Структура навчальної програми з історії

Зміст

Вимоги до навчальних досягнень учнів

Тема 6. СТАРОДАВНІ ІНДІЯ ТА КИТАЙ Стародавня Індія Природа Індії. Найдавніша цивілізація в долині Інду. Поява цивілізації в долині Гангу. Держава Ашоки. Варни і касти. Релігія та культура Стародавньої Індії Найдавніші культи. Буддизм. Культура. Стародавній Китай Природа Китаю. Господарське життя. Давньокитайські імперії. “Велика китайська стіна”. Релігія та культура Стародавнього Китаю Міфи та релігійні уявлення. Конфуцій – батько “китайських церемоній”. Культура.

Учень Називає час виникнення цивілізації Індії та Китаю, розквіту Індії за царя Ашоки та Китаю за Цінь Шіхуанді, переселення арійських племен до Індії Показує на карті центри індійської та китайської цивілізації, території держави Мауріїв за правління царя Ашоки та імперії Цінь Шіхуанді, Великий китайський мур та Великий шовковий шлях, переселення арійських племен. Називає найвідоміших правителів Індії та Китаю, засновників релігії (Будда, Конфуцій), варни, касти в Індії, особливості природних умов, моральні норми буддизму та конфуціанства, основні досягнення культури Індії та Китаю. Тлумачить поняття: буддизм, конфуціанство, варни, касти Описує умови життя стародавніх індійців та китайців, пам’ятки культури та писемності. Називає характерні риси сільського господарства та суспільного життя Індії та Китаю, буддизму і конфуціанства. Порівнює природні умови Індії та Передньої Азії, Індії та Китаю, буддійські та конфуціанські цінності, державний та суспільний устрій Індії та Китаю. Наводить приклади цивілізаційних ознак у народів Індії та Китаю, високого ступеня розвитку культури в Індії та Китаї, розквіту і занепаду держав в Індії та Китаї. Висловлює судження щодо впливу природних умов на життя людей та їх релігійні вірування у Індії та Китаї, внеску давніх Індії та Китаю до сучасної культури, щодо причин виникнення і занепаду держав у Індії та Китаї, особливості господарювання давніх індійців та китайців, значення для стародавніх індійців та китайців буддизму та вчення Конфуція.

Щодо згаданих раніше загальнонавчальних компетенцій (уміти працювати в групі, вислуховувати точку зору інших тощо), інтелектуально-інформаційних (читати, складати план прочитаного) тощо, то їх доцільно не пов’язувати з певною навчальної темою, а винести до пояснювальної записки у вигляді загального переліку вмінь і динаміки їх розвитку по класах.

Слід зазначити, що впровадження компетентнісного підходу до навчальної програми робить її мобільнішою. Визначені у програмі основні учнівські компетенції дозволяють максимально спростити роботу вчителя під час підготовки до навчальних занять.

Орієнтуючись на визначені в ній вимоги до навчальних досягнень учнів та зіставляючи їх із пізнавальними здібностями учнів, учителі у стислий термін досить чітко можуть конкретизувати освітні та розвивальні цілі у планах-конспектах окремих навчальних занять; визначити основні види навчальної діяльності учнів під час навчальних занять; створити систему моніторингу навчальних досягнень учнів – від комплексу завдань, спрямованих на визначення рівня знань і сформованості певних умінь під час безпосереднього вивчення учнем навчального матеріалу, до завдань тематичної та підсумкової атестації; коригувати навчальний процес згідно з визначеними тенденціями; вибрати найбільш придатні для реалізації визначених цілей навчальні посібники та засоби навчання.

Користуючись програмою, учні ознайомлюються з визначеними вимогами до навчальних досягнень, що дозволяє зробити процес навчання більш мотивованим і цілеспрямованим; організувати самоконтроль за особистим просуванням у навчанні; залучати додаткові внутрішні резерви й допоміжні методичні засоби для покращення результатів навчальної діяльності; активізувати пізнавальну діяльність.

Спираючись на програмні вимоги, батьки учнів отримують можливість визначити відповідність рівня навчальних досягнень своїх дітей загальним вимогам програми; створити дітям умови для покращення результатів навчання; вибрати відповідну до індивідуальних особливостей дитини систему викладання та вчителя; отримати індивідуальні рекомендації щодо покращення результатів навчальної діяльності дитини та визначення індивідуальної траєкторії її навчання.

Адміністрація школи отримує можливість створити більш об’єктивну систему моніторингу як діяльності вчителя, так і просування учнів у навчанні; впливати, виходячи із внутрішніх резервів, через закладені у програмі важелі на покращення результатів навчальної діяльності учнів; консолідувати навчально-виховні зусилля батьків, учнів, школи, конкретного вчителя у створенні оптимальних умов для розкриття здібностей та інтелектуального зростання особистості учня.

Програма дозволяє широко залучити до навчання історії психологічну науку та за допомогою шкільного психолога розробити для учнів, їх батьків та вчителів рекомендації з розвитку пізнавальних можливостей учнів і покращення на їх основі результатів навчальної діяльності; допомогти вчителеві у здійсненні моніторингу власної діяльності.

Зміни у змісті історичної освіти, пов’язані із переосмисленням ролі знань та зосередженням уваги на вміннях їх здобувати й застосовувати, є нагальною потребою, яка закріплена низкою стратегічних та концептуальних документів. Основою цих змін стало впровадження компетентнісного підходу.

Розробка нових програм є логічним продовженням реалізації компетентнісного підходу, започаткованого у критеріях оцінювання навчальних досягнень учнів і Державному стандарті базової та повної середньої освіти, тому визначення учнівських компетенцій є невід’ємною складовою нової навчальної програми з історії.

Визначення основних учнівських компетенцій має враховувати структуру історичної свідомості та логіку процесу пізнання, прив’язуватися до окремої навчальної теми та подаватися у вигляді конкретних дій. Побудована таким чином програма дозволяє індивідуалізувати та технологізувати процес навчання, створює умови для самоосвіти, дозволяє активніше залучати батьків до навчання власної дитини.