4.2. Подальша трансформація шкільних підручників з історії

Новий період підручникотворення припадає на другу половину 90-х років. На думку дослідниці навчальної літератури кінця ХХ століття А.І.Зякун, “він відрізнявся від попереднього методологічною і методичною спрямованістю видання”¹²⁸. Хоча ні в авторефераті, ані в самому дисертаційному дослідженні вчена не визначає і не доводить того, в чому саме полягає новизна методологічного й методичного спрямування. На наш погляд, з цією тезою можна погодитися лише частково.

Більшість підручників цього періоду, як і їх попередники, були спрямовані на формування в учнів історичних знань: “Сподіваємося, що він [підручник. – Авт.] стане основою для формування історичних знань з періоду нової історії, без уважного вивчення якого (так само, як і без інших розділів історії) громадянину України, що формується, буде важко розібратися у складних питаннях наших днів” (І.М.Бірюльов)¹²⁹; “Цей підручник стане вам не тільки підмогою в оволодінні історичними знаннями, а й добрим порадником у повсякденних справах” (В.Г.Сарбей)¹³⁰; “Про те, як у минулому столітті прокладався нелегкий шлях до свободи, вам і розповість цей підручник” (Ф.Г.Турченко, В.М.Мороко)¹³¹.

Паралельно із навчальною метою деякі автори почали підкреслювати виховне значення підручника. Передусім наголошувалося на формуванні рис патріота України: “Ви, учні, теж – українці, теж – носії культури, мови, патріотизму. Сміливо вчитуйтесь у сторінки, що змогли сказати правду без прикрас і замовчувань про славне минуле нашого народу” (Р.Д.Лях, Н.Р.Темірова)¹³²; “Якщо ви хочете, щоб доля була прихильною до вас, не відкидайте досвід і мудрість своїх попередників, частіше озирайтеся в минуле – у ньому коріння вашого роду”¹³³; “Хотілося б, щоб історія козацької доби навчила вас самовідданості, любові до рідної землі” (В.С.Власов, О.М.Данилевська)¹³⁴.

Для іншої групи авторів підручником має реалізовуватися насамперед освітня й розвивальна мета: він “допоможе вам оволодіти базовими знаннями з історії цього періоду”, “сприятиме вам у формуванні критичного ставлення до історичних подій і явищ, у виробленні самостійних суджень та уміння аргументувати і відстоювати власний погляд на ту чи іншу проблему” (О.В.Малій)¹³⁵; “Отже, перш за все: хто ми? Що ми? Чиї ми діти? По-друге: чи подібна наша історія до історії інших країн і народів? По-третє: які уроки, який досвід ми можемо винести з минулого? По-четверте: ми повинні учитися мислити – порівнювати, аналізувати; робити висновки” (І.А.Коляда, К.І.Крилач, С.П.Юренко)¹³⁶; “Не лише допомогти вам засвоїти встановлений шкільною програмою обсяг історичних знань, а й прищепити вам повагу до науки, якою опікується богиня Кліо, виробити у вас розуміння того, як пишеться історія” (О.П.Крижанівський, О.О.Хірна)¹³⁷.

На цьому тлі за своїм цілевизначенням вирізняється лише підручник з нової історії для 8 класу, в якому наголошується на створенні в учнів цілісного образу світу минулого, щоб допомогти їм самореалізуватися у складних реаліях сучасного світу: “Це складна, але дужа вдячна робота – через освоєння світу інших створювати власний світ, свій образ світу, а через нього – й образ самого себе. Можливо, саме так слід розуміти слово “освіта” (Л.М.Жарова, І.А.Мішина, А.А.Міхеєв)¹³⁸. Але такий підхід було запропоновано авторами ще у першому виданні підручника, а лише чітко сформульовані у другому. Таким чином, визначаючи особливості підручників другої половини 90-х років ХХ століття за їх цільовим визначенням логічно говорити не про нове методологічне й методичне спрямування, а про розвиток тенденцій, закладених у першій половині 90-х років.

У цей період через плюралізм думок та оцінок історичних фактів перед авторами підручників гостро постала проблема, сутність якої, на думку О.І.Пометун, полягає у визначенні межі між бажанням автора висловити свою позицію з приводу того чи іншого явища, події, діяча й обов’язком бути максимально неупередженими, чого потребує саме навчальна література¹³⁹. Виходячи із завдань, що ставлять перед своїм навчальним посібником автори підручників другого покоління, вони відводять собі різну роль: від єдиних носіїв “слова правди про дійсну історію України”; осіб, які “воскресили твоїх предків” (Р.Д.Лях, Н.Р.Темірова)¹⁴⁰; трансляторів державної політики (“дорогі співвітчизники молодої незалежної Української Держави, ...старанне вивчення історичного минулого допоможе впевненіше орієнтуватися у проблемах сучасності”), (Ф.М.Шевченко, В.Г.Сарбей)¹⁴¹; до проводиря учнів у минулі часи, більш досвідчених товаришів школярів, які намагалися провести” “давніми шляхами... історії”: “Ми разом спробуємо зазирнути за завісу часу, побачити й зрозуміти людей, що жили задовго до нашого народження” (К.І.Крилач, І.А.Коляда, С.П.Юренко)¹⁴².

Узагалі, на кінець означеного періоду (2000 рік) у широкому використанні було більше 40 підручників та посібників з історії, рекомендованих або допущених Міністерством освіти України (таблиця №4.1), що в середньому склало 3,3 підручника на один навчальний курс. Найбільш забезпеченим варіативними підручниками виявився курс історії України 7 класу – 6 підручників, найменше – курс історії України 9, 10 класів та історії середніх віків.

Таблиця №4.1