6.3.3. Методологічна функція філософсько-історичної категорії: механізм реалізації

Реалізація методологічної функції певної філософсько-історичної категорії охоплює кілька ланок. У цілому в тій чи іншій галузі спеціально-історичного пізнання як методологічний, конституюючий засіб така категорія виступає в ролі: ідеї, принципу та підходу, на основі якого формується відповідна система спеціально-історичних знань, що у подальшому виконує роль методу та методології. Тому виявлення особливостей методологічного застосування будь-якої філософсько-історичної категорії передбачає передусім з'ясування змісту та ролі в контексті історичного пізнання термінів "ідея", "принцип", "підхід", "система (вчення)", "метод", "методологія" тощо.

Дослідження в цьому напрямі загалом лише розпочинаються, хоч на окремих ділянках означеного проблемного поля вже помітне просування вперед. Скажімо, досить обширною є література про методи наукового пізнання як такого, про значення ідеї як форми людського пізнання загалом. Значно менше розробок про методи суспільно-наукового і особливо історичного пізнання. Явно недостатньою є кількість розробок навіть про принципи наукового пізнання загалом, не кажучи вже про принципи історичного наукового та позанауко-вого осмислення історичної дійсності. І, нарешті, лише поодинокі розробки присвячені розкриттю змісту й функцій поняття "підхід", його специфічних відмінностей від інших близьких йому понять, зокрема поняття "метод". Що ж до спільних рис, специфічних особливостей та співвідношення таких основних інструментів методології соціально-історичного дослідження, як "ідея", "підхід", "принцип" і "метод", то будь-яких розвідок з цієї тематики практично немає.

6.3.3.1. Початкова і наскрізна характеристика означеного механізму: ідея. Вихідним пунктом механізму реалізації методологічної ролі певної філософсько-історичної категорії молена вважати (звичайно, з необхідними застереженнями щодо умовності тлумачення

означеного механізму як лінійного ряду етапів) ідею. Питання про роль ідеї як форми пізнання людиною навколишньої дійсності як такої вивчено загалом непогано. На даний час більшість дослідників одностайні щодо тлумачення ідеї як однієї з вищих форм вираження істини, підсумку всього попереднього людського досвіду і знання в тій чи іншій галузі пізнання чи практичної життєдіяльності і водночас — вихідного пункту нового циклу у пізнавальній і практичній сферах. Не викликають особливих суперечок і трактування ідеї як відображення дійсності і разом з тим однієї з наріжних форм виявлення активності суб'єкта пізнання і перетворення дійсності, одного із основних засобів усунення розриву між знанням та реальністю, вирішення пізнавальних та практичних проблем. Усі ці характеристики ідеї цілком застосовні й у сфері історичного пізнання, звісно, з урахуванням його специфікації. Ідея постає в галузі осмислення історичних явищ як і в пізнанні взагалі початковим пунктом тоді, коли вона виникає у вигляді інсайду, своєрідного осяяння, дослідника в результаті тривалих і нелегких розумових пошуків вирішенні актуальної проблеми. Виникнення ідеї при цьому неможливе без найретельнішого вивчення і осмислення набутого історичною наукою пізнавального досвіду, вільного володіння і вмілого ефективного використання всього арсеналу засобів пізнання історичної реальності. Однак уже сама нагальна потреба у принципово новій ідеї свідчить про недостатність для вирішення існуючої проблеми вже наявних пізнавального досвіду та логіко-методологічних засобів. Тому продукування ідеї — це завжди стрибок від досягнутого філософією історії чи історичною наукою рівня пізнання на якісно новий рівень, переривання поступовості в осмисленні історичних реалій не дискурсивним, логічно послідовним шляхом, а інтуїтивним.

Проте ідея не є лише відправним пунктом вирішення певної проблеми пізнання чи практичної зміни історичних реалій вже хоча б тому, що далеко не завжди ідея, народжена в акті інсайду, виявляється продуктивною, істинною. Перевірка цих якостей ідеї якраз і становить одне з основних (якщо не найголовніше) внутрішньонаукових, пізнавальних завдань усіх наступних етапів розбудови нової теоретичної системи в тій чи іншій галузі історичних знань. Втім, будучи ще навіть не перевіреною, ідея вже виконує, відразу ж після свого народження, роль вихідного принципу формування нової системи знань про минуле, яка на певному етапі є ще не теорією, а лише гіпотезою, що вимагає або верифікації, або фальсифікації, тобто перевірки на істинність чи хибність. Звичайно, ідея але ніяк не зводиться лише до принципу. Це — лише початковий пункт у розгортанні певної ідеї. Вона реалізується за підтвердження її правильності і впродовж усього процесу побудови нової історичної теорії в усьому її обсязі і змісті.

Та навіть в обширі всієї цієї теоретичної системи знань ідея реалізується ще далеко не повністю. Зароджуючись в акті творчого осяяння, по суті однотипному і для поета, і для вченого, композитора чи винахідника, нова творча думка (ідея) спочатку має езотеричний, лише небагатьом зрозумілий смисл. Поступово сфера її дійовості й впливу розширюється, спочатку сягаючи меж тієї сфери людської діяльності, в якій ця ідея була продукована, а пізніше далеко виходячи й за дані межі. Цей життєвий цикл ідеї, тобто нової думки, котра певним чином входить в коло культурного обігу, обов'язково розширюючи його, добре охарактеризував, на прикладі ідеї поетичної, в одному зі своїх віршів російський поет Є.А. Баратинський:

Сначала мысль воплощена

В поэму сжатую поэта,

Как дева юная, темна

Для невнимательного света;

Потом, осмелившись, она

Уже увертлива, речиста,

Со всех сторон своих видна,

Как искушенная жена

В свободной прозе романиста;

Болтунья старая, затем

Она, подъемля крик нахальной,

Плодит в полемике журнальной

Давно уж ведомое всем.¹⁵

Кожне філософсько-історичне та спеціально-історичне поняття чи категорія, та й взагалі кожне поетичне чи навіть побутове слово народжуються як ідея, тобто як єдність знання про історичні реалії з самими цими реаліями. Лише пізніше знання та реальність починають розходитись, а ідея внаслідок цього втрачає свій статус і набуває власне понятійної чи категоріальної форми. Однак ідея "працює" не тільки тоді, коли виникає означена категорія, а й тоді, коли дана категорія реалізує своє методологічне призначення, виконуючи роль принципу, основи відповідного підходу в тій чи іншій галузі історичного пізнання самого підходу, системи історичних знань чи, нарешті, методу. На всіх цих етапах розкривається певна історична (за своїм змістом) ідея, саме вона об'єднує, координує й субординує всі ці ланки втілення методологічної функції певної філософське-історичної категорії. Характерною особливістю реалізації даної функції є також і те, що всі п'ять іпостасей, в яких при цьому постає відповідна категорія філософії історії ("ідея", "принцип", "підхід", "система", "метод (методологія)"), ефективно працюють на обох рівнях методології історичного пізнання — і на філософському, і на нефілософському. Спільним

для них у даному разі є й те, що всі вони на обох методологічних рівнях належать до основоположних, вузлових. Не важко виявити й деякі інші характеристики, спільні для всіх п'яти названих вище понять.

Значно важче виокремити й проаналізувати не спільні, а відмітні їх риси, виявляючи своєрідність коленого з понять і притаманне кожному з них значення при виконанні ним як філософсько-історичною категорією методологічної ролі. Оскільки специфічні риси ідеї як особливої іпостасі методологічного функціонування категорії вже розглянуто вище, то в подальшому зупинимося докладніше на характеристиці інших чотирьох методологічних вимірів певної філософсько-історичної категорії: як принципу, як підходу, як системи (теорії) та як методу (методології).

6.3.3.2. Підхід і метод: схожість і відмінність. Однак при спробі порівняльного аналізу пізнавальних підходів до вивчення історії і методів історичного пізнання доводиться стикатися з чималими труднощами. Вони значною мірою пояснюються нерозробленістю питання про співвідношення підходів і методів як загальнонаукових пізнавальних засобів загалом. У цілому це зрозуміло, бо поняття справді досить близькі за змістом і часто-густо вживаються як синонімічні чи принаймні взаємозамінювані. Скажімо, дослідники пишуть про генетичний чи структурний, індуктивний чи дедуктивний методи або ж (у цьому самому розумінні) про генетичний та структурний, індуктивний чи дедуктивний підходи. Так, за абстрактнішого тлумачення формаційний та цивілізаційний підходи теж можуть ототожнюватися відповідно з формаційним та цивілізаційним методами. З подібного штибу взаємозамінюваністю можна зіткнутися на всіх рівнях соціально-історичного пізнання і в різних його галузях. Наприклад, за першого, найменш строгого, наближення однаково прийнятні і вживані такі поняття, як загальнофілософські, соціально-філософські, філософсько-історичні, загальноісторичні й спеціально-історичні підходи чи методи; теоретичні й емпіричні, наукові й позанаукові методи та, як тотожні їм, відповідні підходи в осягненні історичних явищ.

Проте тотожність цих методів і підходів не повна. Існує й відмінність між ними, яку треба враховувати. У чому ж полягає ця відмінність? Досі запитання залишалося без відповіді, та й сьогодні йому приділяють замало уваги. Створено лише одну працю, в якій з'ясовується співвідношення методів пізнання та пізнавальних підходів. Це — змістовна монографія Е.П.Семенкжа "Загальнонаукові категорії й підходи до пізнання"⁷⁶. Те ж стосується й аналізу співвідношення методів і підходів у соціально-історичному пізнанні. Цьому питанню взагалі присвячено, у кращому випадку, поодинокі розділи.

Семенюк, з'ясовуючи відмітні риси пізнавального підходу від ме-

тоду пізнання, пропонує й обґрунтовує теоретичне вирішення важливої методологічної проблеми, яка досі перебувала поза полем зору вітчизняних, та й зарубіжних, дослідників, і формулює розгорнуту характеристику пізнавального підходу. За визначенням львівського дослідника, підхід до пізнання в науці — "це логіко-гносеологічне і методологічне утворення, яке гранично чітко виражає тільки спрямованість наукового дослідження, обмежуючи її, як правило, одним аспектом (принаймні кількома взаємозв'язаними напрямами), але на відміну від методу принципово позбавлене будь-якого обмеження і навіть чіткої фіксації тих засобів, якими здійснюється дослідження"⁷⁷ . Пропоноване визначення видається достатньо продуктивним.

Цікавими є й висунуті Е.ІІ.Семенюком положення, що тлумачать поняття "метод пізнання" як багатше, повніше і конкретніше за своїм змістом, ніж "підхід до пізнання". Останній же в одному з вимірів постає як метод пізнання у зародку, у процесі становлення, формування. Свої ідеї учений обґрунтовує виходячи з того, що напрям дослідження (підхід) і ті засоби та прийоми пізнання, котрі потрібні для просування в означеному напрямі (Е.П.Семенюк визначає їх як метод) перебувають у тісній єдності. Внаслідок цього метод і розглядається як логіко-гносеологічне утворення, що визнається зріліпіим від пізнавального підходу. Справді, як зазначає автор, відповідь на питання "Як?" ("Яким чином?") уже має своєю неодмінною (але не достатньою) передумовою і відповідь на питання "Куди?" ("В якому напрямі?"). Інакше кажучи, метод немовби імпліцитно, у "знятому" вигляді вміщує у собі й підхід⁷⁸.

Така характеристика взаємозв'язку підходу та методу в науковому пізнанні має, на нашу думку, чималу методологічну цінність, бо визначає напрям подальших досліджень. Втім, її значення дещо знижується внаслідок того, що така характеристика співвідношення підходу й методу не здійснюється у належній послідовності. Адже в цьому ж розділі монографії Е.П.Семенюк пише про підхід та метод (попередньо не застерігаючи) як про поняття різних "зрізів", що характеризують пізнання з різних боків, тобто, за логічною класифікацією, як про поняття несумісні, їх обсяги навіть частково не збігаються: те, що є методом, за своєю суттю не може бути підходом, і, навпаки, підхід так само не може бути методом. Порівняння ж несумісних понять з погляду закону зворотного співвідношення обсягу та змісту позбавлене сенсу"⁷⁹.

Отже, в одному місці дослідник твердить, що "метод немовби імпліцитно, у "знятому" вигляді, включає в себе підхід", в іншому ж (через кілька сторінок) пише, що ці поняття несумісні й навіть порівняння їх за обсягом та змістом позбавлене сенсу. Перед нами — суперечність і, на жаль, аж ніяк не діалектична. Яка ж із наведених характеристик правильна? Чи обидві потребують коригування?

Правильною є, ймовірно, перша, з одним, здавалося б, неістотним уточненням. Причому уточненням навіть не самої характеристики, а одного з положень, що її обґрунтовують. Аргументуючи трактування підходу до пізнання як методу пізнання, що перебуває у зародку, лише формується, Е.П.Семенюк зазначає, що об'єктивну основу цієї гіпотези, на його думку, становить "внутрішня органічна єдність напряму дослідження (підхід) і тих засобів, прийомів пізнання, котрі необхідні для просування у заданому напрямі (це вже метод)"⁸⁰. Зведення ж методу лише до засобів, прийомів пізнання (як у наведеній цитаті) видається неточністю. І саме ця неточність багато в чому зумовила труднощі, які Е.П.Семенюку так і не вдалося цілком подолати, з'ясовуючи співвідношення методу й підходу в науковому пізнанні.

6.3.3.3. Метод: єдність підходу та принципів. Саме метод, зв'язок якого з підходом опосередкований (як правило, ще й вченням, певною системою знань, створених на основі даного підходу), і постає внутрішньою, органічною єдністю пізнавального підходу та певних дослідницьких прийомів. Висловлюючись метафорично, метод можна зобразити як своєрідну сіть, "трал", що слугує для "вилову" нових знань. Підхід при цьому задає напрям, вектор від звуження до розширення означеної сіті, а пізнавальні прийоми та засоби утворюють її смислові вузли. Чільне ж місце серед цих прийомів та засобів належить принципам. Як правило, саме у принципи, засади й різні пізнавальні процедури "переплавляються" усі інші елементи наукової соціальної чи гуманітарної теорії (категорії, поняття, закони тощо) у процесі перетворення означеної теорії (системи) в методологію чи метод, а її елементів — у складові цього методу.

При застосуванні певного методу з метою вирішення пізнавальних або практичних завдань загальний напрям дослідження, заданий відповідним підходом, виступає як момент, підпорядкована (хоч і важлива) характеристика даного методу. Означений підхід тут може модифікуватися, конкретизуватися і специфікуватися завдяки дії принципів і процедур методу. Сфера методологічного впливу пізнавального підходу внаслідок цього уточнюється, а сам підхід набуває належного змістового й структурного оформлення. Відповідно й основоположний та інші принципи, розглянуті у пропонованому ракурсі, здатні виступати не тільки засобами реалізації загального підходу, характерного для методу загалом, а й як вихідний пункт всього підходу (якщо йдеться про основний принцип) та вихідні пункти суб-підходів (за інших принципів), що реалізуються в руслі загального підходу. Отже, основний принцип визначає саму суть пізнавального методу, задає загальний напрям дослідницького руху, характеризуючи пізнавальний процес загалом, а дії інших принципів, що конкре-

тизують основоположний принцип, задають силові поля локальних, внутрішніх субпідходів та їх спрямованість.

6.3.3.4. Послідовність ланок механізму методологічного функціонування філософсько-історичної категорії. Зрозуміло, що подібна транзитивність підходів і принципів виражена тим гірше, чим конкретніший метод. Найслабше виявляється підхід у методах, що межують з методиками. Найчіткіше й найдійовіше — у загальних методах пізнання, тобто філософських, загальнонаукових і визначальних, базисних методах спеціальних наук. Скажімо, той чи інший філософський метод грунтується на філософському вченні (системі), воно (вчення) — на певному загальнофілософському підході до осягнення дійсності, а останній, у свою чергу, — на відповідному, основоположному для того чи того філософського напряму, школи чи вчення філософському принципі. Такий принцип не тільки постає основою формування певного загальнофілософського підходу, а й водночас дає можливість сформулювати й обґрунтовувати, використовуючи відповідні філософські категорії, інші, конкретніші, принципи загальнофілософського осмислення соціально-історичної реальності. Кожний із цих принципів, потенційно чи реально, й собі постає як те-оретико-методологічна засада пізнавального підходу з дещо вужчим інтервалом застосовності (субпідходу), а подекуди (на достатньому ступені розробки необхідних пізнавальних прийомів та засобів) і системи та методу філософського вивчення історичного руху суспільства. Сам же принцип щораз формулюється завдяки методологічному використанню тієї чи іншої категорії чи категоріальної зв'язки (тобто закону).

Отже, пізнавальні підходи постають за такого ракурсу їх вивчення не як щось абстрактне й відокремлене, а вписуються у цілісну систему сучасних методологічних засобів осягнення історичних явищ як її органічна внутрішня складова, як одна з наріжних ланок своєрідних пізнавальних рядів (низок, ланцюгів), започаткованих відповідною категорією. Наприклад, категорія "історичне" започатковує пізнавальний ряд: історичне (ідея історичного) — принцип історизму — історичний підхід — система історичних знань — історичний метод (методологія); категорія "якість" (якість як ідея, тобто певний спосіб групування знань) — принцип якісного підходу до вивчення історії — якісний підхід — система якісного аналізу історичної дійсності — відповідний метод (методологія). Неважко переконатися, що подібні до цих ряди утворюються, зокрема, й на основі низки інших категорій — "кількість", "зміст", "форма", "логічне" тощо. Звичайно, такий ряд, розгорнутий у повному обсязі з урахуванням реальної пізнавальної практики, може бути сформований на основі не кожної категорії. В одних випадках — через ті чи інші особли-

вості деяких категорій, в інших — через незрілість необхідних пізнавальних прийомів та засобів і бідність їх арсеналу.

6.3.3.5. Нелінійний характер методологічного функціонування категорії. Зрозуміло, що виокремлення пізнавальних рядів, на кшталт розглянутих нами, є досить сильною ідеалізацією, що супроводжується неминучим препаруванням реальних живих процесів осягнення соціально-історичної реальності. Ігнорування чи навіть недооцінювання моментів умовності при утворенні зазначених пізнавальних рядів неминуче призводить до викривленого розуміння особливостей осмислення історичних явищ. А саме — до тлумачення цього осмислення як процесу суто чи переважно лінійного й одномірного. Насправді ж осягнення людиною історії постає надскладним, невичерпним за формою і змістом розмаїттям процесів переважно нелінійного характеру. Вияви ж лінійності, зокрема у вигляді послідовних пізнавальних ланцюжків, мають при цьому значення похідних, підпорядкованих.

Крім того, гнучким, не лінійним, одномірно-глобалістським чи універсалістськи-моністичним, а плюралістичним, нелінійним, "сценарним", різномасштабним і різнобічним має бути й застосування тих чи тих послідовних пізнавальних ланцюжків. Воно має здійснюватися у "плаваючому режимі", варіюватися залежно від рівня, глибини, зрізу та характеру певних пізнавальних чи практичних проблем.

Все сказане про своєрідність пізнавального підходу, характер взаємозв'язків принципів, підходів, систем і методів у загальнотеоретичному плані, конкретизоване стосовно загальнофілософського рівня осягнення історичних процесів і явищ, зберігає загалом свою значущість і для аналізу на філософсько-історичному рівні. Справді, і в галузі філософії історії, про який би з її напрямів не йшлося, спочатку відповідно до якоїсь із філософсько-історичних категорій, що на її основі визначається основоположний принцип, відбувається формування загального підходу, властивого саме цьому напрямові. А вже потім, у контексті певного підходу і через залучення інших категорій створюється відповідна система філософсько-історичних знань, а на її основі — розробка і застосування методу, базисного для того чи іншого напряму чи школи філософії історії.

Історична реальність багатовимірна, і кожна філософсько-історична категорія якраз і постає одним із вимірів цієї реальності, її зріз саме як цілісності. Тому кожна з означених категорій спроможна виконувати роль вихідного пункту, ідеї та принципу певного пізнавального підходу, а отже, й відповідного філософсько-історичного напряму вивчення історичних явищ. Тому таких напрямів може бути принаймні не менше, ніж філософсько-історичних категорій. Навіть дещо більше, адже вихідним пунктом формування певного філософське-

історичного підходу, а на цій основі — і напряму, можуть виступати як ідеї не тільки окремі категорії філософії історїї, а й їх невеликі групи. Зрозуміло, що такий варіант є граничним; це своєрідна математична межа, асимптота розвитку філософії історії.

6.3.3.6. Механізм методологічного функціонування категорії "суспільно-економічна формація": основні ланки. Насправді ж реалізується лише невелика частина множини потенційно можливих філософсько-історичних підходів. До них належить, зокрема, марксистський. Ще донедавна він взагалі був, як відомо, одним із провідних у світовій філософсько-історичній думці, та й сьогодні здатен за належних зусиль посідати гідне місце серед інших напрямів.

У класичному марксизмі системотворчою, ключовою категорією, що зумовлює характер розуміння історії, поставала, як відомо, категорія "суспільно-економічна формація". Специфічність її статусу якраз і полягає у тому, що вона виступає основоположною ідеєю, альфою і омегою, найглибшою основою марксистського (принаймні у його радянському варіанті) тлумачення історичної дійсності. Внаслідок цього марксизм визначається часто-густо саме як вчення про суспільно-економічні формації. Це вчення зорієнтоване передусім на категоріальний аналіз основних сторін життєдіяльності людей в усіх найважливіших послідовних історичних типах суспільства. При цьому методологічно категорія "суспільно-економічна формація" й справді має поміж інших можливих філософських підходів до вивчення історичних явищ свій інтервал, чи зріз, автентичної застосовності. У межах такого інтервалу означена категорія може відігравати роль основи та засобу синтезу категорій у цілісну систему знання.

Категорія "суспільно-економічна формація" виступає при цьому основою такого ряду: суспільно-економічна формація (як ідея) — формаційний принцип — формаційний підхід — учення про суспільно-економічні формації — метод формаційного аналізу (формаційна методологія). Варто застерегти — це лише один із формаційних рядів у контексті загального формаційного підходу. Адже категорія "суспільно-економічна формація" з огляду на своє особливе значення й місце у системі традиційного марксистського розуміння історії може бути використана для формування ще декількох інших категоріальних рядів.

6.3.3.7. Механізм методологічного функціонування категорії "цивілізація": основні ланки. На сучасному етапі значущість категорії "суспільно-економічна формація" стала помітно меншою, причому у вітчизняній літературі це навіть помітніше, ніж у зарубіжній. І, навпаки, категорія "цивілізація", яка фактично до кінця 80-х років нашого століття вважалася категорією другого ряду, останніми роками вийшла на перший план. Нині вже цивілізаційний підхід вва-

жається пріоритетним порівняно з формаційним. Більше того, деякі російські та й вітчизняні дослідники вважають, що цивілізаційний підхід так співвідноситься з формаційним, як фізична теорія Ейнштейна — з фізикою Ньютона. Не вдаючись до дискусії з цього приводу, вже сьогодні можна твердити принаймні, що категорія "цивілізація" є не менш повноцінною основою відповідного категоріального ряду, ніж категорія "суспільно-економічна формація". Категоріальний ряд, утворюваний категорією "цивілізація", має такий вигляд: цивілізація — цивілізаційний принцип — цивілізаційний підхід — теорія цивілізації — цивілізаційний метод (цивілізаційна методологія).

Подібні ж, хоч і не завжди такі повні, категоріальні ряди характеризують реалізацію методологічного потенціалу й інших філософсько-історичних категорій. При цьому реалізація методологічної функції тієї чи іншої з категорій уможливлює, раніше чи пізніше формування відповідної історичної теорії.

Але якщо формування "тіла" певної історичної теорії (передусім фундаментальної), відповідного її об'єктивно зумовленому масштабові, здійснюється завдяки одній (чи кільком) філософсько-історичним категоріям, то масштаб для оцінки і співвіднесення низки таких теорій, що виникають у поступі історичного пізнання, здатен забезпечити лише увесь категоріальний апарат філософії історії. У процесі вирішення усіх цих проблем здійснюється водночас поглиблене осмислення як окремих категорій, так і категоріальної системи філософи історії в цілому.

Ключові поняття

категорії філософи; філософсько-історичні категорії; категорії філософи історії як форми історичної всезагальності; інваріантність характеру філософсько-історичних категорій; динамічність змісту філософсько-історичних категорій; надособистісно-соціаль-ний зміст категорій філософії історії; категорії філософії історії як єдність індивідуального та су спільно історичного; системогенез категорій філософії історії; категоріальний системогенез як єдність філогенезу й онтогенезу; форми категоризації історичної дійсності; категорії культури; світоглядні категорії; системогенез філософсько-історичних категорій як ряд категоріальних переходів; обернення категоріальної послідовності як механізм категоріального переходу; система категорій філософії історії; категоріальний апарат філософії історії.

Завдання і запитання

1. Дайте загальну характеристику категорій філософії.

2. Як розуміли категорії античні філософи?

3. У чому особливість середньовічних уявлень про категорії?

4. У чому полягає нетрадиційність кантівського тлумачення філософських категорій?

5. Розкрийте суть та основні характеристики гегелівської теорії філософських категорій.

6. У чому полягає специфіка сучасних підходів до проблематики філософських категорій?

7. Як змінювалися історичні уявлення про філософсько-історичні категорії?

8. Що характерне для сцієнтистської інтерпретації категорій філософії історії?

9. У чому своєрідність антисцієнтистського трактування філософсько-історичних категорій?

10. Що таке комплементарність позицій як відмітна риса сучасної стадії категоріальних розробок у філософії історії?

11. Які дві основні форми історичної всезагальності репрезентують філософсько-історичні категорії?

12. У чому виражається інваріантність філософсько-історичних категорій?

13. Розкрийте динамічність змісту філософсько-історичних категорій.

14. Чому категорії філософії історії постають як єдність індивідуального та суспільно-історичного?

15. Дайте загальну характеристику системогенезу категорій філософії історії.

16. Які категоріальні форми передують філософсько-історичним категоріям?

17. Що таке категорії культури?

18. У чому виявляється своєрідність світоглядних категорій та їх вплив на характер становлення й існування людини?

19. Чому формування та розвиток системи філософсько-історичних категорій відбувається як низка категоріальних переходів?

20. Охарактеризуйте механізм категоріального переходу як обернення певної категоріальної послідовності.

21. Початок категоріального системогенезу — першоклітинка чи докорінна трансформація попередньої системи знання?

22. Чим відрізняються поняття "система категорій філософії історії" та "категоріальний апарат філософії історії"?

23. З'ясуйте специфічність онтологічного та понятійного виміру категоріального апарату філософії історії.

24. Охарактеризуйте особливості постановки та розв'язання Коп-ніним питання про категоріальний апарат філософії та науки.

25. У чому полягає своєрідність сучасної постановки проблеми співвідношення системи категорій та категоріального апарату філософії історії?

Примітки

¹ Див.: Платон. Софист // Платон. Собрание сочинений: В 4 т. — М.: Мысль, 1993. — Т.2— С.275 — 345.

² Див.: Платон. Парменид // Там само. — С.346 — 412.

³ Див.: Там само.

^I Див.: Плотин. О родах сущего (VI, 1) // Плотин. Сочинения. — СПб.: Алетейя, 1995. — С.45 — 49; Плотин. О родах сущего (VI, 2) // Там само. — С.410 — 422.

⁵ Порфирий. Введение к "Категориям" Аристотеля // Плотин. Эннеады: В 2 т.— К.: УЦИММ-ПРЕСС — ИСА, 1996. — Т.2. — С.176—201.

⁶ Кант Иммануил. Критика чистого разума // Кант Иммануил. Сочинения: В 6 т.— М.: Мысль, 1964. — Т.З. — С.175.

⁷ Гегель Г. В. Ф. Наука логики. — СПб.: Наука, 1997. — С.39.

⁸ Там само. — С.22—26.

⁹ Там само. — С.27.

¹⁰ Там само. — С.28.

^II Там само. — С.17 — 799.

¹² Філософський словник. — К.: Головна редакція УРЕ, 1986. — С.269.

¹³ Українська Радянська Енциклопедія: У 12 т. —К.: Головна редакція УРЕ, 1980. — Т.5. — С.63.

¹⁴ Большая Советская Энциклопедия: В 30 т.— М.: Сов. энциклопедия, 1973. - Т.П. — С.526.

¹⁵ Философский энциклопедический словарь. — М.: Инфра,1997. — С.204.

¹⁶ Гегель Г. В. Ф. Философия истории. СПб.: Наука, 1993. — С.65.

¹⁷ Там само. — С.66.

¹⁸ Гегель Г. В. Ф. Наука логики. — С.45.

¹⁹ Рассел Бертран. Історія західної філософії. — К.: Основи, 1996. — С.178.

²⁰ Ницше Фридрих. Воля к власти. Опыт переоценки всех ценностей. — М.: КЕРЪ-ЫхЖ, 1994. — С.76.

²¹ Там само. — С.41.

²² ^азре^8 К. КІЄІ28СПЄ. ЕіпїиеЬгип§ іп йаз Уегзіаепсішз зеіпез РЬіІо-зорМепз. — Вегііп, 1950. — 8.453.

²³ Фейерабенд Пол. Против методологического принуждения // Фейе-рабенд Пол. Избранные труды по методологии науки. — М.: Прогресс, 1986.

— С.158 — 159.

²⁴ КамюАльбер. Записные книжки // Камю Альбер. Соч: В 5 т. — Харьков: Фолио, 1998. — Т. 5. — С. 200—201.

²⁵ Фейерабенд Пол. Наука в свободном обществе // Там само. — С.507—518.

²⁶ Фейерабенд Пол. Против методологического принуждения // Там само.

— С.146.

²⁷ Там само. — С.156.

²⁸ Там само. — С.158.

²⁹ Див.: Аристотель. Категории // Аристотель. Сочинения: В 4 т.— М.: Мысль, 1978. — Т.2. — С.54—55.

³⁰ Аристотель. Физика // Там само. — М.: Мысль, 1981. — Т.З. — С.61.

³¹ Маневич Е. Л. Труд // Философский энциклопедический словарь. — М.: Сов. энциклопедия,1989. — С.667.

³² Див.: Полякова Н. Л. От трудового общества к информационному: западная социология об изменении социальной роли труда. — М.: Наука, 1990. — С.304.

³³ Современный философский словарь. — М.; Бишкек; Екатеринбург: Одиссей, 1996. — С.304.

³⁴ Див.: Монтенъ Мишель. Опыты: В 3 кн.— М.; Л.: Изд-во АН СССР. 1954. —Кн.1 —С.62—86, 261—277.

³⁵ Там само. — С.265.

³⁶ Філософський словник. — К.:Головна редакція УРЕ, 1986. — С.255.

³⁷ Див.: Гулыга А.В. Гердер. Изд. 2-е. — М.: Мысль, 1975. — С.54.

³⁸ Булатов М.А. Логические категории и понятия. — К.: Наук, думка, 1981. — С.99.

³⁹ Гегель Г. В. Ф. Наука логики. — С.27.

⁴⁰ Там само.

⁴¹ Там само. — С.28.

⁴² Там само.

⁴³ Гегель Г. В. Ф. Лекции по философии истории. — СПб.: Наука, 1993.

— С.102.

⁴⁴ Хаіідеггер М. Основные понятия метафизики // Хайдеггер М. Время и бытие. — М.: Республика, 1993. - С.333.

¹⁵ Див.: Гайденко П. II. Экзистенциализм и проблема культуры. — М.: Высш. шк., 1963. — С.80.

⁴⁶ Хайдеггер М. Основные понятия метафизики... — 0.333.

⁴⁷ Кант Иммануил. Критика чистого разума. — С.183.

⁴⁸ Там само. — С.215.

⁴⁹ Категории диалектики, их развитие и функции. — К.:Наук. думка, 1982.

— С.46.

⁵⁰ Анохин П. К. Избранные труды: Философские аспекты теории функциональных систем. — М.: Наука, 1978.

⁶¹ Маркс К. Економічні рукописи 1857—1859 років. Частина І // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. — Т.46, ч1. — С.37—449.

⁵² Левин Г. Д. Понятие "категория диалектики" // Филос. науки. — 1974.

— № 3. — С.87.

⁵³ Материалистическая диалектика как логика. — Алма-Ата: Наука, 1979.

— С.87.

⁵¹ Декарт Рене. Правила для руководства ума // Декарт Рене. Избранные произведения. — М.: Госполитиздат, 1950. — С. 109.

⁵⁵ Спиноза Бенедикт. Трактат об усовершенствовании разума // Спиноза Бенедикт. Избранные произведения: В 2 т. — М.: Политиздат, 1957. — Т.1— С.328—329.

⁵⁶ Там само. — С.329

⁵⁷ Табачковсъкии В. Г. Про співвідношення категоріальних форм філософії, світогляду і культури // Філос. думка. — 1982. — № 4. — С.21—33.

⁵⁸ Булатов М. О. Категорії в контексті культури // Філос. думка. — 1980.

— № 2. — С.60—61.

⁵⁹ Шинкарук В. И. Категориальная структура научного мировоззрения // Мировоззренческое содержание категорий и законов материалистической диалектики. — К.: Наук, думка, 1981. — С.17.

⁶⁰ Гессе Герман. Из статьи "Немного теологии" // Восток — Запад: Исследования, переводы, публикации. — М.: Наука, 1982. — С.223.

⁶¹ Там само. — С.224.

⁶² Маркс К. Економічні рукописи 1857—1859 років. — С.210.

⁶³ Див.: Булатов М. О. Місце категорій в структурі діалектичного матеріалізму і принципи їх систематизації // Філос. думка. — 1977. — № 1. — С.69.

⁶⁴ Див.: Копнин П. В. Диалектика как логика. — К.: Изд-во Киев, ун-та, 1961. — С.З, 4, 88, 90 тощо.

⁶⁵ Там само. — С.392.

⁶⁶ Там само. — С.4, 126—128, 134 тощо.

⁶⁷ Копнин П. В. Логические основы науки. — К.: Наук, думка, 1968. — С.4.

⁶⁸ Там само. — С.73.

⁶⁹ Там само. — С.169—182.

⁷⁰ Див.: Копнин П. В. Философские идеи В.И.Ленина и логика. — М.: Наука, 1969. — С.6, 75 тощо.

⁷¹ Там само. — С.66—67, 73 тощо. '- Там само. — С. 140.

⁷³ Українська Радянська Енциклопедія: В 12 т. — 2-ге вид. — Т.1. — К.: Грловна редакція УРЕ, 1977. — С.220.

⁷⁴ Выготский Л. С. Исторический смысл психологического кризиса (Методологическое исследование) // Выготский Л.С. Собрание сочинений: В 6 т. — М.: Педагогика, 1982. — Т.1. — С.352.

⁷⁵ Баратынский Е. А. Стихотворения. Поэмы. — М.: Наука, 1982. — С. 290.

⁷⁶ Семенюк Э. П. Общенаучные категории и подходы к познанию. — Львов: Вища шк., 1978. — 175 с.

⁷⁷ Там само. — С.116.

⁷⁸ Там само. — С.114.

⁷⁹ Там само. — С.113.

⁸⁰ Там само. — С.114.

Розділ 7

ЗАКОНОМІРНОСТІ ІСТОРІЇ: СВОЄРІДНІСТЬ І ОСНОВНІ ВИМІРИ ДІЇ

До наріжних завдань філософії історії належать: з'ясування специфічності закономірностей історичного процесу, їх типологізація і виявлення особливостей дії кожного з різновидів таких тенденцій та закономірностей.