1.3. Релігійний світогляд як форма світосприйняття історичної дійсності

1.3.1. Загальна характеристика релігії як форми світосприйняття історії

Релігійний світогляд постає наступною відносно міфології стадією в осягненні історичним суб'єктом (в усіх його масштабах і різновидах — від окремого індивіда до людства загалом) своєрідності історичного процесу — його генези, сутності, єдності та розмаїття виявів. Величезною заслугою релігії є передусім те, що вона прагне не збагнути всесвітню історію як просто обширнішу у просторі й тривалішу в часі череду нескінченних перетворень, а виявити та зрозуміти внутрішній смисл історичного процесу. У цьому, зокрема, полягає її відмінність від численних інших форм і галузей людського пізнання, що розбруньковуються й автономізуються у процесі поступового розкладу первісної міфології.

1.3.1.1. Світоглядна обмеженість наукового осмислення історії. Уже в античній культурі, починаючи з Арістотеля, виокремлюється як усталена й відносно самостійна сфера природничо-наукового пізнання, яке й само внутрішньо диференціюється в подальшому на чисельну сукупність окремих галузей. Предметом цього пізнання відтоді й донині можуть бути не тільки ті чи інші витвори природи, а й людська історія, яка й справді певною мірою у одному з ракурсів виступає, зокрема і як. частина природи. Такий, природничо-науковий, підхід є прийнятним, а у ряді випадків і необхідним. Наприклад, тоді, коли йдеться про спеціально-наукове антропологічне, етнологічне чи синергетичне вивчення історичного процесу, глобально-сферний підхід до нього, розв'язання питань глобальної історичної хронології, математичне моделювання історичних реалій тощо. Однак за всіх достоїнств і переваг, цей підхід до з'ясування самобутності світу історичних подій має і свої, досить вузькі межі, зумовлені, зрештою, чи не тими самими чинниками, які визначають і переваги означеного підходу. З одного боку, специфіка природничо-наукового підходу робить можливою об'єктивність розгляду історичних процесів, елімінацію суб'єктивних прагнень, інтересів, цілей, смаків та інших суб'єктивних чинників при вивченні історії. Та водночас ця об'єктивність неминуче зумовлює й об'єктність розгляду історичних явищ, його дистанційованість, безсторонність, що межує з байдужістю, а то й заступає в неї. Скажімо, вивчаючи зоряне небо чи земну поверхню та надра, рослинний чи тваринний світ, ми виявляємо, фіксуємо й узагальнюємо у певних тенденціях і закономірностях особливості існування, взаємодії, функ-

ціонування та зміни різних формоутворень неживої й живої (рослинного та тваринного світу) природи, простежуємо історію їх виникнення, існування, деградації та розпаду. Однак при цьому в нас навіть не зароджується питання про сенс цієї історії, розглядаючи історію природи загалом чи історію її класів, видів і різновидів з суто при родничих позицій, ми сприймаємо її як щось стороннє, навіть чуже людині.

З природничо-наукових позицій подібним же чином може досліджуватися й власне людська історія. Як зазначав Л.О. Тихомиров, вивчаючи історію людства так само зовнішнім чином, як і процес рослинного царства, що обіймає Землю, ми й тут відповідно до свого розуміння явищ змушені обмежуватися лише з'ясуванням причин і наслідків: чому виникло таке-ось явище, як воно виникло, під впливом яких умов? Питання, навіщо потрібне було дане явище — не постає; кому воно потрібне було — невідомо. Але якщо ми миримося з таким "агностицизмом" стосовно природи, яка нам чужа, то стосовно людської історії ми не можемо з ним змиритися, бо в ній самі ж постійно ставимо перед собою цілі і для їх досягнення докладаємо свідомих зусиль⁴⁰. Тому, повною мірою використовуючи пізнавальний інструментарій природничих і точних наук для вивчення історичних процесів (у тому інтервалі, в якому цей інструментарій виявляється результативним), не варто, проте, вважати, що при дослідженні історії методи природознавства будуть такими ж продуктивними, як і при аналізі явищ природи.

1.3.1.2. Світоглядна обмеженість історичної науки. Певна обмеженість у з'ясуванні своєрідності історичного процесу притаманна не тільки наукам про природу, а й будь-якій науці загалом, у тому числі й історичній науці. Останній це властиво вже тому, що вона репрезентує науку як специфічний щодо, скажімо, релігії, філософії чи мистецтва спосіб осягнення історичної дійсності. Адже наука (в цьому і сила її і, можна навіть сказати, призначення, але водночас і вразливе місце) намагається у поступі від явища до суті виявляти сутнісні й разом з тим детермінаційні (умова—зумовлене, випадкове—закономірне, можливе—дійсне, причина—дія тощо), тобто за своїм характером зовнішні зв'язки між речами, процесами і явищами історичного світу. "Історична наука дає нам знання про те, яким шляхом і під впливом яких зовнішніх умов розвивалось людство, писав Л.О. Тихомиров, і з цим його твердженням загалом можна погодитися. — Але саме зовнішнє пізнання зовнішнього ходу явищ не здатне задовольнити наших запитів щодо такої еволюції, в якій виявляє себе людський дух, свідомість, особистість"⁴¹.

Справді, всемогутня у розв'язанні конкретних, визначених зовнішнім чином, через просторово-часові параметри (хай при цьому і

глобальних) проблем наука виявляється, зазвичай, безпорадною перед питаннями смисложиттєвими, історичними. Питання: "Хто я?"; "Що таке світ людей, в якому я живу, тобто історія?"; "В чому сенс мого буття?"; "Що я можу пізнати у світі природи і в світі історії ?"; "На що я можу сподіватися?"; "Що таке мої життя і смерть?" ; "Чи існує безсмертя як особисте, так і історичне?"; "Де сфера мого справжнього, автентичного існування — історія людства, історія мого народу, моя національна держава, моє суспільство, моя сім'я чи мій внутрішній світ?" тощо, хай по-різному, але ставлять, і саме на них кожного разу також по-своєму відповідають найрізноманітніші за масштабами індивіди історії — від людства в цілому до окремої людської істоти.

1.3.1.3. Релігійне осягнення історії: єдність стихійної та свідомої складових. Неоціненна заслуга релігійного осмислення історичного процесу якраз і полягає у тому, що саме в його рамках подібні питання вперше починають формулюватися і вирішуватися не стихійно, у несвідомій формі, а цілеспрямовано й осмислено. Адже міфологічне бачення історії, як уже зазначалося, є принципово нерефлек-сивним. Міф закінчується там, де починається рефлексія, самоусвідомлення. Міфологічне сприйняття історії не може зробити своїм предметом самого себе. Тому міфологічна свідомість (в цьому полягає один з її основних парадоксів) ставить і розв'язує навіть найголовніші історичні, смисложиттєві питання несвідомо, "за спиною свідомості" (за висловом Гегеля), інстинктоподібно, а отже, й неадекватно, у перетворених формах.

Релігійне осягнення історичної реальності, на відміну від міфологічного, вже не є суто нерефлексивним, лише стихійним. Воно реалізується через єдність стихійної й свідомої складових. Щоправда, особливо на перших етапах формування й розвитку релігійного осмислення історії, з переважанням стихійного начала. Пізніше поступово зростає роль свідомого начала у релігійному розумінні історичного світу людей.

Від свого виникнення й до сучасного етапу існування релігійне сприйняття історичної реальності (подібно до міфологічного) розглядає відношення "людина—світ історії" не у його чистому вигляді, а через посередництво інших, незвичайних істот — богів, духів, ангелів, демонів тощо.

Особливо рельєфно ця особливість виявляється у релігійному, зокрема християнському, історичному світоставленні. Так, ще один з "отців християнської церкви", Оріген, вважав, що автентичне, належне самовизначення особистості у навколишньому плинному, історичному світі не є чимось таким, що людина може здійснити самотужки. Воно обов'язково передбачає сприяння вищої доброї сили, немож-

ливе без Божої благодаті. При цьому, як підкреслював він, "переважне сходження Святого Духа вниз до людей виявляється після возне-сіння Христа на небеса більше, ніж до пришестя його. Раніше дар Святого Духа подавався одним тільки пророкам і небагатьом із людей, хто заслужив його"⁴². Способом же, яким людина залучається до цієї благодаті, постає, як доводив уже значно пізніше, у Середньовіччя, Фома Аквінський, є не тільки й не стільки людський розум ("адже істина про бога, віднайдена людським розумом, була б доступною для небагатьох, до того ж з домішкою численних заблуджень, тоді як від володіння цією істиною повністю залежить спасіння людини, яке набувається в богові"¹³); скільки божественне одкровення, через яке людина отримує можливість здобути те необхідне для власного спасіння знання, яке вислизає з-під її розуму⁴⁴. Нарешті, уже в двадцятому столітті необхідність залучення до Бога для автентичного (й не лише релігійного, а й філософського) розуміння історичної дійсності обстоює, наприклад, Л.О. Тихомиров, якого ми вже згадували раніше. "Якщо ми не лише припускаємо існування Бога або можливість бути з ним у зв'язку (релігія), то ми повинні, — вважав він, — безумовно, відмовитися від будь-якої філософії історії. Предметне знання вказує лише на зовнішній зв'язок явищ. Цілі ж молена пізнавати загалом лише у волі та свідомості. Тому цілі історії та її філософії ми не можемо пізнавати іншим способом, ніж увівши для вирішення питання свідчення релігійного знання"¹⁵.

Таким чином, релігійне осягнення історії має також риси, що єднають його з осмисленням міфологічним та філософським. Наявність таких рис пояснюється передусім тим, що всі три форми мають світоглядний характер. Але означена подібність але ніяк не може розглядатися як повна, абстрактна тотожність. Вона включає в себе і досить істотні відмінності.

1.3.1.4. Історичний світ релігійної свідомості. Однією з найважливіших серед цих відмінностей є така. У міфологічному сприйнятті означені надлюдські істоти — боги, духи, демони — є органічними складовими того самого світу, в якому живе і сама людина. І це цілком зрозуміло, бо для міфологічного світогляду світ єдиний і один однісінький. Водночас він однаковий і багатомірний, історичний і природний, мінливий, плинний і нерухомий, вічний. У релігійному ж тлумаченні світ постає вже по-іншому. І цим також міфологічне освоєння історичної дійсності чималою мірою відрізняється від релігійного. У міфологічному (внаслідок його синкретичності) ще відсутній поділ навколишнього світу на природний та історичний, зовнішній і внутрішній. У релігійному ж світобаченні, де означена синкретичність якщо й не зведена повністю нанівець, то виражена вже набагато слабкіше й відіграє другорядну, підпорядковану роль, такий поділ наявний і вельми значущий. Але й він є похідним відносно іншого, наріжного у релігійному осмисленні історії поділу, який є критеріаль-ним щодо розрізнення міфологічного й релігійного усвідомлення історичності. Це основоположний для релігійного тлумачення історії поділ світу на поцейбічний і потойбічний.