- •1.1. Філософія історії: поняття, зміст, реальність.... 15
- •1.2. Міфологічний світогляд — перший тип осягнення історії..........................................................17
- •1.3. Релігійний світогляд як форма світосприйняття історичної дійсності.........................................38
- •1.4. Філософія історії як вираження
- •2.1. Об'єкт і предмет філософії історії як галузі пізнання.................................................................95
- •2.2. Філософія, загальна соціологія, філософія історії та історична наука: особливості взаємозв'язку ..................................................................115
- •2.3. Основні виміри філософії історії.......................130
- •3.5. Перший начерк некласичної філософії історії:
- •4.1. Цивілізаційний підхід: класична парадигма формування та розвитку....................................248
- •4.2. Цивілізаційний підхід: некласична парадигма розробки та використання.................................260
- •5.1. Некласична філософія історії на стадії
- •5.2. Постнекласична перспектива
- •6.1. Філософсько-історичні категорії: загальна характеристика...................................................350
- •6.2. Системогенез філософсько-історичних категорій..............................................................367
- •6.3. Категоріальний апарат філософії історії.........386
- •1.1. Філософія історії: поняття, зміст, реальність
- •1.1.1. Початкова характеристика філософії історії
- •1.1.2. Філософія історії як сукупність ідей і як галузь пізнання
- •1.2. Міфологічний світогляд — перший тип осягнення історії
- •1.2.1. Міфології — перші всезагальні історії
- •1.2.2. Міфологія як форма світоглядного осягнення історії у розвинутому суспільстві
- •1.3. Релігійний світогляд як форма світосприйняття історичної дійсності
- •1.3.1. Загальна характеристика релігії як форми світосприйняття історії
- •1.3.2. Неоднозначність тлумачень релігії та її ролі в осмисленні історичного процесу
- •1.3.3. Релігія та релігійний історичний світогляд
- •1.3.4. Відношення "людина—світ історії" в релігійному історичному світогляді
- •1.3.5. Релігія як соціальний інститут, її роль в осягненні історії
- •1.3.6. Роль релігійної свідомості в осмисленні історичного процесу
- •1.3.7. Інші форми релігійного освоєння історичної реальності
- •1.3.8. Релігія у системі сучасних форм осмислення історії
- •1.4. Філософія історії як вираження філософського світогляду
- •1.4.1. Специфіка філософсько-світоглядного осягнення історії
- •1.4.2. Співвідношення філософського, релігійного та міфологічного осягнення історії
- •1.4.3. Філософський історичний світогляд: загальна характеристика змісту і структури
- •1.4.4. Філософія історії як світоглядне утворення і як галузь пізнання
- •2.1. Об'єкт і предмет філософії історії як галузі пізнання
- •2.1.1. Історичний процес як об'єкт філософії історії
- •2.1.2. Філософські та спеціально-наукові знання про минуле
- •2.1.3. Об'єкт і предмет історичного пізнання як проблема некласичної філософії історії
- •2.2. Філософія, загальна соціологія, філософія історії та історична наука: особливості взаємозв'язку
- •2.2.1. Зміна місця та ролі філософії історії
- •2.2.2. Філософія та філософія історії: структурний зріз співвідношення
- •2.2.3. Співвідношення філософсько-історичного, соціально-філософського та загальносоціологічного підходів до вивчення суспільного розвитку
- •2.2.4. Філософія історії та історична наука
- •2.3. Основні виміри філософії історії
- •2.3.1. Три площини філософії історії: загальна характеристика
- •2.3.2. Філософія історії: історіософія
- •2.3.3. Філософія історії: теорія історичного пізнання
- •2.3.3.3. Закони історії як предмет теорії історичного пізнання.
- •2.3.4. Філософія історії: методологія історії
- •3.1. Виникнення філософії історії як галузі пізнання: загальна характеристика
- •3.2. Прогресистський напрям філософії історії
- •3.2.1. Прогресиетський характер філософсько-історичної концепції Аврелія Августина
- •3.2.2. Прогресизм просвітницької філософії історії
- •3.2.3. Прогресистське тлумачення історії представниками класичної німецької філософії
- •3.2.3.5. Подальша доля філософсько-історичного прогресизму.
- •3.3. Регресистський напрям філософії історії
- •3.3.1. Регресистське тлумачення історії: класична парадигма
- •3.3.2. Зміна ролі регресистських концепцій у кризові періоди
- •3.3.3. Регресистська інтерпретація історичного процесу Монтенем
- •3.3.3.1. Об'єктивна зумовленість історичного скепсису Монтеня.
- •3.3.4. Регресистські філософсько-історичні ідеї Руссо
- •3.4. Циклічний напрям класичної філософії історії
- •3.4.1. Причини особливого значення коловоротних теорій історії у пізньому стародавньому суспільстві
- •3.4.1.4. Перехідні періоди — час панування циклічних концепцій.
- •3.4.2. Історичні концепції Полібія та Сима Цяня
- •3.4.3. Формування європейської циклічної філософії історії
- •3.5. Перший начерк некласичної філософії історії: вчення про суспільно-економічні формації
- •3.5.1. Дві наріжні проблеми філософсько-історичної системи Маркса
- •3.5.1.4. Термін "суслільно-історична теорія": основні значення.
- •3.5.1.12. Шлях до матеріалістичного трактування історії. На
- •3.5.2. Формаційний підхід: основні характеристики
- •4.1. Цивілізаційний підхід: класична парадигма формування та розвитку
- •4.1.1. Поняття "цивілізація": генеза і динаміка змісту
- •4.1.2. Витоки вивчення реалій цивілізаційного розвитку
- •4.2. Цивілізаційний підхід: некласична парадигма розробки та використання
- •4.2.1. Постановка питання
- •4.2.2. Вчення м.Я.Данилевського про культурно-історичні типи та його роль у формуванні некласичної філософії історії
- •4.2.3. Нелінійне тлумачення історичного процесу в морфології історії Освальда Шпенглера
- •4.2.4. Некласична цивілізаційна концепція історії Арнольда Дж. Тойнбі
- •II. Недорозвинені цивілізації
- •4.2.4.9. Тойнбі, Данилевський та Шденглер: збіги й розбіжності.
- •4.2.4.16. Утворення світової держави як свідчення деградації та
- •5.1. Некласична філософія історії на стадії зрілості: основні характеристики
- •5.1.1. Плюралізм підходів і полісемантичність понять як відмітні ознаки некласичної філософії історії
- •5.1.2. Комплементарність і лейтмотивність цивілізаційного та формаційного підходів у системі некласичного філософсько-історичного мислення
- •5.1.3. Цивілізація як поняття некласичної філософії історії: основні значення
- •5.1.4. Цивілізація як поняття некласичної філософії історії: основні кореляції
- •5.2. Постнекласична перспектива сучасної філософії історії
- •5.2.1. Постнекласичний підхід: специфіка й стан розробки
- •5.2.2. Що ж таке монадологічне розуміння історії?
- •5.2.3. Тоталлогія як інша основна версія постнекласичного розуміння історії
- •6.1. Філософсько-історичні категорії: загальна характеристика
- •6.1.1. Категорії філософії: історія вивчення
- •6.1.2. Категорії філософії історії: історична та сучасна постановка питання
- •6.1.3. Філософсько-історичні категорії як форми історичної всезагальності
- •6.1.4. Інваріантність характеру й динамічність змісту філософсько-історичних категорій
- •6.2. Системогенез філософсько-історичних категорій
- •6.2.1. Системогенез категорій філософії історії: відмітні риси
- •6.3. Категоріальний апарат філософії історії
- •6.3.1. Системогенез і використання: дві основні форми розвитку філософсько-історичних категорій
- •6.3.2. "Система категорій" і "категоріальний апарат": дві іпостасі категоріального ладу філософії історії
- •6.3.3. Методологічна функція філософсько-історичної категорії: механізм реалізації
- •7.1. Закономірності історичного процесу: постановка проблеми
- •7.1.1. Історичні закономірності: сучасний стан вивчення
- •7.2. Три ракурси розгляду закономірностей історії
- •7.3. Закономірності історії: традиційний підхід
- •7.3.1. Колорит Просвітництва
- •7.3.2. Інтервал застосовності традиційного підходу
- •7.3.3. Різні форми становлення закономірностей історії та зміна уявлень про них
- •7.3.4. Закони історії як характеристики людської життєдіяльності і як об'єктивна історична необхідність
- •7.4. Закономірності історії: нелінійний підхід
- •7.4.1. Основні характеристики, грані та етапи синергетичного вивчення історичних законів
- •7.4.2. Особливості сучасного етапу нелінійного осмислення законів історії
- •7.5. Закономірності історії: антропологічний підхід
- •7.5.1. Загальна характеристика
- •7.5.2. Людиноцентризм як закон історії
- •7.5.3. Самопізнання й самоздійснення індивідуальної людської істоти як закон історії
- •Тема 1. Філософія історії: загальна характеристика та співвідношення з іншими галузями соціально-гуманітарних знань
- •Тема 2. Філософія історії як система знань: предмет, структура, функції
- •Тема 3. Основні напрями розвитку філософії історії
- •Тема 4. Найважливіші етапи поступу філософії історії старовини
- •Тема 5. Формування та утвердження класичної філософи історії (від Середньовіччя до Нового часу)
- •Тема 6. Становлення некласичної філософії історії (середина XIX — кінець XX ст.)
- •Тема 7. Плюралістичний характер некласичної філософії історії
- •Тема 8. Історія як предмет філософського розгляду. Єдність і розмаїття всесвітньої історії.
- •Тема 9. Суб'єкт історії,: людина, спільнота і суспільство
- •Тема 10. Спрямованість та сенс історичного процесу
- •Тема 11. Духовність у структурі історичного процесу
- •Тема 12. Особливості осягнення історичного процесу
- •Тема 10
- •Тема 11
- •Тема 12
7.5. Закономірності історії: антропологічний підхід
7.5.1. Загальна характеристика
Третій підхід до законів історичної реальності умовно можна позначити як філософсько-антропологічний. Для законів цього типу точкою відліку є людина, особистість, суб'єктивність на рівні індивіда.
7.5.1.1. Смисложиттєві закони історії. Людина цікавить філософа-антрополога як своєрідний мікрокосм, в якому віддзеркалюється соціальний макрокосм як суб'єкт творення і реалізації законів людського життя. Йдеться не про закони-приписи цілераціональної діяльності як у межах першого підходу, і не про закономірності цілісної, органічної соціально-історичної системи як в рамках другого. Тут у центрі уваги смисложиттєві, внутрішні закони, творцем, носієм і провідником яких у життя виступає людина.
7.5.1.2. Два основні виміри смисложиттєвих законів. Л юдина-творець, носій, провідник внутрішніх законів постає принаймні у двох вимірах: як представник роду гомо сапієнс, що посідає особливе місце в об'єктивній реальності, і вже у рамках суспільства, у межах свого світу, історичного світу людей — як унікальна індивідуальність з притаманними лише їй особливостями.
Саме ці два моменти філософсько-антропологічного підходу до проблеми законів і є, по суті, наскрізними для всієї історичної лінії гуманістично-моралістичної традиції філософування, у межах якої ця проблема завжди посідала чільне місце — від Сократа в античній культурі, чи, скажімо, Конфуція у культурі східній. Означена традиція нерозривно пов'язана, зокрема, з Авестою, Ведами, Упанішадами, Біблією, з іменами Епікура, Сіддхартхи Просвітленного, Епіктета, Сенеки, Марка Аврелія, Ісуса, Августіна, Магомеда, Монтеня, Паскаля, Ларошфуко, Шамфора, Льва Толстого тощо.
7.5.2. Людиноцентризм як закон історії
Історія — інтегративний процес сумісного існування і зміни не тільки таких макроіндивідів, як етноси, культури чи цивілізації, а й індивідів людських. Більше того, чи не найважливішою із закономірностей, що становлять предмет сучасного некласичного підходу до розгляду історичної дійсності як нелінійного і поліцентричного процесу, взаємозв'язаного самоосягнення та самоздійснення різноманітних за формами, масштабами та рівнями історичних індивідів монад-ної природи, є людиноцентризм історії.
Саме в такому інтервалі людиноцентристського виміру історії передумовою і основою буття людини постає не історичний процес, а, навпаки, — саме буття людини є основою і формою вияву історичної реальності.
7.5.2.1. Античні витоки людиноцентричного бачення історії. У контексті стародавньої грецької цивілізації подібне, людиновимірне, розуміння історії набуває одного із магістральних значень в епоху еллінізму (Епікур, епікуреїзм, стоїцизм); у рамках римської — з формуванням Римської імперії (Сенека, Епіктет, Аврелій). Як перші провісники означеного підходу у греків постають вже принаймні софісти (зокрема Протагор) і Сократ, а у римлян — Ціцерон.
7.5.2.2. Людиноцентризм як закон історії: версія Паскаля. У західноєвропейській цивілізації однотипний метаморфоз у філософії історії відбувається теж з переходом до посткласичного періоду філософування і пов'язаний з виникненням таких напрямів, як філософія життя, неокантіанство, марксизм, персоналізм, екзистенціалізм тощо. Але й тут "перші ластівки" людиноцентричного філософського осмислення історичного процесу з'явилися значно раніше. Однією з таких "ластівок" є, на наш погляд, Блез Паскаль.
Паскаль, як відомо, виходить з того, що за своїми фізичними, просторово-часовими, тілесно-природними характеристиками людина нічим не вирізняється з розмаїття інших витворів Універсуму. У цьому плані вона зовсім не є якимось особливим, поворотним чи, тим більше, кінцевим пунктом, вершиною. Навпаки, вона постає звичайнісінькою, пересічною, серійною тілесною точкою Всесвіту, від якої простягається нескінченність таких самих точок — тілесних формоутворень у бік розширення макросвіту.
"Хай людина, — зазначає французький філософ, — порине у споглядання природи в усій її високій і неосяжній величі, хай відверне погляд від нікчемних предметів, що її оточують. Хай погляне на сліпучий світоч, що як незгасний факел, освітлює Всесвіт; хай зрозуміє, що Земля — всього лише точка порівняно з величезною орбітою, яку окреслює це світило, хай вразиться думкою, що й сама ця величезна орбіта — не менш ніж ледве примітна точка порівняно з орбітами інших світил, що рухаються на небосхилі. Та оскільки наш кругозір цим і обмежений, хай уява лине за рубежі видимого; вона втомиться, далеко не вичерпавши природу. Весь зримий світ — лише ледь помітний штрих у безмежному лоні природи. Людській думці не під силу охопити її. Скільки б ми не розсовували межі наших просторових уявлень, все одно у порівнянні з сущим ми породжуємо тільки атоми. Всесвіт — це сфера без меж, центр її всюди, коло — ніде... А потім, знов звернувшись до себе, хай людина порівняє своє єство з усім сущим; хай відчує, як вона загубилася в цьому глухому кутку Все-
світу, і, виглядаючи з тісної тюремної камери, відведеної їй під житло, — я маю на увазі увесь зримий світ, — хай збагне, чого варта вся наша Земля з її державами і містами і, нарешті, чого варта вона сама. Людина в безмежності — що вона значить?"34
Отже, людина губиться у космічних масштабах Універсуму як нескінченно мала величина. Однак вона може втрачати чітку окрес-леність своїх рис, "розмиватися", губитися і з протилежних причин, — коли її фізичні параметри розглядаються як вихідна точка ряду, що прямує також у безмежність, але вже у бік зменшення, мікросвіту. Адже ряд тілесних витворів губиться у нескінченності не тільки в глибинах Всесвіту, а й у межах одного атома. Характеризуючи цю, другу, нескінченність, мислитель вельми образно змальовує в означеному одному атомі "незліченні всесвіти, і у кожному — свій небосхил, і свої планети, і своя Земля, і ті ж співвідношення, що і в нашому видимому світі, і на цій Землі — свої тварини і, нарешті, свої кліщі, котрих знову ж таки можна ділити, не знаючи відпочинку і строку, поки не заморочиться голова від цього другого дива, настільки ж вражаючого своєю мализною, наскільки перше —своєю величезністю; адже не вразитися тим, що наше тіло, таке непримітне у Всесвіті, являє собою на лоні сущого, всупереч цій своїй непримітності істинного колоса, цілий світ, вірніше, все суще порівняно з небуттям, котре так і залишається неосяжним для нас.
Хто вдумається в це, той здригнеться і, уявивши собі, що матеріальна оболонка, в яку його увібгала природа, утримується на грані двох безодень — безодні нескінченності і безодні небуття, — сповниться трепету перед подібним дивом, і, видається мені, допитливість зміниться зчудуванням..."35 У цих нескінченностях людина як суто тілесна істота губиться як піщинка у пустелі. Навіть коли як завгодно збільшити тілесні розміри людини, чи як завгодно зменшити, це анітрохи не поліпшило б, та й взагалі б не змінило стану речей, твердить (і цілком доречно) мислитель. Адже і тоді людина за своїми фізичними параметрами залишалася б такою ж невиразною посередністю серед нескінченної кількості і таких само, й менших, і, нарешті, щонайбільших виявів мікро-, міді- та макрокосмосу. Отже, за своїми просторовими характеристиками, тобто розглянута як частка природи, людина аж нічим не виділяється з-поміж безлічі інших її часток, не виявляє своєї своєрідності, тих особливих, властивих саме і тільки їй рис, що визначають унікальність її місця в Універсумі.
Однак в процесі подальшого аналізу Паскаль виявляє, що цієї унікальності зовсім не визначають і часові ознаки людини, тобто тлумачення її як історичної. Застережемо — у тому разі, коли ця історичність інтерпретується як механічна залученість людини у зовнішній щодо неї часовий потік як елемент такого потоку. Адже якщо
стосовно просторів, за Паскалем, нерухомої, незмінної у часі природи людина губиться в її нескінченності, то стосовно плинної в часі історії людська істота є такою ж нікчемно малою величиною, що теле безслідно зникає, але вже у вічності. "Вічність — сама по собі чи в Богові — також повинна ставати у глухий кут, — гадає мислитель, — перебіжне наше буття. Не більш зрозумілою є постійна і жорстка непорушність природи порівняно з неперервними змінами, що відбуваються у нас самих"36 .
Як бачимо, вже Паскаль досить переконливо доводить, що зовнішній щодо людини часоплинний історичний потік так само унеможливлює з'ясування глибинної, людиновимірної сутності історії, як і ієрархічні ряди нескінченних просторово фіксованих витворів природи. "Розглядаючи нетривалість свого життя, — з меланхолійною експансією зауважує він, — яка поглинається попередньою і наступною вічністю, тетогіа позрШв Ітіиз сіісеі ргосіегеипііз, незначущість зайнятого мною простору, що непомітно зникає у моїх очах серед неосяжних просторів, невидимих ні мені, ні іншим, — я жахаюся і чудуюся, чому мені слід бути тут, а не там, чому тепер, а не тоді! Хто поставив мене тут? За чиїм велінням і настановою визначене мені це місце і цей час? Чому обмеженим є моє розуміння? Мій зріст? Моє життя, — чому обмежене воно сотнею, а не тисячею років? З якої причини природа дала мені саме таку тривалість життя, чому саме це число, а не інше обрала вона у вічності, перед якою довільні числа втрачають своє значення?"37
Перед вічністю довільні числа втрачають своє значення... Ці слова переконливо свідчать, що Паскаль добре засвоїв уроки стоїків та скептиків38 . Але не тільки це, а й не меншою мірою те, що сутність людини як історичної істоти міститься зовсім не у поверхневому, зовнішньому шарі історії, яка характеризується саме різними числами — ерами, епохами, династіями, віками, датами тощо. Якщо його попередники вбачали вищу мету, сенс людського існування в досягненні блага, в неухильному, свідомому та невимушеному дотриманні принципів і норм моралі, в мистецтві жити гідно, то Паскаль докорінну відмінність і перевагу людини вбачає передусім не в просторових чи часових параметрах та інших повсякденних її властивостях, обмежуючись фіксацією яких ми неминуче усвідомлюємо лише те, що людина така ж ница тварина, як і всі інші. "Людську натуру, — пише Паскаль, — можна розглядати двоїсто: виходячи з кінцевої мети існування людини, і тоді вона піднесена і ні з ким не порівнянна, або ж виходячи із звичайних притаманних їй властивостей, як ми судимо про коня чи собаку за звичайними притаманними їм властивостями — прудкості бігу еі; апігаит агсепсіі, — і тоді людина ница і бридка"39 .
Але, на відміну від стоїків та скептиків, французький філософ означену вищу мету, сутність і сенс людського буття вбачає не в досягненні блага чи автарктичній моральності, а насамперед — у розумі. Він погоджується з тим, що людина — одна з найтендітніших істот у природі, але водночас наголошує, що у певному відношенні ця істота водночас унікальна, найвеличніша, така, що постає над нескінченністю простору і часу. "Людина, — зазначає мислитель, — всього лишень очеретинка, найслабкіше зі створінь природи, але вона — очеретинка мисляча. Щоб її знищити, зовсім не треба, щоб на неї опол-чився весь Всесвіт: досить подуву вітру, краплини води. Та хай би навіть її знищив Всесвіт, — людина все одно піднесеніша, ніж її згубник, оскільки усвідомлює, що розлучається з життям і що вона слабша за Всесвіт, а той нічого не усвідомлює.
Отже, вся наша гідність — у здатності мислити. Лише думка підносить нас, аж ніяк не простір і час, в котрих ми — ніщо. Постараємося ж мислити благопристойно, в цьому — основа моральності"40.
В українській філософській традиції цей напрям розгляду законів людського буття вперше знайшов системну і вельми глибоку розробку у творчості Г.С. Сковород и. Зосередивши увагу на розробці гуманістичного виміру проблеми цих законів, причому з урахуванням обох його означених вище аспектів, Сковорода з'ясовує своєрідність останніх не паралельно, а послідовно.
Однак не завжди філософська система того чи того мислителя охоплює обидва — філогенетичний та онтогенетичний — аспекти філософсько-антропологічного вивчення законів буття людини. Частіше увага мислителя фокусується лише на одному з цих аспектів, інший — або ж розглядається побіжно, або ж взагалі випадає з поля зору. Скажімо, розробці першого аспекту, де досліджується законність саме виникнення людини як неповторної, унікальної ланки у закономірному поступі Універсуму, присвячено праці М.Шелера про статус людини у Всесвіті41, Х.Плеснера про місце людини в ієрархії живого42, А.Гелена43 — про специфічність людини щодо тварин, Ф.Енгельса — про людину як носія вищої, соціальної форми руху матерії, Г.К.Честертона — про людину як істоту, неминущою природою, сутнісним законом якої є релігійна духовність44 , тощо.
Варто, мабуть, зазначити також, що цей аспект є вихідним — і за хронологічним, і за логіко-гносеологічним параметрами філософсько-антропологічного вивчення смисложиттєвих законів. Особливістю розробки цього аспекту є, нарешті, й те, що у його межах на перший план виходить тлумачення закону як об'єктивного закону виникнення суб'єктивності.