6.1.4. Інваріантність характеру й динамічність змісту філософсько-історичних категорій

Категорії філософії історії є продуктом тривалого розвитку суспільства та його самоідентифікації, самопізнання. Вони не можуть бути вироблені (й тим більше свідомо розроблені) окремою людиною протягом терміну її індивідуального існування.

6.1.4.1. Надособистісно-соціальний зміст категорій. Філософсько-історичні категорії, як і філософські категорії загалом, мають соціально-історичний зміст, є узагальненням не тільки індивідуального, а й суспільного духовного досвіду. Для кожного нового покоління

чи індивіда ці категорії постають як щось вже задане наперед до їх досвіду, апріорне, тоді як щодо макроіндивідів історії — від окремих народів, націй, суспільств, культур і цивілізацій до людства в цілому — вони є, безумовно, похідними досвіду, апостеріорними. У філософсько-історичних категоріях історичний досвід людини, найрізноманітніших етнічних, соціальних та історичних спільнот і людства загалом відображається в його наймасштабніших і найглибинніших рисах і відображається в основному адекватно, відповідним чином, даючи в принципі істинне знання про історичні реалії. Але в означених формах філософсько-історичного мислення культурний досвід не тільки відображається, а й узагальнюється, ущільнюється, конденсується, акумулюється, трансформується, зберігається і транслюється.

6.1.4.2. Інші виміри поняття "категорії". Тому категорії філософії історії виступають одночасно і своєрідними щаблями, і своєрідними "згустками", квінтесенцією історичної думки, її інваріантами, смисловими вузлами, усталеними логічними схемами. Визначаючи у широкому сенсі слова філософію історії (на противагу філософії природи) як філософію духу, Гегель наголошував, що "логічну природу, котра запалює дух, рухає і діє в ньому"³⁹, створює категорія, як "душа, взята сама по собі, чисте поняття — серцевина предметів, їх простий життєвий пульс, а також життєвий пульс суб'єктивного мислення про них"⁴⁰.

При цьому філософ цілком доречно зазначає, що як інваріанти категорії постають двоїсто: а) серцевиною предметності (історичної, коли йдеться про філософське осягнення історичної реальності); б) основними і результуючими формами розумової діяльності духу. В обох іпостасях категорії формуються і функціонують як характеристики свідомості, але не тільки усвідомлені, а й як неусвідомлені, інстинктоподібні інваріанти мислення. Дух, як констатує Гегель, "будучи в інстинктивній діяльності мислення пов'язаним своїми категоріями, розщеплюється на безконечно багатоманітний матеріал. У цій мережі зав'язуються тут і там міцніші вузли, що слугують опорними та спрямовуючими пунктами життя й свідомості духу; ці вузли зобов'язані своєю міцністю й потужністю саме тому, що вони, доведені до свідомості, суть в собі й для себе сущі поняття його сутності"⁴¹ . Тому вищим ступенем в ієрархії дисциплін протиставленої філософії природи філософії духу, тобто широко трактованої філософії історії, є, за Гегелем, галузь філософії, предмет якої й становлять категорії, тобто — філософська логіка. Вище ж "завдання логіки, — як наголошує мислитель, — очистити категорії, що діють лише інстинктивно як потяги і усвідомлювані духом насамперед розрізнено, тим самим як мінливі й такі, що заплутують одна одну, й постачають йому таким чином розрізнену й сумнівну дійсність, і цим очищенням піднести його (тобто дух. — І.Б.) в них до свободи та істини"¹².

Аналіз категорій духу загалом самим Гегелем розглядався як цілком автентичний і щодо категорій філософії історії у вузькому її значенні. Адже, як зауважував він⁴³, всесвітня історія — не що інше, як вираження абсолютного духу в його вищих образах, вираження того ряду ступенів, завдяки котрому дух реалізує свою істину, доходить самосвідомості. Ці ступені знаходять своє вираження у визначеності конституції, морального життя, мистецтва, релігії, науки тощо спільнот всесвітньо-історичних духів, які (визначеності) і фіксуються відповідними філософсько-історичними категоріями.

6.1.4.3. Інваріантність філософсько-історичних категорій. Трактування Гегелем філософсько-історичних категорій є взірцем розкриття їх інваріантної природи як смислових вузлів, в яких нагромаджуються і спрямовуються упродовж віків повторювані смисло-життєві структури людського буття з позицій універсалістськи-логіч-них, генералізуюче-раціональних.

Втім, інваріантність філософсько-історичних категорій визнають у тій чи іншій формі, тією чи іншою мірою і представники інших напрямків та шкіл філософії історії. Навіть такі, що репрезентують індивідуалізуючий, інтуїтивістський, екзистенційно-герменевтичний підхід, протилежний згаданому вище універсалістськи-логічному. Щоправда, інваріантність у них пов'язується вже не з надособовим і безособовим характером категорій, а, навпаки, з орієнтацією передусім на осягаючу історичну реальність філософським чином, за допомогою цих категорій, індивідуальну суб'єктивність. З погляду представників екзистенціалістської (долісної) філософії історії (М. Хайдег-гер, К. Ясперс, X. Ортега-і-Гассет, Н. Аббаньяно), саме захопленість окремої людини, що осягає історію, філософсько-історичними категоріями є не менш необхідною умовою, ніж охоплення певною з цих категорій історичного цілого у відповідному його зрізі. Основні поняття при цьому, підкреслює М.Хайдеггер, характеризуючи метафізику як фундаментальну подію в людському бутті'¹⁴, як історичну основу західної та визначеної Європою всесвітньої історії⁴⁵, — є не узагальненнями, не формулами всезагальних властивостей якоїсь предметної області (тварина, мова), а поняттями особливого штибу. Вони охоплюють кожного разу ціле, вони —граничні смисли, вбирні поняття. Але вони — осяжні поняття ще й у другому, такому самому істотному і пов'язаному з першим сенсі: вони завжди обіймають заразом і мислячу людину та її буття — не заднім числом, а так, що першого немає без другого, і навпаки. Неможливе ніяке осягнення цілого без захопленості філософуючої екзистенції¹⁶.

Таким чином, у визнанні атрибутивних рис філософсько-історичних категорій як: а) вихідних, основоположних, а не похідних понять; б) понять не локальних, а всезагальних, таких, що дають пев-

ний зріз всього об'єкта у вигляді цілісності; в) характеристик інваріантних, таких, що фіксують нетлінне, тобто стійких й повторюваних рис об'єкта позиції представників більшості, якщо й не всіх підходів, значною мірою збігаються.

6.1.4.4. Категорії філософії історії як єдність індивідуального та суспільно-історичного. Те, що в категоріях філософії історії зосереджено не лише індивідуальний, а й надіндивідуальний зміст, особливих сумнівів не викликає. А от щодо того, чи можна однозначно говорити про суто індивідуальну чи суто суспільно-історичну природу означених категорій, подібної єдності не спостерігається. Тут, навпаки, як ми бачили вже раніше, протистоять дві точки зору: а) тлумачення філософсько-історичних категорій як утворень, що за своєю суттю є суспільно-історичними; б) трактування цих категорій як індивідуалізуючих та індивідуалізованих характеристик людської особистості. І кожна з цих точок зору по-своєму правомірна. Адже, з одного боку, ще англійський філософ XVII — початку XVIII ст. сенсуаліст Джон Локк у своїх дослідженнях показав фактично неможливість формування філософських категорій знову і знову кожним індивідом, на основі власного пізнавального досвіду, тобто виявив, попри власні суб'єктивні намагання, надіндивідуальну природу категорій. З іншого боку, неспроможними виявилися й спроби раціоналістів, починаючи із славнозвісного Рене Декарта, тлумачити філософські категорії як своєрідне "природне світло людського розуму", біологічно природжені індивідові, але за своєю сутністю надінди-відуальні, родові, належні не йому, а людському родові загалом поняття.

6.1.4.5. Розвиток філософсько-історичних категорій: постановка питання. Щоб подолати ці крайності, якраз і необхідно розглядати філософські, в тому числі й філософсько-історичні категорії не лише як носії інваріантних смислів, а водночас і як форми мислення, що теж перебувають у розвитку, незалежно від того, хто виступає суб'єктом мислення — окремі особи, конкретні культури, цивілізації, суспільства чи, врешті-решт, людство загалом.

6.1.4.6. Проблема розвитку категорій: урок Канта. Перший, хай ще досить невизначений і не досить чітко усвідомлений крок у розвитку категорій зробив ще Іммануїл Кант.

Віддаючи належне ролі досвіду у пізнавальному процесі, Кант, на відміну від емпіристів (зокрема Локка), вже усвідомлював неспроможність спроб визнати найзагальніші й первинні, апріорні, тобто такі, що передують досвіду й теоретичні, "чисті" поняття людського розсудку —філософські категорії, продуктом нагромадження й узагальнення пізнавального досвіду. Звісно, як зауважує він, "для цих понять, як і для всякого знання, можна відшукати якщо не принципи їх

можливого виникнення, то все ж випадкові причини їх присутності в досвіді; тоді враження від почуттів є першим приводом до розкриття всієї пізнавальної здатності щодо них і до здійснення досвіду, який містить два вельми різнорідні елементи, а саме: матерію для пізнання, що грунтується на почуттях, і певну форму для впорядкування її, заснованого на внутрішньому джерелі чистого споглядання й мислення, котрі починають діяти і виробляють поняття за наявності чуттєвого матеріалу. Таке простеження перших спроб нашої пізнавальної здатності з метою сходження від поодинокого сприйняття до загальних понять, без сумніву, дуже корисне, і ми зобов'язані знаменитому Локку відкриттям цього шляху. Однак таким способом ніколи не можна здійснити дедукцію (виведення. — І.Б.) чистих апріорних понять: вона лежить зовсім не на цьому шляху, оскільки апріорні поняття щодо свого майбутнього застосування, котре має бути цілком незалежним від досвіду, зобов'язані пред'явити зовсім інше свідоцтво про народження, аніж походження з досвіду"⁴⁷ .

Заперечуючи досвідне походження філософських категорій, Кант, однак, тлумачить їх апріорність передусім як незалежність від досвіду, як те, що вони становлять вихідні умови останнього, а не те, що вони є поняттями природженими, притаманними людині з народження у готовому вигляді. Природженими ж категорії, на думку Канта, можна було б визначити лише як задатки нашого мислення, що задаються нам з початком нашого існування, якби в цьому випадку категорії не позбувалися б необхідності, властивої їх поняттю⁴³.

Саме у такій постановці ця проблема й розглядається від Канта до нашого часу, коли йдеться про розвиток філософських, зокрема філософсько-історичних, понять у зв'язку з формуванням окремої людської особистості. І це цілком закономірно, оскільки філософія тут може претендувати на конкретніше, ніж у Канта, формулювання цього питання, відповідь же на нього можлива лише на грунті відповідних попередніх результатів спеціально-наукових досліджень.

Як зазначають автори монографії "Категорії діалектики, їх розвиток і функції", "заслуга Канта полягає в тому, що він в дуже абстрактній формі все ж поставив проблему, не вирішену досі. Філософія, ймовірно, може поставити таке питання, але вирішити його повинні конкретні науки"⁴⁹. (Додамо, безумовно, не ігноруючи й філософів.)

Дещо інакше питання про філософські (для нас передусім філо-софсько-історичні) категорії постає, якщо йдеться не про індивідуальні, а про суспільно-історичні характеристики їх формування, про змістове наповнення, системогенез та функціонування. Адже ці категорії постають (та й то з багатьма застереженнями) як апріорні,

наперед задані, передусім для окремої людини чи певної конкретної історичної спільноти. Для макроіндивідів же (тобто великих індивідів всесвітньої історії — тих чи інших культур, народів, суспільств) означені філософсько-історичні категорії виступають не тільки як апріорні (тією мірою, якою вони успадковуються від попередніх суспільств, цивілізацій чи народів), а й, як правило, більшою мірою як апостеріорні, тобто продукт узагальнення й осмислення вже власного пізнавального й практично-життєвого досвіду пізніших, молодших народів, культур, суспільств, цивілізацій тощо.