1.4.2. Співвідношення філософського, релігійного та міфологічного осягнення історії

Що ж спільного між філософським світоглядним осягненням історії і міфологічним та релігійним світоглядом і чим вони різняться?

1.4.2.1. Дві площини співвіднесення філософського, релігійного й міфологічного осмислення історичного процесу. Слід зазначити, що всі три типи світогляду — міфологічний, релігійний і філософський — постають не тільки як три прогресуючі, послідовні основоположні форми осягання історичної реальності. Не меншою мірою вони виступають як три співіснуючі й сьогодні способи осмислення історичного процесу. Кожен з цих світоглядів характеризується власним, лише йому притаманним, підходом до вираження й тлумачення людської історії. Тому будь-який з них є однаково необхідним, по-своєму повноцінним і "рівноправним" щодо інших, а в якомусь вимірі — навіть таким, що має переваги над двома іншими.

1.4.2.2. Особливість зв'язку світовідчуття, світосприйняття і світорозуміння у філософському історичному світогляді. Найчіткіше виражені особливості міфологічного та релігійного світогляду ми розглянули раніше. Зокрема, ми переконалися в тому, що провідним світоглядним рівнем міфологічного освоєння світу історичних подій є світовідчуття, засноване передусім на дії органів чуття людини; а релігійного — світосприйняття, що спирається насамперед на продуктивну здатність людської уяви.

Світоглядне філософське осмислення історичного процесу так само, як і міфологічне чи релігійне містить всі три рівні смисложиттєвого відношення "людина—світ історії—світовідчуття, світосприйняття й світорозуміння історичної реальності". Однак домінуючим світоглядним рівнем тут виступає вже не світовідчуття, як у міфології, і не світосприйняття, як у релігії, а історичне світорозуміння.

1.4.2.3. Пізнавальні засади філософського осягнення історії. Відповідним чином змінюється й співвідношення ролей основних пізнавальних здатностей у філософському світоглядному осмисленні своєрідності історичної дійсності. Якщо у міфологічному осягненні визначальну функцію виконували органи відчуття, у релігійному — продуктивна та репродуктивна уява, то у філософському — інтелект, тобто розсудок і розум людини. В усіх цих трьох формах велику роль відіграє також така людська здатність, як воля — спроможність людини ставити перед собою цілі (діяльності, відносин, спілкування, поведінки, організації тощо) і мобілізувати та зосереджувати свої здатності, здібності й зусилля на їх реалізації.

1.4.2.4. Роль волі у різних типах світоглядного осмислення історії. У кожному з типів світоглядного осмислення історії воля виступає важливою і необхідною складовою. У міфологічному погляді на історичні реалії воля як природна здатність постає в найчистішому вигляді — це сліпа й насамперед імпульсивна сила. Тут вона відзначається найвищою загальною, крейсерською, так би мовити, енергетичною напругою, хоча у тих чи інших індивідів вона може бути й значно послабленою, що відбивається, звісно, й на характері їх міфологічного світовідчуття. У структурі релігійного сприйняття історії воля постає не тільки, а подекуди й не стільки, як породжуюча й спрямовуюча буттєві імпульси людини сила, скільки як підпорядковуюча, організуюча, керівна і навіть гальмівна, стримувальна сила. Водночас не можна не враховувати й тієї обставини, що інколи саме у сфері релігійного світовідношення спостерігаються своєрідні вольові "флуктуації", небачені де-інде — релігійний фанатизм або ж, навпаки, героїчне вільнодумство. В обох випадках вольова домінанта може спричинити у крайньому варіанті свідому самопожертву заради певних світоглядних ідей, ідеалів, переконань тощо. Ще чіткіше означена регулятивна, стримувальна й гальмівна роль волі виявляється як загальна тенденція у філософському історичному світоспогляданні. У певному сенсі й з усіма належними застереженнями можна, очевидно, твердити, що мірою зростання у світоглядному осягненні історичних явищ, ролі інтелектуальних начал значення й сила виявлення начал вольових, навпаки, зменшується. Як писав один із до-

слідників волі як психофізіологічної характеристики людини, професор знаменитого Колеж де Франс, засновник і редактор "Філософського ревю" Т. Рібо, "ми можемо дивитися на діяльність волі як на один з моментів того прогресивного розвитку, що іде від простого рефлексу, що має непереможне прагнення до руху й закінчується абстрактною ідеєю, у котрої це прагнення виражене найслабкіше"⁸².

1.4.2.5. Шопенгауерівська традиція розгляду взаємовідношення волі й інтелекту. Саме цю тенденцію фіксує, по суті, й традиція розвитку власне філософії світової, започаткована в Європі німецьким мислителем Артуром Шопенгауером і розвинута його співвітчизниками Фрідріхом Ніцше, Максом Шелером та іншими представниками європейської філософії XX ст. У контексті цієї традиції інтелект, зазвичай, загалом трактується як суто інструментальна здатність людини, що пізнає не самі речі в собі, якими, за Шопенгауером, є воля, а світ явищ, їх відношення, що слугують насамперед інтересам волі. Інтелект же постає при цьому як похідна щодо волі здатність людини і по-своєму протипоказана їй, оскільки зі зростанням духовності людини її воля до життя, навпаки, згасає. Згасає, отже, і воля як така, оскільки Шопенгауер фактично ототожнював ці поняття. "Воля, — зазначав він, — розглянута суто сама в собі, є лише сліпе нестримне прагнення, яким вона постає перед нами в неорганічній і рослинній природі та її законах, а також у вегетативній частині нашого життя, здійснює завдяки світові уявлення, котрий розгорнувся для слугування їй, пізнання свого воління й того, що є тим, чого вона бажає, — воно є не що інше, ніж цей світ, життя, саме таке, яким воно постає перед нею. Тому ми назвали світ явищ дзеркалом волі, її об'єктністю; а оскільки те, чого прагне воля, завжди — життя, бо життя є не що інше, як зображення цього воління для уявлення, то все одно, бо це лише плеоназм, що сказати "воля до життя"⁸³. Свідомо, суб'єктивно Шопенгауер виступав проти визнання світу як історичного, а отже, й проти історичного філософування, оскільки "кожний, хто вважає, що сутність світу можна пізнати історично, так само далекий від філософського пізнання світу, як небо від землі"⁸⁴. Насправді ж, фактично те, що він називає "світом як уявленням", є ніщо інше, як саме людський, історичний світ, що виникає разом з людським індивідом й помирає водночас з ним, на відміну від безсмертного й надіндивіду-ального світу природи (волі). "Оскільки воля є річ у собі, внутрішній зміст, істотність світу, а життя, зримий світ, явище — тільки дзеркало волі, то світ так само супроводжує волю й нерозлучний з нею, як тіло і його тінь; і якщо є воля, буде і життя, і світ. Таким чином, воля до життя гарантує життя, й поки ми сповнені волі до життя, нам нічого турбуватися про своє існування, навіть при вигляді смерті"⁸⁵. Історичний світ, світ як уявлення вмирає зі згасанням волі до життя у кожної людини з її смертю; світ же волі, природи, людського роду загалом, а не його окремих індивідів, на відміну від історичного, — нетлінний, вічний, оскільки існує поза часом. Пізніше, наприклад, у Шелера, Ортеги-і-Гассета та інших ця проблема оформилася в питання про необхідність взаємопроникнення, взаємодоповнення безвольного й безсилого інтелекту, духу, з одного боку, сповненого активності, волі, однак сліпого, ірраціонального життя — з іншого.

Зрозуміло, що спроби редукції, зведення історичного світу до світу лише як уяви є, принаймні, небезспірними. Адже світ уяви можна розуміти не тільки як реальний, об'єктивний світ, відтворений уявою суб'єкта, а й як суто уявний, ілюзорний світ. Саме так його, зрештою, й витлумачував Шопенгауер на противагу світу — волі, тлумаченому як справжня реальність. Втім, попри все це своїм вченням про волю він справді зробив вагомий внесок у поглиблене світоглядне, зокрема філософське, розуміння світу, в тому числі світу історичного, оскільки до нього питання про вольову компоненту такого розуміння загалом залишалося поза увагою мислителів.

І все-таки особливо важливими для філософського світоглядного осягнення історії є насамперед розсудок і розум — головні інтелектуальні здатності людини як істоти духовної. Мабуть, дещо спрощено трактуючи цю обставину, дехто з дослідників і викладачів взагалі ототожнює філософський світогляд, у тому числі й філософське світоглядне бачення історичної дійсності, з сукупністю готових, таких що існують в опредметненій формі певної знакової системи, знань про історію.