1.1.2. Філософія історії як сукупність ідей і як галузь пізнання

Кожна з галузей сучасного пізнання, перш ніж сформуватися, розвиватися й функціонувати у вигляді відносно самостійної та висо-коспеціалізованої дисципліни тривалий час існує, зазвичай, як певна сукупність ідей, що стосуються відповідної предметної галузі знань. Не є винятком і філософія історії, яка також, перш ніж сформуватися у вигляді відносно автономної галузі пізнання, тривалий час існувала й розвивалась як специфічна сукупність філософських ідей з приводу своєрідності та особливостей перебігу історичного процесу, не виокремлених у певне самостійне утворення. Тому реальне формування філософії історії (принаймні, як певної множини ідей) започатковується фактично задовго до виникнення відповідної галузі знань, тим більше терміна "філософія історії". Адже як сукупність ідей філософія історії виникла у прадавні часи — ще у стародавньому суспільстві.

1.2. Міфологічний світогляд — перший тип осягнення історії

1.2.1. Міфології — перші всезагальні історії

Початковими всезагальними історіями, що зосереджували в собі у поетичній формі комплекс найрізноманітніших (у тому числі й філософських) знань і уявлень про розвиток суспільства, були, як зазначав ще Джамбаттіста Віко, міфології, а першими мислителями-поетами, що створювали їх, за його ж характеристикою, були стародавні народи.

1.2.1.1. Чи можна вважати час у міфології історичним? Однак первісне міфологічне розуміння історії, чи міфологічна історія, — це історія дуже специфічна, оскільки час у ній не рухається. Навіть за поділу вже у пізній міфології на час міфічний (сакральний) і час історичний (профанний) зміни в суспільстві, що відбуваються в історичному часі, проеціюються в час міфічний і зводяться до здійснених у ньому одноразових актів першотворення. Міфічний час при цьому постає як віковічний. Водночас він є універсальним першоджерелом не тільки інваріантних праобразів, але й магічних діючих духовних сил, що актуалізуються через ритуали інсценізації подій міфічної епохи і слугують засобом підтримки раз і назавжди встановленого порядку не лише у природі, а й в історії.

Цей час, за влучною характеристикою С.О. Токарева та Є.М. Ме-летинського, є тим часом, коли все було "не так", як тепер. Міфічне минуле — це не просто попередній час, а особлива епоха першотворення. Міфічний час передував початку емпіричного часу; міфічна епоха — це епоха першопредметів і першодій (перший вогонь, перший спис, перші вчинки тощо). Усе, що відбувалося за міфічного часу, набуває значення парадигми (з грецьк. — приклад, зразок, образ), розглядається як прецедент, що є зразком для відтворення вже тому, що такий прецедент мав місце у споконвічні часи³. Таким чином, міфічний час ще не є історичним у власному, сучасному значенні цього слова.

1.2.1.2. Міфологія і міфологічний історичний світогляд. Незважаючи на те, що міфологія наскрізь просякнута антропоморфізмом і соціоморфізмом, її, однак, не можна ототожнювати з міфологічним осягненням історії природи й людини загалом. Міфологія справді визначає основні характеристики історичного світогляду міфологічного типу, але в деякому плані не вичерпує останнього, є поняттям порівняно вужчим. Вона становить ядро, найглибиннішій концентр і водночас живильне середовище міфологічного світогляду. Адже, крім міфології, міфологічний світогляд включає в себе, нехай навіть

у зародковому стані, й інші уявлення тогочасних людей про історичну реальність — трудові, побутові тощо. І все ж визначальну роль у структурі означеного світогляду відіграють міфи в їх системних зв'язках, тобто — міфологія. В іншому ж аспекті міфологія може бути ширшим поняттям відносно історичного міфологічного світогляду, оскільки вона не вичерпується суто історичним змістом.

1.2.1.3. Міфологія як світоглядне осягнення первісної історичної епохи. Поняття "міфологія" вживається у кількох основних значеннях, тобто є полісемантичним. Насамперед, під міфологією розуміють процес виникнення, розвитку, структурування й функціонування певної системи міфів. Якщо ж міфологія розглядається як відповідна відносно самостійна галузь людських знань, присвячена спеціальному дослідженню міфів, термін "міфологія" набирає іншого тлумачення. Саме так визначав, наприклад, міфологію знаний фахівець з цього питання О.Ф. Лосєв. У відповідній статті "Філософської енциклопедії" він писав: "Міфологія (від грецьк. mythos — переказ, сказання та logos — оповідь): 1) фантастичне відображення дійсності, що виникає внаслідок одуховнення природи й усього світу у первісній свідомості; 2) наука, що вивчає образи цього відображення — міфи та відповідні їм сказання"³.

Іноді, коли йдеться про міфологію, трактовану за першим значенням цього слова, її поіменовують як міфотворчість, при цьому не тільки і, можливо, навіть не стільки як процес власне виникнення міфів, їх продукування первісною свідомістю, а у значно ширшому розумінні — як глобальне явище, що є глибинною, сутнісною та неодмінною характеристикою, атрибутом культурно-історичного поступу людства в цілому і кожного з народів, спільнота яких і становить всесвітню історію. У цій історії немає жодного народу, який оминув би етап міфотворчості.

Міфотворчість, наголошують С.О. Токарєв та Є.М. Мелетинський, розглядається як найважливіше явище культурної історії людства. У первісному суспільстві міфологія поставала як основний спосіб розуміння світу. Міф виражає світовідчуття й світорозуміння епохи його створення. Людині найранніших часів доводилося осмислювати навколишній світ. Міфологія й виступає як найдавніша, така, що відповідає стародавньому і особливо первісному суспільству, форма світосприйняття, розуміння світу й самої себе первісною людиною⁴.

Міфотворчість, процеси виникнення, утвердження, поширення, поділу, існування й зміни міфів як первісної форми осягнення історичної дійсності людиною стародавнього суспільства залежать, безумовно, чималою мірою й від зовнішніх обставин того часу — природних, побутових, історичних тощо. Однак не менше значення для правильного вивчення міфології та міфів, з яких вона складається, є розуміння

міфології як необхідного, закономірного і неминучого етапу духовного розвитку кожного етносу.

Таким чином, з одного боку, своєрідність тієї чи іншої міфологічної системи визначається самобутністю певного етносу, його власною унікальністю й конкретно-історичними умовами існування та розвитку. З іншого ж боку, вже сама міфологія чималою мірою зумовлює неповторність того чи іншого народу, впливає на характер його психології, ментальність, на особливості формування національної духовної культури та її внутрішній зміст, процеси наступного духовного самовизначення народу в контексті всесвітньо-історичної ходи історії людства. Основною складовою будь-якої міфології, ЇЇ базовою структурною одиницею є міф. І, навпаки, відмітною рисою міфологічного бачення навколишньої реальності є те, що міф ніколи не існує сам по собі, а лише сукупно, у вигляді певної множини міфів, іманентне, внутрішньо пов'язаних, тобто міфології.

1.2.1.4. Міфи — історично перша форма світовідчуття епохи. Міфи постають як чуттєве ставлення людини до світу, зокрема до історичного світу, який виокремлюється з природного універсуму. Це ставлення особливе, світоглядне, тому міф є не просто чуттєвим відношенням, фізіологічним відчуттям, а світовідчуттям. Тобто це таке відчуття історичної реальності, коли щось конкретно чуттєве сприймається як узагальнене; це чуттєве відбиття світу як цілого. Адже з трьох основних рівнів ставлення людини до світу — світовідчуття, світосприйняття та світорозуміння — у міфологічному баченні історії найрозвинутішим є саме світовідчуття, а світосприйняття та світорозуміння перебувають тут ще в латентному стані, прихованому й зародковому. Отже, міфологічне світовідчуття виконує не лише власні функції, а значною мірою й функції уявлення та мисленого узагальнення, властиві розвинутим формам світогляду відповідно до світосприйняття та світорозуміння.

1.2.1.5. Конкретно-історична специфіка узагальнення у міфології. Міфічне світовідчуття на відміну від звичайного фізіологічного відчуття завжди містить у собі момент чарівного, фантастичного, постає як чуттєве персоніфіковане й водночас узагальнене уособлення певної вищої сили, що творить історію природи й людей (яка у міфології розглядається як щось єдине, невід'ємне від природи). Міфічне узагальнення не є логічним, воно здійснюється не через абстрактні поняття (їх ще взагалі немає), а спочатку через чуттєві персоніфікації тотемного характеру, що поступово трансформуються у богів. Та й боги за перших спроб виокремлення у системі міфологічного світогляду не відмежовуються ще від відповідних сфер, стихій, процесів, явищ чи предметів дійсності. Наприклад, у стародавніх греків Деметра напочатку була не богинею, а безпосереднім уособленням плодючості й землеробства; Гефест безпосередньо уособлював вогонь та ковальську справу тощо.

З цим пов'язана ще одна особливість міфу як форми світоглядного усвідомлення людського світу — він (міф) не є причинно-на-слідковим поясненням явищ, процесів і речей, міф — це об'єктивація суб'єктивного переживання чи враження, за якої образи людської фантазії приймаються за реальність, причому за справжню, тоді як реальність тлумачиться як щось похідне, вторинне.

1.2.1.6. Історичний зміст світу міфології. Перевертництво як форма фіксації виокремлення історичного світу з природного. На відміну від релігійного споглядання, заснованого на поділі оточуючого людину світу на поцейбічний і потойбічний, міфологія розглядає світ як щось єдине, одне. Звідси така важлива риса міфологічного осягнення історичної дійсності, як перевертництво, тобто переконаність у тому, що ніщо не виникає, не народжується і відповідно ніщо не зникає, не вмирає, все лише змінює одні форми існування на інші форми (семантичний ряд перетворень). Все перевертається на все, довільне явище, довільний процес і довільна річ можуть перевернутися на будь-яку живу чи неживу істоту, річ, явище, процес тощо.

Водночас навряд чи правомірно розглядати перевертництво як просте перевтілення одних формоутворень сущого в інші. У міфології це не звичайне перетворення, воно є магічною за своєю сутністю і нерідко тимчасовою, з наступним поверненням до вихідного образу, зміною. Подекуди перевертництво постає в міфах як опозиція істинного й хибного, спрямована або ж на виявлення істинного, або ж, навпаки, на його приховування під якоюсь облудою; з його допомогою у міфологічній свідомості осягається, хоч і в перетвореній формі, модифікація чи взагалі трансформація тих, уже не природних, але ще й не соціальних, не суто історичних форм діяльності, ролей і статусів. І, зрештою, вже на етапі старіння й поступового розкладу міфологічної форми сприйняття реальності в ній фіксується й процес поступового виокремлення власне історичного світу з світу природного і своєрідна перевернутість цих світів один щодо іншого. Фіксується, звісно ж таки, у "непрозорих", перетворених формах, зокрема через протиставлення цього та потойбічного світу. Хоча у формі типового таке протиставлення здійснюється лише в релігії і, по суті, є індиферентним для міфології на класичному етапі її розвитку, у пізній період дистинкція поцейбічного й потойбічного виявляється дедалі чіткіше. Як зазначає С.Ю. Неклюдов, "для потойбічного (тобто того, що належить до "того", "зворотного" боку), хтонічного і взагалі потойбічного світу характерна "перевернутість" — протилежність, починаючи від часового ритму (замість дня — ніч) і закінчуючи пере-вернутістю земних норм і установ"⁵.

1.2.1.7. Історична обумовленість поліфункціональності персонажів міфології та її дифузності. Одним із наслідків історичної обумовленості є поліфункціональність усіх утворень (від бога до речі), приписування кожному об'єктові властивостей: потенційно — всіх, актуально — багатьох інших об'єктів. Скажімо, у давньогрецькій міфології Зевс — це і верховний бог, і батько богів та людей, і світле небо, і те, завдяки чому існує все інше, і громовиця, і блискавка, і караюча, і захисна сила тощо. Властива міфології також і дифузність змісту, розмитість цього змісту між багатьма образами чи словами, між образом і дійсністю, між світовідчуттям і дійсністю, між словом, що тоді формувалося, і предметом, з яким воно ще пов'язане пуповиною. Така розмитість пояснюється прагненням первісних людей не називати прямо сили чи істоти, побоюючись, що висловлене справжнє ім'я спричинить їхню реальну появу, а також невідокремленістю індивіда від первісної общини, результатом якої була колективістська природа міфу. Первісний міф — це форма колективної свідомості, вираження сили, єдності й цілісності тогочасного колективу.

1.2.1.8. Колективістський характер міфологічного осмислення історії. Міфологічне осмислення історії — не авторське, не особис-тісне (такого тоді ще не було взагалі), воно наскрізь колективістське. Водночас і такий міфологічний колективізм не був усеохоплюючим. Залучення до системи міфів, принаймні до їх частини, було можливим лише для посвячених, і ступені такої посвяченості могли бути різними. До найтаємніших, сакральних міфів мали допуск лише жерці, а в деяких племенах ще й вожді. До іншої, значно ширшої системи міфів, які теж відзначалися певним ступенем сакральності, доступ здійснювався через ритуали ініціації. Найширшою ж була система профанних міфів про навколишній світ. Світ цей, навіть якщо йшлося про суто природні процеси і явища чи їх уособлення у вигляді незвичайних сил, богів, героїв тощо, завжди насправді відображав особливості тогочасної людини та тогочасного суспільства. І це цілком зрозуміло, оскільки атрибутивними рисами міфологічного світогляду є антропоморфізм і соціоморфізм.

1.2.1.9. Міфологічні антропоморфізм і соціоморфізм як форми становлення і вияву філософсько-історичних ідей. Антропоморфізм — це уподібнення процесів, речей і явищ живої та неживої природи, універсуму в цілому й тих фантастичних істот, якими міфологічна свідомість населяє світ, людині, її фізичній та психічній будові. Соціоморфізм — таке саме уподібнення системи взаємин між міфологічне тлумаченими істотами, речами, процесами і явищами, але не окремій людині, а тогочасному суспільству, системі відносин між тогочасними людьми.

Звичайно, означене уподібнення не варто розуміти занадто буквально, аби уникнути спрощеного, вульгаризованого розуміння цієї риси міфологічного сприйняття історичного процесу. Не виключено, як зазначає відомий дослідник міфології О.Ф. Лосєв⁶, що саме тому її неохоче розуміють як перенесення на природу общинно-родових відносин. У тих же випадках, коли це визнається, уподібнення сприймається більшою мірою буквально та грубо як просте повторення звичайних земних взаємин. Але, як слушно зауважує вчений, у самій родовій общині і в самих кревнородинних відносинах первісного суспільства, в самому колективізмі того часу зовсім немає нічого міфологічного, тобто чогось чудесного чи магічного.

Якщо Гефест розглядається лише як коваль, перенесений із землі на небо, то справді слід погодитися з О.Ф. Лосевим у тому, що в такому разі в даному персонажі ще немає геть нічого міфологічного, як і в звичайному ковалі на землі. Так само й Деметра, якщо вона тлумачиться лише як влаштувальниця урожайного землеробства, то теж не постає аж ніяк особою міфологічною, як не постають такими особами й будь-які земні організатори та керівники землеробства. Міфоло-гічність як атрибут певних істот виникає в кожному разі саме як похідна узагальнюючої функції міфологічного бачення історії. Внаслідок цього міфологічні антропоморфізм та соціоморфізм постають не як просте, а як узагальнене уподібнення певних незвичайних, міфологічних істот людині чи, відповідно, первіснородовому суспільству. "Первісна людина, переносячи общинно-родові відносини на всю природу та світ, мислила ці відносини в уже узагальненому вигляді. Але рід ще не мислиться тут абстрактно, тобто диференційовано-логіч-но. Рід є тут поки що безконечним об'єднанням предків і нащадків.

Перенесений у такому вигляді на природу і світ і в той же час постаючи як такий, що відіграє роль логічного загального поняття, він і виступає як міфологія, тобто тим чи іншим богом, демоном чи героєм, які є узагальненням певної галузі дійсності й яким так чи інакше підпорядковуються часткові явища цієї галузі дійсності"⁷. Не можна залишати при цьому поза увагою й тієї обставини, що важливою об'єктивною основою, уможливлюючою узагальнений характер антропоморфічних і соціоморфічних уподібнень міфологічного штибу виступає реальна цілісність, "узагальненість", синкретичність первісної родової общини, усуспільненість, в її рамках, тогочасних предметів і засобів життєдіяльності, виробництва, розподілу та споживання матеріальних благ. З урахуванням зміни не тільки суспільних умов, а й впливу антропоморфічного і особливо соціоморфіч-ного начал у міфології у процесі формування найпочатковішої, ще безпосередньої, але вже певним чином системної картини історичного світу відбувається, зокрема, й контамінація (від лат. contaminatio — змішування) різних міфологічних сюжетів.

1.2.1.10. Міфологія "вища" і "нижча" як вираження диферен-ційних процесів в історії. Особливість міфології як соціоморфічної форми розуміння історії виявляється й у тому, що з поступовим соціальним розшаруванням тогочасного суспільства міфологічна система також модифікується як за своїм змістом, так і за структурою. Система міфів у процесі диференціації соціальної системи теж поступово, повільно, але неминуче розшаровується на "вищу міфологію" та "нижчу міфологію". У свою чергу, подекуди спостерігається неоднорідність і власне "вищої міфології". Скажімо, в Єгипті, Вавило-нії, Греції, Римі тощо виокремлюється своєрідна "аристократична міфологія", предметом якої є боги та герої, тлумачені як предки аристократичних родів. Більшою чи меншою мірою від "аристократичної міфології" може відрізнятися інший різновид "вищої міфології" — "жрецька міфологія". Це система міфів, створювана замкненими корпораціями жерців відповідних пізніх первісних суспільств. Серед найширших мас населення формується, розвивається й побутує так звана "нижча міфологія", предметом якої є соціоморфічно й історично трактовані духи природи — річкові, морські, гірські, лісові тощо, — остільки, оскільки вони дотичні до можливостей, потреб, інтересів і цілей життєдіяльності людини, та духи, безпосередньо пов'язані з усією життєдіяльністю — скотарством, землеробством, народженням та смертю людей тощо.

1.2.1.11. Синкретичний характер міфологічного бачення історії. Переважно саме завдяки антропоморфізму й соціоморфізму міфологія й постає як початкова форма осмислення людиною історичного процесу. Однак цей процес, як уже зазначалося, ще не виступає, по-перше, як власне історичний, оскільки час тут (сакральний, а не про-фанний) не йде, а стоїть. По-друге, міфологічне осягнення історії ще не цілеспрямоване, спеціальне й послідовне, а синкретичне, нерозчле-новане, таке, що поєднує не тільки мовне вираження певного сюжету з його ритуальним, обрядовим і жестовим зображенням, а й, по суті, всі основні наступні різновиди і жанри духовної творчості — від казки, байки, епосу, пісні й танцю до філософського осмислення історії, яке виокремиться в автономну галузь пізнання значно пізніше.

Лише з розпадом міфологічного світогляду відбувається, по-перше, зрушення часу з мертвої точки; по-друге, суб'єктом і носієм філософських та й, загалом, релігійних уявлень про історію стає вже не тільки (а поступово і не стільки) народ у цілому, а й окрема особа. Звичайно, остання обставина чималою мірою зумовлює неоднозначне тлумачення руху історичного часу: як вияв промислу Божого чи природних закономірностей, як вічного повернення чи як висхідної лінії поступальних суспільних змін, або ж, навпаки, як висхідної лінії змін регресивних тощо.