2.2.2. Філософія та філософія історії: структурний зріз співвідношення

У структурному плані філософія історії постає також як значно менше за обсягом, ніж філософія як така, утворення.

2.2.2.1. Гносеологічний зріз структурного співвідношення філософії й філософії історії. По-перше, за гносеологічного підходу, коли вони обидві постають як дві різні за обсягом системи знань, з яких одна (філософія історії) є складовою іншої (філософії загалом). Ця обставина зумовлює, тією чи іншою мірою, й усі інші особливості гносеологічного виміру співвідношення філософії історії з філософією в цілому. Будь-яка з цих особливостей визначається й пояснюється тим, що філософія історії становить щось не менше, але водночас і не більше, ніж один з різновидів сучасного філософського знання, хай і вельми важливих. Саме цим, в основному, пояснюється і значно ширший світоглядний горизонт, і значно багатший методологічний інструментарій, і ширша та чисельніша за рівнями палітра теоретичних узагальнень і, крім того, набагато розмаїтіше предметне поле досліджень філософії загалом порівняно з філософією історії.

2.2.2.2. Загальносоціологічний зріз співвідношення філософії та філософії історії. Нарешті, не можна забувати й про те, що філософія, якщо її розглядати не у гносеологічному, а в культурологічному

чи загальносоціологічному ракурсі, постає не лише як система різних галузей філософського знання, представлених відповідними теоріями. Вона постає й у вигляді досить відмінному — цілісною підсистемою життєдіяльності людини, досить усталеним, певним чином організованим соціальним інститутом, пов'язаним з іншими соціальними інститутами суспільства у контексті останнього як своєрідної цілісності.

У цьому аспекті філософію вже не можна зводити лише до системи знань, бо вона містить принаймні п'ять основних складових:

1) відповідну форму свідомості (філософська свідомість), яку, крім системи філософських знань, можуть представляти також філософські уявлення, погляди, ідеї, переконання тощо;

2) властиву філософії як суспільному інституту систему діяльності;

3) систему взаємин між людьми у рамках певного інституту;

4) сукупність характерних для цього інституту цінностей і норм;

5) певну мережу організацій, закладів та установ (дослідницьких інститутів, факультетів, наукових рад, кафедр, журналів, товариств тощо).

Якщо ж ідеться про філософію історії, то тут лише з дуже великими застереженнями можна говорити про відповідну їй, скажімо, форму свідомості чи, тим більше, — суспільне значущу та певним чином організовану підсистему життєдіяльності людей, тобто соціальний інститут. Особливо, коли йдеться про наше суспільство, де філософію історії нині взагалі доводиться відроджувати з руїн.

2.2.3. Співвідношення філософсько-історичного, соціально-філософського та загальносоціологічного підходів до вивчення суспільного розвитку

Для всіх трьох підходів характерним є з'ясування історичної реальності через поєднання діахронічного та синхронічного зрізів, крізь призму співвідношення первинного та вторинного, ідеального та реального. Однак здійснюється це у кожному з трьох випадків по-різному.

2.2.3.1. Специфіка соціально-філософського підходу до розгляду історії. За цим підходом діахронічне та синхронічне беруться в їх єдності на паритетних началах. Це перша особливість даного підходу, оскільки філософсько-історичний підхід єдність діахронічного та синхронічного зрізів реалізує з перенесенням акцентів на діахронічний, а загальносоціологічний підхід — на синхронічний зріз.

Другою особливістю соціально-філософського підходу до осмислення реалій історії є те, що вихідним і основоположним береться співвідношення ідеального та реального. Саме ці поняття задають загаль-

ний, властивий тільки соціально-філософській теорії, зріз вивчення історичної дійсності та відповідно спосіб категоріальних зв'язків у самій теорії, незалежно від того, чи це буде зв'язок між двома соціально-філософськими категоріями, кількома категоріями у структурі певного категоріального ряду, багатьма категоріями у межах всієї системи соціально-філософських категорій чи, нарешті, між категоріальною системою та окремою категорією — в ході залучення її в означену систему.

Специфічною атрибутивною рисою саме соціально-філософського аналізу історії є, інакше кажучи, те, що тут співвідношення первинного та вторинного постає безпосередньо як співвідношення матеріального й ідеального. Залежно від того, що визнається первинним, а що вторинним, відповідно і відбувається розмежування мислителів на матеріалістів та ідеалістів у розумінні історичного процесу. Однак таке розмежування, по-перше, є досить умовним, діє лише у межах гносеологічної постановки цієї проблеми. По-друге, ці два підходи, особливо в рамках некласичної сучасної філософії, слід розглядати не як ворожі, а як позиції, що взаємодоповнюються, взаємозбалансо-вують та взаємокоригують одна одну. Так чи інакше, але в будь-якому з двох варіантів визначення співвідношення первинного та вторинного в історії не постає перед дослідником як окрема проблема, редукуючись до діалектики матеріального й ідеального в історичному процесі.

2.2.3.2. Своєрідність загальносоціологічного бачення історичного процесу. Зовсім по-іншому розглядається історичний процес з позицій загальносоціологічного, а тим більше, філософсько-історичного (у вузькому сенсі слова) підходу. Вже у контексті загальносоціологічного аналізу розрізнення первинного та вторинного не може бути зведеним до опозиції матеріального та ідеального, трансформуючись у відносно самостійну проблему, що потребує спеціального вивчення. У загальносоціологічному вимірі світу історичного спрощувати вторинне лише до матеріального (як це роблять ідеалісти) чи лише до ідеального (як матеріалісти) не завжди обов'язково, часто-густо не потрібно, а подекуди й взагалі неможливо. Вже тут протиставлення ідеального та реального, матеріального й духовного, мислення і буття не є таким полярним, як у соціально-філософській площині. Члени означених дихотомій постають у даному разі вже не в своїй чистій, самодостатній формі, а як підпорядковані, плинні й такі, що зникають та знову відтворюються, моменти життєдіяльності справді реального — життєвого, спільного світу людей, певним чином інституалі-зованого у певну соціальну систему. У контексті загальносоціологічного підходу на перший план виходить вже не поляризація духовного й матеріального, буття та мислення, реального та ідеального, а

їхня динамічна єдність у структурі того чи іншого соціального утворення, яка на різних етапах та в різних формах виявлення може фокусуватися на ідеальному (духовному мисленні) чи, навпаки, на реальному (матеріальному бутті) як на одному з іманентних і домінуючих лише тимчасово моментів.

2.2.3.3. Особливості філософсько-історичного трактування співвідношення первинного та вторинного в історії. У площині філософсько-історичного підходу питання про співвідношення первинного й вторинного в історії набуває ще більшої значущості та конкретності. Водночас зв'язок цього співвідношення з кореляцією ідеального та реального постає тут як ще опосередкованіший.

Якщо при дослідженні історичних явищ у загальносоціологічно-му ракурсі єдність діахронічного та синхронічного зрізів реалізується з пріоритетністю синхронічного начала, то філософсько-історичному підходу притаманна підвищена увага до діахронічного аспекту вивчення, з урахуванням, звісно, нерозривної єдності обох аспектів. Відповідно до цього адептів загальносоціологічного підходу в історичному процесі цікавить передусім єдність, повторюване, типове, класичне, спільне, загальне, експліковане, нормативне тощо.

Увагу ж дослідників, які розробляють і використовують підхід філософське-історичний, привертає ще складніший і конкретніший, багатший взаємопроникаючими характеристиками шар історичної життєдіяльності людей. Вони ніби повертаються від характерного для соціально-філософського та загальносоціологічного підходів занурення у світ сутностей історичних процесів знову на, здавалося б, поверхневий, подієвий рівень історичної реальності. Однак філософсько-історичний підхід не відкидає, а "знімає", зберігає досягнуте при вивченні історії соціально-філософськими та загальносоціологічними засобами. Тому історичні явища у контексті філософсько-історичного підходу розглядаються вже не самі по собі чи у протиставленні їх сутності, а в єдності з нею.

При цьому автентичне відтворюються вже не відокремлені історичні явища чи їх сутності, а панорамна, відтворена в єдності та розмаїтті — як по горизонталі (частини — ціле), так і по вертикалі (явища — сутність) — історична дійсність. Так само філософсько-історичний підхід не обмежується пошуком і виявленням в історії лише первинного, загального, повторюваного, єдиного, класичних зразків тощо. Він прагне з'ясувати особливості органічного взаємопроникнення, взаємоперетворення й занурення в єдину основу первинного та вторинного, ідеального й реального, матеріального та духовного, загального і особливого, повторюваного і неповторного, типового й індивідуального, цілого та частини, єдності й багатоманітності, центру і периферії, синхронності та асинхронності, класичних і некласичних

форм, автохтонності та гетерохтонності, особистісного, спільнотного, локально-культурного та загальнолюдського, описового, ціннісного, нормативного тощо.

Однак подібна широка експансія, підвищений інтерес до історичної "конкретики" роблять надто актуальною проблему конкретнішого (ніж лише за об'єктом та предметом) розмежування філософії історії й історичної науки як спеціально-наукової галузі людського пізнання. Необхідно також з'ясувати відмінність між ними через розкриття специфіки філософсько-історичного та власне історичного підходу до вивчення минулого, виявлення характеристик, властивих саме і тільки кожному з даних двох підходів окремо.