2.1. Об'єкт і предмет філософії історії як галузі пізнання

2.1.1. Історичний процес як об'єкт філософії історії

Як ми переконалися, філософія історії, будучи за своїм характером формою світоглядного осмислення історичної дійсності, все ж не редукується до філософсько-історичного світогляду. Адже вона може поставати і в інституалізованому вигляді, а в цьому разі світогляд як певний стан свідомості людей виступає лише одним із компонентів філософії історії, що є соціальним інститутом. В іпостасі ви-сокоспеціалізованої, фахової галузі у мережі соціально-гуманітарних дисциплін, що утворюють у своїй сукупності суспільствознавство, філософія історії обіймає досить високий статус. Місце і значення філософії історії у суспільствознавстві, її співвідношення з іншими його галузями зумовлюються природою філософсько-історичного пізнання, особливостями не тільки об'єкта, що ним виступає історичний процес загалом, а й предмета цього пізнання, виокремлюваного з означеного об'єкта за підходом, властивим саме (і тільки) філософії історії.

Історична дійсність як об'єкт філософського дослідження — утворення складне й багатогранне. Вона не тільки твориться, а й інте-риоризується кожним з нас, формуючи внутрішній, духовний світ особистості. Тому в певному розумінні не тільки всесвітня історія живе в людських індивідах, реалізується в людях (їхніх діяльності, взаєминах, спілкуванні, свідомості та інших виявах їхнього буття), а й довільна особа носить у собі свою власну історію, сама є не тільки однією з

незліченних граней всезагальної історії, а й її своєрідним, хай не завжди свідомим, уособленням. Ось чому зі смертю кожної людської особистості вмирає в одному із своїх вимірів цілий історичний світ.

2.1.1.1. Основні значення терміна "історія". Цілком закономірно, що й термін "історія" також багатозначний, полісемантичний. Ці чисельні значення за спеціального, фахового вивчення певним чином "селекціонуються" й групуються. Наприклад, відомий російський учений, що працює в царині філософії історії, Арсеній Гулига виділяє принаймні шість значень цього терміна: історія як оповідь; історія як несподівана і, зазвичай, не дуже приємна подія; історія як процес розвитку загалом; історія як процес перебігу змін у житті суспільства; історія як минуле; історія як наука¹. Розглянемо кожну з цих площин змісту поняття "історія" докладніше.

Дві з них — історія як оповідь, оповідання та історія як пригода чи подія — вживаються переважно у повсякденному контексті, оскільки, як доречно зауважує Гулига, той, хто вигадує історії, ще не історик, так само, як той, хто раз у раз потрапляє в історію, не стає від цього видатною історичною особою. Інші чотири смисли слова "історія" виходять за межі суто побутового вжитку й мають загальніше й глибше значення.

2.1.1.2. Історія як процес розвитку загалом. Це, по-перше, історія як процес будь-якого, природного, суспільного, душевного чи духовного розвитку взагалі.

Починаючи від Мультиверсуму, тобто множини Всесвітів (Універ-сумів, одним з яких є й наш Всесвіт, що включає Галактику з нашою сонячною системою) й закінчуючи флорою, фауною й людством, мислячим духом нашої планети, все утворює певну темпоральну тривалість і водночас послідовність змін, тобто певний історичний процес. Без врахування цього моменту неможлива будь-яка галузь людського пізнання, з ним — вона у певному сенсі постає як різновид історичного вивчення реальності. Дану обставину непогано розкрили свого часу ще К. Маркс і Ф. Енгельс. "Ми, — писали вони, — знаємо тільки одну-єдину науку, науку історії. Історію можна розглядати з двох боків, її можна поділити на історію природи і історію людей"³.

Загалом ця позиція де в чому нагадує гегелівське розуміння історичного процесу, однак взяте з історичними корективами. Гегель, як і Маркс з Енгельсом, теж вважав навколишній світ сферою вияву об'єктивної діалектики, об'єктивного розвитку. Однак тлумачив цю діалектику не матеріалістично, а як абсолютну ідею. Крім того, за Гегелем, об'єктивний розвиток відбувається в природі, по-перше, у відчуженій формі, по-друге ж, припиняється і переходить у просторові форми з появою мислячого духу, людини. Тому власне історією, за співіснування природи та суспільства, постає, як вважав німець-

кий мислитель, лише соціальний процес, саме (і тільки) у цій сфері можна говорити про зміну й не тільки суспільну, а зміну як таку, у повному обсязі цієї категорії. "Всесвітня історія, — вважав Гегель, — є взагалі вияв духу в часі, подібно до того, як ідея, як природа, виявляється у просторі. Якщо ми тепер кинемо погляд на всесвітню історію загалом, то побачимо величезну картину змін і діянь, безкінечно різноманітних формувань народів, держав, індивідів, котрі неперервно з'являються одні за другими... Загальною думкою, категорією, яка насамперед уявляється за цієї неперервної череди індивідів і народів, що існують деякий час, а потім зникають, є зміна як така"³.

2.1.1.3. Історія як процес розвитку суспільства. У вужчому, ніж Маркс і Енгельс, сенсі розуміли історію, зокрема, представники так званого неокантіанства — Вільгельм Віндельбанд, Генріх Ріккерт, Ернст Кассірер та ін. Вони розмежовували природу та культуру і доводили, що істотні, значущі, такі, що або ж індивідуалізують об'єкти й роблять їх цінностями (Віндельбанд, Ріккерт), або ж зумовлюють їх конституювання і функціонування в якості особливих, символічних форм (Кассірер) зміни відбуваються саме (й тільки) на терені культури. А тому саме (і тільки) щодо культури і можна, з таких позицій, вживати термін "історія" в автентичному значенні цього слова. "Хто взагалі говорить про "історію", — зауважує, наприклад, Ріккерт, — той думає завжди про одиничний індивідуальний перебіг речей, і саме у філософії прийнято протиставляти історичне як особливе природі як загальному"⁴.

Тут ідеться про історію як сферу природи вже з наявністю у першій цінностей, що відсутні у природі, оскільки самого критерію індивідуалізації для виокремлення царини історичного виявляється замало. Адже, як зазначає мислитель, "свою "історію", тобто своє одиничне становлення (якщо все існуюче розглядати незалежно від його значення поза будь-яким відношенням до цінностей) має будь-яка річ у світі, цілком так само, як кожна річ має свою "природу", тобто може бути підведена під загальні поняття чи закони. Тому один вже той факт, що ми бажаємо і можемо писати історію лише про людей, показує, що ми при цьому керуємося цінностями, без котрих не може бути взагалі історичної науки"⁵.

До висновку про те, що про історію у власному сенсі слова можна говорити беззастережно лише тоді, коли йдеться про зміни не так у природі, як у людському бутті, доходить і Кассірер. "Явища історії, — твердив він, — належать особливій галузі — галузі діянь людини. Поза людським світом ми не можемо говорити про історію у специфічному смислі цього слова"⁶. Заради справедливості слід застерегти, що й Маркс та Енгельс не трактували історію лиіпе в тому найзагальнішо-му плані, про який ішлося вище. Вони теж вживають термін "істо-

рія" і у вужчому його значенні. "Історія, — зазначають вони в одній із своїх інших праць, — не що інше, як діяльність людини, що переслідує свої цілі"⁷. Або ж, вже з точки зору Ф. Енгельса, "природа й історія — це дві складові того середовища, у якому ми живемо, рухаємось і проявляємо себе"⁸.

2.1.1.4. Історія як минуле. Ще одне з поширених значень слова "історія" — це минуле, коли під історією розуміти всю сукупність подій, процесів, людських діянь, взаємин, сподівань, які для сучасного людства залишилися — ближче до сучасності чи глибше, далі в мороку віків, пройдених людським родом давним-давно — але, в будь-якому разі, позаду.

Як минуле історія теж тлумачиться неоднозначно. Такі мислителі, як, скажімо, Теодор Лессінг чи Карл Поппер, вважали за недоречне говорити про сенс історії. Людина або ж надає сенсу безглуздому (Тео-дор Лессінг), або ж сама постає суб'єктом історії (Карл Поппер). Інші філософи —Артур Шопенгауер, Робін Дж. Колінгвуд, Генріх Ріккерт, Вільгельм Віндельбанд, Бертран Рассел, Арнольд Дж. Тойнбі — заперечували детермінізм в історії, тоді як класичний марксизм радянського зразка, навпаки, намагався довести детерміністський характер історичного процесу.

По-різному тлумачиться й розташування минулого на шкалі часу. Якщо за традиційними уявленнями не тільки широкого загалу, а й фахівців з історії та її філософії, минуле — це все те, що залишилося у часі, що пройшов, то представники некласичної філософсько-історичної думки, здавалося б найпротилежніших напрямків — і екзис-тенціалістського, і неопозитивістського, — схильні, як правило, не "делегувати" минуле у пройдений час, а розглядати його як один з вимірів сучасного буття людини та людства. Так, Мартін Хайдеггер, один з основоположників німецького екзистенціалізму, розглядаючи проблему минулого у контексті власної концепції "історичності", вважав за потрібне спершу "винести за дужки", редукувати у феноменологічному сенсі слова, тобто залишити поза увагою всесвітню історію з усіма її законами, ступенями та формами вияву і акумулювати зусилля на часовій структурі екзистенції, тобто індивідуального існування людини, екстазисах, етапах реалізації неповторної долі особистості. І вже на основі конгеніального осягнення особливостей цих процесів та їх автентичної характеристики за допомогою екзистенці-алів як єдино придатних для цього категорій повернутися до все-світньоісторичного контексту проблеми минулого. При цьому реальне існування людини (Вазеіп) розглядається як точка перетину та актуалізації минулого, теперішнього і майбутнього; і не тільки їх, а й усіх інших можливих вимірів і впливів, причетних до цього існування, — політичних і релігійних, національних і соціальних, поточних і епо-

хальних тощо. Характеризуючи справжнє людське існування як "тут буття", "присутність", німецький філософ у своїй основній праці "Буття і час", котра, за влучною характеристикою Е.Ю. Соловйова, спрямована, й до того ж визначальним чином спрямована, на "ко-перніканський переворот" у галузі філософії історії⁹, тлумачить це існування як буття — можливість — покликання. Воно реалізується у багатьох площинах, у тому числі й через нерозривну єдиність, органічний синтез минулого, сучасного та майбутнього у гомеостатичному, самодіяльному, духовно збагачувальному, осяжному й такому, що реалізує само себе людському особистісному бутті. Теза "Вазеіп є буття — можливість", як пише, з'ясовуючи суть хайдеггерівського задуму, Е.Ю. Соловйов, означає: людина є "актуальне минуло-май-бутнє": їй судилося стати тим, чим вона за можливістю завжди — вже — була, і це покликання необхідно реалізувати невідкладно, тобто тут і тепер"¹⁰.

У ракурсі такого, некласичного, підходу історія в іпостасі минулого набуває якісно нового змісту й потребує відповідно поглибленого та різнобічного осмислення представниками молодої генерації дослідників.

2.1.1.5. Історія як галузь знань. Ще одним вельми важливим значенням терміна "історія" є, врешті-решт, значення історії як галузі знань про минуле. Деякі вчені (той же А.В. Гулига) визначають у цьому зрізі історію як науку, що вивчає минуле людського суспільства¹¹ . Таке визначення загалом правильне, та все ж завузьке, оскільки охоплює лише частину обсягу поняття "історія як галузь знань про минуле". Якщо ж воно претендує на повноту, вичерпність характеристики означеного виміру історії, то починає хибувати на своєрідний сцієнтизм, наукоцентризм. Адже насправді історію як галузь пізнання аж ніяк не можна зводити лише до наукових знань про минуле, бо вона охоплює й величезний масив позанаукових історичних знань. І не тільки у сфері життєвого світу людини, на рівні практичної, повсякденної, побутової свідомості людей, а й на рівні духовно-теоретичного осмислення. Скажімо, якісно відрізняється від історичної науки філософія історії як спеціалізований різновид пізнання, хоча при цьому філософсько-історичне знання й має, зазвичай, задовольняти такі вимоги науковості, як автентичність, доказовість, повнота охоплення тощо.

З огляду на сказане продуктивнішим є підхід, коли історія як пізнавальна сфера розглядається у вигляді дуже складного, нелінійного, поліцентричного утворення, не векторизованого однобічно лише на наукове чи позанаукове знання про минуле, або ж на той чи інший моноцентризм — європо-, євразіо-, африкоцентризм тощо у вивченні минулого.