3.1.2 Соціально-економічний устрій Індії II ст. До н. Е. - V ст. Н. Е.

Після розпаду держави Маур'єв Індія пережила ряд іноземних навал з боку греків, саків, парфян. На рубежі нової ери значна частина Північної Індії потрапила під вплив Кушанського царства, що панувало в Центральній Азії.

Незважаючи на політичну невизначеність, цей час стало «золотим століттям» давньоіндійської економіки. Індійці навчилися виготовляти високоякісну сталь, що славилася не тільки в найближчих країнах, але й у державах Середземномор'я. Високого рівня досягла обробка каменю, про що свідчать архітектурні й скульптурні пам'ятники. Фортеці будувалися вже не з дерева, а із цегли й каменю. До післямаурійської епохи відносяться буддійські печерні монастирі, храми й інші монументальні спорудження.

Знахідки великої кількості монет свідчить про розвиток торгівлі. Головними предметами торгівлі були бавовняні й вовняні тканини, вино, пряності, вироби з дорогоцінних каменів і слонової кістки. Створення Кушанської держави сприяло пожвавленню контактів Індії з областями Центральної Азії. Великий шовковий шлях, що пролягав через територію Кушану, пов'язував Китай із країнами Середземномор'я, що входили до складу Римської імперії. У цій міжнародній торгівлі індійці брали активну участь. Уже в II—I ст. до н. е. у Західній і Південній Індії з' явилися торговці з елліністичного Єгипту. Морське сполучення між цими країнами значно розширилося, коли стали використовуватися періодичні попутні вітри (мусони й пасати) для плавання через Індійський океан.

Основу соціальної організації давньоіндійського села становила сусідська громада. Орна земля була розділена між окремими родинами, силами яких і велося кожне господарство. У нероздільній власності перебували лише деякі угіддя, пустирі й пасовища. Голова родини міг продати свою ділянку, але переважне право покупки при цьому належало родичам і сусідам продавця. Всі приватні земельні володіння входили до складу общинної території, і, купуючи будинок і поле, новий хазяїн здобував також членство в общинній організації.

Громада забезпечувала колективну допомогу своїм членам, але у свою чергу жадала від них участі в спільних роботах на будівництві доріг, каналів, по підтримці сільських святилищ, а також у святах і обрядах. Повноправні члени громади брали участь у сходах. Суперечки між жителями села вирішувалися зазвичай родичами й сусідами на основі звичаєвого права. На чолі села стояв староста, що представляв громаду перед державною владою.

Населення сіл складалося з декількох замкнутих груп: хліборобів-общинників, сільських ремісників, безземельних общинників і т.д. Статус осіб кожної категорії був у принципі спадкоємним і незмінним, а різна форми соціального спілкування обмежувалися головним чином серед осіб того ж положення. У межах кожної місцевості родини одного суспільного статусу утворювали замкнуті співтовариства - касти. Кожна каста була ендогамна, і тому всі її члени були спорідненими між собою (або хоча б могли розглядати один одного як потенційних родичів). Членів касти зв'язували як економічні інтереси, так і релігійні звичаї й обряди.

Численні місцеві касти одержували оцінку у світлі стародавніх уявлень про суспільство, розділене на чотири варни. Вищі касти землевласників, як правило, зараховували себе до брахманів або кшатріїв. Вайшіями часто вважалися міські торгово-лихварські касти. Основна маса трудящих, не тільки ремісників, але й селян, до кінця стародавності розглядалася як варна шудр.

Ще нижче за шудр перебували касти недоторканих, зайняті найважчими й ритуально нечистими роботами. Жили вони за межами села або на окраїні міста, щоб своєю присутністю не опоганювати представників вищих каст. Міські вільні ремісники складали корпорації. Спадковість занять і положення й тут сприяла появі замкнутих професійних каст.

Соціальний престиж різних професій, а також місце, займане в суспільстві тією або іншою кастою, були не однакові - наприклад, ювеліри, деякі зброярі, виготовлювачі пахощів перебували в більш привілейованому положенні, чим прості муляри, ковалі або ткачі. Працювали ремісники, як правило, не на ринок, а на замовлення. Як замовник, втім, міг фігурувати й багатий торговець, що скуповував вироби для продажу в далеких країнах. У результаті подібних операцій купці не тільки збагачувалися, але й здобували значний вплив на розвиток міського ремесла.

Зовнішня торгівля була значно більше розвиненою, ніж внутрішня. Кваліфіковані ремісники користувалися працею підмайстрів і учнів, а роботи особливо важкі й брудні були долею рабів. Заможні купці наймали прикажчиків і роздрібних торговців, виплачуючи їм постійну платню або гарантуючи частку прибутку, а в домашньому побуті також використовували рабів.

Крім повного рабства були поширені й іншої форми експлуатації. До рабів у широкому змісті слова часто зараховували й осіб, що відпрацьовували борг протягом певного строку. У період перебування в кабалі боржники працювали на хазяїна разом з уродженими рабами, однак їхнє положення трохи відрізнялося від рабського. Хазяїн не міг їх продати або закласти, не міг карати по своїй сваволі або змусити виконувати нечисті роботи, якщо виконання таких було заборонено їхньою кастою. Сімейство такого боржника залишалося вільним, а сам він не губив приналежності до своєї касти.

Кінець епохи стародавності характеризується зростанням великого землеволодіння. Села - шляхом пожалувань або покупки - переходили у власність монастирів, храмів і окремих брахманів. Власниками селищ могли стать і розбагатілі купці. Сільські старости, що зосередили у своїх руках землю, із представників самоврядування перетворювалися в дрібних поміщиків, у селі поширювалося кабальне боржничество й оренда. Підсилилися процеси росту великого землеволодіння й розширення селянської залежності.