

Державні доходи складалися головно з податків і побічних оплат…

Важливим видом податку було “полюддя”, що існувало, мабуть, теж скрізь, хіба окрім Полянської землі... Воно означало спочатку обов’язок годувати князя з дружиною при його об’їздах земель, але пізніше перейшло на певну більш або менш постійну данину чи платню, що не виключала одначе певних дарів і натуральних данин, даних при переїзді князя і об’їздах княжих урядників. Так у Смоленській землі XII в. полюддя платили постійно певною грошевою сумою …

Терміни “урок” і “оброк”, що стрічаємо в літописі, не означають спеціальних податків, а тільки певну, умовну суму.

Вся людність мусила брати участь у будові “города”, мостів, гребель, доріг. Це не підлягає сумніву, хоч з сих часів маємо тільки такси мостникам і городникам, себто означення, скільки мають платити люди княжому городнику і мостнику, що доглядали будови, та давати на утримання його. Очевидно, що коли люди мусили се давати, то мусили також постачати і будівельний матеріал і робітника (або власноручно взяти участь в роботі)…

Згадується раз “повоз”, але неясно, чи був це обов’язок перевозити людей і предмети для урядової потреби (як звичайно приймають), чи тільки – відвозити свою дань в певне місце…

…Толока – робота на княжім хлібі, з частуванням робітників…

З спеціальних оплат маємо ближчі відомості про судові. Князь дістав при убивствах вири, дуже великі: 40 гривен, себто до 20 фунтів срібла за голову звичайного свобідного, і 80 гривен за голову “княжого мужа”, а при інших карних справах “продажі” – грошеві кари. Значна частина сих кар ішла княжим агентам, решта князю; так знаємо, що вирник, збираючи вири, діставав з 80 гривен собі 16 гривен, 10 кун і 12 білок, значить коло 20%...

Мито збиралося на торгах, правдоподібно взагалі при покупці-продажу, що вимагала присутності митника (або свідків) і на торговельних шляхах та мостах…

Доходи з корчми, себто від продажі меду, відомі в Смоленщині XII в., і нема нічого неправдоподібного, що вони були тоді й на Україні.

Осібною категорією княжих доходів, дуже важною в воєнні часи Х-XI в., менш значною в пізніші часи (окрім таких земель, як Волинь і Галичина, що вели часту прикордонну війну), була воєнна здобич і воєнні контрибуції. Війна часто переходила в лови за здобиччю, як ми бачили; вона ділилася між князем і дружиною, і князю діставалася більша доля.

Приватний характер мали доходи князя з його маєтностей – хуторів, стад. Ці маєтності були приватною власністю князів, що самі розробляли ґрунти або купували готові села; тож вони розпоряджалися ними і передавали в спадщину незалежно від своїх волостей… Осібну категорію доходів в княжім господарстві давали лови – їм залюбки віддавалися князі, але вони, окрім потіхи, давали й більш реальні користі – м’ясо і шкіри; Данило, наприклад, забивши з своїми отроками шість вепрів в холмських лісах, “вдасть м’яса воям на путь” – воякам, що йшли в похід на татар.

Зібрані з сих джерел доходи видавалися передовсім на утримання княжого двора і дружини, далі на утримання агентів княжої управи, на підмогу церкві. Двір і дружина поїдали найбільше, бо урядники діставали певні доходи з своїх урядів безпосередньо, або з тих доходів, які збирали на князя. Зберігати надлишки, заощаджувати з своїх доходів – се не вважалося для князя добрим тоном і стягало на нього недобру славу, [ 15; c. 232 ].

З праці М. Грушевського “Історія України-Руси” про організацію промислу та ремесла в Київській Русі

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства відводилося ремеслам і промислам. У Київській Русі налічувалося понад 60 видів ремесел. Особливо шанованими з них були залізообробне, гончарне, ювелірне й ткацьке. Усі вироби руських майстрів високо цінувалися за кордоном, асортимент дивував своїм багатством. За даними археологів, лише кількість виробів із заліза налічувала до 150 найменувань. Головними центрами ремісничого виробництва були міста, хоч окремі галузі розвивалися в феодальних замках та селах. Міське ремісництво відрізнялося від сільського та інших своєю складністю, різноманітністю та якістю. Така еволюція виробничого процесу сприяла появі артільних форм праці на Русі і появі в майбутньому перших цехів.

В організації промислу я піднесу як визначний факт – спеціалізацію й існування корпорацій – спілок або підприємств – для певного виду ремесла чи заняття. Так, наприклад, ми стрічаємо в Вишгороді корпорацію городників, на чолі котрих стоїть старшина – “старий городник”; в Києві – корпорацію “ізвозників”, що возили в данім разі дерево з київської пристані; далі – корпорацію теслів – “древоділів”, на чолі котрих стоїть “старійшина древоділям”, що збирає на роботу “вся сущая під ним древоділя”; спеціальних промисловців, що роблять на продаж домовини. На основі сих випадкових прикладів ми можемо здогадуватися, що взагалі в ремеслі й промислі була широко розвинена колективна організація праці, чи то в вільних спілках майстрів, чи то в групах, організованих підприємцем з найнятих робітників, чи то нарешті – в робітнях, зложених з рабів, навчених певному ремеслу. Це останнє, повторяю, мусило бути широко розповсюджене, і в деяких з наведених звісток ми, може бути, маємо такі спеціальні категорії, familiae холопів; наприклад вишгородські городники, або ті теслі могли бути княжими холопами.

Про висоту заробітку свобідного ремісника ми маємо цікаву, на жаль – одиноку вказівку в оповіданні про будову церкви св. Георгія в Києві, в 2-ій чверті XI в.: кн. Ярослав почав будувати цей свій патрональний монастир, але помітив, що коло нього робить щось замало робітників; тож він спитався тивуна – яка тому причина. Тивун відповів, що робітники не радо йдуть на цю роботу, тому що вона державна: вони бояться, що не дістануть зарплати. Тоді Ярослав, аби запевнити людей, що вони дістануть зарплату, наказав оголосити на торгу, що за день роботи кожний має дістати по ногаті, а для більшої певності звелів прилюдно возити гроші возами в сусідні “комори Золотих воріт”. Тоді зібралося “множество делающихъ”. Таким чином, доброю платою за денну роботу майстрам уважалася ногата, 1/20 гривни. Зауважу, що се оповідання дає нам ще іншу цікаву вказівку – ця небажання робітників до княжої будови натякає, як часто тоді практикувалися різні публічні будови, де люди мусили робити без зарплати, за натуральну повинність, [ 15; c. 367 ].

З “Літопису руського” про діяльність Ярослава Мудрого в поширенні освіти (перша половина XI ст.)

Розвитку освіти в Київській Русі приділялася значна увага. Перші школи були відкриті ще за Володимира. Однак їх кількість не задовольняла потреб держави і Ярослав добре розумів це. За його князювання система освіти піднялася на новий рівень. Ярослав Мудрий не лише стимулював відкриття нових шкіл, але й займався їх утриманням. За його ініціативи в Києві починають перекладати грецькі та інші праці на церковнослов’янську мову, переписувати книги, укладають літописний звід.

У рік 6545 (1037). Заложив Ярослав город – великий Київ, а в городі сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митрополію, а потім церкву на Золотих воротах; кам’яну, Благовіщеня святої Богородиці. Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив (церкву) Благовіщення на воротах, (щоб) давати завжди радість городу сьому святим Благовіщенням господнім і молитвою святої богородиці та архангела Гавриїла. Після цього (він звів) монастир святого Георгія (Побідоносця) і (монастир) святої Орини…

Велика бо користь буває людині од учення книжного. Книги ж учать і наставляють нас на путь покаяння, і мудрість бо, і стриманість здобуваємо ми із словес книжних, бо се є ріки, що напоюють всесвіт увесь. Се є джерела мудрості, бо є у книгах незмірна глибина. Ними бо в печалі ми втішаємось, вони є уздою стриманості. А мудрість великою є, бо й Соломон же хвалив її (і) говорив: “Я, премудрість, вселила пораду, і розум, і тяму, я призвала страх господній; у мене – порада, у мене – мудрість, у мене – сила; мною царі царствують і владарі узаконюють правду; мною вельможі возвеличуються і деспоти держать землю; я люблю тих, які люблять мене; ті, що шукають мене, знайдуть благодать”. Якщо бо пошукаєш ти в книгах мудрості пильно, то знайдеш ти велику користь душі своїй. Бо коли хто часто читає книги, то бесідує він із богом або зі святими мужами. Читаючи бесіди пророків, євангельські повчання і апостольські, і житія святих отців, знайде душі він користь велику. Ярослав же сей, як ото ми сказали, любив книги і, многі списавши, положив (їх) у церкві святої Софії, що її спорудив він сам, [ 101; c. 49-52 ].

Уривки з “Руської правди” Ярослава Мудрого (1019 р.)

Перший збірник законів Київської Русі укладений Ярославом Мудрим. “Руська Правда” є важливим історичним джерелом, яке допомагає відтворити діяльність адміністративного княжого апарату, виявити нюанси суспільного розшарування, дослідити вияви фінансових операцій, стежити за технікою обробки землі, господарським знаряддям та врожаєм. Поява цього збірника засвідчує еволюцію суспільних відносин у держави та наближення їх до світових норм.

1. Коли вб’є чоловік чоловіка, то мститься брат за брата, якщо сини одного батька, чи батька син, якщо племінник, чи сестри син; а якщо не буде мститися – то 40 гривень за голову; якщо буде русин, чи гридин¹, чи купець, чи ябедник, чи мечник², якщо ізгой³ чи слов’янин, то 40 гривень⁴ за нього.

2. Якщо буде кров чи синці в ураженого, то не потрібен і свідок людині тій; якщо не буде знаку якогось – потрібен свідок, не буде знаків – й справі кінець; якщо не може мститися, то взяти за образу 3 гривні, а лікарю нагорода.

Якщо хтось когось ударить батогом чи жердиною, чи рукою, чи чашею, чи рогом, чи обухом, то 12 гривень; якщо його не спіймали, на тому й кінець…

12. Якщо хто візьме чужого коня, чи зброю, чи одяг, а знайдеться у своєму мирі (общині), то взяти хазяїнові своє, а 3 гривні – за образу…

16. Якщо холоп⁵ ударив вільного чоловіка і біжить до хоромів, а пан почне ховати його, то холопа спіймати, а пан мусить сплатити за нього 12 гривень, а коли зустріне той муж холопа – може вбити його…

18. Якщо уб’ють огнищанина⁶ за образу, то вбивці мусять сплатити 80 гривень, а людям не потрібно; і за збирача княжих податків – 80 гривень…

20. Якщо убивають огнищанина біля кліті, чи біля коня, вола, корови, який це захищає, – то крадія вбивають на місці, як собаку…

22. А за сільського старосту княжого і хлібороба – 12 гривень. А за рядовичів⁷ княжих 5 гривень.

23. А за смерда і холопа 5 гривень.

Якщо сина годувальниці чи годувальницю, 12 гривень, [ 96; c. 71 ].

Уривок з “Літопису руського” про хрещення Київської Русі (988 р.)

Однією з важливих подій в історії Київської Русі було запровадження християнства князем Володимиром. Прийшовши до влади, він зіткнувся з проблемою роз’єднаності слов’янських племен, що населяли Русь. Намагаючись вирішити її, Володимир проводить релігійну реформу і створює єдиний пантеон язичницьких богів на чолі з Перуном. Однак такі нововведення не були прийняті населенням. Тому князь запроваджує християнство. Як державна релігія, нова віра мала велике значення для Русі: підвищувала міжнародний авторитет країни, сприяла її економічному, політичному та культурному розвитку.

І коли (Володимир) прибув, повелів він поскидати кумирів – тих порубати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив’язати коневі до хвоста і волочити з Гори по Боричевому (узвозу) на ручай, і дванадцятьох мужів приставив бити (його) палицями. І це (діяли йому) не яко древу, що відчуває, а на знеславлення біса. Коли спокушав він сим образом людей – хай одплату прийме від людей! “Велик ти єси, господи, дивні діла твої!”. Учора шановний людьми, а сьогодні знеславлений!

І коли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплакували його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир (до нього людей), сказавши: “Якщо де пристане він, то ви одпихайте його від берега, допоки пороги пройде. Тоді облиште його”. І вони вчинили звелене. Коли пустили (його) і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь¹, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь.

Потім же Володимир послав посланців своїх по всьому городу, говорячи: “Якщо не з’явиться хто завтра на ріці – багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, – то мені той противником буде”. І, це почувши, люди з радістю йшли, радуючись, і говорили: “Якби се недобре було, князь і бояри сього б не прийняли”. А назавтра вийшов Володимир з попами цесарициними й корсунськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду і стояли – ті до шиї, а другі до грудей. Діти ж (не відходили) од берега, а інші немовлят держали. Дорослі ж бродили (у воді), а попи, стоячи, молитви творили…

Люди ж, охрестившись, ішли кожен у доми свої. А Володимир, рад бувши, що пізнав він бога сам і люди його, і, глянувши на небо, сказав: “Боже великий, що сотворив небо і землю! Поглянь на новії люди свої! Дай же їм, господи, узнати тебе, істинного бога, як ото узнали землі християнськії, і утверди в них віру правдиву і незмінную. (А) мені поможи, господи, проти врага-диявола, щоб надіючись на тебе і на твою силу, одолів я підступи його”. І це сказавши, повелів він робити церкви і ставити (їх) на місцях, де ото стояли кумири, [ 43; c. 66 ].