Завдання шкільної історичної освіти у проектах концепцій історичної освіти середньої загальної 12-річної школи (2001-2003 роки)

	Місце, яке їм відводять автори Завдання	Концепції
		О.А.Удод	Ф.Г.Турченко, В.Г.Космина	Львівський національний університет	Одеський національний університет	О.Ф.Турянська	І.А.Мішина, Л.М.Жарова	О.В.Малій, П.В.Мороз	О.І.Пометун, Л.І.Калініна	О.Вінниченко, Р.Пастушенко
Освітні
	Засвоєння (оволодіння) історичних знань	1	1	1		1		1	1	1
	Ознайомлення з історіософією						4
	Формування цілісного світогляду		2				4			2
	Ознайомлення з позитивним досвідом	5
	Розуміння внутрішнього змісту		3	3
	Ознайомлення з методами історичного пізнання							5
	Розвиток загальної культури							9	5
	Пробудження інтересу			2	4			3
	Навички самоосвіти	8						7
Розвивальні
	Розвиток історичного мислення	2			1				2
	Розвиток критичного мислення	3,6						6
	Розвиток творчого мислення	6					4	6
	Оволодіння методами історичного пізнання							5
	Самоактуалізація та самореалізація						1		4
	Розвиток комунікативних здібностей						3
	Оволодіння особистісно-життєвими компетенціями	7					1
	Оволодіння соціологічними компетенціями						2
	Набуття уміння аналізу стану		4			2				3
	Набуття уміння аналізу фактів			2		2				3
	Формування власної точки зору				3
Виховні
	Виховання громадянської свідомості	4						8
	Виховання національної свідомості й патріотизму	11			2			8	3
	Виховання історичної свідомості				1			2
	Виховання політичної і правової культури	10
	Виховання емоційно-ціннісного ставлення					3		4
	Виховання гуманістичних якостей			4

У сучасних вітчизняних публікаціях з проблем методики викладання історії точки зору на головну мету навчання історії представлені так само широко, як і в згаданих вище концепціях. С.В.Кульчицький на перше місце серед цілей навчання історії ставить виховання учнів у дусі поваги і любові до своєї Батьківщини і народу²⁸². М.М.Шимановський вважає головним завданням історичної освіти (поряд із суто фактографічними знаннями) формування громадянина незалежної України, який здатний жити в плюралістичному суспільстві, суспільстві багатьох ідеологій²⁸³. Ю.С.Войцехівський, дивлячись на цілі навчання історії з точки зору глобальної освіти, за головну мету шкільної історичної освіти обирає формування в учнів “поважного й діяльного ставлення до цивілізаційного доробку людства, зокрема в галузі духовної та матеріальної культури; особистого емоційного зв’язку зі спадщиною попередніх поколінь; доброзичливого, толерантного ставлення до інших культур і народів”²⁸⁴. М.М.Гон схиляється до того, що шкільне навчання історії має формувати на основі історичних знань світоглядні позиції як запоруку успішної адаптації та самореалізації особистості²⁸⁵.

На думку О.В.Малій, метою навчання історії в школі є ознайомлення учнів з історичним минулим людства, прилучення до ідеалів гуманізму і демократії²⁸⁶. Р.Я.Пастушенко спочатку наполягав на першочерговому формуванні історичних знань, але згодом дещо скоригував власну точку зору з огляду на висловлені Л.І.Калініною підходи до визначення концептуальних засад шкільної історичної освіти, зокрема зроблено акцент на необхідності реформування історичної свідомості учнів, під якою методист розуміє узагальнене уявлення особи про людину і суспільство в їх загальній еволюції та на конкретних історичних етапах, в основі якої лежить історична інформація як система наукових знань²⁸⁷. А також акцентовано увагу на розвитку умінь учнів як на пріоритет у навчанні історії²⁸⁸.

Сьогодні навряд чи хтось з дослідників означеної проблеми наважиться заявити про те, що під час навчання учні не мають здобувати знання, розуміючи, що без цього неможливі ані розвиток мислення, ані розвиток творчих здібностей, чи особистісних рис громадянина та патріота, ані формування гуманістичних цінностей, ані історичної свідомості в цілому. Знання є невід’ємною складовою змісту освіти, і це є загальновизнаним фактом. Питання постає в тому, яку саме роль знання мають відігравати в сучасному навчанні. Тривалий час у педагогіці панувала думка про освіту як процес і результат засвоєння систематизованих знань, умінь та навичок²⁸⁹. Звідси випливало, що першочерговою задачею навчання є здобуття знань. Такий підхід був притаманним не тільки для радянської дидактики. Це був, а часом і залишається, певний спосіб мислення, пов’язаний з науково-технократичною парадигмою освіти, зорієнтованою на передання знань та формування вмінь і навичок у вигляді подання готових норм і правил. Однак, під впливом інтенсивного розвитку суспільства, особливо засобів інформації, в останній чверті ХХ століття стало очевидним, що знання змінюються й застарівають досить швидко. Тому неможливо в школі здобути знання “на все життя”, навіть неможливо ознайомитись з усіма знаннями, актуальними в даний відтинок часу, через їх надто великий обсяг. Неможливо також передбачити, які знання стануть необхідними учневі через 4-5 років. У таких умовах на перший план висувається необхідність формувати вміння орієнтуватися в інформації, аналізувати її, узагальнювати, робити необхідні для себе висновки тощо, тобто те, що пов’язане з розвитком предметного (в даному випадку історичного) мислення.

В умовах постіндустріального, інформаційного суспільства здобуття знань відсувається на друге місце і має обмежуватися лише основами історичних знань. Саме на цьому наголошує С.У.Гончаренко, формулюючи в “Українському педагогічному словнику” сучасне визначення поняття освіти: “Головним є не обсяг знань, а поєднання останніх з особистісними якостями, вміння самостійно розпоряджатися своїми знаннями”²⁹⁰.

Однією з суттєвих причин тривалості процесу розробки концептуальних засад історичної освіти є розуміння необхідності нових підходів і, разом з тим, побоювання відійти від старих стереотипів як педагогічного, так і історичного мислення. Історик О.Пріцак, аналізуючи причини труднощів в Україні на початку 90-х років, як одну з основних проблем історії України визначав те, що переважна більшість нашого населення живе в системі циклічного думання, тоді як час вимагає думання лінеарного²⁹¹. В.Г.Кремень та В.М.Ткаченко називають цей стан переходом від стихійного відтворення життя згідно з традиційними стереотипами до усвідомлення себе як суб’єкта історії, господаря власної долі²⁹². Нове педагогічне мислення ґрунтується на визнанні учня суб’єктом власної пізнавальної діяльності, активним учасником процесу навчальної взаємодії.

Погляд на цілі й завдання навчання історії під кутом зору нового мислення вводить як першочерговий не предметний, а особистісний орієнтир. Недарма в історичній дидактиці багатьох країн світу існує переконання, що навчання, “зациклене” на матеріалі, за словами П.Карстена, є проявом культури “мертвого навчання”, зосередженого не на суб’єкті – учні, а лише на “відпрацюванні” певних тем²⁹³. На це справедливо вказує методист з Полтави О.А.Білоусько, наголошуючи на необхідності визначення мети курсу історії з точки зору суб’єктів навчання: допомогти учням у розумінні сучасного через вивчення минулого²⁹⁴.

Останнім часом в українській історичній дидактиці все частіше основною метою шкільної історичної освіти починають називати формування історичної свідомості. Філософи історії вважають, що історична свідомість є властивою людині здібністю ідеального відтворення минулої і сучасної соціальної дійсності. Вона формується на основі історичної пам’яті, яка є психічною здібністю людини “фіксувати епохальні події, що визначають загальний напрямок розвитку етносів, не утримуючи всіх історичних фактів” (В.С.Полянський)²⁹⁵. В історичній свідомості зазвичай виділяють три компоненти: пізнавальний, емоційно-ціннісний та результативний, які чітко простежуються під час історичного пізнання. У процесі історичного усвідомлення людина “знімає” позитивне знання, послуговуючись власною історичною пам’яттю, визначає своє ставлення до нього у відповідних аксіологічних координатах, а результат цієї духовно-інтелектуальної праці стає мотивацією поведінки в межах суспільної практики²⁹⁶. За допомогою історичної свідомості людина ідентифікує себе в соціальному часі та в соціальному просторі (М.А.Барг)²⁹⁷.

Розрізняють звичайну, або побутову, історичну свідомість, освітню та наукову історичну свідомість. Коли йдеться про формування історичної свідомості учня, мається на увазі систематизація наявної побутової свідомості дитини та її наукове наповнення. Це відбувається, головним чином, під час навчання історії за допомогою розумової діяльності учнів, спрямованої на осмислення минулого, сучасного і прогнозування майбутнього, тобто історичного мислення. У цьому сенсі можна говорити про розвиток мислення учнів як про шлях формування історичної свідомості²⁹⁸.

Згідно з Л.І.Калініною, метою навчання історії можна вважати формування історичної свідомості, яка, у свою чергу, розглядається як найважливіша умова успішної адаптації й самореалізації особистості в сучасній соціокультурній ситуації. Сама ж історична свідомість, на її думку, є сукупністю знань основного змісту історичного процесу, історичної самосвідомості, ідентифікації, прагнення до етнічного самозабезпечення і закріплення історичного позитивного досвіду в нормах поведінки. Таксономія цілей навчання історії, таким чином, має таку послідовність: соціальна адаптація та самореалізація особистості, формування історичної свідомості, розвиток історичного мислення й виховання загальнолюдських цінностей²⁹⁹.

О.Г.Фідря підпорядковує мету навчання історії загальній цілі національної школи – вихованню соціально адаптованого, свідомого громадянина України, який здатний творчо й виважено розв’язувати проблеми у процесі самореалізації особистості³⁰⁰. Безпосередню мету шкільної історичної освіти вчитель бачить у формуванні історичної свідомості³⁰¹. Під останньою розуміється система історичних знань та методів пізнання, що стає переконанням, інструментом розумової та практичної діяльності особистості і спрямована на усвідомлення та оцінку минулої та сучасної соціальної дійсності (І.Я.Лернер)³⁰².. Наведене формулювання з роботи відомого дидакта не дуже чітко демонструє позицію вченого щодо сутності історичної свідомості, створюючи хибне враження, ніби остання є певною сумою знань. У своїх пізніших роботах І.Я.Лернер зазначав, що історичну свідомість “не можна звести до сукупності достовірних знань, засвоєних та визнаних індивідом. Знання утворюють лише потенційний предметний зміст історичної свідомості. Вони мають пройти крізь емоційне сприйняття і здобути особистісного сенсу”³⁰³. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років учений все більше схилявся до необхідності підсилення ціннісно орієнтовної (виховної) функції історії. Він наголошував на тому, що одне з основних завдань навчання історії є “формування моральності і соціальної активності людей”³⁰⁴, і давав визначення свідомості як “системи безумовних цінностей, установок і переконань особистості у певній галузі”³⁰⁵.

На важливості ціннісної орієнтації шкільної історичної освіти акцентують увагу О.І.Пометун та Г.О.Фрейман: “Саме навчання історії покликане не тільки ознайомити школярів із загальнолюдським досвідом пошуку і знаходження цих цінностей, але й дати їм можливість самим знаходити крихти цього досвіду, виробляючи свої оцінки, особистісне ставлення і емоційно-ціннісні орієнтації”³⁰⁶.

О.А.Удод вважає аксіологічний вимір у викладанні історії одним з основних. Ґрунтуючись на ньому, вчений подає таке формулювання головного завдання історичної освіти: “укорінення індивіда в його національній культурній традиції, що має перетворитися на духовне джерело сучасного та майбутнього розвитку”³⁰⁷, інакше кажучи, національної самосвідомості. На думку історика, її формування має відбуватися за допомогою продуктивного синтезу “націоцентричних” та “універсалістських” цінностей.

В.О.Комаров дотримується дещо іншої точки зору щодо основної мети історичної освіти. Проаналізувавши роботи радянських дидактів 60-80-х років, він дійшов висновку, що генеральною лінією дослідження методичних проблем у цей період є “перехід від засвоєння учнями фактологічного матеріалу до розвитку в них історичного мислення. Адже знання фактів та усвідомлення нових понять – не самоціль, а уміння – це такі самі знання, але в дії”³⁰⁸. Тому учнів сьогодні необхідно навчати методам історичного пізнання, а отже, історичному мисленню³⁰⁹.

Якщо узагальнити основні підходи до визначення пріоритетних цілей сучасної шкільної освіти, то всі вони обертаються навколо “триєдиної мети” (освітньої, або пізнавальної, розвивальної та виховної). Це відбувається не тільки через те, що вони добре закріпилися в пам’яті вчителів і стали частиною педагогічної свідомості, а перш за все тому, що вони відбивають основні аспекти навчально-виховного процесу. Саме таким шляхом ідуть деякі фахівці шкільної історичної дидактики в європейських країнах, про що свідчить зроблений нами попередній аналіз. Багато прибічників комплексного цілевизначення є в США. Професор Північно-Східного університету з Міссурі М.Едіджер пише, що в американській історичній дидактиці можна виділити цілі, пов’язані із засвоєнням знань (фактів, понять, узагальнень) із формуванням умінь (перш за все, життєво важливих для кожного: мислити критично і творчо, розв’язувати проблеми, розуміти зміст вивченого і застосовувати отримані знання). Крім того відбувається формування позиції учнів, яка базується на конструктивно спрямованих емоціях, ціннісних орієнтаціях і переконаннях³¹⁰. Але, на його думку, мета має бути конкретною і значущою для учнів. Тому, на наш погляд, покладати на шкільну історичну освіту завдання формування історичної свідомості є дещо романтичним. Можна лише говорити про сприяння її формуванню через поповнення і корекцію історичної пам’яті учнів, розвиток їх історичного мислення, виховання емоційно-ціннісних ставлень, що в сукупності, врешті-решт, призводить до змін в історичній свідомості учня та, як наслідок, його соціальній ідентифікації. Якоюсь мірою тут можна погодитись з учителем історії з Одеси О.О.Сапожниковим, що в цьому цілевизначенні є певне “перебільшення ролі школи, котра формується під впливом великої кількості чинників”³¹¹. В нашій країні ця проблема є маловивченою, однак експерти Ради Європи на численних конференціях, що проводилися в Україні з проблем історичної освіти, засвідчили: в європейських країнах (за даними їх досліджень) на школу припадає менше половини чинників, що впливають на формування історичної свідомості. А з розвитком засобів масової інформації і комп’ютерних технологій ця частка поступово буде зменшуватись. Шкільна історична освіта, безумовно, сприяє формуванню історичної свідомості, але її внесок у цей процес полягає в розвитку історичного мислення, вихованні духовних ціннісних орієнтацій, передусім національних, та формуванні основ історичних знань.

Сучасний стан розвитку української історичної дидактики є досить складним і суперечливим, що виявляється в розумінні необхідності орієнтації навчання на розвиток особистості учнів і небажанні відмовитись від старої предметно-зорієнтованої парадигми освіти; усвідомленні потреби виховання учнів на загальнолюдських духовних цінностях, підготовки їх до життя в полікультурному світі та особлива увага до формування національної свідомості тощо. Цікаво, що з позиції науковців європейського співтовариства концептуальні засади української шкільної історичної освіти сприймаються однозначно лише як національно спрямовані, що дає підставу протиставляти їх європейським освітнім орієнтирам. “Тоді, як в Україні завданням особливої ваги у вивченні історії вважається формування колективної (національної) ідентичності, – зазначає одна з провідних спеціалістів Інституту ім.Г.Еккерта М.Телус, – у Німеччині намагаються сприяти розвитку насамперед індивідуальної ідентичності”³¹². У дійсності своєрідність завдань шкільної освіти в Україні полягає у прагненні вирішити подвійне завдання – одночасного формування індивідуальної та національної ідентичності учня. Формулюючи сучасні завдання української шкільної освіти, О.Я.Савченко зазначає: “В аксіологічному плані і на рівні предметного забезпечення нам потрібна всебічна, послідовна реалізація національної ідеї, системна гуманітаризація навчального змісту, підручників, методик, надання їм виразного культурологічного, розвивального діяльнісного спрямування”³¹³. Такий підхід випливає з окреслених у “Концепції загальної середньої освіти (12-річна школа)” цілей – забезпечити умови для морального, інтелектуального, фізичного, художньо-естетичного розвитку учнів.

Виходячи з цього цілевизначення, мета історії як навчального предмета полягає в допомозі учням у їхньому моральному, інтелектуальному і соціальному розвитку. Специфіка історії як суспільствознавчої дисципліни полягає в тому, що вона має в собі великий потенціал для формування соціальної ідентичності учнів, залучаючи їх до системи цінностей, нормі відносин суспільства, даючи можливість набути соціального досвіду, на підставі чого відбувається формування певних соціальних якостей і рис. На сучасному етапі розвитку українського суспільства вкрай актуальним є саме національний аспект соціалізації особистості, свідомого віднесення індивіда до української нації й реального відчуття себе її частиною, підготовка до свідомої активної участі в житті української держави.

Інтелект (від лат. intellectus – пізнання, розуміння, розум) – це здатність мислити, раціонально пізнавати. Це слово є латинським перекладом стародавнього грецького поняття “нус” – розум і тотожне йому за змістом. Педагоги і психологи пов’язують інтелект з психічними процесами сприймання, запам’ятовування, мислення, мовлення тощо, але провідним серед них вважається мислення. Тому інтелектуальний розвиток особистості як мета навчання історії передбачає передусім розвиток в учнів історичного мислення – як способу формування історичної свідомості.

Ця подвійна мета шкільної історичної освіти, на нашу думку, має конкретизуватися у комплексі завдань, серед яких пріоритетними є: сприяння розвитку мотиваційної сфери учбової діяльності, передусім інтересу до історії як навчального предмету; набуття основ історичних знань як результату системного пізнання учнів та бази для подальшого осягнення історії; розвиток критичного та творчого мислення, формування власного погляду на інформацію та критичного ставлення до неї; виховання неупередженого сприймання та толерантного ставлення до інших народів, груп та особистостей; вироблення навичок самоосвіти, прагнення і вміння постійно поповнювати історичні знання, орієнтуватися в інтелектуальному полі суспільства; виховання громадянської свідомості, гідності та честі в гармонійному поєднанні національних і загальнолюдських цінностей, утвердження ідеалів гуманізму, демократії, добра та справедливості, самореалізації учнів у навчанні тощо. Реалізація означених завдань призводить до набуття учнями певних якостей, що характеризуються сформованістю складних умінь і навичок, які базуються на знаннях (компетенціях). Про це йтиметься в наступному розділі.