Тема 1. Давня історія України

План

1.1. Кочові племена кіммерійців, скіфів, сарматів

1.2. Античні міста-держави Північного Причорномор’я

1.1. Кочові племена кіммерійців, скіфів, сарматів

Згадка Гомера¹ про життя кіммерійців у поемі “Одіссея”

Поема оповідає про пригоди міфічного героя Одіссея, що вертався додому після завершення Троянської війни. На зворотному шляху йому довелося зіткнутися з численними перешкодами, побувати в багатьох місцях, серед яких було Північне Причорномор’я. У поемі Гомер подає характеристику народу, що там проживав. Завдяки цьому ми можемо уявити особливості життя кіммерійців.

Тож прибули ми до вод океану глибоко текучих.

Там кіммерійців похмура земля, що покрита одвіку

Вогким туманом і зграями хмар; не являв ніколи

Оку людей там лиця променистого Геліос² пишний -

Ані тоді, як з землі на зористе вертається небо,

Ані тоді, як на землю з зористого неба зіходить,

Ніч безпросвітна оточує всіх там з прадавнього-давна,

[ 101; с. 8 ].

Розповідь Геродота³ про розселення скіфів в “Історії”

Праця Геродота “Історія: в 9 книгах” – це видатний твір античності, що містить докладні відомості про світ еллінів та навколишні народи. Його четверта книга – “Мельпомена”⁴ – присвячена скіфам. У ній автор звертає увагу на походження, розселення та життя скіфських племен, що населяли тогочасну територію України. Геродот доносить до нас автентичні назви, особливості клімату, характеризує заняття місцевого населення.

Починаючи від торжища борисфенітів⁵ (цього самого серединного з приморських пунктів усієї Скіфії), першими живуть калліпіди, що є еллінами – скіфами, а вище їх друге плем’я, яке зветься алазонами¹. Ці останні, як і калліпіди, в усьому іншому живуть однаково із скіфами, але сіють і вживають у їжу хліб, а також цибулю, часник, сочевицю й просо. Вище алазонів живуть скіфи-хлібороби, які сіють хліб не для власного вжитку на їжу, а на продаж. Вище них живуть неври², а країна, що лежить на північ від неврів, наскільки ми знаємо, не заселена людьми.

Ці племена живуть по річці Іпаніду³ на захід від Борисфену⁴, а якщо переїхати через Борисфен з боку моря, то спершу буде Полісся, а від нього вгору живуть скіфи-хлібороби, яких елліни, що живуть на річці Іпаніду, називають борисфенітами, а самих себе ці елліни звуть ольвіополітами. Ці скіфи-хлібороби на схід займають простір на три дні дороги аж до річки, що має назву Пантікапу⁵, а на північ – простір на одинадцять днів плавби вгору по Борисфену. Над ними вже на широкий простір розкинулась пустиня; за пустинею живуть андрофаги (людоїди), особливе плем'я, зовсім не скіфське. Вище них лежить уже справжня пустиня, і там не живе, наскільки нам відомо, жоден народ. На схід від цих скіфів-хліборобів, за річкою Пантікапом, живуть уже скіфи-кочівники, які нічого не сіють і не орють; вся ця країна позбавлена дерев, за винятком Полісся, ці кочівники на схід займають обшир на чотирнадцять днів дороги, який простягається до річки Герри⁶. По той бік Герри знаходяться так звані царські володіння і живуть найкращі і найчисленніші скіфи, які вважають інших скіфів своїми рабами, [ 101; c. 8-10 ].

Геродот про життя і звичаї скіфів

Важливим аспектом життя скіфських племен були культура, духовність, традиції. Хоча скіфи і мали добре розвинену самобутню культуру, багато що вони запозичували в сусідніх народів. Скіфська культура була своєрідним симбіозом кочової (войовничої) та землеробської (мирної), витонченої (світської) та звичайної, східної та західної культур. Таке взаємопроникнення відбувалось завдяки географічній близькості до грецьких міст-полісів та тісним економічним відносинам з ними.

Усе найважливіше для життя є в скіфів у достатку. Звичаї ж у них такі. Вони шанують тільки таких богів: вище за всіх Естію⁷, потім Зевса і Землю, визнаючи останню дружиною Зевса, далі Аполлона⁸, Небесну Афродіту⁹, Іріду¹⁰ і Арея¹¹. Ці божества шанують усі скіфи, а так звані скіфи царські приносять жертви ще й Посейдонові. Естія – по-скіфському зветься Табіті, Зевс – Папай, на мою думку, цілком правильно. Земля – Апі, Алоллон – Гіпосір, Афродіта Небесна – Аргімпаса, Посейдон – Фагімасад. Скіфи не мають звички ставити ідолів, вівтарів і храмів жодному божеству, крім Арея; споруди ж на честь останнього у них у звичаї…

Через те, що скіфська земля дуже бідна на ліс, скіфи вигадали такий спосіб варити м’ясо: здерши з тварини шкіру, очищують кістки від м’яса, потім кладуть його в казани місцевого виробу, якщо такі є; ці казани найбільше схожі на лесвійські чаші, тільки набагато більші за них; поклавши м’ясо в ці казани, запалюють кістки тварин і на них варять м’ясо; якщо казана нема, то вкладають усе м’ясо в шлунки тварин, підливають води і запалюють кістки; вони горять чудово, а очищене від кісток м’ясо легко вміщується в шлунку…

Військові звичаї у них такі: скіф п’є кров першого забитого ним ворога, а голови всіх забитих у бою відносять до царя, бо той, хто приніс голови, дістає частину захопленої здобичі, а той, хто не приніс, не дістає.

...Царські гробниці містяться в Геррах, до яких іде судноплавний Борисфен. Коли в них (скіфів) помре цар, тут викопують велику чотирикутну яму, намащують труп небіжчика воском, розрізують живіт, наповнюють ладаном, насінням селери, ганусом¹, потім знову зашивають, беруть труп і на возі везуть до іншого племені. Ті, до яких везуть покійника, роблять те саме, що царські скіфи: відрізують собі частину вуха, обстригають навкруги волосся, надрізують руки, роздряпують лоб і ніс і простромлюють стріли крізь ліву руку. Звідти везуть на возі труп царя до іншого підвладного їм племені, причому ті, до яких приїжджали раніш, ідуть за ними. Об’їхавши таким чином з трупом усіх, вони приїжджають до Геррів… Тут кладуть труп у могилу на підстилці, по обидва боки його встромлюють списи, на них кладуть дошки і вкривають їх очеретом, а в решті простору могили ховають одну з наложниць царя, перед тим задушивши її, а також винодара, кухаря, конюха, слугу, візника, коней, по добірній штуці різної іншої скотини і золоті чаші; після всього цього вони всі насипають великий курган, намагаючись зробити його якомога більшим, [ 11; c. 328-331, 334-337 ].

Помпей Трог² про скіфів у “Філіппівських історіях”

Кожен з мандрівників давнини звертав увагу на життя скіфських племен по-своєму. Помпей Трог ідеалізував їхнє суспільство і захоплювався культурою і традиціями. Історик вважав скіфів чи не найдавнішим народом планети, а тому свідомо підносив їх.

Скіфія, простягаючись у східному напрямі, з одного боку обмежується Понтом¹, з другого – Ріфейськими² горами, з тилу – Азією і річкою Фасісом³. Вона дуже велика і вздовж і вшир. Між окремими народами нема ніяких кордонів: вони не займаються землеробством, у них нема ні будинків, ні інших жител, ні постійних місць проживання, оскільки вони постійно випасають стада великої і дрібної худоби і за звичкою кочують необробленими степами…

Панування над Азією скіфи домагалися тричі; самі вони постійно залишалися або незайманими, або непереможними стороннім пануванням. Перського царя Дарія вони з ганьбою вигнали зі Скіфії; Кіра перерізали з усім військом; Зопіріона, полководця Олександра Великого, точнісінько так знищили з усією армією; зброю римлян знали тільки з чуток, але не відчули на собі. Самі вони заснували Парф’янське і Бактрійське царства. Все плем’я відрізнялось витривалістю в праці і на війні і незвичайною тілесною силою. Вони не привласнюють нічого такого, що боялися б згубити, а залишаючись переможцями, нічого не бажають, крім слави. Першим оголосив війну скіфам єгипетський цар Везосіс… Через те скіфи не стали чекати, доки прийде до них ворог, від якого їм слід жадати набагато більшого (ніж ворогу від них), але самі підуть назустріч здобичі. І справа не забарилася за словом. Цар, дізнавшись, що вони наближаються з такою швидкістю, вдався до втечі і кинув військо з усіма військовими лаштуваннями, втік у своє царство. Болота не пропустили скіфів у Єгипет. Повернувшись звідти, вони підкорили Азію і зробили її своєю данницею, наклавши помірну данину, швидше у вигляді доказу своєї влади, ніж у вигляді нагороди за перемогу…

Найтяжчим злочином у них вважається крадіжка: справді, у народу, який не вдається до захисту покрівлі і володіє великою і дрібною худобою, що залишилося б в лісах, якби крадіжка вважалася дозволеною? Їжа у них молоко і мед; використання хутряного одягу їм невідоме, і, хоч вони страждають від постійних холодів, але використовують як одяг тільки шкури звірів і мишей… Вельми дивовижним здається, що сама природа дає їм те, чого греки не можуть досягнути шляхом довготривалої науки мудреців і напучувань філософів, і що неосвічене варварство при порівнянні виявляється вище освічених звичаїв: настільки першим корисніше незнання вад, ніж останнім – знання чеснот, [ 85; c. 64-65 ].

Гіппократ⁴ про сарматів у праці “Про повітря, води й місцевості”

Сарматська культура залишила по собі великий відбиток в історії України. З нею пов’язані легенди про амазонок, поява традицій середньовічного лицарства, войовничість. Прийшовши на українські землі в ІІІ ст. до н.е., сармати активно взялися переймати досягнення своїх попередників – скіфів, проте перевершити їхні досягнення їм так і не судилося.

В Європі є скіфський народ, що живе тепер навколо озера Меотиди¹ і відмінний від інших народів. Назва його савромати. Їхні жінки їздять верхи, стріляють з луків і метають дротики, сидячи на конях, і б’ються з ворогами, поки вони дівчата; а не одружуються вони, доки не вб’ють трьох ворогів, і селяться на життя з чоловіками не раніше, ніж здійснять звичайні офірування². Та, котра виходить заміж, перестає їздити верхи, допоки не з’явиться потреба повального рушення в похід. У них немає правої перси, бо ще змалечку їхні матері, розпікши приготовлений з цією метою мідний інструмент, прикладають його до правої перси і випалюють, через що вона втрачає здатність рости, і вся сила і багатство соків переходять у праве плече і руку.

Щодо зовнішнього вигляду інших скіфів, а саме: щодо подібності їх між собою і неподібності до інших народів, можна сказати те саме, що й про єгиптян, виключаючи те, що в других це зумовлене пекучістю клімату, а в перших – холодом. Так звана “Скіфська пустиня” становить рівнину, багату на траву, але позбавлену дерев і помірно зрошену, по ній течуть великі ріки, які відводять воду зі степів. Ось тут і живуть скіфи; звуться вони кочівниками, бо в них немає хат, а живуть вони в кибитках, з яких найменші бувають чотириколісні, а інші шестиколісні, вони кругом закриті повстю і зроблені подібно до домів: одні з двома, інші з трьома відділами; вони непроникні ні для води (дощової), ні для снігу, ні для вітрів. У ці вози запрягають по дві і по три пари безрогих волів, роги в яких не ростуть від холоду. В таких кибитках перебувають жінки, а чоловіки їздять верхи на конях; за ними йдуть їхні стада овець, корів і табуни коней. На одному місці вони залишаються стільки часу, поки вистачає трави для стад, а коли її не вистачить, переходять в іншу місцевість. Самі вони їдять варене м’ясо, п’ють кобиляче молоко і їдять “іппаку” – це сир з кобилячого молока, [ 85; c. 48-49 ].