Оновлення нормативної бази шкільної історичної освіти

2.1. Формування змісту шкільної історичної освіти в незалежній Україні

Протягом останнього десятиріччя ХХ – початку ХХІ століття зміст шкільної історичної освіти зазнав глибоких докорінних змін, які знайшли своє відображення в навчальних планах, програмах і державних стандартах. Виходячи з характеру змін, що відбулися, можна виділити, принаймні, три етапи: 1) 1989 – 1992 роки – період введення історії України як самостійного курсу, вдосконалення програм із урахуванням “нового політичного мислення” та орієнтації на загальнолюдські цінності за старим формаційним підходом та радянськими схемами; 2) 1992 – 1996 роки – формування змісту курсів історії України та всесвітньої історії за новими схемами, відхід від формаційного підходу як єдино правильного та спроби впровадити цивілізаційний підхід; 3) 1996 – 2005 роки – час, пов’язаний зі створенням нових схем і підходів у формуванні змісту шкільної історичної освіти, що було закріплено у програмі 1996 року та в її нових редакціях (1998 та 2001 років), проектах державних стандартів (1997, 2003 роки) і завершуючи прийняттям програм для 12-річної загальноосвітньої школи (2005 рік). Протягом цього періоду неодноразово змінювалася структура шкільної історичної освіти (таблиця №2.1).

Таблиця №2.1

Зміни структури шкільної історичної освіти в Україні 1989-2001 років

	1989	1992	1996	1998	2001
5	Епізодичні оповідання з історії СРСР і УРСР	Оповідання з історії України	Історія України	Вступ до історії України	Вступ до історії України
6	Історія стародавнього світу	Історія стародавнього світу	Історія стародавнього світу	Історія стародавнього світу	Історія стародавнього світу
			Історія України з найдавніших часів до VІ-ІХ ст.
7	Історія середніх віків	Історія середніх віків до ХV ст.	Історія середніх віків	Історія середніх віків	Історія середніх віків
		Історія України з найдавніших часів до к. ХІІІ ст.	Історія України VІ-ІХ ст. – сер. ХVІ ст.	Історія України з найдавніших часів до ХVІ ст.	Історія України з найдавніших часів до ХVІ ст.
8	Історія СРСР і УРСР з найдавніших часів до к. ХVІІІ ст.	Історія середніх віків ХV ст. – ХVІІ ст.	Нова історія. Ч І. Від Великих географічних відкриттів до кінця ХVІІІ ст.	Нова історія. к. ХV – к. ХVІІІ ст.	Нова історія. к. ХV –к. ХVІІІ ст.
		Історія України ХІV – ХVІІІ ст.	Історія України сер. ХVІ – к. ХVІІ ст.	Історія України к. ХV – к. ХVІІІ ст.	Історія України сер. ХVІ – п.п. ХVІІІ ст.
9	Нова історія від англ. бурж. рев. ХVІІ ст. до Паризької комуни	Нова історія від англ. рев. ХVІІ ст. до кінця першої світової війни	Нова історія. Ч.ІІ. К.ХVІІІ ст. до 1918 р.	Нова історія. К.ХVІІІ ст. – поч. ХХ ст.	Нова історія. к. ХVІІІ ст. – к. ХІХ ст.
	Історія СРСР і УРСР ХІХ ст.	Історія України ХІХ ст. – 1917 р.	Історія України ХІХ ст. – 1917 р.	Історія України ХІХ ст. – 1917 р.	Історія України сер. ХVІІІ – поч. ХХ ст.
10	Нова історія від Паризької комуни до першої світової війни Новітня історія. 1917-1941	Новітня історія. 1917-1945 рр.	Новітня історія. 1918-1945 рр.	Новітня історія. 1914-1939 рр.	Новітня історія. 1917-1939 рр.
	Історія СРСР і УРСР з поч. ХХ ст. – до 1941р.	Історія України 1917-1945 рр.	Історія України 1917-1945 рр.	Історія України 1914-1939 рр.	Історія України 1914-1939 рр.
11	Новітня історія з 1939 р. до наших днів	Новітня історія з 1945 р.	Новітня історія з 1945 р.	Новітня історія з 1939 р. до наших днів	Новітня історія з 1939 р. до наших днів
	Історія СРСР і УРСР з 1941 р. до наших днів	Історія України з 1945 р. до наших днів	Історія України з 1945 р. до наших днів	Історія України з 1939 р. до наших днів	Історія України з 1939 р. до наших днів

Інтенсивний процес оновлення змісту шкільної історичної освіти розпочався наприкінці 80-х років, в останні роки горбачовської перебудови, і був викликаний, за словами С.В.Кульчицького, активним переосмисленням минулого з метою “повноцінного усвідомлення суті сучасних проблем”¹. Перші кроки в цьому напрямку були здійснені в навчальній програмі з історії 1989 року. Хоча ця програма, побудована на формаційному та партійно-класовому підходах, була, як зазначалося в пояснювальній записці, “спрямована на розкриття ленінської ідейно-теоретичної спадщини”, до неї були внесені значні зміни щодо висвітлення періоду 20-30 років ХХ століття, культу особи, негативних процесів і явищ, деформації соціалістичного будівництва в СРСР у 30-70-х роках, передбачено матеріал, який дозволяв показати роль і місце особи й народних мас, значення альтернативних рішень у виборі шляху суспільного розвитку країни².

На тлі подій, які розгорталися наприкінці 80-х років у СРСР, значення історії як навчального предмету значно зростало. Тому в навчальній програмі (1989 рік) підкреслювалося, що шкільний курс історії – важлива ланка в навчанні (замість “необхідна ланка” у програмі 1987 року), наголошувалося на великій виховній силі вивчення історії. Загальна кількість годин, що на це відводилася, збільшувалася з 18,5 до 19,5 годин на тиждень із 629 до 663 годин на рік.

Починаючи з 1989/1990 навчального року в школах України, історію республіки почали вивчати як самостійний курс. Навчальним планом для нього у 8-11 класах відводилося 102 години, що дозволяло збільшити обсяг матеріалу з історії України. У 5 класі до курсу епізодичних оповідань з історії СРСР і УРСР вводилися сюжети “Радянська Україна – рівна серед рівних республік СРСР. Національний склад населення УРСР”, “Повстання проти гноблення у с.Турбаях на Україні”, “Україна в роки першої російської революції”, “Героїчна оборона Києва, Одеси, Севастополя”³. У 8 класі матеріал теми “Первіснообщинний лад на території нашої країни” доповнювався інформацією про найдавніші поселення первісних людей на території сучасної України та про трипільські племена; у темі “Феодальна роздробленість на території нашої країни” відокремлювався матеріал про феодальну роздробленість на землях Південно-Західної Русі, зокрема про Галицько-Волинське князівство, його політичний розвиток у 1189-1240 роках та соціально-економічні відносини в князівстві, підкреслювалася роль Галицько-Волинського князівства в боротьбі за єдність Русі і проти іноземних загарбників; додавався сюжет про включення Буковини до складу Молдавського князівства. Піднесення національних рухів у республіках СРСР у 1989 році викликало побоювання керівництва СРСР щодо позицій центру, тому в окремих темах шкільної програми, пов’язаних із національними рухами, дещо зміщувалися акценти. Так, підтему “Формування української народності, його головні передумови” перенесено у вигляді невеличкого сюжету до теми “Дальший розвиток феодалізму на українських землях у ХV – першій половині ХVІІ століття”; положення про виникнення й поширення назви “Україна” взагалі знято; тезу про міцні зв’язки українського народу з російським замінено “на прагнення українського народу до возз’єднання з Росією”; положення про боротьбу українського народу проти уніатської церкви подано як “боротьбу проти католицької реакції”; введено тези про братства; замість оглядового знайомства з досягненнями української культури у ХVІІІ столітті передбачалося вивчення нових рис в українській культурі, поширення освіти й розвиток наукових знань, внесок у розвиток культури Г.С.Сковороди, І.П.Котляревського, Д.С.Бортнянського, М.С.Березовського, А.Л.Веделя та інших⁴. У 9 класі також значно розширювалися розділи, присвячені історії культури українського народу, а в темах, пов’язаних з економічним розвитком України в 60-90-х роках ХІХ століття, було усунуто тезу про господарство України як складову частину загальної російської економіки й додано матеріал про економічний розвиток західноукраїнських земель і буржуазно-ліберальний рух на Україні в 70-80-х роках ХІХ століття⁵.

Проте у програмі зберігалися всі основні елементи радянської схеми історії України, яка, на думку історика з української діаспори О.П.Оглобліна, будувалася на трьох китах: концепції єдиної руської народності, витворенням якої була Руська (Київська) держава, староруська культура, староруська мова; концепції возз’єднання України з Росією (Переяславська рада – об’єднання двох народів у єдиній державі); концепції спільної вітчизни (Росії, пізніше СРСР)⁶. Це знайшло відображення у програмі в тезах: “Давньоруська народність – основа трьох братніх народів: російського, українського і білоруського”, “Прагнення українського народу до возз’єднання з Росією”, “Визвольна боротьба українського і білоруського народів. Возз’єднання України з Росією”, “Спільність історичної долі українського народу з іншими народами Росії”⁷.

Навчальна програма 1989 року відрізнялася від попередніх більш толерантним ставленням до релігії: у 6 класі було введено ознайомлення учнів з буддизмом, у 7 класі – при вивченні арабських племен у VІ – ХІ століттях – усунуто необхідність розкриття класової сутності ісламу; у темі “Християнська церква в ХІ – ХІІІ ст.” йшлося не про “реакційну роль церкви у феодальному суспільстві”, а про “церкву в феодальному суспільстві”, додано матеріал про церковні школи. Відповідно з переліку основних понять і провідних ідей було вилучено положення про класову сутність християнської та мусульманської релігії та церкви, а внесено загальні поняття “християнство”, “іслам”, “буддизм”. Так само з програми було вилучено: у 8 класі – матеріал про класову сутність християнства в Київській Русі; положення про роль церкви в боротьбі проти народних рухів (у темі “Селянська війна під проводом С.Разіна”); у 9 класі – матеріал про боротьбу передових людей Росії проти релігії та церкви (у темі “Суспільні рухи у Росії у 30-50-х рр.”). У 10 класі в курсі історії СРСР при вивченні культурних перетворень 20-30-х років введено матеріал про становище церкви в країні та ставлення влади до релігії⁸.

Найістотніші зміни в програмі 1989 року торкнулися курсу новітньої історії. Це пояснювалося поступовою відмовою від понять і провідних ідей, які не витримали випробування часом. Наприклад, положення про загальну кризу капіталізму на сучасному етапі ще зберігалося у назві розділу ІІІ в курсі новітньої історії в 11 класі, але було вилучено з переліку основних понять і провідних ідей у 10 та 11 класах, не згадувалось у змісті повторювально-узагальнювальних уроків, де наголошувалося на основних рисах економічного й політичного розвитку капіталістичних країн. Така ж доля спіткала й положення про кризу надвиробництва як вияв основної суперечності капіталізму (9 клас), кризу державно-монополістичного регулювання економіки (11 клас) тощо⁹. У курсі історії СРСР упорядники програми відкинули ідею стадіальності розвитку соціалізму й пов’язані з нею поняття “нової й остаточної перемоги соціалізму”, “зміцнення й розквіту соціалізму”, “удосконалення соціалізму й поступового переходу до комунізму”, “розвинутого соціалізму”.

Відбулися зміни й у періодизації історії радянського суспільства в курсі історії СРСР. Програмою 1987 року визначалися такі основні періоди: переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну (лютий – жовтень 1917 року), перемога соціалістичної революції й встановлення диктатури пролетаріату (жовтень – грудень 1917 року), радянська країна в роки іноземної інтервенції імперіалістичних держав і громадянської війни (1918-1920 роки), радянська країна в роки відбудови народного господарства (1921 – 1925 роки), боротьба за втілення в життя ленінського плану побудови соціалізму в СРСР (1926 – 1937 роки), СРСР у передвоєнні роки (1938 – 1941 роки), Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу (1941 – 1945 роки), післявоєнна відбудова народного господарства СРСР і подальший розвиток соціалістичного суспільства (1945 – 1961 роки), СРСР у період удосконалення соціалізму й поступового переходу до комунізму (з 1961 року)¹⁰. У програмі 1989 року перші періоди збігалися, а починаючи з 20-х років, визначались такі: радянська країна в період непу (1921 – кінець 20-х років), оформлення адміністративно-командної системи (кінець 20-х – 1941 рр.), Велика Вітчизняна війна Радянського Союзу (1941 – 1945 рр.), СРСР у середині 40-х – на початку 50-х років, розвиток соціалістичного суспільства в середині 50-х – середині 60-х років), Радянський Союз у середині 60-х – на початку 80-х років, СРСР на етапі перебудови (з 1985 року)¹¹.

Новий підхід до періодизації історії радянського суспільства дозволяв зосередити увагу на вивченні спроб економічного й політичного реформування СРСР під час непу та “хрущовської відлиги” (періодів, близьких за змістом до періоду горбачовської перебудови), а також виявити принципи формування адміністративно-командної системи й деформації соціалізму в СРСР, як це визначалося у програмі.

Через усю програму курсу історії СРСР 10-11 класів червоною ниткою проводилась ідея деформуючого впливу культу особи Й.В.Сталіна на розвиток різних галузей життя радянського суспільства. До програми було внесено велику кількість історичних сюжетів, які раніше взагалі не висвітлювались або викривлено подавалися радянською історіографією, – так звані “білі плями” історії: діяльність різних російських партій на початку ХХ ст.; діяльність С.Ю.Вітте й П.А.Столипіна; “справа Бейліса”; скликання й розпуск Установчих Зборів; голодомори 1921, 1932–1933 і 1946 років; кооперативний рух; праці О.В.Чаянова й М.Д.Кондратьєва; внутріпартійна боротьба 20-х років; формування адміністративно-командної системи в СРСР і розгортання масового терору після вбивства С.М.Кірова; негативний вплив адміністративно-командної системи на хід індустріалізації, примусова суцільна колективізація й розкуркулювання; політика більшовиків щодо церкви; репресії проти діячів культури, науки й військових; становище Естонії, Латвії та Литви у 20-30 роках; радянсько-німецький договір про дружбу і кордони (вересень 1939 року); вплив культу особи Й.В.Сталіна на європейську соціал-демократію та діяльність Комінтерну; оборонні боїв літа – осені 1941 року, оточення великих угрупувань радянських військ; розрив відносин СРСР з Югославією; грошова реформа та державні позики кінця 40-х років; примусове переселення народів і репресії проти солдатів і офіцерів; негативний вплив ідеології та практики культу особи на розвиток генетики, кібернетики, політекономії, філософії, мовознавства; викриття Л.П.Берії; реформи М.С.Хрущова та господарські реформи 1965-1967 років; партійна й державну діяльність Л.І.Брежнєва та Ю.В.Андропова тощо.

На шкільну програму з історії вплинуло проголошене М.С.Горбачовим “нове політичне мислення” в зовнішній політиці, тепер підкреслювався позитивний досвід СРСР у стосунках із Заходом: “Діалог із Заходом – провісник нового політичного мислення” при вивченні теми “Зовнішня політика Радянської держави у 20-ті роки”¹²; із назви підтеми вилучено термін “холодна війна”¹³; усунуто притаманні радянській пропаганді 70-х – початку 80-х років штампи (“міжнародний імперіалізм – організатор інтервенції”, “зовнішня політика США після Другої світової війни – політика диктату і агресії, розв’язання і посилення гонки озброєнь, глобальних зазіхань і втручання у справи інших країн” тощо)¹⁴.

Через значне підсилення “людського особистісного виміру” в історичному матеріалі відбилася й популярна під час перебудови ідея особливого значення людського фактору в перетворенні суспільства. Якщо у програмі 1987 року з історії СРСР (від початку ХХ століття до 1937 року (9 клас)) згадувалося 25 прізвищ історичних осіб, з діяльністю яких мав ознайомитись дев’ятикласник (10 з них були лідерами більшовицької партії й 15 – героями громадянської війни), то у програмі 1989 року з історії СРСР (10 клас) було 83 прізвища. Вона була явно перевантажена прізвищами, але тепер називалися і цар Микола ІІ, і прем’єр-міністри урядів часів його правління С.Ю.Вітте, П.А.Столипін, голови Тимчасового уряду Г.Є.Львов, О.Ф.Керенський, лідери буржуазних партій О.І.Гучков, П.М.Мілюков, П.Б.Струве, меншовики Г.В.Плеханов, Л.Мартов, есери В.Чернов і ліва есерка М.О.Спиридонова, відомі опозиціонери політиці Й.В.Сталіна Л.Д.Троцький, Г.Є.Зинов’єв, Л.Б.Каменєв та інші. Програма вимагала подавати всебічну оцінку діяльності окремих історичних осіб: “В.І.Ленін як людина, державний і політичний діяч, теоретик марксизму, керівник революційного руху”, “Партійна та державна діяльність М.С.Хрущова”, “Посилення суб’єктивістських тенденцій у керівництві країною на початку 60-х років”, “Партійна та державна діяльність Л.І.Брежнєва. Серйозні недоліки у керівництві країною” тощо¹⁵. Поряд з підвищеною увагою до діяльності історичних осіб до програми було внесено елементи побутової історії в історичному ракурсі: “Ставлення до російсько-японської війни в російському суспільстві”, “Вплив культу особи на морально-психологічну атмосферу в суспільстві” тощо)¹⁶.

Важливим здобутком програми 1989 року можна вважати порушення проблеми альтернативних рішень у виборі шляху суспільного розвитку. Наприклад, хоча у програмі не розглядались альтернативи “Жовтневій революції в Росії”, але й притаманну попередній програмі тезу про її історичну закономірність і неминучість було знято. Учням пропонувалося поміркувати про різні шляхи історичного розвитку країни на початку ХХ століття, або влітку 1917 року: “Альтернативи історичного розвитку країни на початку ХХ століття”, “Можлива альтернатива: перемога диктатури пролетаріату або контрреволюційна військова диктатура”¹⁷.

Програма 1989 року закликала вчителів рішуче позбавитися догматизму, начетництва, консерватизму й ширше впроваджувати діалог, дискусії, спільне обговорення гострих сучасних проблем, поважно ставитись до думок учнів. Але, попри значні зміни у доборі навчального матеріалу, перелік необхідних учневі умінь і навичок як складова змісту історичної освіти, що був визначений у попередні роки, істотно не змінився.

У 1991/1992 навчальному році Міністерством освіти України було запроваджено нову структуру історичної освіти, яка передбачала паралельне вивчення у 7-11 класах двох самостійних курсів історії України та всесвітньої історії за лінійним принципом¹⁸. Відповідно до навчального плану і проекту програми з історії України на вивчення вітчизняної історії відводилося 238 годин на рік з 595, тобто 40% (таблиця №2.2).

Таблиця №2.2

Зміни у розподілі навчальних годин з історії за навчальними планами 1989-2001 років¹⁹

Клас	Курс	Кількість годин на рік за навчальним планом
		1989	1992	1996	1998	2001
5	Історія України***	- (68)*	68	68	34	34
6	Всесвітня історія	68	68	68	68	68
	Історія України	-	-	17	-	-
7	Історія України	-	17	34	34	34
	Всесвітня історія	68	51	68	34	34
8	Історія України	34	34	51	34(68)**	34
	Всесвітня історія	51*	34	51	34	34
9	Історія України	17	34	51	68	68
	Всесвітня історія	50+35*	68	51	34	34
10	Історія України	34	51	51	68	68
	Всесвітня історія	56+63*	68	68	51	51
11	Історія України	22	34	51	51(68)**	51
	Всесвітня історія	47+50*	68	68	51	51

Відокремлення історії України у самостійний курс і збільшення годин на його вивчення автоматично призводило до збільшення обсягу навчального матеріалу. Але інноваційна сутність змін вітчизняної освіти полягала не стільки в оновленні структури історичної освіти та збільшенні її кількісних показників, а у спробах здійснити глибокі якісні трансформації, відійти від формаційного класового підходу як єдиного правильного в історичній науці. У матеріалах до Концепції шкільної історичної освіти України зазначалося, зокрема, що вибір та побудова навчального матеріалу з історії мали здійснюватися за принципами гуманізації та взаємосполучення формаційного, цивілізаційного і культурологічного підходів, щоб надати можливість розкрити як поступальний розвиток суспільства по вертикалі, “так й наступність і внутрішню різноманітність розвитку країн та цивілізацій тієї чи іншої епохи на “горизонтальному” зрізі історії²⁰. З огляду на це, за висловом С.В.Кульчицького, “в історичній науці переосмислення були за необхідністю найрадикальнішими”²¹.

Навчальні програми кінця 80-х років ще будувалися на формаційному підході в історії – відокремлювалися великі періоди, які відповідали марксистському поділу історії людства на суспільно-економічні формації: первіснообщинного та рабовласницького ладу, феодалізму, капіталізму та соціалізму. Кожний із цих періодів історики поділяли на менші, назви яких відбивали специфіку розвитку суспільства в межах, визначених формацією. Так, в історії України розрізняли періоди первіснообщинного та рабовласницького ладу, ранньофеодальної держави Київська Русь (VІІІ – початок ХІІ століття), феодальної роздробленості (початок ХІІ – друга половина ХІІІ століття), розвитку феодалізму, зростання антифеодальної й визвольної боротьби (друга половина ХІІІ – перша половина ХVІІ століття), Визвольна війна і возз’єднання України з Росією, початок розкладу феодалізму і зародження капіталістичних відносин (друга половина ХVІІ – ХVІІІ століття), розкладу і кризи феодально-кріпосницької системи та розвитку капіталізму (ХІХ століття), імперіалізму (початок ХХ століття) тощо²².

На початку 90-х років в українській історіографії відбувся суттєвий перегляд змісту історичної освіти. Російські дослідники Г.О.Бордюгов та В.І.Бухарєв назвали це явище “звільненням національного історіознання від диктату державно-імперської великоруської традиції і утворення моделі національної концепції історії держав”²³. Звичайно, що в цих умовах стала радянська схема історичного розвитку світу, й особливо, України, не могла бути взятою за основу. Ще у 70-ті роки історики української діаспори запропонували розглядати історію України за загальновизнаними історичними епохами (стародавній світ, середньовіччя, модерні часи тощо) (І.С.Лисяк-Рудницький) або, розвиваючи схему М.С.Грушевського, виділяти в історії України періоди: від часу перших слов’янських поселень до 860 року; Київський, Галицький (860-1349 роки); литовсько-польський (з кінця ХІV століття до 1648 року); козацький (1648 – кінець ХVІІІ століття); період занепаду українського народу, час зародження національно-визвольного руху (ХІХ століття – 1917 рік); період національної революції (1917 – 1921 роки); час радянського панування (П.Магочі, Н.Чировський)²⁴.

Автори проекту програми з історії України (7-11 класи) М.В.Коваль, С.В.Кульчицький, Ю.О.Курносов, В.Г.Сарбей, В.А.Смолій спробували відійти від формаційного підходу й пов’язаних з ним стереотипів та ідеологічних штампів, подати “національну історію” як складний процес державотворення²⁵. Виходячи з цього, вони виділили в історії України такі періоди: найдавніші часи, східнослов’янська держава Київська Русь (VІ – ХІІ століття), феодальна роздробленість Київської Русі (ХІІ – перша половина ХІІІ століття), період пізнього середньовіччя (ХІV – середина ХVІІ століття), Визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття, Україна в другій половині ХVІІ століття, Україна в першій половині ХVІІІ століття, Україна в другій половині ХVІІІ століття, початок відродження національної свідомості (перша половина ХІХ століття), національне відродження на Україні (друга половина ХІХ століття), Україна на порозі ХХ століття (1901-1907 роки), між двома революціями (червень 1907 року – лютий 1917 року), початок державного відродження України (лютий 1917 року – квітень 1918 року), українська держава П.Скоропадського (квітень – листопад 1918 року), Відродження УНР (листопад 1918 року – лютий 1919 року), утвердження УСРР (1919 рік), УСРР (1920 рік), період непу (1921 – 1928 роки), утвердження адміністративно-командної системи в народному господарстві (1929-1938 роки), Україна в другій світовій війні (1939-1945 роки), післявоєнний період (1945-1955 роки), спроби здійснення нової політики (друга половина 50-х – перша половина 60-х років), наростання кризових явищ (друга половина 60-х – перша половина 80-х років), Україна на шляху до свободи і незалежності (друга половина 80-х – 1991 роки).

За проектом програми 1992 року історія України починала вивчатися не з восьмого, а з сьомого класу (розділ І “Найдавніші початки людської цивілізації на території України”, розділ ІІ “Східнослов’янська держава Київська Русь (VІ – ХІІ століття)”, розділ ІІІ “Феодальна роздробленість Київської Русі (ХІІ – перша половина ХІІІ століття)”. Вивчення розділів ХІІ “Україна на порозі ХХ ст. (1901 – 1907 рр.)” та ХІІІ “Україна між двома революціями (червень 1907 – лютий 1917 рр.)” переносилося з десятого до дев’ятого класу, а розділу ХХІ “Україна в період Другої світової війни” з одинадцятого до десятого класу.

У програмах кожного класу навчальний матеріал було суттєво розширено й подано під кутом зору державотворчих та національних процесів.

У вступі для сьомого класу підкреслювалася самостійність курсу історії України та його контекстуальний зв’язок із європейською та загальною світовою історією. У розділі І “Найдавніші часи” наголошувалося не на виникненні класового суспільства, а на формуванні цивілізованого суспільства, внесено матеріал про побут і вірування найдавнішого населення України, а пізніше слов’ян, їх символи та атрибутику, про племена Черняхівської культури (антів) та Готську державу. На відміну від попередньої програми, за якою кіммерійці, скіфи та сармати вивчалися як племена, у новій програмі (1992 рік) відзначався ступінь розвитку державності в цих народів: “Державні об’єднання племен кіммерійців і таврів”, “Держави Скіфія і Сарматія”, “Готська держава”, “Виникнення державних союзів племен” тощо.²⁶ У розділі ІІ “Східнослов’янська держава Київська Русь” було підкреслено роль полянського князівства у становленні Київської держави та значення норманів в її утворенні, введено матеріал про першого князя Кия, князів Аскольда і Діра, навалу аварів і хозар. З дискусійних питань програма пропонувала знайомити учнів з різними думками вчених (наприклад, щодо виникнення Києва). На відміну від попередніх програм, які робили акценти на спільних рисах розвитку слов’янських племен, тепер ставилося питання про відмінності в розвитку різних гілок східного слов’янства. Через усю програму проходила ідея ідентичності понять “Русь” та „Україна”. Вузьке поняття „феодальні відносини” зберігалося, але доповнювалося характеристикою зрушень у господарстві, відмінністю сільських та міських поселень, різних соціальних груп населення. У програмі знайшли відображення зміна династій на Київському престолі, правління Олега, Ігоря, Ольги, Святослава, Володимира Великого та Ярослава Мудрого, але чомусь не згадувалося про Володимира Мономаха. Особлива увага приділялася важливим віхам державотворення: реформам Володимира Великого, створенню правових актів Ярославом Мудрим, досягненням у зовнішній політиці на візантійському та хозарському напрямках. Деталізувався матеріал, присвячений народним повстанням із збереженням акценту на їх класовій спрямованості проти князів і бояр; значно розширювалась тема “Розвиток культури” завдяки переліку основних культових споруд, пам’яток писемності та інших досягнень; вносилася теза про символіку Київської держави. Заідеологізовані положення про вирішальну роль народних мас у розвитку матеріальної й духовної культури Русі, про давньоруську народність як основу трьох братніх народів – російського, українського та білоруського – з програми усувалися.

У розділі ІІІ “Феодальна роздробленість Київської Русі” наголос на феодальному характері роздробленості зберігся лише в назві розділу. Рекомендувалося розкривати причини роздробленості, звертаючи увагу на наявність відцентрових процесів, розвиток по висхідній лінії економіки й культури та розвиток ідеї єдності земель за часів роздробленості. Кожній з українських земель (Київській, Переяславській, Чернігівській, Галицькій і Волинській) у програмі відводилося окреме місце: щодо особливостей Київської землі – не приховувалась наявність конфронтації між Києвом і Північчю, Галицької та Волинської земель – зосереджувалась увага на діяльності Романа Мстиславича та Данила Романовича й об’єднанні цих земель. До програми було внесено характеристику взаємин Русі та половців, сюжети, пов’язані з відсіччю наступу німецьких рицарів-хрестоносців, угорських і польських феодалів, ширше висвітлювалися питання, пов’язані з монгольською навалою на Південну Русь ²⁷.

У 8 класі в розділі ІV “Україна в період пізнього середньовіччя” зроблено акценти на особливості перебування українських земель у складі різних іноземних держав, внесено матеріал про приєднання Чернігово-Сіверщини до Польської держави й претензії останньої на давньоруську спадщину та подано історію утворення Кримського ханства. У темах, пов’язаних із соціально-економічним розвитком України цього періоду, відокремлено становище міського населення і вплив на нього Магдебурзького права, наголошено на міжнародних економічних зв’язках України, особливу увагу приділено етнічним процесам, а також мові, психології, духовному життю українського етносу. По-новому подавалося у проекті програми 1992 року виникнення українського козацтва. Запорізька Січ розглядалася як “козацька республіка”, “козацька держава на Дніпрі”, “державне утворення українців” тощо. Підкреслювалось особливе місце реєстрового козацтва у державотворчих процесах в Україні²⁸. Теми, пов’язані з козацтвом, значно розширювались за рахунок введення матеріалу про походи козаків, Дмитра Вишневецького, Івана Підкову, Хотинську війну, козацьку символіку. При висвітленні народних рухів кінця ХVІ – початку ХVІІ століття автори програми намагалися уникнути застарілого штампа “антифеодальні” й називали їх “визвольними”. До програми було додатково внесено характеристики діяльності гетьмана Петра Сагайдачного, повстання 1625 року та умови Куруківської угоди. Докладніше подавалися повстання 30-х років ХVІІ століття, уперше згадувались “Статті для заспокоєння руського народу”, “Ординації Війська Запорозького реєстрового”. Важливою новиною проекту програми 1992 року стало внесення питань релігійного життя й ролі української православної церкви у визвольному русі України, зокрема становище української православної церкви у Литві та Польщі, ліквідація православної ієрархії та боротьба за її відновлення, діяльність Іова Борецького та Петра Могили. Тема “Культура українського народу” доповнювалася пам’ятками культури та іменами діячів, інформацією про побут, звичаї, свята й вірування українців у ХІV – ХVІІ століттях.

Розділ VІ “Визвольна війна українського народу середини ХVІІ століття” (у програмі 1989 року цій події була присвячена лише тема “Визвольна боротьба українського і білоруського народів. Возз’єднання України з Росією”) містив значно більше матеріалу: внесено головні битви визвольної війни та укладені договори, прізвища видатних полководців українського війська (М.Кривоніс, І.Богун, Д.Нечай). Особливе місце в розділі посідало питання соціально-політичних змін в Україні, які свідчили про формування Української держави (створення нових органів влади, політико-адміністративний устрій, організація війська, символіка тощо). На зміну тезам щодо “посилення економічних і політичних зв’язків України з Росією”, “братньої допомоги російського народу українському народу” прийшли зважені оцінки стосунків із Росією як міждержавних. Сам факт входження України до складу Російської держави трактувався не як возз’єднання України з Росією, а як перехід України під протекторат російського царя, а рішення про цей крок подане як складне і прийняте у гострих суперечках між російськими представниками та старшиною. Завершувався розділ не Переяславською радою, а “Березневими статтями” 1654 року, із змісту яких випливала теза про “Відсутність перспективи розвитку Української держави у складі Росії”²⁹.

У розділі VІІ “Соціально-економічний розвиток і політичне становище України в другій половині ХVІІ ст.” війну з Польщею подано не як спільну боротьбу російського, українського і білоруського народів, а в контексті зовнішньої політики Б.Хмельницького. Згадано союз зі Швецією та загострення стосунків із Росією. На відміну від програми 1989 року, в якій розглядалися не стільки події другої половини ХVІІ століття, скільки соціальні процеси, пов’язані з погіршенням становища народних мас (під цим же кутом подавалася й політика окремих гетьманів), у проекті програми 1992 року віддано належне Б.Хмельницькому як політичному діячеві: положення “Місце Б.Хмельницького в історії” – винесено окремим пунктом, докладно розглянуто гетьманування І.Виговського, Ю.Хмельницького, П.Тетері, І.Брюховецького, Д.Многогрішного, І.Самойловича, П.Дорошенка. Автори не обійшли складних питань української історії, пов’язаних із Гадяцьким договором, “Чорною радою” тощо. Через увесь розділ проводиться думка про збереження української державності попри її обмеження російським царизмом, ліквідацію самостійної української православної церкви й порушення територіальної єдності України³⁰.

У розділі VІІІ “Україна в першій половині ХVІІІ ст.”, в якому раніше вивчалася участь українського народу в Північній війні, соціально-економічний розвиток, політичне становище та антифеодальна боротьба народних мас, чільне місце посіло гетьманування І.Мазепи (Коломацькі статті 1687 року, розширення та зміцнення Гетьманщини, посилення соціального гноблення козаків під час Північної війни, договір між Україною і Швецією) та П.Орлика. У проекті програми відзначено конституцію 1710 року, підкреслено функції й завдання Малоросійської колегії, подано правління наказного гетьмана Павла Полуботка та Данила Апостола, створення Нової Січі. Провідну ідею розділу можна сформулювати словами програми: “Правління Петра І як рубіжна віха на шляху обмеження автономних прав України та її русифікація”³¹.

До розділу ІХ “Соціально-економічний та політичний розвиток України в другій половині ХVІІІ ст.”, крім традиційних сюжетів про стан економіки України та загострення класової боротьби (соціальних суперечностей), які були дещо розширені, було додано матеріал про остаточну ліквідацію автономного устрою на Лівобережжі та Слобожанщині, ліквідацію Запорізької Січі й долю українського козацтва, формування після зруйнування Січі громадсько-політичної думку того часу (Г.Сковорода, Я.Козельський, І.Котляревський, В.Капніст, В.Каразін, “Історія Русів” тощо). Перехід західноукраїнських земель під владу Австрійської імперії у проекті програми 1992 року трактувався не лише негативно, але й з огляду на прогресивність реформ Марії Терезії та Йосифа ІІ, підкреслювались спільні риси розвитку всіх українських земель. Щодо Північного Причорномор’я та Правобережної України, терміни “визволення земель” та “возз’єднання” змінено саме на “входження”. При вивченні питань культури наголошувалося на реакційності політики царизму щодо української культури.

Національна спрямованість матеріалу 9 класу підкреслювалася самою назвою курсу “Україна на шляху національного відродження (ХІХ ст. – 1917 р.)”. До розділу Х „Україна у першій половині ХІХ ст. Початок відродження національної свідомості” було додано матеріал про формування козацьких полків під час війни 1812 року, доповнено – про переселення козаків на Кавказ після війни, зауважено на марності надій українців на відродження козаччини й гетьманщини. У програмі з’явилися відомості про діяльність в Україні масонських лож, інших таємних організацій, про місце України у програмах та агітаційних документах дворянських революціонерів. Програма вимагала при вивченні подій польського повстання 1830-1831 років на Правобережній Україні не тільки подавати перебіг подій, а і їхні наслідки: русифікацію, свавілля чиновників, утиски греко-католиків, закриття Кременецького ліцею.

Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства тепер подавалася не як складова частина загальноросійського руху, його революційно-демократична течія, а як започаткування українського національного та всеслов’янського (в Україні) рухів. Вводилося ознайомлення учнів зі змістом “Книги буття українського народу” і “Статуту”, з ідеями необхідності реалізації історичної місії України як засновника майбутньої республіканської федерації вільних слов’янських держав; простежувався зв’язок членів товариства не тільки з російськими, але і з польськими революційними організаціями³².

Суттєво розширювався зміст тем, присвячених становищу західноукраїнських земель, розвитку культури; події революції 1848-1849 років розглядалися не лише з огляду на участь народних мас, а й ролі в ній інтелігенції, полонізованих магнатсько-шляхетських і буржуазних кіл, відзначалися основні здобутки українців під час революції (вибори українців до парламенту, відкриття кафедри української мови і літератури, вихід українських газет тощо).

У розділі ХІ „Національне відродження на Україні (друга половина ХІХ ст.)” особливу увагу було приділено темі “Становлення української нації (у попередній програмі – “Становлення української буржуазної нації”, – якою завершувався перелік основних положень теми “Розвиток капіталізму на Україні у другій половині ХІХ ст.”). У ній виводилися ідеї історичної й етнічної спільності всіх земель України; йшлося про піднесення національної політичної й культурної свідомості українського народу під впливом історичних, етнографічних, літературних і мовознавчих праць, провідну роль інтелігенції у цьому процесі; роз’єднаність територій і населення України, антиукраїнську політику з боку правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій як головні чинники консолідації української нації. Окрему, досить вагому частину розділу склала тема “Український національний рух” (у попередній програмі – другорядний пункт “Буржуазно-ліберальний рух на Україні”), в якій розкривались утиски української мови з боку російського царизму (Валуєвський циркуляр, Емський указ), діяльність хлопоманів, громадівський рух, розробка С.Подолинським, М.Драгомановим, М.Павликом ідей “громадівського соціалізму”, заснування УРП і НДП, висунення ідеї самостійності України. Збільшено обсяг матеріалу тем “Українці в загальноросійському і польському визвольному рухах” та “Стан і розвиток культури”.

Новим змістом був наповнений і розділ ХІІ “Україна на порозі ХХ ст.”. Раніше вивчалися лише монополізація промисловості, український робітничий і селянський рух, діяльність більшовицької організації України напередодні революції та основні події 1905 – 1907 років в Україні. Тепер до програми було внесено характеристики диференціації селянства, міграційні процеси, розвиток кооперативного руху, виникнення учнівських політичних організацій, створення загальноліберальної опозиції царизмові. Окремою темою виділено “Український національний рух”, у ній розкривався процес створення політичних партій у Галичині (НДП, УСДП, РПГ), політизації українського національного руху.

Завершальний етап революції теж трактувався у програмі по-іншому: не лише як період спаду та політичної реакції, а й як період піднесення українського національного руху (зростання національної свідомості, боротьба проти обмеження українського друку, виникнення масової україномовної преси, проникнення української мови в освіту, дальша політизація українського національного руху, боротьба за автономію України, вимоги українських автономістів у Державній Думі).

Матеріал розділу ХІІІ “Україна між двома революціями (червень 1907 – лютий 1917 років) також подавався не з класових, а з національних позицій. Автори програми відмовилися від притаманних формаційному підходу понять “буржуазно-демократична революція”, “революційна боротьба” та ідеологічних постулатів, на зразок “Партія більшовиків – єдиний захисник національних прав пригноблених народів”. У програмі розкривався репресивний характер політики П.А.Столипіна щодо учасників революційних подій, розгортання шовіністичного наступу проти українського національного руху, але разом з тим і позитивний вплив столипінської аграрної реформи в Україні. Значне місце відводилося піднесенню визвольної боротьби у 1910–1914 роках (поширення масового українського національного руху, постановка українського питання у ІV Державній Думі й міжпартійної боротьби, вплив шевченківського ювілею на розгортання національного руху). У характеристиці становища західноукраїнських земель було знято тезу про прагнення до возз’єднання з українським народом у складі Росії, а простежувалося зростання популярності ідей самостійності України. Додано матеріал про життя й діяльність українців за кордоном.

Окремо виведено й чітко розписано тему “Україна у першій світовій війні”, яка раніше поглиналася курсом всесвітньої історії та історії СРСР. Визначалися плани щодо України протиборствуючих блоків, політика щодо українства з боку австро-угорської і російської влади, суспільно-політичні сили в українському національному русі, роль легіону УСС у війні, політика російських окупаційних військ у Галичині тощо.

Головна спрямованість змісту навчального курсу історії України в 9 класі підкреслювалась підсумковим узагальненням “Основні етапи українського національного відродження. Визрівання ідеї української державності”, яке у програмі 1989 року мало дещо інше формулювання: “Зміна феодалізму капіталізмом – основний зміст соціально-економічного розвитку... Три етапи революційного руху – спільні історичні долі українського народу з іншими народами Росії”³³.

Новий підхід, запропонований авторами проекту програми 1992 року, досить чітко відбився у змісті матеріалу 10 класу, особливо щодо подій 1917-1920 років Центральне місце у програмі посів процес державного відродження України періоду Української Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського, Директорії України, а не поширення радянської влади. У проекті програми докладно простежувалося події 1917 – початку 1918 року (розділ ХІV), виникнення Української Центральної Ради, створення Рад та їх функції й географія, висунення лозунгу автономії України, програма М.С.Грушевського, зміни в українських політичних партіях і організаціях, діяльність В.К.Винниченка і С.В.Петлюри, Українського Національного Конгресу, І військовий та І селянський з’їзди, суперечності між Тимчасовим урядом Росії й УЦР, І Універсал УЦР, утворення Генерального Секретаріату, ІІ Універсал УЦР, липнева політична криза, перетворення УЦР у крайовий орган влади, “Тимчасова інструкція Тимчасового уряду”, загальнонаціональна криза, З’їзд народів Росії, жовтневі події, ІІІ Універсал УЦР, спроби більшовиків посилити свій вплив в Україні, Ультиматум Раднаркому, утворення радянської “УНР”, ІV Універсал УЦР, проголошення незалежності УНР, інтервенція радянських військ в Україну. Не менш докладно розглядалася (розділ ХV) політика Української держави П.Скоропадського (про неї раніше навіть не згадувалося). Цей розділ вміщує матеріал від Брестського миру й відступу радянських військ з України, розпуску Центральної Ради та утворення гетьманського уряду, висвітлює внутрішню (у військовій, аграрній, соціальній і національно-культурній сферах) й зовнішню (переговори з Радянською Росією, Бессарабське та кримське питання, проблема Холмщини і Підляшшя, взаємини з Четверним союзом та Антантою) політику³⁴.

У розділі ХVІ “Відродження УНР. Директорія” матеріал згрупований за такою логікою: ставлення білогвардійців до української державності й стосунки П.Скоропадського та А.Денікіна, утворення УНС, зречення гетьманом гасла самостійності України, створення Директорії, офіційне відновлення УНР. Паралельно з цим розглядаються поділ західноукраїнських земель, таємна стаття Брестського договору, проголошення ЗУНР, події у Північній Буковині й Холмщині та Закарпатті, декларація про возз’єднання українських земель в єдиній державі. Директорію УНР подано як орган диктатури отаманів; щодо політики то, увага зверталась на стосунки з Антантою, неспроможність соціальної програми та взаємини з українськими політичними партіями. Значне місце відводилося другій війні Радянської Росії проти УНР, захопленню радянськими військами Києва та евакуації Директорії.

Розділ ХVІІ “Утвердження УСРР” було присвячено утворенню Раднаркому і специфіці радянської форми держави, “воєнно-політичному союзу” з радянською Росією, комуністичному будівництву й селянському протистоянню йому в Україні, наступу денікінських військ, встановленню окупаційного режиму в Україні, боротьбі проти окупантів і перемозі радянських військ. Окрему тему складали події 1919 року на Правобережжі: війна українських армій на два фронти, об’єднання петлюрівської й галицької армій, київській катастрофі, війні армій УНР з Денікіним, вимушеній еміграції керівних діячів УНР.

У розділі ХVІІІ “Становище в УСРР у 1920 р. Радянсько-польська війна” розкривалися характер більшовицького тоталітарного режиму (“однопартійність”, “диктатура партії”), сутність і форми незалежності Радянської України, радянське будівництво, приборкання українських комуністичних партій, а також мілітаризація економіки та аграрна політика більшовиків.

До теми “Радянсько-польська війна” було внесено об’єктивну оцінку радянсько-польських відносин, Варшавської угоди і ставлення до неї діячів УНР, розповідь про тяжкі бої піді Львовом. До теми “Громадянська війна на Україні” включено лише матеріал, пов’язаний із наступом врангелівських і контрнаступом радянських військ, ліквідацією опору петлюрівських і білогвардійських військ на Правобережжі.

Розділ ХІХ “УСРР в період нової економічної політики” було побудовано за логікою попередньої програми 1989 року, але із суттєвими доповненнями і змінами. Автори відмовилися від формулювань: “Неп – шлях до соціалізму”, “Рух за об’єднання радянських республік”, а внесли до програми характеристику міжнародного становища УСРР на початку 20-х років, сутність договірної федерації між РСФРР та УСРР (грудень 1920 року), курс більшовиків на ліквідацію державності національних республік і позицію щодо цього Х.Г.Раковського, конституційне оформлення Союзу РСР, досягнення й складності українізації, обмеження демократії, на фоні лібералізації й формування адміністративно-командної системи. В темі “Перші кроки культурного будівництва” зроблено наголос на національному відродженні в мистецькому житті, створення УАПЦ, разом з тим – на наростанні неприязні до людей розумової праці³⁵.

Розділ ХХ “Утвердження адміністративно-командної системи в народному господарстві (1929-1938 рр.)” за своєю назвою і структурою теж був подібним до аналогічного розділу програми 1989 року. Тема “Успіхи і труднощі індустріалізації” подавалась вже без радянських штампів “історична необхідність”, “вирішальна роль робітничого класу”. Увага концентрувалася на проблемах темпів індустріалізації й дискусії з цього приводу, репресіях проти господарників і спеціалістів, сутності стаханівського руху й ініціативі у змаганнях, втраті природних стимулів у розвитку промисловості групи “А”. Вилучалася теза про колективну економіку як мету соціалістичного будівництва³⁶. Тема “Колективізація сільського господарства” також докладно повторювала програму 1989 року на прикладі України. Тема “Становище у сфері культури. Кінець українізації” була викладена критичніше, ніж у програмі 1989 року, де перетворення в культурі подавалися як культурна революція і як історична необхідність: підкреслювались труднощі й суперечності в освіті, обов’язкове викладання російської мови, поширення вихваляння особи Й.В.Сталіна через культурно-освітні установи, перехід від неприязні до фізичного знищення інтелігенції, репресії проти вчених, складності у творчій діяльності письменників, суперечності в розвитку мистецтва, гоніння проти церкви й заборона УАПЦ, вводилися нові імена діячів культури (М.Зеров, У.Самчук, Є.Плужник, М.Бойчук, Лесь Курбас та інші). Тема, присвячена соціальному розвитку, називалась “Соціальна незахищеність людини”. У ній увага зосереджувалася на розбіжності між проголошеною демократизацією суспільства й реальністю: безоплатність примусової праці ув’язнених у таборах, згортання політики коренізації, гарантування мінімуму благополуччя, розширення репресій.

Розділ ХХІ “Україна у період другої світової війни (1939-1945 рр.)” завершував матеріал історії України у 10 класі. Автори проекту програми принципово по-іншому підійшли до формування матеріалу в цьому розділі, відійшовши від традиційного для радянської історіографії і пропаганди терміна “Велика Вітчизняна війна радянського народу” та розглянувши події в Україні в контексті Другої світової війни, таким чином, визначивши хронологічні межі періоду 1939-1945 роками. Вивчення розділу було запропоновано розпочати з характеристики становища західноукраїнських земель, діяльності ОУН і складної долі Закарпатської України, реалізації таємного протоколу договору між СРСР і Німеччиною 1939 року, вступу Червоної Армії на територію Західної України, радянізації нових областей з притаманною їй адміністративно-командної системою управління, тоталітарним контролем за населенням, репресіями і депортаціями. Після цього вивчалася тема “Україна напередодні трагічних випробувань”, у якій йшлося про складнощі соціально-економічного становища республіки і прорахунки радянського керівництва. Події Другої світової війни від 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року автори назвали радянсько-німецькою війною й поділили на три етапи: 22 червня 1941 року – листопад 1942 року – перший період, 1943 рік – корінний перелом, 1944-1945 роки – останній період. Порівняно із попередньою програмою 1989 року, було включено матеріал про загарбницькі плани нацистської верхівки щодо України, діяльність ОУН, спробу проголошення у Львові самостійної української держави, арешти і розстріли членів ОУН, посилення репресій радянських військ у прифронтовому тилу, негативні наслідки сталінського волюнтаризму в керівництві бойовими діями, поразка військ Південного фронту під Уманню та Південно-Західного фронту під Києвом, невдачі військ Червоної Армії на Донбасі, під Харковом і в Криму (1942 рік), становище українських земель під румунською та угорською окупацією, розгортання діяльності ОУН і створення УПА, бої на “Міні-фронті”, відбиття контрнаступу фашистських військ на Житомирському напрямі, дії УПА у 1944 – 1945 роках, рух української діаспори на підтримку СРСР. Як підсумкове узагальнення пропонувалася тема “Місце Української держави 1917-1920 рр. в національній історії. Тяжкі випробування українського народу за часів сталінського тоталітарного режиму. Україна і світ”.

Проект програми 1992 року для 11 класу мав таку ж побудову, як попередня програма. Розділ ХХІІ отримав назву “Україна у післявоєнний період”. До нього було внесено сюжети про діяльність України на міжнародній арені, дії збройних формувань ОУН-УПА, зловживання місцевих партійних і державних організацій на Західній Україні, діяльність ЮНРРА на Україні, операцію “Вісла”, ліквідацію греко-католицької церкви, масові депортації місцевого населення, вплив “жданівщини” на розвиток науки і культури в Україні.

Розділ ХХІІІ “Спроба здійснення нової політики (друга половина 50-х – перша половина 60-х рр.)” також наслідував логіку попередньої програми, але із залученням нового матеріалу, зокрема про зародження правозахисного руху та громадянського опору (“Українська робітничо-селянська спілка”), появу “шістдесятників”, нову хвилю ідеологічних звинувачень прогресивно мислячих діячів культури, діяльність України на міжнародній арені.

У розділі ХХІV “Наростання кризових явищ (друга половина 60-х – перша половина 80-х рр.)” автори чітко окреслили комплекс проблем, що призвели до наростання кризи: посилення централізації управління виробництвом, недооцінка назрівання соціальних проблем, зміни в соціальному складі населення, згортання демократії, розширення панування бюрократичних сил, нагромадження недоліків у системі народної освіти, уповільнення темпів розвитку науки, всезаборона в художній творчості. Окреме місце у розділі посіла тема “Розвиток національно-визвольного руху”, в якій висвітлювався спротив політиці русифікації і свавілля, боротьба за права людини, і поширення репресій проти інакомислячих.

Завершував проект програми розділ ХХV “Україна на шляху до свободи і незалежності”. Він розпочинався з характеристики піднесення суспільно-політичної активності населення наприкінці 80-х – початку 90-х років, яке відбувалося на тлі зростання національної свідомості та поглиблення кризових явищ у виробництві й соціальній галузях. Чільне місце в розділі посідав матеріал про проголошення суверенітету й незалежності України.

У цілому, проект програми з історії України 1992 року викликав різні оцінки вчених, оскільки пропонував нову комплектацію навчального матеріалу із залученням широкого кола нових фактів і оцінок, але поштовхом до бурхливої дискусії не став. Автори проекту М.В.Коваль, С.В.Кульчицький, Ю.О.Курносов вважають, що цей проект був проголошенням “історичної концепції, що базується не на догмах, а на правді життя”³⁷. На думку Я.Р.Дашкевича, програма 1992 року була занадто москвоцентричною і недостатньо служила справі незалежності України.³⁸

Щодо курсу всесвітньої історії, то в 1992 році було запропоновано проект програми лише для 6-8 класів, для решти класів – тематичне планування. Ґрунтовна пояснювальна записка містилась лише у проекті програми із всесвітньої історії (6-8 класи). Її автори: російська вчена О.І.Бахтіна і вчитель-методист із Харкова Г.М.Донськой – спробували побудувати вивчення стародавньої й середньовічної історії на цивілізаційному підході, “в цілісності й розмаїтті нарисів-портретів цивілізацій”, відмовившись “від детермінізму домінуючого значення будь-якого одного боку життя суспільства” і визнання “наявності тісного зв’язку між усіма сферами суспільного буття”³⁹. Вони заявили, що відмовляються від формаційного підходу як такого, що “надавав історії різних країн одноманітного і знеособленого характеру”, змушував “шукати закономірності суспільного розвитку в різних регіонах, підганяти все різноманіття фактів під єдину жорстку схему, применшувати роль випадковості, волі людей, ролі особистості в історії”⁴⁰. Так само автори проекту відкинули й класовий підхід, коли всі дії пригноблених, нерідко жорстокі й руйнівні, оцінювались позитивно, а все, що йшло від панівних верств суспільства, – негативно”. О.І.Бахтіна та Г.М.Донськой наголосили на важливості загальнолюдського підходу, необхідності поставити до центру уваги людину й розглядати історію як драму людських відносин. У цій програмі історія Росії була інтегрована до курсу всесвітньої історії.

У курсі “Історія стародавнього світу” в розділі І “Життя первісних людей” було запропоновано розглядати не первісні племена, а типи людей (людина-добувач, людина-виробник, людина-творець) та узагальнювати матеріал під кутом зору найважливіших відкриттів і винаходів первісної людини, переходу до цивілізації, а не ознак первісного ладу.

У розділі ІІ “Народи Стародавнього Сходу” акценти були зміщені на спосіб життя різних верств населення, стосунки стародавніх народів з сусідами, додано матеріал про Стародавню Палестину та Біблійні сказання, зняті наголоси на формуванні класового суспільства, держави та ролі в цьому процесі суспільства.

Розділи ІІІ і ІV отримали назву “Життя стародавніх греків” і “Життя стародавніх римлян” (раніше – “Стародавня Греція”, “Стародавній Рим”). Їх доповнено матеріалом про крито-мікенську цивілізацію, спосіб життя греків, побут, виховання афінян і спартанців, діяння “божественного Августа та імперію при Траяні”.

До матеріалу 6 класу було включено розділ V “Початковий етап історії України” висновками, до яких підводили учнів були “образи античності і Стародавнього Сходу”, “міфологія у мистецтві”.

У 7 класі автор проекту Г.М.Донськой, відмовившись від ототожнення середніх віків з феодальною формацією й поділу цієї епохи на періоди становлення, розвитку і розкладу феодалізму, взяв за основу поширений у європейській історіографії поділ середньовіччя на раннє, зріле й пізнє. Перші два періоди, за його проектом, мали вивчатися у 7 класі, а третій – у 8 класі.

У розділі І “Раннє середньовіччя” значно більше уваги приділялося народовладдю у германців і слов’ян, виникненню держав (гунської, германської, франків, норманів, слов’ян, арабів) і їх ролі в суспільстві, ролі церкви та її взаєминам із владою у франків і Візантії, сунітам і шиїтам як напрямам в ісламі, моралі і праву, реформаційній діяльності середньовічних правителів (Карла Мартелла, Юстиніана), діяльності видатних історичних осіб (Карла Великого, Альфреда, Юстиніана, Кирила і Мефодія, Мухаммеда), історії єврейського народу, відображенню подій в історичних джерелах (Карл Великий у пам’яті сучасників, легенди про короля Артура, Халіф Фарун аль Рашита у казках і житті), сприйняттю світу різними народами (франками, арабами, візантійцями тощо). Залучено також нові історичні сюжети про християнську церкву, створення Священної Римської імперії й Угорського королівства, походи норманів, євреїв у мусульманському світі тощо. В узагальненні підкреслювалися різноманітність та особливості ранньосередньовічної цивілізації⁴¹.

У розділі ІІ “Період зрілого середньовіччя” було відокремлено тему “Визвольна боротьба народів Азії та Європі з чужоземними вторгненнями”, до якої увійшов матеріал про утворення монгольської держави, боротьбу народів Сходу і Центральної Європи з монгольською навалою, боротьбу слов’ян і народів Прибалтики з німецькими та шведськими феодалами, гуситський рух у Чехії, загарбання турками-османами Балканського півострову (раніше перші три сюжети вивчались у курсі історії СРСР, а останні дві – як окремі теми) теми “Утворення Російської централізованої держави (до початку ХVІ ст.)” та “Феодальна роздробленість у Центральній та Східній Європі”, до яких було віднесено матеріал про боротьбу римського папи з імператором, Північно-Східну Русь, Великий Новгород, Закавказзя й Середню Азію і додавались підтеми про посилення влади князів у Німеччині й політичну боротьбу в Італії. При вивченні Північно-Східної Русі акцентувалась увага на її пізньому цивілізаційному старті. До решти тем було додано матеріал про єврейське населення міст, могутність папської влади, третій хрестовий похід і успіхи мусульман, Генріха ІІ та його реформи, “Велику хартію вольностей”, утвердження династії Тюдорів, реконкісту й утворення централізованих держав на Піренейському півострові. Значно розширювалась тема “Культура Європи в ХІ – ХV ст.”: з’явились положення про розширення уявлень про світ, Петра Абеляра, місце розуму в пізнанні, Роджера Бекона, роль дослідження в пізнанні, гуманізм та його прояви.

У 8 класі Г.М.Донськой запропонував вивчати тему “Позаєвропейський світ (до кінця ХVІ ст.)”, включивши до неї, крім історії Китаю, Індії, народів доколумбової Америки та Африки, ще й історію Японії. Розділ ІІІ “Пізнє середньовіччя”, в порівнянні з попередньою програмою, зазнав суттєвих змін: тема “Зародження капіталістичних відносин в Англії” була поєднана з темою “Великі географічні відкриття та колоніальні загарбання кінця ХV – початку ХVІ ст.” (став вживатися термін “Великі географічні відкриття”, до цього – “географічні відкриття”); додано теми “Королівська влада і Реформація в Англії. Боротьба за панування на морях”, “Зміцнення самодержавства в Росії в ХVІ ст. Боротьба проти чужоземного вторгнення на початку ХVІІ ст.”, “Міжнародні відносини (в Європі) в ХVІ першій половині ХVІІ ст.”; до інших тем внесено матеріал про реформацію у Швейцарії, релігійні війни у Франції, Голландію після революції, винаходи епохи пізнього середньовіччя, нову педагогіку, державні теорії, початки класицизму тощо. В окремих темах простежувалося створення альтернативних оцінок, можливих варіантів історичного процесу, іноді різні погляди на ті чи інші факти. Наприклад, “Опричнина та її оцінка в науці”, “Суперечки навколо Івана Грозного та його політики”⁴². Урок узагальнення у 8 класі у проекті мав суто культурологічну спрямованість “Внесок середньовіччя в світову культуру людства”, на відміну від попередньої – формаційної: “Основні періоди і підсумки розвитку феодалізму, виникнення капіталістичних відносин у передових країнах Європи”.

Проект програми для 9–11 класів не було підготовлений, тому відділом гуманітарних дисциплін управління шкіл Міністерства освіти України було запропоновано планування навчального матеріалу, в якому матеріал було згруповано по розділах. У 9 класі вивчалась історія від Англійської революції ХVІІ ст. до кінця Першої світової війни. Формаційний акцент на визначення сутності цього періоду як становлення й утвердження капіталістичної формації було усунуто, замість нього почав з’являтися термін “зародження індустріального суспільства”⁴³. Зник і штучний поділ цього періоду на два етапи – “до Паризької комуни” і “після неї”, та й Паризька комуна посіла місце другорядної події в історії Франції другої половини ХІХ ст. Було також здійснено перегрупування матеріалу курсу: після вивчення Англійської революції ХVІІ ст. та війни за незалежність англійських колоній у Північній Америці вивчався політичний і соціальний розвиток США наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. і громадянська війна 1861-1866 рр. Більше не вивчалися окремими темами “Національно-визвольна війна у Латинській Америці”, “Революція 1848-1849 рр. в Європі”, “Виникнення наукового комунізму. К.Маркс і Ф.Енгельс”, “Перший Інтернаціонал” тощо. До тематичного планування внесено теми “Політична еволюція Австрії в ХІХ ст.”, “Соціально-політичний і економічний розвиток Османської імперії у ХІХ ст.”, “Народи і країни Центральної та Південно-Східної Європи у ХІХ ст.”, “Соціально-економічний і політичний розвиток Японії у ХІХ ст.”, “Релігійний та суспільно-політичний рухи і партії в ХІХ ст.” Історію провідних країн світу пропонувалося розглядати окремо протягом всього ХІХ ст., зосереджуючи увагу не стільки на спільному у розвитку з іншими країнами, але й специфіці кожної країни, особливо на реформуванні різних галузей суспільного життя. Центральне місце в історії початку ХХ ст. посідає політична еволюція країн Європи і США, зокрема реформи Д.Ллойд-Джорджа, Ж.Клемансо, Т.Рузвельта, В.Вільсона. Особливу увагу в тематичному плануванні приділено об’єктивній оцінці цілої низки історичних подій, пов’язаних із діями пригноблених верств населення, досвіду реформування суспільства, здобуткам на шляху демократизації суспільства. Так, при ознайомленні з історією США наголошувалося на створенні вперше у світі основних положень демократичних свобод, “статтях конфедерації”, основних положеннях конституції та розподілі державної влади, демократизації країни за президентства Т.Джефферсона, перемозі демократії у Громадянській війні, політичній еволюції США. При вивченні Великої французької революції автори прагнули відмовитися навіть у назві від поняття “буржуазна”, відійти від оціночних суджень на зразок “антинародна політика”. Вони критично оцінювали діяльність якобінців: характеризуючи їх прихід до влади як її захоплення, підкреслюючи відхід якобінців від декларації демократичних прав і свобод, всевладдя Комітету суспільного спасіння, масовий терор, гоніння проти церкви, фанатизм лідерів. Одночасно велика увага приділялась світовому значенню принципів “Декларації прав людини і громадянина”, проголошених на початковому етапі революції. При вивченні Російської імперії в ХІХ столітті йшлося про відмову Олександра І від реформаторських задумів, аракчеєвщину, як наслідок цього – декабристський рух, консервативне правління Миколи І, придушення ним європейської революції, завоювання Кавказу, реформаторську діяльність Олександра ІІ, М.Т.Лорис-Мелікова та С.Ю.Вітте.

Невеличкий сюжет у межах теми “Робітничий і соціалістичний рух у ХІХ ст.” присвячувався марксизму поряд з іншими течіями (реформізм, анархо-синдикалізм тощо).

Значно більше уваги приділялось у тематичному плануванні 1992 року національному питанню: введено два уроки “Національно-визвольний рух, антиколоніальна боротьба в ХІХ ст.” і присвяченого розвитку культури ХІХ ст., внесено ідеологічне обґрунтування національного руху (“час білої людини”, “націоналізм і шовінізм”, “європоцентризм”, “націоналізм пригноблених націй”), відокремлено сюжети, пов’язані з національним питанням у межах уроків “Імперська політика уряду консерваторів” (Англія), “Національний і ліберальний рух” (Німеччина), національна опозиція в Угорщині, слов’янський націоналізм опозиції, політика щодо західноукраїнських земель (Австрія), боротьба кавказьких народів за незалежність, захоплення в Казахстані і Середній Азії, колоніальна політика царизму (Росія), “східне питання” (Османська імперія), пригноблення слов’ян та інших народів в Османській, Австрійській і Російській імперіях (народи і країни Центральної й Південно-Східної Європи).

Подібно до тематичного планування матеріалу 6-8 класу, в 9 класі так само наголошувалось на повсякденній історії, змінах у житті пересічної людини, головним чином, через внесення спеціальних положень до тем культури: “Побут і звичаї аристократії, буржуа, селян і найманих робітників” (на прикладі розвинутих країн), “Спосіб життя людей різних суспільних станів у країнах Європи, Америки, Азії й Африки”⁴⁴. Автори тематичного планування подавали різні оцінки історичних явищ та альтернативні погляди, пропонуючи на уроках торкатися питань “Неоднозначність оцінок Наполеона І”, “Вихід змовників на Сенатську площу 14 грудня 1825 року – повстання чи акт громадянської непокори?”⁴⁵

Теми з культури тепер передбачали ознайомлення учнів з різними тогочасними ідеологічними (лібералізм, консерватизм) і філософськими (ніцшеанство, соціал-дарвінізм, прагматизм, позитивізм, гуманізм), літературними й мистецькими напрямами і течіями (модернізм, декадентство, символізм, натуралізм, авангардизм, імпресіонізм, імажизм, футуризм)⁴⁶.

Уроки узагальнення в новому плануванні були позбавлені марксистських тез щодо ролі народних мас і революцій – локомотивів історії, всесвітньо-історичного значення виникнення наукового комунізму, а орієнтували на усвідомлення ХІХ століття як періоду соціальних і політичних перетворень, більш глибоких і швидких, ніж у будь-яку попередню епоху світової історії.

У 10 класі матеріал був позбавлений оцінок, що ґрунтувалися на класовому підході, гіперболізації ролі В.І.Леніна й повсякчасного посилання на його твори. Вступний урок пропонувалося присвятити революційній кризі в країнах, що воюють, переростанню її в революцію, а також піднесенню національно-визвольного руху й руху за відновлення національної державності в ряді країн Європи. В історії Росії більше уваги приділялося Лютневій революції 1917 року, змінам у політиці Тимчасового уряду, спробам О.Ф.Керенського демократизувати суспільство. Термін “двовладдя” вже не згадувався, йшлося лише про протистояння Рад парламентській республіці. Заколот Л.Корнілова розглядався не як правий путч, а як реальна альтернатива суспільного розвитку. Пропонувалося зробити попереднє узагальнення про значення Лютневої революції як головного уроку боротьби за повалення царизму та демократичних перетворень Росії. У тематичному плануванні було відсутнє поняття “Велика Жовтнева соціалістична революція”, натомість вживалися терміни “Жовтневе збройне повстання” та “більшовицький переворот”. Приділялася увага інтересам держав Троїстого союзу та їхньому сприянню у приході до влади більшовиків й виходу Росії з війни. Термін “Тріумфальна хода Радянської влади” також більше не вживався, йшлося лише про створення більшовицьких партійних центрів і маріонеткових радянських урядів у національних регіонах. Визнання незалежності Польщі й Фінляндії називалося “вимушеним”. Автори навіть відмовилися від досить усталеного поняття “диктатура пролетаріату”, замінивши його “класовою демократією”. Розглядалася сутність радянської форми держави, наголошувалося на створенні паралельно державної й партійної структури управління, принципі “революційної законності” та “революційної доцільності”, насильстві й репресіях, відмові від принципів правової держави, націоналізації промисловості, запровадженні загальної трудової повинності, продрозкладці тощо. Події 1918-1920 років у Росії трактувалися не як іноземна інтервенція і громадянська війна, а лише як громадянська війна. Відзначалося, що однією з головних її причин була незадоволеність різних верств населення більшовицьким режимом. Увага приділялася долі царської сім’ї, меті, програмі і складу білого руху, “третій силі” (селянству) в громадянській війні, червоному та білому терору, ціні перемоги більшовиків у громадянській війні. Підсумок теми підбивала оцінка громадянської війни з позицій сучасного політичного та історичного мислення⁴⁷.

При вивченні революції 1918-1919 років у Німеччині й Угорщині більше йшлося про скликання Установчих зборів, прийняття Конституції Німеччини, проголошення її демократичною республікою, ніж про діяльність КПН. Рекомендовано провести кілька уроків з теми “Відновлення національної державності Польщі, Чехословаччини і Сербії”. Усунуто тему “Створення ІІІ Комуністичного Інтернаціоналу”. Революційні події в країнах Азії, Африки і Латинської Америки пропонувалося висвітлювати більш широко, залучаючи, крім матеріалу з історії Китаю, Індії, Монголії, країн Близького Сходу, ще й матеріал з історії Туреччини, Афганістану, Єгипту тощо.

Становище у провідних країнах світу в другій половині 20-х років було визначено не як “період відносної стабілізації капіталізму” (програма 1989 року), а як “стабілізація і процвітання у демократичних країнах”, тому й акцент у темі зміщувався на шляхи поліпшення політичного становища (план Дауеса, зміцнення кредитно-грошової системи, перехід до золотого стандарту тощо). Дещо по-новому було подано історію СРСР 20-30-х років. Нова економічна політика трактувалася не як шлях до соціалізму, а як крок, що суперечив концепції безтоварного соціалізму, викликаний виступами селян і матросів. Утворення СРСР і прийняття Конституції у 1924 році оцінювалися як втрата суверенітету союзних республік. У тематичному плануванні менше уваги зверталося на внутрішньополітичну боротьбу, більше – на формування культу особи і режиму особистої влади Й.В.Сталіна⁴⁸. Планування вивчення індустріалізації й колективізації в СРСР, в основному, збігалося з положеннями проекту програми історії України й орієнтувалося на найновіші оцінки цих історичних явищ в історичній науці.

Окремий урок пропонувалося присвятити світовій економічній кризі, на якому висвітлити причини, конкретні прояви кризи та пошук шляхів виходу з неї (теорія Д.Кейнса). Більше уваги приділялося “новому курсу” Ф.Рузвельта і значенню реформ для подальшого суспільно-політичного розвитку США.

До тематичного планування було внесено матеріал про джерела, причини поширення фашизму в Італії, сутність фашистського тоталітарного режиму, про Адольфа Гітлера та його шлях до влади у Німеччині, ідеологічні основи гітлерівського режиму. У темі “Протистояння фашизму і авторитаризму в країнах Європи” було знято положення про особливу роль ФКП і комуністів Іспанії в перемозі Народного фронту, а більше наголошувалося на політиці уряду Л.Блюма й Е.Даладьє, додано матеріал про встановлення авторитарних режимів у Польщі, Угорщині, Албанії, Болгарії й Румунії, еволюцію суспільно-політичного життя Естонії, Латвії й Литви. При вивченні країн Азії й Африки значне місце відводилося Японії. Революція в Китаї розглядалася не тільки з позиції ролі КПК, а згадувалась діяльність Гоміндану, політика Чанкайші, втручання СРСР у китайські справи. Також до програмного матеріалу було внесено тему “Латинська Америка в 20-30-ті рр.”⁴⁹, значно розширено тему “Міжнародні відносини у 30-х рр.”, введено тему “Розвиток культури у 20-30-х рр.”, у якій розглядалися не тільки досягнення в науці, різні напрями в літературі та мистецтві, а й риси нового життєвого укладу, мода, особливості розвитку культури тоталітарних держав.

Значно ширше в тематичному плануванні подавалась тема “Друга світова війна”, вивчення якої розпочиналося з неоднозначності оцінок причин Другої світової війни, поглядів сучасної історіографії на радянсько-німецький договір 1939 року. До обов’язкового вивчення було внесено матеріал про початок діяльності У.Черчілля як нового прем’єр-міністра Великобританії, захоплення Данії, Норвегії, Нідерландів, Бельгії, Люксембургу, події під Дюнкерком, воєнні дії в Африці й у басейні Середземного моря, реалізації СРСР договору з Німеччиною, парад радянських і німецьких військ у Бресті, підписання договору про “дружбу і кордони”, масове знищення польських військовополонених, введення радянських військ до Литви, Латвії, Естонії, радянсько-фінську війну і вимушений вихід СРСР з Ліги Націй, поразку радянських військ на початковому етапі радянсько-німецької війни, долю полонених, генеральний наступ німецьких військ влітку 1942 року на півдні, лендлізівські поставки, форми окупаційного режиму, масове знищення євреїв, політичну орієнтацію різних організацій руху Опору, висадку англо-американських військ у Сицилії, Московську й Тегеранську конференції тощо. Підсумковий урок слід було присвятити кривавій данині війні, її героїчним і трагічним урокам, долі культурних та історичних цінностей різних країн, впливу перемоги на хід світової історії й народи, полководцям і героям у другій світовій війні та оцінкам сучасних істориків другої світової війни. З теми були вилучені застарілі штампи радянської історіографії: “дивна війна”, “всенародна боротьба”, ідеологічні гасла, “комуністи – організатори і учасники народної боротьби проти окупантів”. Термін “Велика Вітчизняна війна” був замінений на “радянсько-німецька війна”⁵⁰.

В 11 класі тематичним плануванням передбачалася зовсім інша логіка подання навчального матеріалу. Якщо раніше (за програмою 1989 року) теми вивчались відповідно до положень „наукового комунізму” про основні сили сучасного історичного процесу в такій послідовності: “Утворення і розвиток світової соціалістичної системи”, “Капіталістичні країни (1945-80 рр.)”, “Національно-визвольна боротьба народів Азії в новітній час (1945-1980 рр.)”, то тепер матеріал групувався в такі розділи за хронологічним принципом: “Світ після Другої світової війни” “Світ наприкінці 50-60-х рр.”, “Основні тенденції суспільного розвитку у 70-х – початку 90-х рр.” Змінювалася комплектація матеріалу в самих розділах: загальна характеристика історичного розвитку, розвинуті демократичні країни, СРСР, країни „народної демократії”, країни Азії, Африки, Латинської Америки, міжнародні відносини та загальні теми з усього курсу (релігійне життя, розвиток світової культури, загальний підсумок історичного процесу у другій половині ХХ століття, глобальні проблеми людства). На вступних уроках увага концентрувалася на взаєминах між державами антигітлерівської коаліції, створенні ООН, на статуті ООН і рішеннях Міжнародного Воєнного трибуналу як джерелах міжнародного права, посиленні залежності країн Південної й Південно-Східної Європи від політики Москви, доктрині Трумена, плані Маршалла.

З матеріалу історії демократичних країн було вилучено тези про боротьбу демократичних сил на чолі з компартією за демократичне суспільство і курс імперіалістичних держав на розкол Німеччини. З’явилось положення про зв’язок компартій із сталінськими спецслужбами, зосереджено увагу на процесах європейської інтеграції, планах Шумана, Плевена, політичній еволюції країн, зміцнення демократичних порядків⁵¹.

Урок, присвячений СРСР 40-50 років, був орієнтований на більш критичні оцінки цього періоду: джерела і темпи відбудови, голод 1946-1947 років (до цього у програмі йшлося лише про посуху 1946 року), землетрус в Ашхабаді, ГУЛАГ на новобудовах, гонка озброєння, суперечливість соціальної політики, боротьба з національно-визвольним рухом, ідеологічні кампанії, морально-психологічна обстановка тощо.

Щодо вивчення історії країн “народної демократії”, то в орієнтовному тематичному плануванні пропонувалося розглядати як загальні процеси, так і особливості їх перебігу в окремих країнах: протиріччя у народних фронтах, підтримка компартій з боку СРСР, прихід компартій до влади, ліквідація багатопартійної системи, тоталітарні системи управління, культи власних вождів, політичні процеси, створення інформбюро компартій, нав’язування сталінської моделі соціалізму.

У висвітленні історії країн Азії, Африки і Латинської Америки також відбулися суттєві зміни. Було введено матеріал про відмінності рівня розвитку, політичних ситуацій у країнах, вилучено ідеологічні нашарування часів “холодної війни” на зразок “антиімперіалістична боротьба”, “реакційна сутність сіонізму”, “ізраїльська агресія”. Знайшли відображення доктрина “неприєднання” й принципи “панча-шила”.

Розділ “Світ наприкінці 50-х – у 60-х рр.” починався з характеристики НТР та її основних напрямків на початковому етапі. У вивченні історії капіталістичних країн робився наголос на ліберальному реформізмі Д.Кеннеді й Л.Джонсона (США), переході від імперії до співдружності (Велика Британія), президентстві де Голля (Франція), ері Аденауера (ФРН), економічному зростанні ФРН, Італії й Японії, суперечливості й незавершеності хрущовських перетворень (СРСР), кризах у соціально-економічному і політичному розвитку країн Центральної й Південно-Східної Європи (НДР – 1953 рік, Польща, Угорщина – 1956 рік, Чехословаччина – 1968 рік), комуністичному експерименту КНР тощо.

У тематичному плануванні по-новому висвітлювалися основні тенденції суспільного розвитку в 70-х – на початку 90-х років Вводилися характеристики нового етапу НТР і поняття “постіндустріальне суспільство”. У добірці матеріалу перевага надавалась інтеграційним процесам, проблемам регулювання економіки й демократизації суспільства, способу життя в демократичних країнах (“вотергейтська справа” в системі американської демократії, неоконсервативні методи економічного регулювання – “рейганоміка”, прагматизм і “розумна обережність” Дж.Буша, колективна психологія, масові уявлення, ціннісні орієнтації, “американський спосіб життя”, тетчеризм, політика голлізму у Франції, політика “реприватизації” Ж.Шірака, соціальне ринкове господарство у ФРН, соціально-економічний прогрес країн Північної Європи). Радянське суспільство у 70-80 років характеризувалося як панування тоталітарного режиму, бюрократичних сил, монополії компартії, брежневсько-черненківська вседозволеність, ідейний догматизм, суслівська русифікація, доктрина Брежнєва “про обмежені суверенітети”. Часи горбачовської перебудови були відбиті поняттями “гласність”, “демократизація”, положенням про крах стратегії “прискорення” та розкриттям сутності міжнародних конфліктів, нових підходів до вирішення глобальних проблем. До тематичного планування було внесено найсучасніший матеріал “Соціально-політичне і економічне становище держав, що утворилися внаслідок руйнації СРСР” та “Криза і крах тоталітарної соціалістичної системи в країнах Південної і Південно-Східної Європи”, “Японія і нові індустріальні країни Азії у 70-х – початку 90-х рр.”⁵².

З погляду нового історичного мислення, у тематичному плануванні висвітлювалась діяльність деяких політичних лідерів (Кім Ір Сена, С.Хусейна, М.Х.Маріама, Д.Ортегі, Ф.Кастро та інших) та історичних подій (агресія СРВ проти Камбоджі, арабо-ізраїльські війни, угода у Кемп-Девіді, державний переворот 1978 року в Афганістані тощо).

Серед усіх орієнтовних планувань і проектів програм 1992 року лише проект програми з історії України включав до змісту шкільної історичної освіти перелік основних умінь учнів, які мали формуватися протягом навчання у 7, 8, 9, 10 та 11 класах. За основу в цьому переліку було покладено вміння, визначені програмами з історії попередніх років, із внесенням до нього низки принципових змін. Виключено вимоги розглядати події з класових, партійних позицій (розпізнавати істотні ознаки класів і класові інтереси (7-8 класи); аналізувати, узагальнювати історичні факти, застосовувати класовий підхід і, спираючись на теоретичні положення, працювати з фрагментами творів класиків марксизму-ленінізму (9 клас), розглядати і характеризувати суспільні явища тощо, застосовуючи класовий партійний підхід, знаходити аргументи для спростування фальсифікацій історії й сучасності буржуазними ідеологами, працювати з творами класиків марксизму-ленінізму (10-11 класи).

Наголошувалося на необхідності залучити до загальнолюдських цінностей (давати порівняльну характеристику історичним особам, у тому числі й моральну (9 клас); давати оцінку визначних подій та діяльності людей в історії, з позиції загальнолюдських цінностей пояснювати роль людського фактору в історії, сутності поняття „гуманізація історії”, характеризувати моральне обличчя історичних діячів (10 клас). Підкреслено українознавчу спрямованість навчання історії (давати характеристику борців за свободу й незалежність України, розкривати характерні риси побуту й звичаїв українського народу (7-8 класи), розкривати найсуттєвішу своєрідність історії різних регіонів України (9 клас), застосовувати історичні знання при аналізі різних проблем сучасного розвитку суверенної держави України (11 клас).

Надано пріоритетне значення розвитку дослідницько-пошукових умінь учнів (вивчати історичні джерела, добуваючи з них нові знання, зокрема шляхом порівняння інформації (7-8 класи); зіставляти інформацію з різних джерел, оцінки подій і людей, які містяться в них, обґрунтовувати своє ставлення до них (9 клас); працювати з різними джерелами знань, порівнювати й критично аналізувати інформацію різних джерел, обґрунтовувати своє ставлення до висловлених у них оцінок (10 клас); здійснювати науковий пошук у галузі історії України, спираючись на знання окремих аспектів роботи історика-дослідника (11 клас).

Особливу увагу приділено розвитку вміння висловлювати й відстоювати власну точку зору в різних навчальних ситуаціях (брати участь в обговоренні, формулювати свою думку, давати відгук на відповіді інших учнів (7-8 класи); аргументовано висловлювати свою думку, порівнювати різні точки зору, робити висновки, оцінювати іншу точку зору з позицій науковості і моральності (9 клас); брати участь у шкільній дискусії (10 клас); порівнювати різні точки зору на історичні події, обґрунтовувати свою думку, брати участь у дискусіях, “круглих столах” тощо (11 клас).

Вимоги до рівня розвитку умінь учнів 7-8 класів дещо послаблювалися, але значно підсилювалися в 11 класі (аналізувати, порівнювати, узагальнювати факти минулого і сучасності, спираючись на одержані знання про методи історичної науки (порівняльно-історичний, синхроністичний, ретроспективний тощо); розкривати значення, уроки, внесок у світову історію найважливіших подій і явищ української історії, здійснювати науковий пошук у галузі історії України тощо (11 клас)⁵³.