2.3.3. Філософія історії: теорія історичного пізнання

Одна з докорінних відмінностей філософії історії від усіх, навіть найзагальніших, галузей історичної науки полягає в тому, що означені галузі виступають як теорії різних вимірів і рівнів історичної реальності, тоді коли філософія історії може відігравати ще й роль теорії історичного пізнання. Інакше кажучи, її предметом можуть бути не тільки сама історична реальність (взята до того ж під кутом, що властивий саме (й тільки) філософсько-історичному розгляду), а й найрізноманітніші позанаукові і наукові (зокрема — спеціально-наукові теорії історичної реальності) форми історичного пізнання.

2.3.3.1. Теорія історичного пізнання: загальна характеристика. Відносно самостійним напрямом філософсько-історичних розвідок теорія історичного пізнання почала виокремлюватися з середини XIX ст., передусім завдяки працям Вільгельма Дільтея, Генріха Ріккерта, Бендетто Кроче та Робіна Дж. Колінгвуда. У XX ст. цей напрям набув статусу одного з провідних. Деякі автори навіть доводять, що з середини XIX ст. взагалі відбувається перетворення філософи історії в теорію історичного пізнання⁷², що певною мірою гіпер-трофує реальне, справді велике значення даного напряму філософсько-історичних досліджень у структурі сучасної філософії історії.

Подібної ж точки зору, щоправда в дещо пом'якшеному варіанті, дотримувався ще раніше англійський філософ історії Робін Дж. Ко-лінгвуд. Англійський мислитель цілком правильно виходить з того, що філософія історії — одна з галузей саме філософського знання. А "філософія — це мислительна діяльність. Розум, що філософує, ніколи не думає просто про якийсь предмет, а завжди, думаючи про будь-який предмет, розмірковує також і про власну думку про той предмет. Тож філософію молена назвати думкою другого ступеня, думкою про думку"⁷³. Охарактеризувавши, цілком коректно, специфіку предмета філософського розгляду, Колінгвуд переходить до ви-

значення вже філософії історії як різновиду філософського знання, розмежовуючи психологічний та філософський підходи. Адже психологія, як і філософія, теж робить своїм предметом думку. Однак, на відміну від останньої, психологія, як доречно наголошує Колінгвуд, не розглядає співвідношення між думкою та її об'єктом, а вивчає думку саму по собі як щось відокремлене від об'єкта, тобто як специфічний різновид явища. Для філософії ж, що досліджує думку саме (і тільки) у її зв'язку з об'єктом (інша справа, що таким "об'єктом", у граничному випадку, може бути й сама думка), об'єкт так само цікавий, як і думка.

Простежуючи цю розбіжність між філософією та психологією за процесом трактування кожною з них думки історичної, Колінгвуд якраз і намагається окреслити предмет філософії історії. Для психолога історичне мислення постає як самодостатній предмет аналізу. Історичне мислення для нього —- це своєрідні психічні процеси, перебіг яких здійснюється у головах істориків, а не різновид думок, спрямованих на такий специфічний об'єкт, що ним є минуле людства. Психолог фокусує свої зусилля винятково на суб'єктивному боці у початковому суб'єктивно-об'єктивному співвідношенні. Він обмежується у своєму дослідженні думкою історика, залишаючи поза увагою об'єкт цієї думки — минуле. Для історика ж таким самодостатнім предметом є саме по собі минуле. "Для філософа ж тим фактом, що вимагає уваги, було б не минуле саме по собі, як для історика, ані сама по собі думка історикова про це минуле, як для психолога, а обидві ці речі в їхньому взаємозв'язку. Думка у її відношенні до об'єкта вже є не просто думкою, а знанням; отже, чим для психології є теорія чистої думки, психічних подій, абстрагованих від будь-котрого об'єкта, тим для філософії є теорія знання"⁷⁴. Таким чином, робить висновок Колінгвуд, філософія історії може бути саме (і тільки) теорією історичного пізнання. "Адже було б помилкою висловлювати припущення, нібито можливо розглядати окремо епістемологічну й метафізичну частини філософської праці. Філософія не може розділяти на окремішності вивчення пізнання й вивчення того, що пізнається. Ця неможливість прямо випливає з уявлення про філософію як про думку другого ступеня"⁷⁵.

Наведене останнім міркування Колінгвуда, на відміну від попередніх, є далеко не беззаперечним і може бути підданим сумніву, якщо не відкинутим взагалі, за кількома підставами. Наприклад, хоча б тому, що англійський філософ не враховує історію як об'єкт особливий, що в самому собі містить суб'єкт-об'єктне співвідношення і вже хоча б через це може бути предметом не тільки філософської теорії історичного пізнання, а й філософської теорії історичної реальності.

Отже, філософія історії посідає у розгалуженій системі форм осяг-

нення історичної дійсності чільне місце, виконуючи роль теорії пізнання історичних процесів і явищ. Однак намагатися, як Колінгвуд, звести філософію історії тільки до теорії історичного пізнання, означало б значно і невиправдано звузити, збіднити реальний предметний обшир філософії історії та багатство її граней як неодвовимірної, внутрішньо розчленованої галузі знань.

2.3.3.2. Історична гносеологія та історична епістемологія. Філософія історії як історична гносеологія, теорія історичного пізнання у широкому сенсі слова, в свою чергу, може поділятися на теорію історичного пізнання (історичну гносеологію) у вузькому значенні цього терміна та на історичну епістемологію. Предметом першої є співвідношення суб'єкта і об'єкта у процесі історичного пізнання; предметом другої — результат цього процесу, тобто історичне знання, його співвідношення з історичною реальністю.

У чому ж полягає відмінність філософії історії як теорії історичного пізнання від, з одного боку, філософії історії як метафізики історії чи історіософії, з іншого — від філософської методології історії?

Вище вже було показано, що філософія історії як історіософія вивчає саму реальну історичну дійсність. Реалізуючи цю онтологічну функцію, філософія історії шукає відповіді на запитання типу: "Що таке історія — єдиний процес чи множина відносно замкнених утворень?", "Чи можна говорити про спрямованість історичного процесу?", "Чим відрізняються історичні процеси та явища від природних?", "Має історія мету і сенс, чи ні?" тощо.

В іпостасі ж теорії історичного пізнання філософія історії відповідає вже на зовсім інші запитання: "Що і як вивчають науковці, розглядаючи історію як цілісний уніве.рсум?", "У чому особливість пізнання історії як множини соціокультурних утворень?", "Чим пізнання історичних процесів і явищ відрізняється від пізнання природних та в чому подібність між цими різновидами пізнання?" тощо. Інакше кажучи, предметом розгляду стає вже пізнавальна діяльність дослідників з вивчення історичного процесу, а не сам процес.

Досить чітко проходить межа й між гносеологічним та методологічним вимірами філософії історії.

Методологію філософії історії цікавить вже не сам по собі історичний процес і навіть не хід пізнання історичних реалій, а порівняно вищий "поверх" — принципи, підходи, прийоми, процедури, форми, способи та методи цього пізнання.

Тематику філософсько-історичної гносеології визначають дослідження характеру взаємозв'язку матеріального та ідеального у ході пізнання історичної реальності: співвідношення реальних фактів історії та гносеологічних фактів.