1.2.18. Рольові конфлікти

Природа нічого не робить просто так.

Т. Браун

Великі мислителі, всесвітньо відомі психологи (Фрейд, Адлер, Юнг, Фром) розглядали внутрішньоособистісні конфлікти. Але логіка життя підказує про підхід до проблем людини “ззовні” - зі сфери соціального життя. У цьому напрямі є досить цікаві напрацювання американських учених Дж. Міда, Ч. Кулі, які й стали засновниками інтеракціонізму (від англійської interaction - взаємодія) [104; 105; 106].

Різні члени групи виконують у груповій взаємодії різні функ­ції, які називають їх ролями (керівник, учитель, товариш, супротивник - це види ролей). Учасник групи має свій шлях і водночас стикається з іншими, хоч кожен виконує свою роботу, яка спрямована на досягнення ефективного загального результату. Наприклад, по-перше, розгляд суті та функціональної ролі конфліктів усіх воєн. По-друге, що конфлікт - феномен людського суспільства. По-третє, особа не тільки виносить конфлікти назовні, а й уводить їх у себе (хвилюється, впадає в депресію, робить нелогічні вчинки,­ соромиться зробленого тощо).

Найважливішим чинником для особистості управлінця є вміння володіти собою, здатність оцінювати свої позитивні й негативні риси, постійно дбати про підвищення розумового, мораль­ного, духовного та професійного потенціалу.

Не вміючи організовувати себе й керувати собою, не можна управляти приватними справами та суспільно-політичними процесами. На це вказують найосвіченіші світові практики менеджменту, зокрема Б. Гаврилишин, Ф. Тейлор, А. Файоль, О. Богданов, Г. Емерсон та ін.

Цілком логічно, що особистість виступає перш за все як система ролей, які вона виконує в групах різного типу (студент, громадянин, онук, приятель, чоловік, син). Кожна роль має зміст і суть: навички, уміння, напрям дій тощо.

Виникає запитання: “Чи не стираються в особистості її власні риси?” Зовсім ні! Навпаки, краще проявляються в системі. Важ­ливим моментом цього є те, що, усвідомлюючи своє місце в соціальній ніші, особистість користується соціальною мовою дій. Але в системі взаємодії може виникнути конфлікт. Нормальна людина володіє досить піддатливою “Я” - концепцією. Одну з двох несхожих ролей можна замінити на іншу - еквівалентну.

1.2.19. Політичні конфлікти

Страждання народу є наслідком

злочинів його політиків.

Психологічна ремарка

У загальному вигляді політичні конфлікти є формою взаємовідносин між окремими особами, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади.

На думку А.Здравосмислова, необхідно розрізняти два рівні політичного конфлікту. Конфлікт у масштабах усього політичного простору, який виступає як конфлікт легітимності влади, її визначення, часткового визнання й часткового невизнання. В інтенсивнішій формі цей конфлікт виступає як підтримка, або несприйняття владних структур.

Другий смисл цього поняття полягає в тому, що ним позначаються конфліктні стосунки усередині самих владних повноважень. Кожна із сторін конфлікту веде боротьбу за розширення свого впливу в політичному просторі.

Якщо вважати, що політика - це в основному боротьба за владу, то політичний конфлікт розглядається як протиборство соціальних чи політичних груп за владні пріоритети чи з приводу влади. Але якщо вважати, що політика - це діяльність, спрямована на регулювання й збалансування інтересів та відносин між різними­ соціальними і політичними суб’єктами щодо життєво важливих питань, які зачіпають їх корінні інтереси (власність, влада, гуманізм, справедливість), то і політичний конфлікт - це конфлікт двох чи більше супротивних сторін з приводу життєво важливих політичних питань. Це можуть бути питання, пов’язані не тільки із суто владними відносинами, оскільки політика має широкий вихід у соціум та впливає на його розвиток.

Наприклад, численні конфлікти, що мають місце в сучасній Україні у сфері економіки, пов’язані із приватизацією чи роздержавленням власності, не є за своєю суттю економічними конфліктами. Вони швидше політичні, оскільки зачіпають інтереси великих груп населення та політичних суб’єктів, які представляють чи намагаються представляти їх інтереси .

Крім того, доцільно звернути увагу й на те, що дуже часто в конфлікті, який розглядається, мова йде про гострі суперечки між політичними лідерами, керівниками партій, фракцій у парламенті,­ просто особами. Якщо лідери чи політики не представляють інтересів якихось соціальних груп, то конфлікти міжособисті - це політиканство або гра в політику. Такі конфлікти не варто недооцінювати. Вони відволікають політичні і владні структури від конст­руктивної роботи, підривають віру населення в здатність політиків або владних структур розв’язувати нагальні проблеми розвитку країни. Однак такі конфлікти певною мірою відіграють і позитивну роль, оскільки пожвавлюють політичне життя широких верств населення, виявляючи вагомі політичні проблеми, що затор­кують народ і потребують розв’язання.

Позитивна роль політичного конфлікту визначається тільки тоді, коли існує можливість його регулювання. Інакше конфлікт здатний призвести до політичної кризи й навіть до суспільної катастрофи. Діапазон можливих середовищ політичних конфліктів простягається від міжособистих внутрішньогрупових відносин до міждержавних і цивілізаційних. При осмисленні політичних та соціальних конфліктів треба пам’ятати про нетотожність понять: суперечність, соціальна напруга, конфлікт.

Ототожнювати суперечності й конфлікти недопустимо, інак­ше кожну подію політичного життя доведеться визнавати за кон­флікт. Суперечності (протилежність як його складова) є визна­чальною рисою будь-якого явища або події. Те, чим відрізняються соціальні, етнічні та професійні групи, рівень доступу різних соціальних спільнот до матеріальних і культурних благ, їх соціально-класові перспективи тощо. Вся різноманітність форм суспільного життя визначається поняттям “суперечність”.

Для перетворення суперечності на конфлікт необхідна поява певного суб’єкта (особи, групи, організації), який у власних інтересах використовує наявні або створює нові суперечності, чим зумовлює виникнення конфлікту.

Суперечності перетворюються на конфлікт за умови зростання його рівня до критичної межі й водночас формування суб’єкта, який свідомо загострить його у своїх інтересах.

Соціальна напруга хоч і супроводжує конфлікт, але з ним не ототожнюється. Вона є наслідком різкого погіршення матеріального становища населення, соціальної нерівності у розподілі матеріальних благ, несприйняття масовою свідомістю офіційної політики влади. Політичний конфлікт - це боротьба за володіння політичною владою. Важливо розрізняти поняття політичної бороть­би як типу політичного конфлікту, що завжди актуально у сфері суспільно-політичних відносин.

Політика - завжди конкуренція і суперництво.Це зумовлено метафізичністю об’єкта політичної діяльності - неподільністю політичної влади. Принцип поділу влади на виконавчу, представницьку й судову надає можливість проектувати саме раціональну політичну поведінку, тобто створює балансуючу систему стримувань і противаг владних відносин. Якщо політична боротьба розгортається в межах правового простору й не порушує усталених моральних норм легальних регламентацій, вона є політичною конкуренцією (або суперництвом). Конфлікт виникає тоді, коли порушується (свідомо або несвідомо) наявна регламентація політичної діяльності.

Політичний конфлікт може розглядатися удвох макрополітичних вимірах:

- між соціальними й політичними групами, які в цей момент позбавлені влади, але намагаються її здобути, та групами, які владу контролюють (передвиборні перегони);

- у середовищі соціальних і політичних груп, уже наділених владою, але які намагаються збільшити вплив на прийняття рішень і всеосяжне задоволення своїх інтересів (боротьба за посадові позиції в політичній системі державних інститутів).

З метою визначення простору політичного конфлікту потрібно з’ясувати наявні проблеми, які стимулюють конфлікт.

До таких проблем належать:

1. Кому підпорядкована вища політична влада в суспільстві, тобто хто входить до так званого “ситуативного класу” (термін Р. Да­рендорфа), який забезпечує національні інтереси чи принаймі інтереси головних соціальних і політичних груп у суспільстві?

2. Наскільки ефективною є наявна в суспільстві структура “балансуючих противаг і стримувань”, тобто який є механізм організації і здійснення влади (розподіл політичних сил, культурні традиції, чинне законодавство, психологічні типи лідерів)?

3. Хто і як впливає на “ситуативний клас” при прийнятті рішень?

4. Хто є виконавцем рішень і як він визначається?

У стабільному суспільстві між владою і населенням (громадянським суспільством) діє ефективний посередник, що виконує роль “балансуючої противаги”, - це сукупність недержавних суспільних інституцій, які виражають різноманітні інтереси населення (професійні, політичні, етнічні, корпоративні).

Якщо взяти 112 партій в Україні з точки зору масової свідомості, як вони виконують роль “посередника” між владою і населенням, то на запитання респондентів: “З якими політичними силами Ви пов’язуйте свої надії на краще майбутнє?” 60% респондентів відповіли, що із жодними або взагалі не визначалися. На запитання: “Який рівень вашої довіри політичним партіям?” (опиту­вання 1998 р.), респонденти дали такі відповіді: зовсім не довіряю - 34,8%, скоріше не довіряю - 27,1%, важко сказати довіряю чи не довіряю - 34%, цілком довіряю - 0,8%, скоріше довіряю - 2,4%, не відповіли - 0,9%. Є над чим замислитися політичним діячам, лідерам політичних партій, політологам.

У політичному конфлікті треба враховувати й соціальні чинники, які створюють умови для конфліктогенів. У цьому контексті звертаємо увагу на такі чинники:

- боротьбу за політичні посади в структурах виконавчої та законодавчої влади, які пов’язані з розподілом матеріальних і фінансових ресурсів;

- боротьбу цінностей та ідеологічних доктрин, боротьбу конкуренції стратегічного порядку стосовно майбутнього розвитку краї­ни. Цей бік політичного конфлікту проявляється в полеміці у ЗМІ, деклараціях і заявах суб’єктів політичної діяльності. Учасники конфлікту на цій стадії конкурують за право впливу на громадську дум­ку й намагаються здобути якомога більше прихильників;

- наявність “анонімного третього” учасника, до якого звертаються учасники конфлікту як до арбітра (у цій ролі можуть виступати окремі політики, державні інститути, суспільна думка, міжнародні організації), або який спроможний силовими методами ліквідувати конфлікт, та ін.