2.1.3. Об'єкт і предмет історичного пізнання як проблема некласичної філософії історії

Оцінка жорстка і, загалом, справедлива, але тільки в тому разі, коли її адресувати не всій, а тільки класичній західноєвропейській філософії. Саме класична західноєвропейська філософія, в тому числі й філософія історії у системі Гегеля, — якщо говорити про мислителів найпершої шереги і не враховувати дрібніших, на кшталт, скажімо, Людвіга Фейербаха, — припиняє своє існування.

2.1.3.1. Переосмислення об'єкта й предмета історичного пізнання при переході від класичної до некласичної філософії історії. Відбувається перехід від класичного до некласичного філософсько-історичного мислення, інтендованого не на моністичне, а на плюралістичне розуміння історії, не на генералізуючий, а на індивідуалізуючий підхід, не на універсалістськи-глобалістичне тлумачення історії як монолітного лінійно-поступального руху, а на розгляд її як нелінійного, надскладного у синергетичному сенсі формування, створеного множиною різномасштабних історичних індивідів.

Відповідним чином переосмислюється також питання про об'єкт і предмет філософії історії та інших історичних дисциплін, про їх спільні риси й відмінності. Означене переосмислення здійснювалося за кількома напрямами.

2.1.3.2. Від монізму до плюралізму. Вивчення питання про об'єкт і предмет філософії історії, відмінність цього предмета від інших галузей, що з'ясовують особливості розвитку суспільства, втратило насамперед моністичний характер. Різні підходи до вирішення цього питання були відомі і на класичному етапі історичного пізнання. Однак тоді кожний з цих підходів претендував бути всеосяжним і єдино вірним, витлумачуючи інші або ж як взагалі хибні, або ж як (у крайньому разі) допоміжні, такі, що мають локальне значення. З переходом на некласичну стадію парадигма історичного монізму змінюється парадигмою історичного плюралізму. Моністичне тлумачення історії у цьому контексті теж зберігає право на існування, але вже лише як одна з багатьох можливих версій, своєрідний граничний випадок.

Згідно з плюралістичним розумінням об'єкт усіх галузей історичного пізнання виступає вже не тільки, й не стільки у вигляді єдиного глобального процесу, скільки як множина відносно самостійних динамічних соціокультурних індивідів з різним масштабом, тривалістю життя, ритмом існування тощо. По-іншому ставиться й питання про предмет історичного дослідження. Визнається, зокрема, не тільки можливість, а й необхідність співіснування, у тому числі — і на одному й тому самому рівні узагальнень, різних підходів до роз-

гляду цього об'єкта, коли кожний з підходів окреслює свій, неповторний предмет аналізу.

2.1.3.3. Розходження наукоцентричної та наукобіжної тенденцій в історичному пізнанні. Наука з переходом історичного мислення на некласичний етап, вже не постає як всіма й одностайно визнане уособлення автентичності осмислення історичного процесу. Якщо, скажімо, для Гегеля вищою точкою розвитку філософії є філософія як наука, а взірцем для всіх інших галузей пізнання, що вказує їм шлях і дає метод для перетворення їх на справжні науки, є філософія, що реалізувала себе в ролі наукової системи знань, то з виникненням некласичної філософії історії ситуація істотно трансформується. З одного боку, продовжує утверджуватись наукоцентрична традиція. Однак водночас в гуманітарному, зокрема в історичному, пізнанні виокремлюється і поширюється інша, протилежна за спрямованістю, наукобіжна тенденція. Це визначальним чином впливає й на розуміння предмета і філософії історії, і всіх інших історичних дисциплін у широкому й вужчому сенсі цього слова.

Яким же чином вирішується проблема об'єкта й предмета філософії історії та інших наук про суспільний поступ з урахуванням дихотомій "моністичне-плюралістичне" та "наукобіжне-наукоцент-ричне" розуміння історичного процесу?

2.1.3.4. Інтерпретація об'єкта та предмета історичного пізнання засновниками марксизму й позитивізму. Найтрадиційнішим, за всіх якісних змін, шляхом пішли мислителі, у працях яких були реалізовані одні з перших спроб підходу до вивчення історії, що вже істотно відрізнявся від підходу класичного, основоположники позитивістської (Огюст Конт, Герберт Спенсер, Джон Стюарт Мілль) та марксистської (Карл Маркс, Фрідріх Енгельс) ліній подальшого розвитку філософської думки. І ті, й інші ще продовжували тлумачити об'єктом усіх різновидів історичного пізнання історію, як єдиний, глобальний процес поступальних, зрештою, змін. І перпіьі, й другі за взірець автентичного осягнення історичної дійсності вважали науку (зокрема історичну), філософію ж історії вважали донауковою формою осмислення історичного процесу, яка має припинити своє існування з появою їх власних вчень, що мали уособлювати наукове розуміння історії.

Поняття "історична наука" при цьому трактувалося досить широко. Так, Фрідріх Енгельс, висловлюючись з даного питання, зазначав, що "історичні науки — це ті, які не є науками про природу"²³. Подібним шляхом — через поділ наук на науки про еволюцію природи та науки про еволюцію суспільства пішли й позитивісти першої хвилі.

Скажімо, Конт, замість філософії як системи, що більше відповіда-

ла, за його словами "всій сукупності нашої інтелектуальної й чуттєвої природи"'²⁴, запропонував свою, так звану позитивну філософію, що, строго кажучи, філософією власне вже й не була, оскільки утворювалась за ієрархічно незмінною системою з основних позитивних наук: математики, астрономії, фізики, хімії, біології та соціології, яку сам Конт, що дуже показово, називає подекуди соціальною фізикою. З перерахованих вище наук, за Контом, "перша з необхідністю становить винятковий вихідний шлях останньої, яка є єдиною основною метою будь-якої позитивної філософії, що розглядається віднині як філософія, котра утворює за своєю природою справді неподільну, хоч аж ніяк не довільну, систему, де всякий розклад є в корені штучним, і яка стосується у кінцевому підсумку повністю людства, єдиного цілком унікального поняття"²⁵.

Попередні, щодо позитивної, стадії інтелектуальної еволюції людства, до яких Конт зараховував теологічну (релігійну) й метафізичну (філософську), неспроможні, на його думку, адекватно осягнути минуле людства, розкрити його своєрідність за допомогою єдино придатних для цього, з його точки зору, понять порядку й прогресу. Докорінна реорганізація, яка лише й здатна подолати велику сучасну кризу в царині мислення, де вона й має насамперед здійснитися, і встановити точну гармонію між принципами та фактами, полягає, як гадав він, "у побудові соціологічної теорії, котра могла б належним чином пояснити людське минуле"²⁶.

Саме (і тільки) таким чином розроблена позитивна філософія спроможна, на переконання французького мислителя, "належно представляти всі великі історичні епохи як різні певні фази однієї й тієї самої еволюції, де кожна фаза випливає з попередньої та готує наступну за нею залежно від незмінних законів, що точно визначають її спеціальну участь у загальній низці фактів"³⁷. Предмет такої соціології, яку можна назвати ще своєрідною позитивною філософією історії, становлять не надприродні чинники, фетиші чи ілюзії, як на теологічній стадії, й не якісь суто умоглядні сутності, як на стадії метафізичній, а передусім, за характеристикою Конта, "реальне на противагу химеричному"; корисне, а не непотрібне, негодяще; вірогідне на протилежність суперечливому, сумнівному; і нарешті, точне на відміну від неясного,

У такому тлумаченні предмета автентичного історичного пізнання як суто об'єктивного, взятого окремо від суб'єкта, тобто у розумінні предмета, характерного для спеціально-наукового, а не філософського пізнання багато в чому сходяться і засновники позитивізму, і марксизму. Збігаються їхні думки і в тому, що філософське пізнання — умоглядне й таке, що призводить нібито через цю умоглядність, до заміни реальних характеристик і закономірностей історичної дій-

сності надуманими, штучними конструкціями, що існують лише в голові теоретиків.

2.1.3.5. Трактування об'єкта й предмета історичного пізнання представниками наукобіжного напряму філософії історії. Іншим шляхом пішли в розумінні предмета філософії історії та історичної науки представники наукобіжної тенденції, зокрема неокантіанської філософії історії (Генріх Ріккерт, Вільгельм Віндельбанд та ін.) та ті філософи історії, що репрезентують так звану філософію життя (Вільгельм Дільтей, Освальд Шпенглер та інші).

Ці мислителі, принаймні їх значна частина, — Віндельбанд, Ріккерт, Дільтей — теж ще виходили з поділу людського пізнання на "науки про природу" й "науки про культуру" (Віндельбанд, Ріккерт) або ж "науки про природу" та "науки про дух" (Дільтей). Вищим ступенем узагальнень наук про природу постає філософія природи, а наук, що вивчають розвиток людства, — філософія історії. Предметом наук першого напряму є природа, другого — культура або дух. Предметом філософії природи та філософії історії постає вже не тільки й не стільки природа як цілісність чи, відповідно історія як цілісність, скільки до того ж і сам спосіб осягнення: а) природи науками про неї; б) культури (духу) науками про культуру (дух). Та віднести до царини науки культуру та дух як предметів вивчення, в інтерпретації, яку запропонували ці мислителі, можна лише з дуже великими застереженнями. Адже, по-перше, і культура, і дух не тлумачаться ними об'єктне, що властиве науці. Віндельбанд і Ріккерт розглядають культуру не як область об'єктивної реальності, а як сферу людських цінностей, вважаючи, що головним предметом історії є не історичні процеси, події чи явища, а "душевне життя"²⁸. А це, як зауважує Віндельбанд при визначенні своєрідності своєї філософської позиції, яку він позначає як трансцедентальний ідеалізм, означає не що інше, як "самосвідомість розуму", самостійно породжуючого свої предмети, а в них — царство своєї значущості. Саме в цьому й полягає основне вчення трансцендентального ідеалізму.

Ця філософія культури є іманентним світоглядом, оскільки за суттю своєю вона необхідно обмежується світом того, що ми переживаємо як нашу діяльність. Кожна область культури — наука, суспільне життя, мистецтво — означають для неї виокремлення, вибір, обробку безконечної дійсності за категоріями розуму: у цьому відношенні кожна з них становить собою лише "явище", у цьому саме виборі й у цій саме обробці, що існує виключно для розумної свідомості, яка створила собі в ній — свій предмет"²⁹.

Солідарний з ними і Дільтей. Підкреслюючи, що підхід Конта та інших позитивістів "спотворює історичну дійсність, щоб підігнати її під поняття й методи природничих наук"³⁰, він визначає у ролі пред-

мета історичних наук (або, як він їх називає, "наук про дух") людський досвід. Але не будь-який, а тільки внутрішній досвід. Більше того, саме цей, внутрішній, душевний і духовний досвід відіграє, зрештою, основоположну роль і щодо наук про природу. "Оскільки все, що існує для нас, — стверджував він, — тримається на цьому внутрішньому досвіді і все, що для нас має цінність чи є метою, дане нам як таке лише у переживанні наших відчуттів і рухів волі, то в описаній вище науці (науці про дух. — І .Б.) закладені першопринципи нашого пізнання, що визначають, якою мірою існує для нас природа, і першопринципи наших дій, що пояснюють наявність цілей, інтересів і цінностей — основу будь-якого нашого практичного спілкування з природою"³¹.

Отже, першою принциповою відмінністю посткласичних філософів історії цього напряму від засновників позитивізму та марксизму є "поворот всередину", розгляд предмета історії та філософії історії не як зовнішнього об'єкта, а як елемента внутрішнього, душевного й духовного життя людини. По-друге, на противагу представникам традиційно наукоцентрично орієнтованої філософії історії, Віндель-банд, Ріккерт і Дільтей розглядають предмет історичної науки та філософії історії не у вигляді серійного, "тиражованого", однотипного чи багаторазової копії одного й того самого об'єкта, а як утворення неповторне, індивідуальне, унікальне. Тому традиційне наукове вивчення навколишніх речей, процесів і явищ через виявлення їх спільних ознак, рис, властивостей, відносин тощо та їх узагальнення у певних поняттях і законах проголошується цими мислителями природничо-науковим способом утворення понять, що продуктивний лише у межах пізнання природи. Виявлення єдиних, загальних законів, що раніше теж тлумачилось як предмет науки в цілому, в тому числі й історичної, ці філософи також обмежують лише природознавством. Тільки тут, у царині дослідження речей, процесів і явищ природи можуть бути ефективно використані узагальнюючі, номотетичні (як називав їх Віндельбанд) чи генералізуючі (Ріккерт) методи. У сфері ж історичного пізнання через своєрідність його предметів мають використовуватися саме (і тільки) індивідуалізуючі (Ріккерт), інакше кажучи, ідіографічні (Віндельбанд) методи, спрямовані не на пошук загальних законів, а на виявлення й опис неповторності предметів історичного вивчення, розкриття їх особливої значущості, цінності для людини.

У розглянутих щойно концепціях філософи, навіть докорінно переосмислюючи питання про об'єкт і предмет історичного, в тому числі й філософсько-історичного пізнання, все ж прагнуть зберегти за ним статус наукового. Але вже Освальд Шпенглер, німецький мислитель, автор загальновідомого "Присмерку Європи", написаного напередодні першої світової війни й видрукованого після її закінчення, вважає

(саме на основі такого ж, по суті, розуміння об'єкта й предмета історії та її філософії) історичне пізнання ненауковим у принципі. Хід його міркувань такий самий, що й у згаданих його колег, однак Шпенглер, на відміну від них, йде до логічного кінця у своїх висновках, міркує послідовніше. Якщо предмет історичного та філософсько-історичного осмислення унікальний і не підлягає загальним законам, значить, він становить, як доводить Шпенглер, предмет не науки, а якісно іншої галузі пізнання, що користується логікою не механічною, розсудковою, понятійною, а інтуїтивною, органічною. Цю галузь німецький філософ історії називає, використовуючи термін Гете, морфологією, але морфологією не рослин, як у Гете, а всесвітньої історії. Або ж, по-іншому, — фізіогномікою.

У подальшому антисцієнтистська традиція трактування об'єкта й предмета філософії історії та власне й історії знаходить своє продовження у мислителів герменевтичного (Хайдеггер, Гадамер, Рікер), екзистенціалістського (Хайдеггер, Камю) та всього діапазону релігійного спрямування. Цей напрям сягає свого логічного завершення у різних формах містичного тлумачення — антропософії Рудольфа Штейнера, теософії Олени Блаватської тощо. Тут історична дійсність, що оточує людину, взагалі трактується не як реальний предмет осмислення, а як своєрідна мара, облуда; справжнім же предметом філософсько-історичного осягнення проголошується вища реальність, залучення до якої дарується лише небагатьом, та й тим лише у рідкісні моменти особливого, екстатичного стану.

2.1.3.6. Розвиток наукоцентричної традиції тлумачення об'єкта й предмета історичного пізнання. Поряд з іншими утверджується й поширюється (також до своїх крайніх меж) сцієнтистська, наукоцен-трична традиція щодо інтерпретації об'єкта й предмета історичного пізнання. Один із шляхів такого утвердження — розгляд людства в його динамічному розвитку як одного з різновидів предмета науки — філософсько-історичної чи історичної, який (предмет) нічим особливим не відрізняється від предметів інших, у тому числі природничих наук.

Скажімо, П. Варт визнає, що "історія є історією людства на противагу історії природи, від якої вона різко відокремилась уже з самого початку, понад 2000 років тому"³³. Але, порівнюючи історію людства й історію природи, аби зрозуміти справжню сутність саме людської історії, він доходить висновку, що докорінних відмінностей між ними немає. Спільним для них є те, що і для однієї й для іншої окрема особина не може бути об'єктом дослідження. Якщо, наприклад, зоологія й розглядає, скажімо, коня, то не як дану біологічну особину, а як представника певного виду. Так само, на думку П. Варта, й історія як наука має справу з людиною не як з індивідом в його

самодостатності, а тому, що її життя є типовим для життя багатьох людей або ж справляє на них вплив.

Розбіжність між історією природи та "людською історією" Варт вбачав у тому, що історія природи живої — це історія певного біологічного роду чи множини таких родів. Коли ж ідеться про історію як діяльність людей, то набуває значущості розбіжність між "родом" і "багатьма". У людській історії предметом розгляду є завжди "ті "багато хто", що спільно ведуть боротьбу за існування, тобто не весь людський рід, а лише суспільства всередині цього роду"³³. Отже предмет "людської історії" — не окремі особи й не весь людський рід, а людські суспільства. Все ж, що властиве людям як представникам роду, фізичним істотам, належить до сфери природознавства; при цьому антропологія вивчає людський рід в цілому, а етнологія — його види та різновиди.

Між філософією природознавства й філософією історії П. Варт також не вбачає істотної відмінності. З одного боку, "між філософією природознавства та природничими науками немає, — вважав він, — специфічної різниці, а є лише розбіжність за ступенем... Таке саме взаємне відношення спостерігається між філософією історії й історичною наукою. Історія, як наука, розробляє окремі галузі; філософія історії шукає принципи, спільні для всіх галузей; це та сама наука, але така, що піднялася на вищий ступінь"³⁴.

Як бачимо, Варт цілком вкладається у позитивістську традицію тлумачення предмета філософії історії. Спільним у нього з позитивістами першого покоління є також акцентування спорідненості, якщо не тотожності, філософії історії та соціології. "Досконала соціологія, — на думку Варта, — цілком збігалася б з філософією історії, врешті-решт обидві науки відрізнялися б лише назвою"³⁵. Єдина відмінність між соціологією та філософією історії та, що соціологія як наука про суспільство вже за своєю назвою спрямована лише на один предмет, випускаючи з поля зору інші людські типи, тому, як зазначає Варт, раціональнішим буде найменувати наукове дослідження історії філософією історії. Подібну до цієї точку зору обстоював Вільгельм Вундт, визнаючи предметом соціології стани людського суспільства, а предметом історичної науки — події, що спричиняли означені стани. Та й один з видатних теоретиків марксизму — Г. Плеханов, обстоюючи, на противагу неокантіанцям, наукоцентричну орієнтацію історії як вельми позитивну, підкреслював, що "історія стає наукою лише остільки, оскільки їй вдається пояснити зображувані нею процеси з точки зору соціології"³⁶.

Загалом же започаткований основоположниками марксизму історичний матеріалізм, тлумачений марксистами як уособлення справжньої науковості й найвищий серед досягнутих людством рівень осмис-

лення суспільного життя розглядався у трьох вимірах: а) як наукова соціально-філософська теорія; б) як наукова загальносоціологіч-на теорія; в) як наукова загальноісторична теорія. Сам же історичний матеріалізм (матеріалістичне розуміння історії) у рамках марксистської традиції трактується наукою, що її предметом є найза-гальніші закони розвитку, структури й функціонування суспільства як динамічної, органічної, внутрішньо розгалуженої цілісності.

Нарешті, найрадикальнішу позицію серед наукоцентристськи зорієнтованих представників історичної галузі пізнання, подібну до позиції містиків серед її наукобіжно спрямованих представників, займають адепти кліометрії — ентузіасти кількісного визначення історії, що предметом пізнання визнають історичну дійсність як мережу відношень, що можуть і мають бути виражені у математичній формі. Філософія ж історії у цьому випадку взагалі елімінується з арсеналу форм осмислення реалій історії як псевдонаука, всі поняття її оголошуються фікціями, оскільки вона нібито не має справжнього предмета вивчення. Звичайно, для безпосереднього обчислення кількісних параметрів історичних об'єктів філософія історії представникам кліометрії справді непотрібна і може сприйматися ними скептично. Але лише доти, доки ця галузь не дійде у своєму розвитку до стадії докорінної кризи, коли постане питання про необхідність переосмислення самих основ її побудови чи перебудови, подальшого функціонування чи розвитку.

2.1.3.7. Проблема об'єкта та предмета історичного пізнання у філософії історії часів постмодерну. Як переконує все викладене попередньо, сьогодні амплітуда тлумачень об'єкта й предмета історичного та філософсько-історичного пізнання сягнула свого екстремуму. Окреслено й тією чи іншою мірою розроблено все поле можливих підходів до розуміння об'єкта та предмета філософії історії й історичної науки — від крайніх наймістичніших до кліометричних. Такий тотальний, всеохоплюючий, розкид точок зору небезпечний, як сказав свого часу Гоббс з іншого приводу, "війною всіх проти всіх" серед сучасних істориків-фахівців певних соціальних галузей та філософів історії, загальним розбродом і розбратом. Звичайно, повністю уникнути розбіжностей та різночитань об'єкта чи предмета історичного осягнення неможливо, непотрібно й навіть небажано. Адже повна уніфікація позицій з цього питання означала б їх вичерпаність, а отже й кінець, смерть, і історичної науки, і філософії історії. Однак такою само небажаною є й ситуація взаємної нетерпимості, боротьби за власну винятковість і за монопольне та повне, ексклюзивне, право на істину в останній інстанції стосовно розуміння особливостей світу історії. Особливо це небажано за умов сучасних, коли, по суті, все коло основних поглядів на об'єкт і предмет історичного осмислення по-

стає в експлікованому (виявленому), а не прихованому вигляді. Однак нині світову історичну думку визначає некласична парадигма, а за цих умов, на відміну від історичного мислення класичного зразка, претензії певної точки зору на єдино вірну та вичерпну характеристику об'єкта чи предмета філософії історії або ж історичної науки є не правилом, а рідкісним винятком, що аж ніяк не визначає загальної домінуючої пізнавальної тенденції, хоч, звісно, певним чином і впливає на неї. У ситуації толерантного, консенсусного, ігрового, взаємно іронічного відношення суб'єктів з найрізноманітнішим розумінням своєрідності об'єкта історичної науки та філософії історії, за збігу та розбіжності їх предметів чисельно граничний обшир точок зору з цих питань сприймається як безперечне досягнення сучасної думки, зумовлює її багатство, глибину та повноту охоплення в усіх можливих варіаціях постановки та вирішення означених питань. Крім того, за цих умов стає дедалі очевиднішим, що жодна з можливих постановок проблеми об'єкта й предмета філософії історії та історії як спеціально-наукової галузі знань, взята окремо, не може дати розв'язку, адекватного сучасним вимогам і запитам історичної дійсності та її осягнення.

Висловлюючись парадоксально, можна сказати, що єдино й виключно правильною є позиція заперечення монопольності на істину й вичерпності за повнотою охоплення будь-якої з окремо взятих трактувань об'єкта та предмета філософії історії з-поміж множини наявних нині їх тлумачень. Кажучи конкретніше, дана позиція — це позиція визнання нагальної потреби у взаємоузгодженні, збалансуванні усіх наявних і нових, у міру їх виникнення, інтерпретацій об'єкта та предмета філософсько-історичного і спеціально-історичного вивчення. Отже, представники того чи іншого підходу мають докладати зусилля не тільки заради формування та самоствердження відповідного підходу, а й задля його самоідентифікації, визначення інтервалу його дійової застосовності. Зрозуміло, що ні на одному окремому етапі історичного пізнання ця вимога не може бути виконана повністю, але на всіх і на кожному з цих етапів вона повинна діяти як один із загальних, істотних і обов'язкових (якщо йдеться про автентичність) регулятивів осмислення історії. Лише у своїй сукупності й динаміці всі ці точки зору стають спроможними віднайти таке вирішення. Дослідники вирішуватимуть це питання поетапно, оскільки вичерпне за повнотою й автентичністю осягнення історичної реальності становить асимптоту, своєрідну математичну кінцеву межу історичного пізнання як суспільно-індивідуального за своєю природою процесу.

Зрозуміло, що визнання плюралістичності — цієї важливої й неодмінної передумови та складової автентичного осмислення об'єкта та предмета філософії історії — значною мірою конкретизує питан-

ня про своєрідність філософсько-історичного пізнання порівняно з іншими способами дослідження історії. І передусім стосовно соціально-філософського, загальноісторичного та загальносоціологічного її осмислення. Варто зазначити, що ці три різновиди розгляду історичного процесу можуть виступати й у ролі своєрідних вимірів самої філософії історії, якщо остання розглядається у широкому сенсі слова. У вузькому ж значенні філософія історії постає в іпостасі лише одного з цих підходів до вивчення реалій минулого. А саме того, який здійснюється на рівні загальноісторичного, але, на відміну від нього, крізь призму суб'єкт-об'єктного відношення.

Отже, в міру формування і розвитку філософії історії та її основних напрямків дедалі чіткіше виокремлюється предмет філософсько-історичного пізнання. Предметом філософії історії, незалежно від того, про який з її напрямів ідеться, є суспільство в його темпораль-них (часових) модифікаціях і трансформаціях. У цьому плані філософія історії має багато спільного з історичною наукою. Але є, як уже зазначалося, й істотні відмінності.

По-перше, історію цікавлять переважно ті чи інші локалізовані у просторі та часі суспільні події, процеси, явища як об'єкти, тоді як філософію історії —- найрізномасштабніші цілісні соціокультурні формоутворення, тлумачені вже як суб'єкти, індивіди історії, до того ж співвіднесені з об'єктивним історичним контекстом.

По-друге, історію приваблює передусім подієвий, хронологічний шар перебігу змін у різних регіонах планети на різних відтінках часу, філософію історії — глибинні тенденції та закономірності цих змін, а отже, — діахронічне, взяте вже не саме по собі, а в його єдності з синхронічним, плинне, в єдності з інваріантним, неминущим. Гіпер-трофуючи саме цю обставину, І.Г. Гердер свого часу навіть дійшов висновку, що саме філософія історії є справжньою історією людства, поза якою всі зовнішні світові події видаються привидами чи жахливою потворою, сукупністю уламків, вічних започаткувань без завершення і незрозумілих вивертів долі.

Наведені риси досить чітко розмежовують філософію історії і спеціальні галузі історичної науки. Далеко не таким чітким є розмежування з цариною загальної історії. Однак і між ними пролягає своєрідний вододіл. Будучи якщо не тотожними, то досить близькими за гранично високим ступенем узагальнення, філософія історії та загальна історія помітно різняться за підходами. Загальноісторична теорія, як і кожна інша спеціально-наукова теорія, прагне осягнути свій предмет через суто об'єктний підхід, намагаючись елімінувати щонайменші суб'єктивні домішки. Філософія ж історії (і в цьому ЇЇ принципова нередукованість до науки), навпаки, фокусує увагу не на чистому об'єкті як такому, а саме на різноманітних виявах взаємо-

відношення, взаємозв'язку об'єкта і суб'єкта: через дихотомію чи то природи й історії, чи історії людства загалом та історії окремого суспільства, або ж суспільства і особи, держави і громадянина, суспільства і спільноти тощо. Завдяки цьому визначається, охоплюється і розглядається надто велике коло ієрархізованих смисложиттєвих проблем — від питання про долю людства й сенс історії до загадки сенсу буття окремої людини. Кожним з напрямів філософи історії це коло проблем ставиться і розглядається, але по-різному, відповідно до змістового наповнення та орієнтації цих напрямів за вектором історичного часу й оцінки темпоральних змін.

Однак у будь-якому випадку, перш ніж аналізувати ці співвідношення, необхідно розкрити специфіку основоположного для них співвідношення філософії як такої, з одного боку, та філософії історії — з іншого, а також взаємозв'язку філософії історії з такими суміжними з нею галузями пізнання, як загальна соціологія та історична наука.

Розглянемо ці співвідношення конкретніше.