3.4.3. Формування європейської циклічної філософії історії

В Європі одним з перших, якщо взагалі не першим, прибічником коловоротного тлумачення історичного процесу є знаний мислитель, художник слова й політичний діяч італійського Відродження Ніколло Макіавеллі (1469—1527).

3.4.3.1. Коловоротна філософія історії Макіавеллі. Свою філософсько-історичну концепцію він розбудовував, грунтуючись на досвіді

історії стародавнього Риму, звертаючись при цьому не до самих історичних реалій, а до ї'х відображення у всесвітньо відомій "Історії Риму" Тита Лівія. Слід відзначити, що погляди Макіавеллі на історію певною мірою збігаються з тими, які свого часу обстоював Полівій. Як і Полівій, Макіавеллі теж ідеалізує стародавній Рим, подібно до цього мислителя старовини флорентієць теле прагне виявити повторюваність, закономірність в історії шляхом аналізу політичної життєдіяльності суспільства. Подібність філософсько-історичних ідей Макіавеллі й Полібія сягає ще далі. Адже Макіавеллі теж розглядає історію того чи іншого народу як своєрідний коловорот, окремий життєвий цикл якого вичерпується трьома основними різновидами урядів — Монархією, Аристократією та Демократією (Народним Правлінням), а перехід від однієї форми влади до іншої відбувається внаслідок виродження позитивної іпостасі кожної з них у свій антипод: монархії в тиранію, аристократії — в олігархію, народного правління — у цілковиту розпущеність⁶⁷.

При цьому спроби запобігти чи перешкодити виродженню позитивної форми в негативну чи переходові від єдиновладдя до влади небагатьох, а від неї — до влади народу були б, за Макіавеллі, марними, оскільки вони реалізуються як процес не тільки й не стільки свідомий і однозначно детермінований, скільки як такий, що реалізується масовидно й стохастично, через випадковості й об'єктивно, не завжди збігаючись із суб'єктивними бажаннями людей. "Ці різні види правління, — зазначав мислитель, — розвинулися між людьми випадково, бо на початку світу, коли жителі були нечисельні, вони жили розпорошено, на кшталт тварин; пізніше, коли покоління їх розмножилось, вони возз'єдналися і, щоб краще захищатися, обрали з свого середовища найсильнішого та найхоробрішого, зробили його своїм начальником і стали коритися йому. Звідси виникло пізнання різниці між корисним і добрим, шкідливим і підлим, тому що у людях почало прокидатися обурення та співчуття при вигляді людини, що завдавала шкоди своєму благодійнику; вони стали гудити невдячних і поважати чутливих до благодіяння і, бачачи, що їм самим може бути завдано подібної ж образи, зважились задля уникнення такого зла встановити закони, запровадити покарання для їх порушників, звідки з'явилося поняття справедливості та правосуддя. Внаслідок цього поняття, коли доводилося обирати начальника, люди почали віддавати перевагу вже не найхоробрішому, а наймудріпіому та справедливому. Однак, оскільки пізніше вожді стали спадковими, а не обраними, то відразу ж почали вироджуватися; полишивши доброчинності своїх предків, вони почали думати, що справа володаря лише затьмарювати інших пишнотою, любострастям та іншими подібними якостями. Володарі, отже, зробилися ненависними й тому боягузли-

ними, а від страху перейшли до пригнічування, і виникла тиранія. Наслідком стали падіння володарів, умисли та змови супроти них, що влаштовувалися не боягузами та малодушними, а тими, котрі великодушністю, благородством, багатством та знатністю підносились над іншими і не могли витерпіти злочинного існування цих володарів. Керований ними натовп озброювався проти володаря й, убивши його, підкорювався своїм вождям як рятівникам. Останні, що ненавиділи ім'я монарха, утворювали із себе уряд і спочатку, пам'ятаючи приклад минулої тиранії, керували згідно із встановленими ними законами, підпорядковуючи свої вигоди спільній користі і з однаковою старанністю опікувалися громадськими і своїми приватними справами. Але, нарешті, правління переходило до їх синів, що не знали зрадливості долі, не зазнали нещасть і не бажали вдовольнятися громадянською рівністю; поринувши в зажерливість, шанолюбство, викрадання чужих жінок, вони перетворювали аристократичне правління в Олігархію, утискуючи права громадян; таким чином, незабаром їх вражала доля тирана; знудившись від такого правління, натовп перетворювався у знаряддя будь-кого, хто пропонував йому позбавити його від цих правителів; і невдовзі з'являлася людина, котра за допомогою натовпу скидала їх. Але пам'ять володаря та звіданих від нього образ була ще свіжою; тому, зруйнувавши владарювання олігархів і не бажаючи відновлювати монархію, люди запроваджували у себе народне правління, встановивши у себе такий порядок, щоб ні аристократи, ні монарх не мали в ньому ніякої влади, оскільки будь-який державний порядок користується спочатку повагою, то народне правління могло деякий час існувати, втім недовго, доки не згасло покоління, що заснувало його; потім швидко запроваджувалася повна розпущеність, де ні приватні, ні громадські люди не викликали ні в кого ніякої поваги, внаслідок чого кожен жив по-своєму і всі завдавали один одному тисячі образ. Тоді спонукувані необхідністю або порадою якої-небудь розумної людини, люди, щоб уникнути такого безпорядку, знову зверталися до монархії і від неї знов-таки поступово поверталися до розпущеності тим самим шляхом і з тих самих причин.

Таким є коло, в якому оберталися й обертаються правління всіх республік, однак вони рідко повертаються до того, з чого вийшли, тому що в них рідко зберігається стільки життєвої сили, щоб пройти, не загинувши, кілька разів це коло. Зазвичай буває, що серед цих переворотів республіка, позбавлена сили й керівництва, стає здобиччю сусідньої держави, котра керується краще, ніж вона. Але, припустивши, що цього не трапиться, вона повинна буде обертатися в цьому колі нескінченний час"⁶³.

3.4.3.2. Коловоротна концепція Кампанелли. До коловоротного трактування суспільного розвитку схилявся й інший італійський

мислитель — Кампанелла (1568—1639), який жив дещо пізніше, ніж Макіавеллі. Кампанелла розглядав коловоротність людської історії як похідну й, водночас, як один із виявів колового за своєю природою руху космічної світобудови загалом, який здійснюється відповідно до "розумного, правдивого й святого закону, встановленого споконвічним розумом і словом божим"⁶⁹. Не заперечуючи тієї обставини, що життєвий цикл народу включає, як закономірні, такі форми правління, як монархія, аристократія й республіка (демократія)⁷⁰, Кампанелла розглядав їх, однак, не як позитивні форми, протиставлені відповідним антиподам, а як попередні етапи до розбудови ідеально досконалого суспільства, пойменованого ним Містом Сонця. Останнє розглядається ним як своєрідний "золотий вік", який мав місце в минулому й неминуче настане знову. Про це йдеться, зокрема, в одному з сонетів італійського мислителя — "Про золотий вік".

Ведь было ж время золотого века, Так может он вернуться, и не раз. Все, что погребено, назад стремясь, К корням своим придет по кругу снова¹¹.

Однак ідеї про коловоротний за своїм характером рух людського суспільства у Кампанелли, втім, і у Макіавеллі, свого розгорнутого висвітлення ще не знайшли. Вперше їх системну й докладну розробку в контексті західноєвропейської культури здійснив знову ж таки італійський мислитель — Джамбаттіста Віко.

3.4.3.3. Циклічна філософія історії Віко. Враховуючи це, варто докладніше зупинитися також на розгляді циклічної філософії історії Віко, вперше розробленої ним у системному вигляді вже у рамках західноєвропейського історичного типу суспільства.

Віко теж є адептом філософської теорії історичного коловороту. Але між його системою і вченням Полібія та Сима Цяня є й істотні відмінності, зумовлені передусім тим, що дослідницький горизонт Віко принципово інший — він охоплює вже не тільки античне, а й середньовічне суспільство. Італійський філософ у своїх "Основах нової науки про загальну природу націй" (1725 р.), на відміну від, наприклад, Полібія, досліджує вже не один, а два світи — "світ стародавніх народів" та "світ християнських народів". Скажімо, світ стародавніх народів утворюють, за Віко, передусім такі сім народів давнини — євреї, халдеї, скіфи, фінікійці, єгиптяни, греки та римляни; світ християнських народів — сучасні Віко народи Європи, насамперед Західної. І своє коло історія вершить вже не тільки у рамках життєдіяльності народу, а й у рамках того чи іншого світу в цілому. Інакше кажучи, тут уже не тільки народ, а й той чи інший світ народів розглядається у своєму колі історичної життєдіяльності.

У рамках же одного світу історичне коло існування окремого народу описується Віко за своєю формою, але досить подібно до, скажімо, Полібія, — за суттю. Кожен народ проходить, як вважає Віко, теж три стадії, або віки, — вік богів, вік героїв та вік людей. Кожен вік теж має свій етап виродження, деградації тощо.

Зрозуміло, втім, що філософська система Віко — система оригінальна, яка аж ніяк не редукується до концепції Полібія, Сима Цяня чи якогось іншого мислителя. Вона оригінальна не тільки концептуально, а й за багатством вимірів, вивчення яких ще попереду. Це стосується, зокрема, культурологічного, мовознавчого, правознавчого та інших аспектів філософсько-історичної системи Віко.

Певною мірою перебільшуючи реальне значення свого методу, Віко не уник, зрозуміло, і невиправданих схематизмів у поясненні історичного процесу, а також неадекватного тлумачення історичних фактів, підганяючи їх під свою концепцію. "Він, — слушно відзначав ще М.М. Стасюлевич, — першим створив план ідеальної та вічної історії, вказавши в ній місце для кожної історичної нації. Немає сумніву, що тягар завдання переважив засоби нового методу, визначеного Віко; Віко довірливо бере Тацита для того, щоб судити діяння Карла V або Філіппа IV, іспанського короля; історія венеціанської республіки пояснюється у нього подіями історії Афін або Спарти; реформація, що здійснилася незадовго перед ним, в його очах слугує повторенням розколів стародавньої Александрійської школи. Будь-хто легко зрозуміє, що, дотримуючись цього методу, мислитель ризикує можливістю легко схибити; але незважаючи на це метод сам по собі є цілком правильним"⁷². Саме завдяки розробці свого оригінального методу, а не похибкам, неминучим для будь-якого кроку вперед у творенні нового, італійський філософ є й сьогодні нашим духовним сучасником, класичним виразником циклічного напрямку у світовій філософсько-історичній думці.

Пізніше цей напрям знаходить своє втілення у філософсько-історичних системах М.Я. Данилевського, Освальда Шпенглера, А.Дж. Тойнбі, П. Сорокіна, Є. Мейєра та ін. Однак постає він уже як напрям не лінійної, а некласичної філософії історії і розглядатиметься окремо. Це ж стосується і двох інших напрямів — прогресистського і регре-систського, що як напрями розвитку філософсько-історичної думки некласичного штибу теж потребують окремого, докладнішого і поглибленого висвітлення.