8. Кодекс царя Хамурапі

Найбільш відомим з ранніх пам'ятників економічної думки є «Кодекс Хамурапі». Це перший цільний виклад господарського права. При розкопках на місці давнього міста Сузи був виявлений великий кам'яний стовп, на якому клинописними значками були висічені постанови царя.

Закони охороняли, насамперед, власність, у тому числі на рабів, порядок оренди полів і садів, наймання судів і рабів, боргове право. У законах знайшли відбиття товарно-грошові відносини, які розвивалися, захищалися інтереси громади й дрібних товаровиробників.

Для оплати праці ремісників закони Хамурапі встановлювали тверду, а також сувору відповідальність за зроблену роботу. «Якщо будівельник відбудував людині будинок і свою роботу зробив неміцно, а будинок, що він побудував, звалився й убив домовласника, цей будівельник повинен бути страчений», - говорить стаття 229. Оплата праці лікаря залежала від приналежності пацієнта до того або іншого класу суспільства й відповідно підвищувалася або знижувалася. За невдалу операцію, зроблену вільній людині, лікареві відрубували кисть руки (стаття 218).

Замах на приватну власність карався рабством або стратою. Спроби звільнити чужого раба або сприяння його втечі також каралися смертю. Крадіжка майна в людини, близької до царя каралася суворіше, ніж аналогічний злочин, скоєний проти селянина.

Своєрідні міри були прийняті в плані «зниження», полегшення кабали й рабства за борги. Раніше селяни платили податки в основному натурою. Хамурапі почав стягувати податки сріблом. Багато селян змушені були позичати, щоб виплатити податки. Якщо вони не могли вчасно повернути борги, вони змушені були віддавати в рабство кого-небудь зі своєї родини. За новим законом, строк боргового рабства кого б те не було (дружини, сина, дочки або батька сімейства) не повинен перевищувати трьох років, а сам борг скасовується по закінченні строку покарання.

Обмежене було й лихварство. Грошові позички видавалися під 20%, а натуральні під 33% від первісної суми. Більш того, Хамурапі кілька разів скасовував всі борги в країні.

8. Арійська експансія в Індо-Гангську долину й формування давньоіндійської цивілізації

У другій половині II тисячоріччя до н. е. на території Північної Індії розселилися племена аріїв. Період арійської експансії називається ще й «ведичним» за назвою священних книг, які служать одним з головних джерел по історії того періоду.

В економіці аріїв величезне місце займало скотарство, головним чином розведення великої рогатої худоби. Навіть саме слово «війна» буквально означало «захоплення корів». Землеробству спочатку приділялося менше уваги, хоча у ведах зустрічаються згадування про ячмінь і деякі сільськогосподарські знаряддя. Арії користувалися виробами з міді й бронзи, житла будували з очерету й глини. Уже існували професійні ремісники, такі, як ковалі, зброярі, теслі, які забезпечували потреби знаті.

Соціальна організація індоаріїв у період їхнього розселення в Пенджабі залишалася ще племінною. На чолі кожного племені стояв раджа - військовий вождь і проводир, що опирався на допомогу родичів і порівняно нечисленних слуг. Рядові члени племені, що носили зброю, брали активну участь у різного роду сходках, що скликалися для рішення спільних справ. Серед повноправних представників «народу- війська» розподілялася й основна маса здобичі, одержаної в результаті постійних міжплемінних воєн. Уже в ранньоведичну епоху засвідчений інститут рабства, і слово «даса», що у давньоіндійській мові означало раба, зустрічається в багатьох ведичних гімнах. Втім, чоловіки-раби не тільки у ведах, але й в епосі згадуються досить рідко. Значно частіше мова йде про жінок-рабинь, яких захоплювали як військову здобич і перетворювали в наложниць і домашню прислуг

У пізньоведичну епоху відбувалися радикальні зміни в економіці, соціальному й політичному ладі Північної Індії. Великого поширення набуло землеробство. За допомогою плуга з лемешем, виготовленим із твердих порід дерева, були розорані великі простори Індо-Гангської рівнини. Основною тягловою силою були воли, і розведенню домашньої худоби надавалося величезне значення. Молочні продукти складали повсякденну їжу, а по особливо врочистих випадках - під час жертвоприносин і свят - улаштовувався забій худоби, у тому числі й корів.

З'явилося залізо, але воно, видимо, було дорогим і не відрізнялося високою якістю. З нього виготовляли наконечники стріл і копій і інші види зброї, але широкого застосування в господарстві залізо ще не набуло. Хлібороби пізньоведичної епохи будували свої будинки з дерева й бамбука. Житла, мабуть, розрізнялися по розмірах і плануванню залежно від соціального стану їхніх хазяїв. Поруч зі звичайними селами піднімалися резиденції знаті, оточені валом або частоколом. Спосіб життя знаті цього часу був ще досить скромним.

Розвивалося ремесло - у пізньоведичних текстах згадується досить велика кількість різних ремесел, у тому числі й таких, які обслуговували повсякденні потреби сільського населення (наприклад, гончари, ткачі). Торгівля усе ще зберігала міновий характер, але як міра вартості іноді фігурували золоті шийні прикраси (типу давньоруської гривні).

Вільні й повноправні хлібороби становили громади, кожна з яких охоплювала одне або кілька сіл. Общинників поєднували не тільки сусідські, але, як правило, і родинні зв'язки, тому що розселення відбувалося цілими кланами. Старійшини їх традиційно мали величезний авторитет. Частина сільських жителів не мала всієї повноту прав і тому не могла брати участь у сходах - люди, далекі колективу, не пов'язані з ним відносинами споріднення або властивості. Як правило, це були ті, хто пізно з'явився на його території (іноді ж, навпроти, першопоселенці, скорені прибульцями). Релігійним вираженням такої відособленості служило відсторонення їх від участі в общинному культі. Неповноправними вважалися всі, хто був зайнятий обслуговуючою працею, у тому числі й сільських ремісників.

Розвиток землеробства в пізньоведичну епоху значно розширив можливості для експлуатації чужої праці. Домашні раби (як жінки, так і чоловіки) стали використовуватися в господарствах знаті. У селі різкому майновому розшаруванню перешкоджала міцність зв'язків всередині общини, але тим, хто не входив у громаду, постійно загрожувала небезпека поневолення.

Соціальний і політичний розвиток Північної Індії кінця II - першої половини I тисячоріччя до н. е. привів до утворення чотирьох основних шарів суспільства: жрецтво; племінна військова аристократія; повноправний народ - общинники; нижчі, неповноправні категорії населення, включаючи рабів. Кожний із цих шарів перетворювався в замкнутий стан - варну. Спадкоємний статус представників кожної варни визначав їхні заняття й релігійний борг: брахмани виконували обов'язки жерців, кшатрії - воїнів і правителів, вайшії - ремісників і селян. Варна шудр - повинна була служити трьом вищим варнам. Перші три варни, на відміну від шудр, вважалися «двічінародженими» і мали право на вивчення вед.

Ця схема суспільного ладу мала місце в усіх областях, де поширювалася індійська культура, незважаючи на різноманіття соціальної дійсності того або іншого регіону. Станова ідеологія варн, що розвивалася в пізньоведичний період, стала відмітною ознакою Індії й набагато пережила ту епоху, коли вона в основному правильно відбивала реальну структуру суспільства. Підсумком ведичного періоду стало поширення орного землеробства на Індо-Гангській рівнині, розвиток соціального розшарування й виникнення варнової будови суспільства, становлення ранніх держав. У результаті за активної взаємодії арійських і місцевих культурних традицій до середини I тисячоріччя до н. е. тут склалися основи давньоіндійської цивілізації.