7.3.4. Закони історії як характеристики людської життєдіяльності і як об'єктивна історична необхідність

7.3.4.1. Протиставлення закону як уособлення історичної необхідності пристрастям людей. Уже в стародавні часи з'ясування особливих закономірностей життєдіяльності людей здійснювалося через співвіднесення двох моментів цієї життєдіяльності. З одного боку, тих, що відбивають, хай і в неадекватній, перетвореній формі, свободу як визначальну, субстанційну характеристику людини, тобто таких бажань, що вирують на поверхні океану історичних явищ — суб'єктивних, часткових, випадкових і швидкоплинних пристрастей, насолод, прикростей, страждань, сподівань, страхів тощо. З іншого боку, співвідносились глибинні, загальні, необхідні і тривалі характеристики цієї ж життєдіяльності. Досить тривалий час закон розглядався як вираження саме (і тільки) останніх характеристик. Показовим у цьому плані є, наприклад, міркування Платона. Кожна людина, як зазначав він, будучи єдиним цілим, має водночас двох протилежних і нерозумних порадників: задоволення й страждання. "До них приєднуються ще гадки стосовно майбутнього, загальне ім'я котрим "надія". Зокрема, очікування скорботи називається страхом, очікування задоволення — відвагою. Над усім цим стоїть розум, який вирішує, що з них краще, а що гірше; якраз він, ставши загальним установленням держави, отримує назву закону."⁷ Важливо, що законом розум постає не у вигляді індивідуально-суб'єктивної властивості окремої людини, а, по-перше, як відповідність людини природі; по-друге — як відповідність людини вже своєму внутрішньому єству (згадаємо хоча

б "даймоній" Сократа). Почуття ж, пристрасті, насолоди, страждання тощо розглядаються у цьому разі факторами, що перешкоджають дії та усвідомленню законів як начала розумного, осмислюваного через розум людини, що є своєрідним уособленням об'єктивного "розуму", Логосу, тобто системи об'єктивних закономірностей. У давньогрецькій філософії така традиція розгляду законів людського, історичного світу веде свій початок від Сократа і через кініків, Платона, Арістотеля, стоїків та неоплатонізм приводить до християнського розуміння цих законів, про яке йтиметься далі. За зрізом природовідповідності закони людської, історичної життєдіяльності осмислюються і в інших стародавніх цивілізаціях, зокрема, давньокитайській (більшою мірою — у даосизмі, меншою — у конфуціанстві та моїзмі)⁸.

7.3.4.2. Погляд західноєвропейської філософії на проблему історичних законів. Тлумачення пристрастей, почуттів, потреб, інтересів, мотивів, цілей та інших характеристик людини як істоти, що, з одного боку, діє вільно, а з іншого — підкоряється об'єктивним законам (як двох важливих, неодмінних і взаємозв'язаних складових історичного процесу), було лейтмотивною особливістю і розвитку західноєвропейської філософсько-історичної думки. Тривалий час характеристики людської свободи — почуття, воля, пристрасті, інтереси, мотиви, ідеали тощо інтерпретувалися тут як опозиційна щодо законів складова історії, яка протистоїть їх дії чи принаймні не сприяє їй. Лише на досить пізньому етапі поступу західноєвропейського суспільства, десь починаючи з Руссо, волю вже починають розглядати як внутрішню складову механізму здійснення історичних законів, а сама дія цих законів починає тлумачитися через співвідношення індивідуальної та всезагальної волі.

7.3.4.3. Гегелівське трактування законів історії. Однак, по суті, лише Гегель вперше послідовно й системно проаналізував чинники та вияви людської свободи — потреби, пристрасті, інтереси, мотиви, цілі тощо не як зовнішню чи, тим більше, опозиційну щодо законів характеристику історичної життєдіяльності людей, а як внутрішню складову дії цих законів. "Принцип, а також і правило, закон, — зазначав Гегель, — є чимось внутрішнім, котре як таке, яким би не було воно істинним в собі, не зовсім дійсне. Цілі, правила тощо містяться в наших думках, лише в наших сокровенних намірах, але ще не в дійсності. Те, що є в собі, є можливість, здатність, але воно ще не вийшло зі свого внутрішнього стану, ще не стало існуючим. Для того, щоб воно стало дійсним, має приєднатися другий момент, а саме виявлення в дії, здійснення, а його принципом є воля, діяльність людини взагалі. Лише завдяки цій діяльності реалізуються, здійснюються як вищезгадане поняття, так і в собі сущі визначення, оскільки вони мають силу не безпосередньо завдяки їм самим. Та діяльність, котра

здійснює їх і дає їм наявне буття, є потреба, прагнення, схильність і пристрасть людини"⁹ .

Розглядаючи закономірності історії як такі, що реалізуються через вмотивовану й свідому людську діяльність, Гегель водночас фактично не відрізняє їх від законів природи, взятих у широкому значенні цього слова. Адже до таким чином, тобто у найширшому сенсі, тлумачених законів природи філософ включав усе розмаїття законів, крім юридичних. "Існують, — писав він, — закони двоякого роду: закони природи і закони права. Закони природи абсолютні й мають силу такими, якими вони є: вони не дозволяють обмеження, хоч у деяких випадках можуть і порушуватися. Щоб знати, в чому полягає закон природи, ми повинні осягнути природу, бо ці закони вірні, хибними можуть бути лише наші уявлення про них"¹⁰. Слід, щоправда, застерегти, що термін "природа" Гегель вживає у значенні, загальноприйнятому у стародавній Греції й грунтовно забутому європейцями. Інакше кажучи, німецький мислитель розумів природу і не як об'єктивну реальність в цілому, і не як частину означеної реальності, тобто природу в сенсі кореляту суспільства. Природа у рамках наведеного вище міркування трактується зовсім інакше — як природа речей, тобто сутність, якість, а не той чи інший обшир реальності. Відповідно закони природи —це в нашому випадку закони сутності, сут-нісні закони самої дійсності, на відміну від правових законів як нормативних, законів-приписів. Нежива, неорганічна реальність має свою природу і, отже, закони цієї природи; світ живого має іншу природу, її й виражають закони природи живого. Нарешті, неповторну, самобутню природу, тобто свій характер має й історія. Тому, дещо парадоксально висловлюючись, можна говорити про закони природи й щодо історії, як це і робить Гегель, характеризуючи закони самої історичної реальності.

Реалізуються ж такого штибу історичні закони, за переконанням філософа, через так звану хитрість розуму як об'єктивно-сутнісна ("природна"), нерідко несподівана й далеко не завжди бажана результанта багатьох різноспрямованих індивідуальних людських дій. Цей специфічний (об'єктивний і надіндивідуальний, а не звичайний розум як інтелектуальна здатність окремої людської особистості) "розум" і постає, власне, як уособлення "законів природи", що характеризують історію. І водночас — як своєрідний об'єктивний Логос (він же бог), для котрого історичний процес є формою й шляхом самопізнання. Цей "розум, — вважав Гегель, — настільки ж хитрий, наскільки могутній. Хитрість полягає загалом в опосередковуючій діяльності, котра, дозволяючи об'єктам (котрими у Гегеля виступають тут справдешні суб'єкти, люди. — І.Б.) впливати один на одного і виснажувати себе в цьому впливі, не втручаючись водночас безносе-

редньо в цей процес, все ж реалізує лише свою власну мету... Бог дає людям діяти, як їм завгодно, не обмежує гру їх пристрастей й інтересів, а цим досягається здійснення його цілей, відмінних від цілей, що керували тими, котрих він використовує"¹¹. Отже, реалізуючись через пристрасті, потреби, інтереси, мотиви, схильності та інші спонуки цілком вільної діяльності людей, історичні закони постають, однак, за Гегелем, як результати, котрих самі люди не передбачали й не прагнули. Водночас не варто перебільшувати реальну увагу та значущість, яких він надає закономірностям саме як об'єктивним формам вияву історичної необхідності. Мислитель розглядає їх лише одним з елементів широкої і розмаїтої мережі історичних співвідношень і залежностей.

7.3.4.4. Історичні закони як проблема матеріалістичного розуміння історії. У подальшому підхід до вивчення законів історії був переосмислений та конкретизований у розробках засновників матеріалістичного розуміння історії та наступних представників цього напрямку. Зокрема, у рамках марксистської традиції, як і в Гегеля, пристрасті, потреби, інтереси, мотиви, цілі тощо не протиставляються при поясненні своєрідності історичного процесу дії історичних законів, а розглядаються як неодмінні та важливі іманентні, внутрішні складові загального механізму дії цих законів. У контексті означеної традиції ланки механізму здійснення закономірностей історії поділяються на дві групи, оскільки розрізняються об'єктивна основа дії історичних законів і власне дія цих закономірностей.

Об'єктивними основами, наріжними детермінантами історичного процесу, глибинним фундаментом реалізації законів історії за такого тлумачення постають необхідність, потреба та інтерес. Необхідність, як відомо, традиційно трактувалася об'єктивною, властивою самій дійсності, характеристикою. Однак у зазначеному випадку й потреба та інтерес теж виступають не у значенні суб'єктивних рис окремого людського індивіда, а як об'єктивні характеристики, притаманні суб'єктові. Тобто як характеристики не суб'єктивні, а суб'єктні за належністю, але об'єктивні за своєю суттю. Та й у ролі суб'єкта тут постає не тільки й не стільки окремий людський індивід, скільки макроінди-віди історії — народ, маси, суспільство тощо. Розглянемо докладніше історико-матеріалістичну інтерпретацію чинників історичних змін життєдіяльності людей.

Вихідною, найглибиннішою помологічною характеристикою історичного процесу, за таким підходом, виступає необхідність, оскільки вся історична реальність розглядається тут, зрештою, не як хаотична, а як така, що її природа визначається всеохоплюючою мережею об'єктивних, сутнісних і всезагальних взаємозв'язків та взаємозалеж-ностей. Необхідності при цьому випадає роль найважливішої з форм

у такій мережі взаємозалежносте?!, роль способу вираження передусім стійких і сутнісних відношень соціально-історичної дійсності. Вона (необхідність) діє в усіх трьох найзагальніших обширах об'єктивної реальності — у неживій природі, живій та, нарешті, в історичній життєдіяльності людей. Необхідність, у свою чергу, розмежовується внутрішнім чином на два основні різновиди: неминучість, з одного боку, і знадобу, нужду, потребу — з іншого. Неминучість є вищою стадією або найзавершеніпіим, найповнішим чи, в певному розумінні, найжор-сткішим варіантом вияву необхідності. Неминучість — це такий спосіб перебігу історичних подій, явищ чи процесів, за котрого необхідність реалізується обов'язково, невідворотно, без будь-яких відхилень і винятків.

Інша найважливіша форма вираження необхідності — потреба — на противагу неминучості, подібною невідворотністю й примусовістю не відзначається. До того ж потреба має локальніше поле виявлення, ніж необхідність чи неминучість. Останні можливі як у неживій, так і живій природі чи в історії. Сферою ж виявлення потреб є тільки жива природа та історична дійсність. Нарешті, якщо необхідність і неминучість виділяються суто примусовим характером, то потреба, трактована у значенні однієї з найголовніших об'єктивних детермінант історичного процесу, самою примусовістю вже аж ніяк не вичерпується. Вона обов'язково містить у собі й момент вибірковості, активного ставлення носія потреб до навколишніх обставин. Подібним носієм (суб'єктом) потреби можуть виступати біологічні істоти або соціально-історичні організми (окремі людські індивіди, етнічні та соціальні спільноти, народи, нації, історичні культури, цивілізації, формації, конкретні суспільства тощо). Навіть рослинні й тваринні організми, не кажучи вже про людей, вгамовують свої потреби не лише з примусу чи через необхідність, а й селективно, вибірково, активно відсіюючи непотрібне і використовуючи тільки те, що спроможне відповідні потреби задовольнити. В загальному плані потреби визначаються як вираження необхідних і водночас активних, вибіркових відношень біологічних і суспільно-історичних організмів до умов їх виникнення, формування, розвитку та функціонування.

За своїм характером потреби поділяються на біологічні та соціально-історичні, що й мають першорядне значення для даного аспекту вивчення законів історії. Визначити ж соціально-історичні потреби загалом можна через вираження притаманної людям (суб'єктам свідомих і цілеспрямованих дій) необхідності у певних умовах їх народження, формування, розвитку та життєдіяльності. За суб'єктною ознакою відбувається не тільки виокремлення, а й групування соціально-історичних потреб. За цим критерієм вони поділяються на потреби: а) певних соціально-історичних макроіндивідів — суспільств,

культур, етносів тощо; б) тих чи інших історичних або соціальних спільнот; в) окремих осіб.

Таким чином, необхідність розглядається в двох основних формах вияву: неминучості, сфера дії котрої охоплює неживу природу, живу природу та людську історію; потреби, властивої лише живій природі й історичній дійсності. Потреба ж тлумачиться тут як така, що і собі виражається у різних формах: потребах існування, потребах розвитку тощо. Важливою формою вияву потреби постає у контексті цього підходу також інтерес. На відміну від необхідності, неминучості та потреби він інтерпретується як об'єктивний чинник, притаманний лише соціально-історичній життєдіяльності людей, що виражає спрямованість позиції, діяльності та поведінки суб'єкта за вибору й створення належних умов задоволення своїх необхідних потреб.

Подібним чином трактовані необхідність, неминучість, потреба та інтерес і розглядаються у значенні головних ланок, що у своїй сукупності утворюють об'єктивну основу механізму реалізації історичних законів у їх онтологічній іпостасі, тобто як об'єктивних закономірностей самої історичної дійсності.

Та, на відміну від законів природи, історичні закони не вичерпуються дією самих лише об'єктивних чинників. Цю обставину добре розуміли ще засновники марксистської традиції дослідження законів історії. Як зазначав Енгельс, історія об'єктивна так само, як і природа. Переосмислюючи (вже з матеріалістичних позицій) гегелівське тлумачення специфіки історичних законів, він зауважував при цьому, що в одному пункті історія все ж істотно відрізняється від природи: на відміну від природи, де неподільно панують стихійні, сліпі сили, історія здійснюється через життєдіяльність людей, з притаманними тільки їм пристрастями, волею та свідомістю. Оскільки ж історичний процес створюють люди, діяльність яких має цілеспрямований характер, скеровується їх свідомістю, бажаннями, волею, то дія історичних законів, на противагу природним, містить обов'язково і свідому складову, й інші, властиві тільки суб'єктові характеристики. Та незважаючи на те закони історії від цього аж ніяк не стають чимось суб'єктивним. Вони мають такий же об'єктивний характер, як і закони природи, що, на думку Енгельса, зумовлено передусім тим самим незбігом мети і результату людської діяльності, про який вже йшлося у Гегеля. Кожна індивідуальна дія, сукупність яких утворює історичний процес, має характер цілком цілеспрямованої, свідомої, однак через розбіжність індивідуальних прагнень, бажань, особливостей свідомості різних людей, їх індивідуальні дії є розрізненими, а то й протилежними за своєю спрямованістю. І на перший погляд вони у своїй масі нагадують хаотичний, броунівський рух молекул. Але це — тільки на перший погляд. При глибшому вивченні виявляєть-

ся, що усі ці поодинокі вектори індивідуальних людських дій дають у підсумку певну результанту, загальну тенденцію, сумарний вектор, тобто певну історичну закономірність. Розглядаючи дію історичних закономірностей як органічну єдність свідомого і стихійного начал, засновники марксизму та їх наступники вважали загальною тенденцією історичного процесу поступове, але зрештою неухильне зростання ролі свідомої компоненти, її перетворення, на певному етапі історичного розвитку, на домінуючу. Це перетворення пов'язувалося з переходом від сучасного їм антагоністичного суспільства до суспільства якісно нового типу, позбавленого соціальних антагонізмів.

Однак реальний хід історичного процесу довів некоректність подібної недооцінки значення стихійної та переоцінки свідомої складової здійснення історичних закономірностей. Відповідно й намагання розглядати та використовувати закони історії як чинники, цілком підвладні діяльності суб'єкта, в дійсності обернулося з необхідністю глухим кутом, в який зайшли СРСР і країни соціалістичної системи, та їх наступним крахом. Цей, здавалося б негативний, історичний досвід є теж, безумовно, цінним — як переконливе свідчення об'єктивності історичних законів, неможливості використовувати їх на зразок безвідмовних маніпуляторів людських дій.

Виражаючи стійкі, сутнісні і загальні характеристики багатогранного історичного процесу, закони історії теж відзначаються чималим розмаїттям. Тому їх погрупування за різними критеріями не тільки можливе, а й потрібне. Наприклад, за масштабом їх можна поділяти на всезагальні, дія яких обмежена кількома історичними типами суспільств, культур, цивілізацій тощо; законами, що діють у рамках лише якогось одного макроіндивіду історії, чи навіть лише однієї стадії існування певного макроіндивіду. Можна також розрізняти закони, що характеризують історичний процес як певну цілісність, і так звані часткові закони історії. За характером вони можуть поділятися на закони розвитку, закони побудови і закони функціонування людського суспільства загалом і тих соціокультурних формувань, множина яких і утворює це суспільство.

7.3.4.5. Марксистське та веберівське трактування законів розвитку суспільства: порівняльний аналіз. Закони темпоральних, генетичних, структурних і функціональних змін людського суспільства, взяті у першому з трьох зазначених вимірів, тобто у трактуванні традиційного марксистського аналізу, дещо несподівано виявляють чимало спільного із законами цілераціональної діяльності Макса Вебера. За класичною марксистською інтерпретацією ці закони реалізуються через діалектичну єдність, взаємодію суб'єктивного і об'єктивного, свідомого та стихійного, діяльності і суспільних відносин. Або, під іншим кутом зору, — потреби, інтереси і цілі людей, з одно-

го боку, незалежні від цих людей обставини — з іншого. За Вебером же вони реалізуються через взаємозв'язок соціальної дії з соціальними відносинами, інтересами, мотивами і цілераціональним впорядкуванням людських дій¹² . Паралель очевидна.

Збігаються також деякі істотні риси того, що у марксизмі характеризується як соціально-творча діяльність на основі пізнання і використання онтологічне тлумачених законів історії, а у Макса Вебера — як цілераціональна дія. В обох випадках це дії: а) спрямовані на досягнення цілей, чітко усвідомлюваних діючим суб'єктом; б) які використовують у ході реалізації зазначених цілей засоби, що самим суб'єктом дій визначаються як адекватні; в) у яких розуміння сенсу дії і самого діючого суб'єкта збігаються: зрозуміти сенс дії — означає зрозуміти і самого діючого суб'єкта. Саме тому ця діяльність і постає свідомо законотворчою і законовідповідною.

Нарешті, варто підкреслити й те, що і Макс Вебер, і класичний марксизм не дуже розходяться в оцінці зміни питомої ваги і ролі цієї діяльності у ході історичного процесу. Марксизм, як відомо, виходить з того, що закономірності історії реалізуються не через дію тільки стихійних, сліпих сил як закономірності природи, а через взаємодію стихійного і свідомого начал, причому з посиленням значення свідомої компоненти у процесі розвитку суспільства, а також перетворенням на певному історичному етапі цієї компоненти з підпорядкованої у домінуючу. Дещо подібного висновку доходить і Вебер, вважаючи загальною закономірністю історичного переходу від "традиційного" суспільства до сучасного переакцентування провідної ролі із спільнісно орієнтованої дії на суспільно орієнтовану дію. Особливістю подібного перенесення акцентує, за Вебером, формальна раціоналізація заснованих раніше на неформальній згоді законів спілок, товариств і перехід до свідомо, цілеспрямовано організованої мережі соціальних інститутів, до системи формальної раціональності. Тобто — перетворення свідомої складової дії суспільних законів у домінанту. "В цілому в рамках приступного нашому огляду історичного розвитку, — зазначає він, — можна констатувати якщо не однозначну "заміну" дій на основні згоди об'єднання в суспільство, то принаймні дедалі ширше впорядкування дій на основі згоди шляхом формалізованих законів, і дедалі більше перетворення спілок у цілераціональ-но впорядковані інститути"¹³.

Як бачимо, точки дотику наявні і в цьому випадку. Однак, попри всі "дотичні" щодо розуміння законів історії як законів діяльності людей, між класичним марксизмом і Максом Вебером є й серйозні розбіжності у тлумаченні помологічної проблематики. Марксизм, принаймні в його радянському варіанті, розглядаючи діяльність, у якій знаходять свій вияв закони історичного процесу, виходить із соціаль-

ного цілого, індивід же виступає своєрідною похідною, функцією цього цілого. Умовно такий підхід можна означити як методологію соціального функціоналізму. Вебер же, навпаки, в характеристиці соціальної дії йде від окремої людини. Тому його позиція характеризується деякими дослідниками "як методологічний номіналізм, чи, точніше, методологічний індивідуалізм"¹⁴ .

Втім, з нашого погляду, така характеристика є не зовсім точною і потребує певної корекції. Адже Макс Вебер виходить, власне кажучи, не з індивіда. По-перше, соціальна дія тому й постає як соціальна, що вона з самого початку передбачає орієнтацію діючого суб'єкта на інших суб'єктів, тобто є, за своєю суттю, інтерсуб'єктивною. (Інша справа, що подібні цілераціональні соціальні дії осмислені і водночас, за характеристикою Вебера, "орієнтовані на очікування осмислених дій інших людей"¹⁵.)

По-друге, Макс Вебер відштовхується не від індивіда як біологічної особини роду гомо сапієнс, а від представника певного соціального типу, або, як він пише, "функціонера" — індивіда соціалізованого, людської особи. Тому сам мислитель розглядав свою методологічну позицію не як альтернативу методології соціального функціоналізму, а як ЇЇ конкретизацію і доповнення. "Дослідження основних проблем емпіричної соціології, — зазначає він у цьому зв'язку, — завжди розпочинається з питання: які мотиви примусили і примушують окремих "функціонерів" і членів певного "товариства" вести себе таким чином, щоб подібне "товариство" виникло і продовжувало існувати? Будь-яке функціональне (таке, що йде від "цілого") утворення понять слугує тут лише попередньою стадією, користь і необхідність якої не викликають ніякого сумніву, якщо воно здійснене правильно"¹⁶ . Тому не випадково, характеризуючи "індивідуалістичний метод", слово "індивідуалістичний" Вебер бере в лапки, тобто вживає його не зовсім, (а, можливо, й зовсім) не в буквальному розумінні. Відповідно й закони соціальної дії лише дуже умовно можна позначити як закони дії індивіда. Сам Вебер висловлюється з цього приводу так: "Закони", як звичайно називають деякі положення розуміючої соціології... становлять собою підтверджену спостереженням типову ймовірність того, що за певних умов соціальна поведінка набуде такого характеру, який дозволить зрозуміти його, виходячи з типових мотивів і типового суб'єктивного смислу, що ним керується діючий індивід"¹⁷.

Ймовірно, найефективніший шлях розробки першого напряму справді пролягає через збалансоване й органічне поєднання позицій соціального функціоналізму, з одного боку, і поміркованого, умовно кажучи "соціалізованого", індивідуалізму — з іншого.

Між марксизмом і Вебером за спільності розуміння законів історії

як законів свідомої (осмисленої) й цілеспрямованої (цілераціональної) діяльності (дії) є ще одне важливе розходження. На його з'ясуванні вважаємо необхідним зупинитися, оскільки це допоможе краще зрозуміти потенціал та інтервал застосовності першого з трьох вищезгаданих напрямів розробки законів соціально-історичного процесу.

Зазначена розбіжність пов'язана з трактуванням самої діяльності, виявом якої постають означені закони.

Марксизм у його класично-ортодоксальному варіанті виходив з того, що подібна діяльність постає не лише реальною субстанцією законів історичної реальності, а й (з переходом до соціалізму) їх свідомим суб'єктом. Інакше кажучи, життєдіяльність соціалістичного суспільства розглядається тут як свідоме, планомірне використання адекватно пізнаних суспільних законів.

У системі ж Вебера цілераціональна соціальна дія тлумачиться на противагу марксизмові не як реальність, а як ідеальний тип. Причому тип не історичний (емпіричне узагальнення, спрямоване на причинний аналіз індивідуальних дій), а соціологічний, тобто апріорна теоретична схема, або як його ще називає автор, — "утопія".

Подальший хід пізнання і реального суспільного розвитку довів, що обидва трактування є однобічними.

Класичний марксизм, претендуючи одноосібне на адекватне пізнання суспільних законів та їх ефективне використання у ході планомірного і, здавалося б, законовідповідного розвитку суспільства колишнього СРСР і країн колишньої соціалістичної співдружності, змушений був у середині 80-х років XX ст., зрештою, визнати, що цей розвиток відбувався не тільки не за законами, а з їх порушенням, а то й всупереч їм.

Претензії марксизму на карт-бланш у адекватному пізнанні і вільному (а то й довільному) оперуванні суспільними законами в реальній управлінській та виконавській, предметно-перетворюючій діяльності виявилися такою ж утопією, як і трактована ідеальною цілераціональна соціальна дія Вебера. А можливо, ще й вразливішою, бо утопічність цих претензій донедавна залишалася неусвідомленою самими претендентами.

Крайністю виявилось і веберівське трактування законотворчої та законовідповідної цілераціональної соціальної дії як ідеального типу. Звідси непослідовність інтерпретації соціальної дії мислителем, бо прямо чи побіжно він і сам змушений час від часу відходити від трактування цієї дії лише як ідеального типу і розглядати її як момент самої об'єктивної соціальної дійсності: а) як граничний випадок серед інших реальних дій людей¹⁸; б) як один з різновидів реальних соціальних дій. Макс Вебер зазначає, що в цьому плані "соціальна дія, подібно до будь-якої іншої поведінки, може бути: 1) ціле-

раціональною, якщо в її основі лежить очікування певної поведінки предметів зовнішнього світу й інших людей та використання цього очікування як "умов" чи "засобів (для досягнення своєї раціонально поставленої і продуманої мети; 2) ціннісно-раціональною, заснованою на вірі в безумовну — естетичну, релігійну чи іншу — самодостатню цінність певної поведінки як такої, незалежно від того, до чого вона приведе; 3) афективною, передусім емоційною, тобто зумовленою афектами чи емоційним станом індивіда; 4) традиційною, тобто заснованою на тривалій звичці"¹⁹ .

Обидві позиції фіксують реальні особливості законів історичного процесу і людської діяльності, яку вони виявляють. Але при співвіднесенні кожної з цих позицій з реальною дією історичних законів в обох випадках утворюється своєрідний ірраціональний залишок, з котрим не може впоратися жодна з них. І в цьому немає нічого дивного, оскільки перед нами — типовий випадок прагнення осягнути дію нелінійної закономірності засобами ще значною мірою "лінійної", класичної методології.

Розбіжність між веберівським і марксистським тлумаченням природи законотворчої цілераціональної діяльності зумовила й відповідні відмінності у розумінні способу здійснення законів в історичному процесі. Вебер розглядає перехід від неформальних спільностей до сучасного суспільства, яке грунтується на цілераціональних зв'язках, що утворюють інтегративну мережу формальної раціональності, як переважно стихійний, хоч і закономірний, процес.

Класичний же марксизм розглядає перехід до раціональної, більше того — планомірної, організації суспільного життя як процес свідомий, пов'язаний з втіленням у життя принципів наукової теорії суспільного розвитку в ході соціалістичної революції. Відповідно побудова й подальший розвиток соціалістичного суспільства трактувався тривалий час як загалом адекватне і продуктивне використання законів у ході цілеспрямованих суспільних перетворень.

У ролі універсальної і єдино правильної теорії законів життєдіяльності суспільства обидва ці підходи виявилися некоректними. Розглянуті ж поза цими глобалістськими претензіями і з розумінням того, що становлять лише один з напрямів розробки соціально-номологічної тематики, вони виявляють себе як підходи: а) не тільки прийнятні, а й необхідні; б) не такі, що взаємовиключають, а доповнюють один одного. Особливо варто наголосити, що тлумачення законів історії через цілераціональну діяльність як одне з можливих — цілком правомірне. Дійсно, такі закони, взяті в тому їх вимірі, в якому вони постають як закони цілераціональної діяльності, мають реальний, досить місткий і значущий інтервал застосовності і виконують істотну роль у функціонуванні суспільства.

7.3.4.6. Механізм використання історичних законів: основні складові. Насамперед розглянемо механізм їх використання марксизмом як в принципі дійових засобів політики і соціального управління. Проблема пізнання і використання законів історичної реальності у межах цього напряму зводиться до адекватного вираження і вмілого практичного застосування законів. Вважалося, якщо все робиться належним чином, то ефект і пізнання, і використання суспільних законів не повинен давати особливо небажаних наслідків.

Інтегруючим є в цьому випадку поняття механізму — незалежно від того, про що йдеться — дію, пізнання чи використання історичних законів. Особливості механізму дії законів історії та його основні складові (необхідність, потреба, інтерес, індивідуальні та колективні цілі, масово-індивідуальна діяльність щодо їх реалізації, отримані результати) вже розглянуто раніше. Коли ж ішлося не просто про дію, а про використання суспільних законів, то в цьому (другому) випадку кількість ланок вже не вичерпується лише перерахованими щойно. Зокрема, механізм так званого свідомого використання законів за часів радянського марксизму передбачав: 1) формулювання законів діяльності людей у системі науково-теоретичного знання на основі пізнання їх необхідних потреб та інтересів; 2) виявлення шляхом зіставлення цієї системи знань з практикою, невідповідностей між ними, тобто сукупності назрілих соціальних проблем: 3) визначення системи соціальних цілей, програм, проектів, планів, спрямованих на розв'язання цих проблем; 4) організаційно-управлінську діяльність з мобілізації мас на практичну реалізацію зазначених цілей, програм, проектів, планів; 5) практичну діяльність мас щодо виконання зазначених цілей; 6) співвіднесення практичних результатів з визначеними раніше цілями, виявлення невідповідностей між ними, що зумовлює необхідність повторення цього циклу і т.д.

7.3.4.7. Використання історичних законів: реальне чи позірне? Подібне розуміння специфіки, пізнання і дії, чи навіть використання соціально-історичних законів, по суті, панувало в нашому суспільстві понад 70 років. Зазначений механізм дії законів соціально-історичної діяльності задумувався і розроблявся як безвідмовний. Проте, попри всі намагання привести життєві реалії у відповідність з вимогами законів, цей механізм ніколи не спрацьовував з очікуваною чіткістю. Завжди виявлялися небажані наслідки, розбіжності між заданою через цілі, проекти, програми і плани сукупністю вимог законів і реальними результатами практичної діяльності мас з приводу втілення цих проектів і програм.

Такий "ірраціональний залишок" як наслідок реалізації соціально-історичних законів був завжди. Але установка на просвітницьке трактування цих законів неминуче тлумачила небажані наслідки, що

суперечили законам, як щось випадкове. Сама ця випадковість позбавлялася статусу об'єктивної, пояснювалася неправильними діями суб'єкта управління чи практичних перетворень. У центрі уваги вчених перебували не реальні прояви дії закону, а нормативна модель цієї дії. Однак у реальному житті декларована законовідповід-на планомірність дедалі частіше оберталася волюнтаризмом управлінських рішень, а бажана збалансованість господарського комплексу — реальністю тіньової економіки і процвітанням нетрудових доходів. Наявна суперечність між однобічністю, абстрактністю закону і численними реальними відхиленнями від нього залишалася, по суті, поза наукою. Вона тлумачилась як не істотна, як наслідок антисоціальних вчинків і пережитків. Тому з'ясуванням причин розбіжності постульованого у законах належного і реалій життя займалася не наука, а правоохоронні органи і органи контролю.

Наслідком всього цього було не посилення, а послаблення дії законів, і, навпаки, посилення стихійної компоненти, яка сьогодні заполонила всі сфери суспільного життя.

Нарешті, слід зауважити, що тлумачення законів історії лише як законів інструментальних, законів цілераціональної діяльності і утвердження формальної раціональності, панування інституціональних утворень виявлялися небезвинними і в соціально-політичному плані. Вони, як переконливо показали Адорно, Хоркхаймер, а пізніше Фейер-абенд, внутрішньо пов'язані з тоталітарними деформаціями державного устрою.

Та закономірність суспільного процесу, яка у Макса Вебера іменувалася раціоналізацією всіх сфер життєдіяльності людей за переходу від традиційного суспільства до сучасного, у Адорно і Хоркхайме-ра отримала назву просвітництва. Значно розширюються і часові межі дії зазначеної закономірності. За авторами "Діалектики просвітництва", вже у міфах боги відокремлюються від стихій як позначення їх сутності, а буття деградує до логоса²⁰. Основною закономірністю історії є, на їх переконання, рух від цієї, стародавньої міфології, до міфології XX ст. шляхом просвітництва (раціоналізації), аверсом якої є прогресуюче і дедалі тоталітарніше здійснення принципу волі до влади, оволодіння внутрішньою і зовнішньою природою, а реверсом у тій самій мірі — прогресуюче і дедалі поширеніше відчуження.

Хибуючи на нігілістичне соціологізаторство, Теодор Адорно та Макс Хоркхаймер, втім, досить доречно фіксують пізнавальну неспроможність і політичну шкідливість редукції законів історичного процесу до законів цілераціональної соціальної дії, що за відповідних умов неминуче призводить до перетворення їх на інструменти тоталітарного політиканства і етакратичного управління, на засоби жорсткого контролю над масово-індивідуальною свідомістю та маніпулювання нею.

І якщо однією з вузлових міфологем французького Просвітництва була людина-машина Ламетрі, то для сучасного соціального просвітництва таким же ідеалом, на думку Мемфорда, та й Адорно і Хорк-хаймера, є повне й остаточне, без будь-яких побілених наслідків, уречевлення законів як всезагальних форм соціального мислення і дії в соціальній дійсності як в автоматичному, із самодіяльним перебігом, процесі на зразок машини²¹ . Закономірності розвитку суспільства Л.Мемфорд також критично оцінює як форми трансформації своєрідної соціальної мегамапіини з усіма її антигуманними рисами²².

7.3.4.8. Ще один варіант помологічної кризи. Втім, криза в осмисленні історичних законів спостерігається й у тих авторів, що ставляться до помологічної проблематики з пієтетом. Наприклад, у представників сучасної аналітичної філософії історії. І спричиняють цю кризу значною мірою два основні важелі реалізації законів історії — об'єктивні, сутнісні й необхідні історичні зв'язки, з одного боку; пристрасті, потреби, мотиви, прагнення людей — з іншого. Скажімо, Вільям Дрей, канадський філософ, вишколений на оксфордській традиції логічного аналізу, пояснює історичну діяльність людей передусім (і в основному) їх мотивами, піддаючи рішучій критиці так звану теорію охоплюючих законів, представлену американським філософом і логіком Карлом Гемпелем. "Теорії охоплюючих законів, — вважає він, — не вистачає належної сприйнятливості до того поняття пояснення, котрим звичайно користуються історики"²³. На противагу цій теорії Дрей і пропонує власний підхід, який за логічну основу більшості пояснень людських вчинків вважає мотиви. Спростовуючи звинувачення Дрея, Гемпель зауважує, що "поняття пояснення за допомогою охоплюючих законів, як це ясно видно з самої схеми цього пояснення, стосується логіки, а не психології пояснення"²⁴ , до котрої він відносить, судячи з усього, пояснення за мотивами. І, крім того, застерігає, що пояснення за охоплюючими законами він розглядає не як таке, що вичерпує проблему, а як одне з можливих часткових підходів до неї. Однак за всіх справді необхідних корекцій і застережень з обох сторін залишається фактом розрив обома трактуваннями двох внутрішньо тісно пов'язаних складових дії історичних законів. А отже, фактом залишається й прогресуюча в цілому криза розуміння природи історичних законів у рамках аналітичної філософії історії.

Дедалі очевидніша теоретична обмеженість у розумінні законів історичної реальності лише як законів цілераціональної діяльності, як охоплюючих законів тощо і чимала вразливість такого розуміння з боку політиканських маніпуляцій загострюють актуальність пошуку альтернативних щодо першого, традиційного підходу способів з'ясування соціально-номологічної проблематики.