Тема 10. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст.

Реформа 1861 р. та її наслідки у Наддніпрянській Україні. Прискорення промислового розвитку Півдня та Сходу України в останній третині ХІХ ст. Розвиток вугільної, металургійної та машинобудівної галузей. Капіталізація сільськогосподарського виробництва. Столипінська реформа. Розвиток кредитної сфери. Економічна думка в Україні: класична школа, марксизм, маржиналізм, М. Туган-Барановський, Є. Слуцький. Економічний розвиток Західної України. Кредитні спілки та кооперативний рух. Економічні ідеї І. Франка.

Тема 11. Економічний розвиток України в умовах радянської економічної системи та його трактування в економічній думці

Проголошення незалежності та спроби розбудови української державності в 1918­1920 рр. Громадянська війна в Україні. Наслідки першої світової та громадянської війни. Поділ України. Створення УРСР в Наддніпрянській Україні. Відбудова народного господарства в УРСР в 1920-х рр. Соціалістична індустріалізація та колективізація в 1930-х рр. Голодомор 1932-1933 рр. Мілітаризація економіки УРСР та підготовка до нової війни. Економічний розвиток західноукраїнських земель в 1923-1939 рр. Приєднання західноукраїнських земель до Радянської України в 1939 р. Колективізація та масові репресії в Західній Україні в 1939-1941 рр. Економічні наслідки другої світової війни для України. Відбудова народного господарства. Економічний розвиток Радянської України в 1950-1980-х рр. Розвиток економічної думки в 1950-1980-х рр. Політекономічні проблеми та питання прикладної економіки. Спроби виходу за рамки марксистсько-ленінської догматики.

Тема 12. Формування засад ринкового господарства в Україні (90-ті рр. XX ст.)

Проголошення незалежності України в 1991 р. Формування національної економіки в 1992-1996 рр. Економічні реформи. Лібералізація економіки. Приватизація і роздержавлення. Економічна криза. Інфляційний вибух. Введення національної грошової одиниці. Фінансова криза 1998 р. Економічний спад та структурні диспропорції. Подолання негативних тенденцій в економіці. Економічне пожвавлення. Розвиток економічної думки в Україні в 1990-х рр. Трансформаційний процес як об'єкт дослідження економічної думки

Тема 10. Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрямки економічної думки в Україні у другій половині XIX - на початку XX ст.

1. Реформа 1861 р. та її наслідки у Наддніпрянській Україні.

2. Промисловий розвиток у Східній Україні в останній третині ХІХ - на початку ХХ ст.

3. Капіталізація сільськогосподарського виробництва. Столипінська реформа.

4. Економічний розвиток Західної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

5. Розвиток торгівлі, фінанси і кредит в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

6. Економічна думка в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

10.1 Реформа 1861 р. та її наслідки у Наддніпрянській Україні

Російська імперія в ХІХ ст. значно відставала від країн Заходу за рівнем економічного розвитку, особливо щодо розвитку промисловості і техніки. Промисловий переворот у Росії, і в тому числі на території Наддніпрянської України, почався значно пізніше, ніж в Англії і Франції - в 1840-х рр. Однією з основних причин гальмування економічного розвитку Російської імперії були феодальні пережитки, в першу чергу кріпосне право. Кріпосні порядки не дозволяли вільного переміщення селян, що стримувало формування ресурсів найманої робочої сили. Ефективність економічної діяльності поміщицьких господарств була переважно низькою. В наслідок цього низьким був рівень рентабельності сільськогосподарського виробництва, повільно зростали обсяги торгівлі, незначними були темпи нагромадження капіталу. Система поміщицького господарювання в першій половині ХІХ ст. перебувала у кризовому стані. Лише невелика частина поміщицьких господарств упроваджувала нову техніку, технологію та організацію виробництва. Всі ці проблеми були значною мірою породжені кріпосним правом, необхідність скасування якого ставала важливою умовою подальшого економічного розвитку Російської імперії, оскільки більшість європейських країн досить ефективно перебороли феодальні пережитки, що сприяло їх економічному піднесенню.

Аграрна реформа Російської імперії готувалася кілька років, і в 1861 р. були опубліковані основні положення, відповідно до яких вирішувався ряд важливих питань у сфері земельних відносин. Основні з них були такі:

1. Скасування особистої залежності селян.

2. Надання землі селянам.

3. Вирішення питання викупу землі селянами.

Таким чином, в результаті реформи 1861 р. селяни ставали особисто вільними, могли вільно розпоряджатися своєю долею, укладати шлюби, направляти своїх дітей на навчання, змінювати своє місце проживання і т. ін. З іншого боку, поміщики звільнялись від опіки над селянами, забезпечення їх продовольством, відповідальності за сплату селянами податків. Проте все ж певний рівень залежності селян залишався, оскільки ряд проблем врегульовувався адміністраціями, які знаходилися під формальним чи неформальним контролем поміщиків і чиновників. Крім того, селяни отримували паспорт лише на один рік, орендні відносини мали переважно формальний характер, а фактично селяни продовжували виконувати ряд примусів, в тому числі включаючи відробіткову та грошову ренту. Складним був і порядок викупів земельних наділів, садиб тощо.

В цілому реформа мала прогресивний характер і певною мірою стимулювала сільськогосподарське виробництво, але однозначних висновків про позитивний вплив реформи на стан та розвиток сільського господарства зробити важко. Про це свідчить хоча б складна ситуація з користування землею: статистика показує, що кількість землі на душу населення, що була у використанні селянами, поступово зменшувалась у пореформений період. З іншого боку, почався процес капіталізації сільськогосподарського виробництва, зокрема, перетворення поміщицьких землеволодінь на господарства фермерського типу. Крім того, частина заможних селян отримали можливість реалізувати свою підприємливість, ініціативу і нагромаджувати капітальні ресурси для подальшої інтенсифікації виробництва в межах своїх господарств, а також для їх розширення. Але основним наслідком аграрної реформи 1861 р. було створення передумов для бурхливого промислового розвитку, в першу чергу на сході і на півдні України. За рахунок звільнення селян і зростання їх мобільності сформувався потужний ресурс робочої сили, і ці події в часі співпали з крупними відкриттями корисних копалин на сході України. Починається активне освоєння цих територій.

10.2 Промисловий розвиток України в останній третині ХІХ - на початку ХХ ст.

Промисловий переворот в Україні почався ще в дореформений період, переважно в галузі харчової промисловості, в першу чергу в цукропереробній галузі, а також у виробництві спирту та горілчаних виробів. У пореформений період прискорюється розвиток інших харчових галузей, особливо олійної, борошномельної промисловості. Але цей розвиток відбувався на застарілій технічній базі, лише в 1870- х рр. почалося технічне переозброєння підприємств цих та деяких інших галузей, що стимулювало розвиток машинобудування.

Та основу промислового піднесення в Південній і Східній Україні, подальшого швидкого розвитку цих регіонів склали такі галузі, як вуглевидобувна, залізорудна, металургійна. Відкриття найпотужніших у світі Криворізького залізорудного та Нікопольського марганцеворудного басейнів, освоєння вуглевидобутку в Донбасі, будівництво крупних і середніх металургійних підприємств у Катеринославі, Юзівці та інших містах, активне освоєння півдня та сходу України іноземним капіталом, в першу чергу бельгійським, французьким, англійським і американським призвело до стрімкого економічного піднесення цих районів, значного зростання обсягів вуглевидобутку, виробництва металургійної продукції, будівництва залізниць, розвитку комунікацій і т.д. В наслідок такого розвитку подій уже в кінці ХІХ ст. частка України в загальному виробництві Російської імперії продукції металургії становило близько 70%, вуглевидобутку також близько 70%, а до 1913 р. ще більше зросла. Проте необхідно зазначити, що в цілому промисловий розвиток Південно- Східної України був однобічним. Фактично не встигала за розвитком чорної металургії та вуглевидобутком машинобудівна промисловість. Величезні обсяги обладнання продовжували завозитись із-за кордону. Крім того, значна частина машинобудівної продукції вироблялась у Москві та Петербурзі, звідки завозилася в Україну. Лише в 1890-х р і на початку ХХ ст. починається більш активний розвиток машинобудування. В Південно-Східній Україні формуються такі крупні машинобудівні центри, як Харків, Луганськ, Катеринослав. Розвивається переважно сільськогосподарське машинобудування, а вже пізніше металообробка та виробництво обладнання для металургійної та гірничодобувної промисловості. В той же час слабкими залишаються такі галузі, як хімічна та текстильна. Текстильна фактично майже повністю відсутня на території України через протекціонізм російського уряду, що створював сприятливі умови для розвитку цієї галузі у великоросійських губерніях.

В той же час зберігалися високі темпи розвитку харчової, лісопильної, швейної та інших галузей промисловості. Зокрема продовжувалася розбудова цукрової промисловості, на початок ХХ ст. в Україні діяло понад 150 цукрових заводів, що виробляли % цукру-піску від загального обсягу виробництва цього продукту в Російській імперії. Також всеросійського значення набули борошномельне, спиртогорілчане, винокурне виробництва.

Важливу роль у промисловому розвитку Наддніпрянської України відігравав залізничний транспорт. Уже в 90-х рр. ХІХ ст. питома вага українських залізниць становила понад 20% загальної протяжності залізничної мережі Російської імперії, що безумовно забезпечило швидке зростання вуглевидобутку та металургії на півдні України.

Значна активність іноземного капіталу та переважно акціонерна форма його організації свідчили про високий рівень прибутковості промислового виробництва в Україні. Розвиток саме акціонерних компаній у промисловості сприяв мобільності капіталу та широкому використанню банківської системи. На початку ХХ ст. посилюються процеси концентрації капіталу, зростає питома вага великих промислових підприємств у загальному обсязі промислового виробництва на території України. Посилюються монополізаційні тенденції, про що свідчить формування таких потужних синдикатів, як «Продвугілля» (понад 90% видобутку і продажу кам'яного вугілля в Донбасі), «Продамет» (близько 70% виробництва заліза і сталі в Південній Україні), синдикат цукрозаводчиків (понад 90% цукрових заводів України на кінець ХІХ ст.). Загалом напередодні першої світової війни в Україні практично всі галузі промисловості контролювалися крупними монополіями.

В умовах стрімкого економічного зростання прискорюється розвиток міст Південно-Східної України як промислових центрів. Швидко розвиваються крупні міста, в основному за рахунок посилення міграції населення з великоросійських губерній, особливо це стосується Донецько-Криворізького регіону. В наслідок цього змінюється етнічний склад мешканців крупних міст на користь російського населення. На початку ХХ ст., наприклад, у Миколаєві росіяни складали 66%, українці - 7%, у Харкові відповідно 63% і 26%, в Одесі 47% і 9%, і навіть у Києві відповідно 55% і 21%. У Донбасі понад 70% населення були вихідцями з Центральної Росії.

Таким чином, на початку ХХ ст. в російській частині України спостерігався економічний бум, завдяки чому українські губернії зайняли провідні місця в індустріальному розвитку імперії. Технічні та соціальні перетворення були характерні для промисловості та транспорту. Але не зважаючи на це Наддніпрянська та Південно-Східна Україна, як і Російська імперія в цілому, залишались відсталими аграрними територіями. Продукція промисловості становила лише близько 48% сукупного обсягу промислового та сільськогосподарського виробництва, в містах проживало лише 20% населення. Технічний рівень промислових підприємств у більшості не відповідав європейському, а індустріалізація була незавершеною, оскільки її перервала перша світова війна.

10.3 Капіталізація сільськогосподарського виробництва. Столипінська реформа

Реформа 1861 р. в Російській імперії, не дивлячись на обмеженість та непослідовність, надала поштовху не тільки промисловому розвитку за рахунок створення мобільного ресурсу робочої сили, але й капіталістичним перетворенням у сфері сільськогосподарського виробництва. Ці перетворення відбувалися по двом напрямкам.

По-перше, частина поміщицьких землеволодінь почали активніше використовувати найману працю, орендні відносини, сільськогосподарську техніку, поліпшувати агротехнологію. Ці процеси відбувалися на фоні загального скорочення поміщицького землеволодіння в кінці ХІХ ст. і процесу концентрації земельної власності. Так, крупні землевласники мали від 10 до 100 тисяч десятин землі, а то й більше.

Але господарство основної маси маєтків залишалось відсталим. Їх фінансовий стан був складним. Частково це пояснювалось нездатністю держави фінансово забезпечити реалізацію положень реформи 1861 р. Це призводило до поступового переходу земельної власності до заможних селян, купців, товариств завдяки формуванню ринку землі.

По-друге, заможні селяни активно розвивали свої господарства, скуповуючи землю, широко використовуючи найм робочої сили, сільськогосподарську техніку та сучасні агротехнології. Проте таких господарів було небагато. Більшість селян становили середняки та бідняки. Крім того, розвиток крупнотоварних селянських господарства стримувався через недосконалість аграрних відносин, що сформувалися в результаті реформи 1861 р. Прибутковість селянських господарств була невисокою, особливо дрібних та середніх господарств. Таке становище посилювало майнову диференціацію селянства.

В цілому для пореформеного періоду розвитку аграрних відносин в Україні характерне було розширення та зміцнення приватної власності на землю, концентрації землі у заможної верстви, майнове розшарування селянства. Ці процеси відбувалися на фоні значних залишків кріпосництва, тобто агарне питання не було повністю розв'язаним у ході реформи 1861р.

Через це уряд Російської імперії продовжував зусилля по врегулюванню аграрних відносин, що знайшло своє відображення в аграрній реформі 1906-1910 рр., автором якої був голова Ради Міністрів П.А. Столипін. Вона передбачала такі основні заходи.

1. Руйнування общини і закріплення за кожним господарем надільної землі,

якою він володів на основі общинного права, в особисту приватну власність

(переважно стосувалося великоросійських губерній), ліквідацію черезсмужжя та виділення у приватну власність окремих компактних земельних ділянок (відрубів).

2. Створення Селянського земельного банку з метою надання кредитної підтримки селянським господарствам.

3. Організація переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу та Середньої Азії.

Столипінська реформа сприяла подальшому утвердженню приватної власності на землю та капіталістичних виробничих відносин у сільському господарстві, розвитку фермерських селянських господарств у вигляді хуторів. Хоча масштаби цих процесів не були масовими.

Галузями спеціалізації в сільському господарстві України залишалися зернове виробництво, вирощування технічних культур - цукрового буряку, льону, тютюну. Тваринництво відігравало допоміжну роль. Технологія виробництва в основному залишалась відсталою. Перехід від трипільної до багатопільної системи виробництва, застосування сівозмін та використання мінеральних добрив, що визначали прогрес у сільськогосподарському виробництві, були характерні лише для невеликої частини заможних господарств.

10.4 Економічний розвиток Західної України в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Реформа аграрних відносин стала відправною точкою розвитку капіталістичних виробничих відносин також і в західноукраїнських землях - Галичині, Буковині та Закарпатті, що входили у ХІХ столітті до складу Австро-Угорської імперії. Кріпосне право в цій державі було скасоване в 1848 р. спочатку угорським урядом (на Закарпатті), а потім і австрійським урядом (в Галичині і на Буковині). Скасовувалися кріпосні повинності з компенсаціями поміщикам за рахунок держави, селянин, як і поміщик, ставав власником землі. В цілому ситуація в аграрній сфері на Західній Україні після реформи 1848 р. була значно ліберальнішою, ніж у пореформеній Росії. Проте шляхта зберегла свої маєтки та грошові доходи у вигляді викупних платежів під гарантії уряду. Велика земельна власність збереглася, але з кінця ХІХ ст. через купівлю-продаж поміщицької землі відбувається скорочення поміщицької власності, земля поступово переходить до купців, селян, орендарів. Крім того, з 1868р. почав діяти закон, відповідно до якого селяни могли вільно розпоряджатися надільною землею. Це призводить до розширення та зміцнення приватної власності на землю та майнового розшарування селянства, земля концентрується у заможної його частини. Поширюються індустріальні технології в сільськогосподарському виробництві, застосовуються сільськогосподарська техніка, така як сівалки, молотарки, сортувалки та інші, переважно в заможних селянських господарствах та в значній частині поміщицьких. Галузями спеціалізації сільського господарства в Західній Україні були зернове виробництво (переважно овес та жито), тваринництво, на Буковині та в Закарпатті також садівництво і виноградарство.

З точки зору промислового розвитку Західна Україна залишалася відсталою провінцією Австро-Угорщини. У дореформений період незначний розвиток мали традиційні галузі - текстильна, шкіряна, соляна, тютюнова, лісова. Провідною галуззю було гуральництво. Проте все виробництво було зосереджене на мануфактурах та невеликих підприємствах, технічний рівень яких був низьким. Значну частину промислової продукції давало ремісниче виробництво. Селянська революція і аграрна реформа 1848 р. заклали підвалини економічного пожвавлення у другій половині ХІХ ст. З'являються нові підприємства, причому, фабрично- заводського типу, поступово впроваджуються механізація і нові технології. Але ці процеси в західноукраїнських землях відбувалися в значно менших масштабах і повільніше, ніж на інших територіях Австро-Угорської імперії. Це пояснювалося рядом суб'єктивних та об'єктивних обставин, у тому числі й урядовою політикою, відповідно до якої західні провінції імперії знаходились у кращих економічних умовах, ніж українські землі.

У 60-х рр. ХІХ ст. Західна Україна отримала залізничне сполучення з Європою. Але це не мало такого великого впливу на економічний розвиток, як в інших країнах. Промисловість продовжувала розвиватися однобічно, багато в чому через колонізаторську політику австро-угорського уряду. Уряд розглядав західноукраїнські землі як сировинний придаток та ринок збуту. Тому переважного розвитку набули сировинні галузі.

Пріоритетне місце в господарстві Західної України кінця ХІХ - початку ХХ ст. має нафтовидобувна промисловість, що пов'язано із загальним зростанням попиту на нафту у Європі. Впроваджуються нові технології нафтовидобутку, зокрема, глибинне буріння, відбувається технічне переозброєння видобувних підприємств. В той же час розвиток нафтопереробної галузі гальмується, зокрема, через митну політику, яка спрямована на стимулювання розвитку нафтопереробки в західних провінціях. Також певного розвитку набуває виробництво супутнього продукту - озокериту.

Серед інших галузей провідними стають лісопильна, лісохімічна, солевидобувна. Харчова промисловість розвивається повільно. Ще повільніше розвивається легка промисловість через низьку конкурентоспроможність з аналогічними товарами, виробленими в західних провінціях. Практично відсутнє машинобудування.

Характерною ознакою господарського життя в Західній Україні з кінця ХІХ ст. стає кооперативний рух. Широкого розвитку набули споживчі та торгові кооперативи, а також кредитна кооперація, завдяки якій селяни намагалися знайти порятунок від лихварів. З початку ХХ ст. розвивається також виробнича кооперація.

10.5 Розвиток торгівлі, фінанси і кредит в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

Основною формою організації торгівлі до аграрних реформ як в Західній, так і в Східній Україні були ярмарки та базари. В Східній Україні в середині ХІХ ст. нараховувалося більше 2 тисяч ярмарків. Вони були різними за обсягом товарообігу та періодичністю проведення і відігравали роль в організації переважно оптової та дрібнооптової торгівлі. Роздрібна торгівля була зосереджена на базарах. Тенденція переходу до стаціонарних форм торгівлі у пореформений період стає домінуючою у розвитку торгівлі взагалі. Уже на початку ХХ ст. ярмарки повністю втрачають своє значення, оптова торгівля зосереджена на товарних біржах, у містах з' являється велика кількість крамниць і шинків. Цей процес був закономірним через постійне зростання обсягів товарообігу та вищої ефективності стаціонарних форм торгівлі.

Ще однією характерною рисою розвитку торгівлі в Україні в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. було зростання товарообігу між західноукраїнськими та східноукраїнськими землями. Це пояснювалося об' єктивними причинами: західноукраїнські товари через колонізаторську політику австро-угорського уряду були неконкурентоспроможними в західних провінціях імперії і, відповідно, в Європі; в той же час взаємодоповнююча спеціалізація сільськогосподарського виробництва в західних і східних землях України сприяла розширенню торгівельних зв'язків між ними.

Організація фінансової системи як в Західній, так і в Східній Україні визначалася колоніальним статусом обох територій. Бюджети обох імперій були хронічно дефіцитними, розвиток грошових систем характеризувався перманентним процесом знецінення грошових одиниць, хоча ситуація з австрійською кроною з цієї точки зору була дещо кращою, ніж з російським рублем. В цих умовах і для Західної, і для Східної України були характерними значні бюджетні диспропорції, коли доходи, що стягувалися в українських землях до імперських бюджетів на 30-40% перевищували видатки з центральних бюджетів, спрямовані до українських регіонів. Це свідчило про колонізаторську економічну політику по відношенню до українських земель як з боку Російської імперії, так і з боку Австро-Угорської імперії.

На другу половину ХІХ - початок ХХ ст. припадає період активного розвитку банківської системи в обох частинах України. Утворюються приватні банки, проявляють активність іноземні банки, питома вага державних банків у фінансово- кредитній діяльності поступово зменшується на користь зростання ролі приватного банківського сектору.

10.6 Економічна думка в Україні в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

У дореформений період розвиток економічної думки в Україні був зосереджений на проблемах критики та скасування кріпацтва і представлений ліберально-дворянським та революційно-демократичним напрямами. Представником, зокрема, першого напряму є В. Н. Каразін, учений та громадський діяч, один із засновників Харківського університету. Він виступає за аграрну реформу, виділення селянам земельних ділянок у вічне користування, їх звільнення, але в той же час за збереження поміщицького землеволодіння із заміною панщини грошовим оброком. В цілому проекти Каразіна були прогресивними і мали антикріпосницьку спрямованість.

Після реформи 1861 р. виділяються ліберально-буржуазна економічна думка, революційно-народницька та ліберально-народницька.

Ліберально-буржуазний рух в Україні був репрезентований громадами - організаціями інтелігенції в Києві, Харкові, Полтаві та інших містах.

Видатним представником ліберально-буржуазної думки був М.П. Драгоманов - український історик, публіцист, етнограф, літературний критик. Після закінчення Київського університету він деякий час працював у ньому доцентом, а в 1870-х рр. з посиленням політичної реакції в Росії був змушений виїхати за кордон. Економічним проблемам у творчості Драгоманова приділено значну увагу. На відміну від народників, він вбачає прогресивність капіталізму у прискоренні технічного розвитку, хоча в той же час критикує негативні сторони капіталізму. Високо оцінює фундаментальні праці з політичної економії західних економістів, підкреслює необхідність їх перекладу та популяризації. У поглядах на майбутнє Драгоманов частково відходить від ліберальної лінії, вважаючи за необхідне перехід до соціалізму, як більш досконалого ніж капіталізм, ладу. Але цей перехід він мислив як еволюційний.

Революційно-демократична думка в Україні представлена ідеями революційних народників, що виступають з критикою залишків кріпосництва, за повну ліквідацію поміщицького землеволодіння. Не дивлячись на деякі особливості українського народництва, воно було організаційно пов'язане з народницькими гуртками Центральної Росії, і в основі його ідеології були віра в самобутній характер економічного розвитку країни та ідеалізація селянства. Особливу позицію в революційно-демократичній думці представляли С.А. Подолинський, О. Терлецький, а також І. Франко.

Іван Франко приділив значну увагу дослідженню економіки Галичини, становищу селянства і робітничого класу. Він підкреслює велике значення політичної економії і навіть певний час викладає її в робітничих гуртках самоосвіти. Франко популяризує економічну теорію з метою пропаганди ідей соціалізму.

Ліберальне народництво проповідує мирні шляхи розвитку суспільства в країні, поступово зближуючись із буржуазними лібералами. Представники цього напрямку зосереджені на проблемах критики капіталізму та розвитку дрібнотоварного виробництва, поліпшення становища селянства.

Розвиток продуктивних сил, соціальні зрушення, пожвавлення суспільної думки в Україні після реформи 1861 р. позначилися і на розвитку політекономії. Класичну традицію в Україні розвивали такі вчені як Вернадський, Вольський, Бунге, Антонович.

На початку ХХ ст. ряд вчених в Україні популяризували вчення Маркса: Коссовський, Зібер.

Також на початку ХХ ст. відбувається певна переорієнтація економічної думки в Україні. Усе більший вплив на її розвиток справляють німецька історична та австрійська школи. Найбільш відомим прихильниками суб'єктивно-психологічного напряму були професори Орженцький та Білимович.

Видатним представником української і світової економічної думки був Михайло Іванович Туган-Барановський (1865-1919). Туган-Барановський спочатку захоплюється марксизмом, але пізніше, ознайомившись із доробком австрійської школи маржиналізму та представників англійської школи неокласиків, він критикує Маркса за ігнорування психологічної та морально-етичної складових економічної діяльності людей, намагається переорієнтувати розвиток політекономії України на неокласичні позиції.

Загальновизнаним досягненням світового рівня є інвестиційна теорія циклів Туган-Барановського, основні ідеї якої склали підвалини сучасної інвестології та теорії циклів.

гр и • гр і—і • • •

Теоретичний доробок академіка Туган-Барановського спів мірний зі спадщиною найвидатніших представників світової економічної думки. Зокрема, вже в 1890 р. вчений виконав порівняльний аналіз класичної школи політекономії та австрійської школи маржиналізму і прийшов до висновку про можливість синтезу цих двох парадигм. Фактично він рухався тим же шляхом, що і Альфред Маршалл.

гр • • и • • и • гр

Також загальновизнаним у світовій економічній думці є доробок Туган- Барановського у сферах теорії розподілу і теорії кооперації.

Значними є досягнення українських економістів-математиків, серед них виділяється Євген Слуцький (1880-1948), що справив величезний вплив на розвиток сучасних економіко-математичних досліджень. Його праці присвячені аналізу взаємозв'язків між попитом, рухом цін та доходів за допомогою методів математичної статистики. Фактично Слуцький заклав основи праксеології та економетрики в частині теорії поведінки споживачів і аналізу часових рядів. Праці Є. Слуцького здобули високу оцінку з боку ряду відомих вчених, зокрема Л.Аллена, Дж. Хікса та інших.

Таким чином, в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. українська економічна думка розвивалася в загальносвітовому руслі економічної теорії, а наукова спадщина українських вчених стала надбанням світової економічної думки.

Семінар 10. Розвиток господарства та економічної думки України у другій половині ХІХ ст.

1. Реформа 1861 р. та її наслідки в Наддніпрянській Україні.

2. Прискорення промислового розвитку півдня та сходу України в останній третині ХІХ ст.

3. Економічний розвиток західноукраїнських земель.

4. Столипінська реформа і капіталізація сільського господарства.

5. Розвиток вугільної, металургійної та машинобудівної промисловості на сході і півдні України.

Реферати

1. Економічна думка в Україні в другій половині ХІХ ст.

2. Наукова спадщина М. Туган-Барановського.

3. Економічні ідеї Є. Слуцького.

4. Роль концесіонерів в розвитку промисловості України. Джон Юз та інші (по персоналіях)

5. Залізничне будівництво на території України у другій половині ХІХ ст.