12. Християнська філософія епохи Середньовіччя. Патристика.

Філософська парадигма християнської середньовічної філософії базувалась на баченні реальності за "образом і подобієм духа", на відміну від античної парадигми, яка орієнтувалася переважно на предметно-речове бачення світу. Тому людина середньовічного європейського суспільства уявляється духовною людиною, тобто такою, яка усвідомлює себе насамперед одухотвореною, а не просто тілесною природною істотою. Не заперечуючи реальність матеріального світу, суспільна свідомість середньовіччя тлумачить цю реальність як "зовнішню видимість" більш фундаментальної реальності - духовного світу. Тому ключ до вирішення всіх, у тому числі і земних, проблем середньовічна людина шукає у сфері духу. Оскільки втіленням духовності мислиться. Бог, то теологія підноситься на рівень найголовнішого знання, здатного дати всі відповіді на всі "загадки буття''. Починається середньовічна філософія періодом "апологетики" (від грец, "апологія" – захист), представники якої виступали з обґрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується період становлення і утвердження середньовічної християнської Філософії, так званої “патристики" (від лат.-батько), періодом формування найбільш авторитетними християнськими мислителями - "отцями церкви" вихідних принципів християнської філософської думки. Розрізняють дві лінії патристики – західну і східну. Впорядкували систему християнської думки на базі неоплатонізму, пристосувавши його до світоглядних настанов середньовіччя. Так, триєдність Бога у тлумаченні Григорія Нісського ґрунтувалась на "вирівнюванні" платонівських типів буття (Єдиного, Розуму і Душі) і проголошенні рівноцінності іпостасей ("ликів") Божественної Трійці. Східній патристиці властиві риси грецької ментальності. Східна і західна галузі середньовічної філософської парадигми, звичайно, не розділені прірвою, вони постійно й активно взаємодіяли між собою. Водночас, зберігаючи протягом всього середньовіччя риси відповідного менталітету, вони надають західно- і східноєвропейській культурі неповторної своєрідності.

13. Номіналізм і реалізм в філософії Середньовіччя.

Суперечка про природу універсалій – одна з центральних в середньовічній схоластиці, вона пов’язана з догматом християнської релігії про троїчну сутність Бога (проблема Трійці, або тринітарна проблема) й доведенням буття Бога. В чому полягає суть проблеми? Схоласт Ансельм Кентерберійський стверджував, що у людини, "навіть у божевільного" є думка про істоту "яка найвища за все у світі", вище за яку нема нічого, - і ця думка про Бога. Якщо у людини є думка про Бога, то Бог дійсно існує. Що є в думці, те є в бутті. Але в думці у нас є "загальні ідеї" (як в філософії Платона), або загальні поняття -"доброчинність", "мудрість", тощо. Ансельм підкреслює, що загальні поняття—"універсалії" існують реально. Звідси й термін - "реалізм". Загальне існує реально, тобто так, як існують одиничні предмети; загальне має самостійне буття. Наприклад, Бог - реально існуюче "загальне" - Бог - Отець, Бог — Син, Бог - Дух Святий. В догматі про Трійцю, говорив Ансельм, - ми знаходимо сутнісне підтвердження такої теорії (тобто теорії реалізму) про те, що загальне має самостійне існування.

Заперечення проти такого розуміння "загального" висунув І.Росцелін з Комп'єна (1050-1125). Росцелін вважав, що в світі існують тільки одиничні речі, "загальне" реально, як річ, не існує. "Універсалії" - загальні поняття, - це слова й навіть "звуки голосу" - номіна. Звідси й "номіналізм". Його суть в тому, що "загальне" не існує реально. "Загальне" - це слова (імена, "номіна"), в світі є тільки одиничні предмети. Коли ми говоримо про роди й види речей, ми створюємо розумове відволікання. Таким чином, "загальне" Росцелін розумів, як суб'єктивне породження розуму, відволікання абстракцію людського розуму.

Вчення Росцеліна було проголошено єретичним, оскільки з нього слідувало, що тринітарна проблема, проблема троїчності Бога вирішувалася таким чином: існує не єдиний Бог у трьох іпостасях, а три Бога «окремо: Бог — Отець, Бог - Син, Бог — Дух Святий..

Учень Росцеліна — П'єр Абеляр намагався примирити реалізм і номіналізм в своєму вченні, яке зветься "концептуалізм". "Загальне", вважав Абеляр, не існує реально поза речами. Воно існує у самих речах і виділяється нашим розумом, коли ми розглядаємо і вивчаємо речі. Наш розум "концепт" породжує "загальне". Й для нашого розуму воно реальне, тобто "загальне" реально існує тільки в розумі (концептуально), але не у вигляді самостійних онтологічних ідей. Разом з тим, оскільки наш розум досить реальний, то й "загальне" в розумі реальне (відносно самого розуму). Що стосується вчення про Трійцю, то Абеляр запропонував вирішити суперечку таким чином: три лиця Трійці — це три атрибута (невід'ємні якості ) Бога. А саме - могутність, мудрість, благість. Разом вони створюють найдосконалішу істоту. Абеляр, таким чином, говорив про існування однієї особистості - Бога й зводив Трійцю до існування якостей однієї особистості.

Представник пізнього номіналізму Оккам вважав, що універсали не можуть існувати поза людським розумом, тому що в цьому випадку вони були б одиничними речами, що суперечить самому визначенню універсалій, як загальних сутностей. Універсалій як ідеальних зразків всього сущого немає і в божественному розумі. Вагому прогресивну роль зіграла розвинута Оккамом критика реалізму, яка отримала назву "Бритва Оккама" або "принципу бережливості", вираженого Оккамом в словах "сутності не повинні бути примножені зверх необхідності".